Рішення від 09 квітня 2026 р. у справі №380/1478/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 квітня 2026 рокусправа № 380/1478/26

Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Кузана Р.І., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення начальника кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) ІНФОРМАЦІЯ_1 , лейтенанта ОСОБА_2 , від 09.01.2026 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) утриматися від вчинення перешкод ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в перетинанні державного кордону України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що 09 січня 2026 року під час перетину державного кордону ОСОБА_1 відмовлено у виїзді з території України на підставі рішення уповноваженої службової особи ІНФОРМАЦІЯ_1 та надано відповідне Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, прийняте начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) ІНФОРМАЦІЯ_1 , лейтенантом ОСОБА_2 . Позивач вказує, що він виключений з військового обліку та не є військовозобов`язаним, відтак має право на вільний перетин державного кордону України під час дії режиму воєнного стану. Зазначає, що відповідач не спромігся зазначити підстави прийнятого рішення, а саме конкретні норми Правил перетинання державного кордону, які, на його думку, порушив позивач, та конкретизувати, який саме документ не був наданий позивачем для перетинання кордону. З 21 листопада 2022 року позивач був виключений з військового обліку. В червні 2024 року позивач поновив свої дані в ІНФОРМАЦІЯ_5 та при поновленні даних було підтверджено його виключення з військового обліку. Тому вважає, що під час здійснення прикордонного контролю 09 січня 2026 року позивач пред`явив документи з яких вбачається, що він не є військовозобов`язаним, оскільки виключений з військового обліку, а тому в силу приписів п.п. 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу. З врахуванням викладеного просить позов задовольнити.

Ухвалою від 02.02.2026 суддя залишив позовну заяву без руху.

Ухвалою судді від 09.02.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Сторони належним чином повідомлялися про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідач 24.02.2026 подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позову. Відзив обґрунтований тим, що в ході перевірки документів було встановлено відсутність документу, який би посвідчував приналежність позивача до категорії осіб, які звільненні від мобілізації та підпадають під дію Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 (у редакції, на час виникнення спірних відносин). Вказує, що 09 січня 2026 року о 14:00 на виїзд з України прибув громадянин України ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 . На паспортний контроль як підставу для перетину ДКУ надав відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 57 паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_4 , військово обліковий документ із відміткою про виключення із військового обліку у зв`язку з вибуттям з України на постійне місце проживання. Начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України з причин того, що вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Відповідач вказує, що прибувши до відповідного пункту пропуску ОСОБА_1 повинен був надати документи, які підтверджують відповідну підставу та надають йому право в умовах воєнного стану здійснити перетин державного кордону України. У свою чергу, факт наявності у паспорті громадянина України для виїзду за кордон відміток про постійне проживання у Ізраїлі у жодному разі не є підставою для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану. З врахуванням викладеного представник відповідача вважає, що позивачем не надано всіх необхідних документів щодо його безумовного права не перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Просить в задоволенні позову відмовити.

Від представника позивача надійшла відповідь на відзив.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Згідно з даними паспорта громадянина України для виїзду закордон НОМЕР_4 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 02.12.2022 оформив виїзд на постійне місце проживання до держави Ізраїль. З 11.03.2023 позивач перебуває на постійному консульському обліку в Посольстві України в Державі Ізраїль.

ОСОБА_1 з 21.11.2022 виключений з військового обліку у зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання та не вважається військовозобов`язаним, що підтверджується даними військово-облікового документу позивача, сформованого в електронній системі Резерв+.

Позивач вказує, що 09.01.2026 з метою перетину державного кордону України на виїзду з України позивач прибув до пункту пропуску через державний кордон України «Шегині». На паспортний контроль, як підставу для перетину державного кордону України, позивач надав паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_4 , військово-обліковий документ із відміткою про виключення із військового обліку. Вказана обставина не заперечується відповідачем.

Начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України з причин того, що вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Не погоджуючись із вказаними рішеннями позивач звернувся до суду із цим позовом.

При вирішенні спору суд керувався таким.

Частиною другою статті 19 Конституції України імперативно установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України від 05.11.2009 №1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі - Закон №1710-VI).

Прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів (частина перша статті 2 Закону №1710-VI).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.

За приписами частини першої статті 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023 №457.

Причиною відмови в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні вказав, що позивач не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» №389-VІІІ (далі – Закон №389-VІІІ) визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Частиною другою статті 2 Закону №389-VІІІ визначено, що правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Основного Закону.

Пунктом 1 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ) в Україні було введено воєнний стан із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Відповідно до пункту 3 цього Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VІІІ.

Воєнний стан неодноразово продовжувався та діє до цього часу.

Пунктом 6 частини першої статті 8 Закону №389-VІІІ передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 затверджено Правила №57, які визначають порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону.

Відповідач, покликаючись на Правила №57 (зі змінами), вказував на ненадання позивачем для паспортного контролю документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.

Пунктом 2 Правил №57 установлено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Позивач під час здійснення прикордонного контролю пред`явив паспорт громадянина України для виїзду за кордон а також військово-обліковий документ, з якого вбачається, що він не є військовозобов`язаним, оскільки виключений з військового обліку. Тобто, позивач відноситься до категорії осіб, які в силу приписів п.п. 24 частини 1 статті 23 Закону України № 3543-ХІІ не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.

У той же час відповідач жодним чином не надав оцінку статусу позивача як «не військовозобов`язаного» та в оскаржуваному рішенні не вказав, які саме документи позивач додатково мав надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої можливим є реалізація права виїзду за кордон. Рішення відповідача не містить правової оцінки поданим позивачем документам на підтвердження підстави для виїзду за кордон, як того вимагає частина перша статті 14 Закону №1710-VI.

У контексті зазначеного суд зауважує, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Також загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).

Суд також зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов`язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону вказано і в частині першій статті 14 Закону України №1710-VI.

Повертаючись до обставин у цій справі, в оскаржуваному рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону відповідач лише узагальнено покликався на Правила №57, проте не зазначив конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.

У даному випадку відсутність в оскаржуваному рішенні також посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину кордону, безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.

Суд наголошує, що Держприкордонслужба та її посадові особи здійснюють свою діяльність як суб`єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування. Тобто, при виконанні своїх функціональних обов`язків посадовим особам Держприкордонслужби належить уникати прийняття формалізованих рішень, що було допущено у спірних правовідносинах.

Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд зазначає, що рішення відповідача від 09.01.2026, яке всупереч затвердженій формі не містить чітких та обґрунтованих підстав відмови в перетині державного кордону України громадянину України, не відповідає критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України, тому є протиправним та підлягає скасуванню.

За таких обставин суд вважає, що рішення Начальника кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенанта ОСОБА_2 від 09.01.2026 про відмову в перетинанні Державного кордону України громадянину ОСОБА_1 є протиправним.

Частиною другою статті 245 КАС України установлено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2).

Беручи до уваги наведене, оцінюючи правомірність оскаржуваного рішення суд підкреслює, що відповідач не вказав, з посиланням на норми чинного законодавства, які документи, окрім поданих, повинен був подати позивач при перетині державного кордону України на Правил №57.

Суд зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов`язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону також вказано і в частині першій статті 14 Закону України №1710-VI.

Критерій обґрунтованості вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Суд також вказує на те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень.

У спірному випадку відсутність в оскаржуваному рішенні посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину кордону безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.

Резюмуючи викладені висновки суд вважає, що рішення відповідача від 09.01.2026 про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-ти річного віку, не відповідає критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 КАС України, а тому таке є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині Державного кордону України для виїзду з України за наявності паспорту громадянина України для виїзду за кордон та документів, що підтверджують виключення його з військового обліку, крім випадків передбачених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», то суд зазначає, що встановлення наявності/відсутності законних підстав для перетинання державного кордону України особами згідно з положеннями Закону України №1710-VI належить до повноважень уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України.

Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль» прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем.

Аналіз вищенаведеної норми дає підстави для висновку, що перетин громадянами України державного кордону здійснюється виключно у разі проходження ними, зокрема, прикордонного контролю, який полягає у пред`явленні особами, які перетинають кордон паспортних та інших документів, їх перевірку уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України.

Водночас варто зазначити, що прийняття рішення про надання чи відмову в наданні дозволу на перетин кордону України приймається працівниками прикордонного контролю в кожному конкретному випадку за наслідками вивчення наданих особою до перевірки документів з урахуванням чинних на момент прийняття такого рішення правил перетину кордону.

При цьому, нові правовідносини стосовно виїзду позивача за межі України ще не виникли. Тому дана вимога є передчасною і задоволенню не підлягає.

Таким чином, позовна вимога про зобов`язання відповідача не чинити перешкод позивачу в перетині державного кордону України не підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 139 КАС України на користь позивача з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань необхідно стягнути судовий збір у розмірі 1331,20 грн.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262, 291 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення начальника кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) лейтенанта ОСОБА_2 від 09.01.2026 про відмову в перетині державного кордону України ОСОБА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_6 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн. 20 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Р.І. Кузан