Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №756/922/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 756/922/25 Головуючий у І інстанції Левицька Я.К.

Провадження №22-ц/824/5470/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 квітня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Таргоній Д.О., Борисової О.В., Голуб С.А., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» - Романенка Михайла Едуардовича на заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 вересня 2025 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2025 року позивач звернувся до суду з даним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що 08 серпня 2021 року між ТОВ «Міолан» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 3267216, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 5000,00 грн.

ТОВ «Міолан» свої зобов`язання виконало у повному обсязі, перерахувало на картковий рахунок ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 5000,00 грн, однак відповідач взяті на себе грошові зобов`язання за договором не виконала.

11 листопада 2021 року між ТОВ «Міолан» та ТОВ «Діджи Фінанс» укладено договір факторингу № 12Т, предметом якого є відступлення права вимоги до боржників за кредитними договорами, зазначеними у відповідних реєстрах.

Тобто, позивач набув право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №3267216від 08 серпня 2021 року в розмірі 22825,00 грн, з яких прострочена заборгованість за кредитом - 5000,00 грн, заборгованість за відсотками - 16875,00 грн, заборгованість за комісійними винагородами - 950,00 грн.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Діджи Фінанс» заборгованість за кредитним договором №3267216 від 08 серпня 2021 рокув розмірі 22 825,00 грнта судові витрати.

Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 вересня 2025 року позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з даним рішенням, представник ТОВ «Діджи Фінанс» - Романенко М.Е. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та вирішити питання розподілу судових витрат.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, мотивувавши свої висновки тим, що позивачем не було надано доказів укладення кредитного договору, оскільки 08 серпня 2021 року ОСОБА_1 уклав з ТОВ «Міолан» кредитний договір № 3267216про надання споживчого кредиту за власним волевиявленням, з повним розумінням умов кредитування та усвідомлення рівня відповідальності.

Укладення Кредитного договору здійснювалось сторонами за допомогою Інформаційно-телекомунікаційної системи первісного кредитора ТОВ «Міолан», доступ до якої забезпечувався відповідачу через Веб-сайт. Електронна ідентифікація відповідача здійснювалася при вході відповідача в Особистий кабінет, шляхом перевірки Товариством правильності введення одноразового ідентифікатора Z85993 направленого Товариством на номер мобільного телефону відповідача НОМЕР_1 , вказаний при вході, та/або шляхом перевірки правильності введення пароля входу до особистого кабінету.

Даний Договір також знаходиться у власному кабінеті відповідача на офіційному веб-сайті товариства за адресою: https://cashberry.com.ua/, а зазначені позичальником дані особистого кабінету відображено у доданій до позову заяві позичальника № 3267216від 08 серпня 2021 року, що включає в себе і номер банківської картки, визначеної для зарахування кредитних коштів.

Позивач звертає увагу на те, що без проходження реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора без здійснення входу відповідача на веб-сайт за допомогою логіна і пароля особистого кабінету укладання договору між сторонами є технічно неможливим.

В апеляційній скарзі представник ТОВ «Діджи Фінанс» - Романенко М.Е. вказує на те, що позивачем було надано суду всі наявні документи по кредитній справі відповідача, які були передані від первісного кредитора ТОВ «Міолан».

Звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що ТОВ «МІЛОАН» на виконання умов Договору про споживчий кредит № 3267216 від 08 серпня 2021 року перерахувало відповідачу кредитні кошти на картковий рахунок № НОМЕР_2 в сумі 5000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 53224493, яке знаходиться в матеріалах справи.

Вказує на те, що платіжне доручення № 53224493 від 08 серпня 2021 року містить усі необхідні для перерахування коштів реквізити сторін, дату здійснення операції, платіжну систему, чітке призначення платежу, а отже, документ, наданий позивачем до позовної заяви є достовірним, достатнім, належним та допустимим доказом перерахування кредитних коштів та отримання цих коштів саме відповідачем.

Крім того, представник ТОВ «Діджи Фінанс» - Романенко М.Е.акцентує увагу на тому, що стороною відповідача не заперечується сам факт отримання відповідачем кредитних коштів чи неналежність йому платіжної картки, на яку надсилались ці кошти первісним кредитором.

Звертає увагу, що відповідачем не представлено суду належних і допустимих доказів того, що відповідні кредитні кошти не були зараховані на його картковий рахунок, що б дало можливість відхилити ті обставини, на які посилався позивач, як на підставу своїх позовних вимог.

Посилається на п. 2.8 договору, вказував, що даний пункт вказує на важливість бухгалтерського обліку для визначення обставин виконання грошових зобов`язань. В бухгалтерії первісного кредитора зберігаються всі дані, які мають відношення до фінансових операцій, включаючи виконання або невиконання грошових зобов`язань. Тому для розуміння того, чи виконані певні зобов`язання повністю або частково, основним джерелом інформації є саме бухгалтерські записи ТОВ «Мілоан». Зокрема, для цього використовуються платіжні документи, відомості про дебіторську та кредиторську заборгованість, звітність, що відображає виконання грошових зобов`язань у певний період.

Таким чином, для визначення, чи було виконано зобов`язання, важливо перевірити відповідні бухгалтерські записи. Проте суд першої інстанції ухилився від вирішення спору по суті та неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, порушивши принцип змагальності та об`єктивності, і виніс незаконне та необґрунтоване рішення про відмову в позові.

Звертає увагу, що матеріали справи містять належні та допустимі докази укладення первісним кредитором та відповідачем договору про споживчий кредит, а також підтвердження перерахування кредитором позичальнику кредитних коштів.

Відзив від відповідача на апеляційну скаргу у визначений судом апеляційної інстанції строк не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК Українивідсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК Україниапеляційні скарги на рішення суду розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 376 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено укладення між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 договору про споживчий кредит № 3267216 від 08 серпня 2021 року. Також, суд першої інстанції вважав, що платіжне доручення № 53224493 від 08 серпня 2021 року не є належним доказом надання ОСОБА_1 грошових коштів ТОВ «Мілоан» у розмірі 5 000,00 грн.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 08 серпня 2021 року ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 13267216.

Відповідно до п. 1.1 договору, товариство надає на умовах визначених договором грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути кредитодавцю кредит, сплатити комісію за надання кредиту та проценти за користування кредитом.

Кредит надається для задоволення потреб позичальника не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю та виконанням обов`язків найманого працівника. Сума кредиту становить 5000,00 грн.

Загальні витрати позичальника за кредитом, що включають загальну суму зборів, платежів та інших витрат позичальника, пов`язаних з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом та комісії 5,409,714.00% річних у процентному значенні.

Орієнтовна загальна вартість кредиту для позичальника, що складається з суми загального розміру кредиту та загальних витрат позичальника за кредитом складає гривень.

Комісія за надання кредиту становить 950,00 грн, яка нараховується за ставкою відсотків від суми кредиту одноразово.

Проценти за користування кредитом становлять 1875,00 грн, які нараховуються за ставкою 2.50 відсотків від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом.

У п. 10 «Реквізити сторін» договору зазначено особисті дані позичальника, номер його телефону та електронної пошти.

На підтвердження укладення кредитного договору надано також копію анкети-заяви на кредит від імені ОСОБА_1 , в нижній частині якої позивачем відображено хронологію процесу оформлення та розгляду заяви, а також зазначено погоджені умови кредитування.

На підтвердження надання кредиту позивач надав платіжне доручення №53224493 від 08 серпня 2021 року, згідно з відомостями якого перераховано кошти на рахунок відповідача в розмірі 5000,00 грн, призначення платежу: кошти згідно договору 3267216.

11 листопада 2021 року ТОВ «Мілоан» та позивач уклали Договір про відступлення права вимоги № 12Т.

За умовами цього договору до позивача перейшли права грошової вимоги до боржників, сума грошових вимог та інші дані зазначені у реєстрі боржників, який формується згідно Додатку 1 та є невід`ємною частиною цього договору.

На підтвердження права вимоги до відповідача позивач надав документ з назвою «Витяг з додатку до Договору факторингу № 12Т від 11 листопада 2021 року», згідно з відомостями якого від ТОВ «Мілоан» до позивача перейшло право вимоги до відповідача.

На підтвердження розміру заборгованості позивач подав до суду документ з назвою «Відомості про щоденні нарахування та погашення», згідно з відомостям якого загальна сума заборгованості відповідача становить 22825,00 грн, з яких заборгованість за тілом кредиту становить 5000,00 грн; заборгованість за процентами становить 16875,00 грн, заборгованість за комісійними винагородами - 950,00 грн

На підтвердження вжиття заходів досудового врегулювання спору позивач надав до суду Досудову вимогу від 27 вересня 2024 року.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно з ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

У ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

За змістом ч. 3, 4, 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Відповідно до ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ст. 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже зазначені позивачем обставини ґрунтуються на припущеннях.

Зокрема, встановивши, що позивачем не представлено суду доказів електронної ідентифікації особи відповідача при укладенні кредитного договору та підписання ним електронним підписом за допомогою одноразового ідентифікатора, який надсилався у смс-повідомленні на номер, вказаний останнім, як фінансовий або ж в іншому порядку, зазначеному у договорі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що позивачем не доведено укладення між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 договору про споживчий кредит № 3267216 від 08 серпня 2021 року.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, оскільки вони зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права, а саме ч. 2 ст. 207 ЦК України, яким передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), ст. 1055 ЦК України, відповідно до якої кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним, та ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію», згідно якого електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, а саме з використанням електронного підпису або електронного цифрового підпису; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису).

Оскільки докази підписання ОСОБА_1 кредитного договору № 3267216 від 08 серпня 2021 року у спосіб, передбачений ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», в матеріалах справи відсутні, а у розділі 10 «Реквізити сторін» договору інформація про накладення електронного підпису не зазначена взагалі, висновки суду першої інстанції про недоведеність факту укладення договору ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 є вірними.

За даних обставин, аргументи позивача, що правомірність кредитного договору не спростована і договір не визнавався недійсним, а сама лише відсутність технічного реквізиту (ідентифікатора) не свідчить про недійсність договору, якщо його відсутність не впливає на сутність домовленості сторін та не порушує їх прав, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.

Апеляційний суд зауважує, що докази накладення електронного підпису одноразовим ідентифікатором є не технічним реквізитом, відсутність якого не впливає на сутність домовленості сторін, як помилково вважає позивач, а підтвердженням підписання договору, тобто існування такої домовленості взагалі.

Посилання позивача в апеляційній скарзі, що наявність одноразового ідентифікатора та доступ до нього через особистий кабінет є підтвердженням того, що відповідач мав змогу ознайомитися з умовами кредитного договору та підтвердити свою згоду на їх виконання, що свідчить про належне виконання всіх процедур, передбачених договором, не підтверджуються належними та допустимими доказами, оскільки матеріали справи не містять відомостей про будь-який одноразовий ідентифікатор, який за доводами ТОВ «Діджи Фінанс» мав надаватися позичальнику.

Станом на 08 серпня 2021 року здійснення безготівкових розрахунків регулювалось відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22.

Відповідно до пункту 1.4 Інструкції № 22, платіжне доручення - розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.

Згідно додатку 3 до Інструкції № 22, платіжне доручення містить обов`язкові реквізити про дату одержання платіжного доручення банком та дату проведення, з підписом банку.

З Додатку 9 до Інструкції № 22 слідує, що датою надходження є відмітка, де зазначаються число, місяці, рік отримання банком платника розрахункового документа, які засвідчуються підписом відповідального виконавця та відбитком штампа банку. Датою виконання є відмітка, де зазначаються число, місяці, рік списання коштів з рахунку платника, які засвідчуються підписом відповідального виконавця та відбитком штампа банку.

Так, дослідивши надане позивачем платіжне доручення № 53224493 від 08 серпня 2021 року на підтвердження виконання кредитором обов`язку щодо надання грошових коштів у розмірі 5000 грн ОСОБА_1 , на його картковий рахунок згідно кредитного договору, суд першої інстанції встановив, що у договорі про споживчий кредит № 3267216 від 08 серпня 2021 року, а також анкеті-заявці не зазначено номеру банківської картки ОСОБА_1 для перерахунку коштів.

Надана ТОВ «Діджи Фінанс» копія платіжного доручення не містить відмітки про дату отримання та виконання банком такого платіжного доручення. Крім того, у ньому зазначено код банку «VISA», що є платіжною системою, і її код не є кодом банку відправника чи отримувача.

В матеріалах справи відсутні докази, що рахунок, на який згідно вказаного платіжного доручення здійснювалося перерахування коштів - №516874*00, належить саме ОСОБА_1 .

Також відомості про щоденні нарахування та погашення за договором № 53224493, що по суті є розрахунком заборгованості, були сформовані самим ТОВ «Мілоан», а тому вони не можуть вважатися належним доказом виконання ТОВ «Мілоан» своїх зобов`язань за договором щодо надання відповідачу кредиту.

ТОВ «Діджи Фінанс» не надало суду жодних первинних бухгалтерських документів на підтвердження переказу коштів на рахунок відповідача на підставі договору № 53224493 від 08 серпня 2021 року, а також документів, які б надавали можливість ідентифікувати належність відповідних рахунків відповідачу.

Отже, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, можна було б достовірно встановити факт перерахування коштів на картковий рахунок саме відповідача.

Колегія суддів звертає увагу, що оскільки саме на позивача в силу положень ст.12, 13 ЦПК України покладається доведення обставин, на які він посилається на підтвердження своїх вимог, відтак неподання відповідачем ОСОБА_1 відзиву на позовну заяву та апеляційну скаргу із запереченнями проти викладених позивачем обставин, зустрічних доказів, саме по собі не свідчить про визнання ним обставин, на які посилається позивач, або наявність підстав для визнання судом цих обставин встановленими.

За даних обставин, оскільки позивачем не доведено, що рахунок НОМЕР_2 належить саме ОСОБА_1 , доводи апеляційної скарги, що згідно з платіжним дорученням платник ТОВ «Мілоан» здійснив переказ грошових коштів у розмірі 5000 грн для отримувача ОСОБА_1 , кредитний рах. 516874*00, призначення платежу: кошти згідно договору 3267216, є нічим не підтвердженими припущеннями та відхиляються апеляційним судом.

Виходячи із правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17 (провадження №14-131цс19), згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, з урахуванням положень статей 526, 527, 530 ЦК України, кредитор має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.

Враховуючи вищевикладене, не звільняють позивача від обов`язку довести факт надання позичальникові грошових коштів і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції доводи апеляційної скарги, що факт зарахування кредитних коштів на картковий рахунок позичальника не входить до компетенції первісного кредитора.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції стосовно оцінки зібраних у справі доказів, зокрема доказів, поданих позивачем на підтвердження його доводів про наявність укладеного з відповідачем кредитного договору.

Ст. 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, зважаючи на те, що позивачем не доведено укладення між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 договору про споживчий кредит та не подання доказів зарахування кредитних коштів на рахунок відповідача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог не спростовують, тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Таким чином, при апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які були б підставою для скасування рішення суду першої інстанції не встановлено, відтак апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат колегія судів зазначає наступне.

Так як, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, тому на підставі ст. 141 ЦПК України понесені апелянтом судові витрати на апеляційний розгляд справи відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю «Діджи Фінанс» - Романенка Михайла Едуардовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Д.О. Таргоній

Судді: О.В. Борисова

С.А. Голуб