Постанова від 31 березня 2026 р. у справі №761/50788/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/6587/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 квітня 2026 року місто Київ

справа № 761/50788/25

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Борисової О.В.

суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А.

за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника заінтересованої особи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року про забезпечення позову, постановлену під головуванням судді Савицького О.А., у справі за заявою ОСОБА_4 про забезпечення позову до його подання, заінтересована особа: ОСОБА_1 ,-

В С Т А Н О В И В:

05 грудня 2025 року заявник ОСОБА_4 до пред`явлення позову про визнання права власності на квартиру звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з заявою про забезпечення позову, в якій просила вжити заходів забезпечення позову шляхом:

накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 та заборонити іншим особам, в тому числі відповідачу та особам, які будуть діяти за його довіреностями вчиняти будь-які дії щодо вказаної квартири;

заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення її права проживання у цій квартирі.

Обгрунтовуючи вказану заяву, заявник посилалася на те, що вона, починаючи з 2015 року проживала з ОСОБА_1 однією сім'єю.

Вказувала, що за час спільного проживання вони придбали спільно квартиру АДРЕСА_2 .

Зазначала, що на теперішній час відносини між нею та ОСОБА_1 погіршилися та останній вчиняє дії щодо позбавлення її права на проживання у вказаній квартирі.

Посилалася на те, що предметом спору є визнання прав на спільне сумісне майно її та ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .

Вважає, що невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року заяву ОСОБА_4 про забезпечення позову до його подання задоволено.

Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_3 .

Заборонено ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 , ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просила ухвалу суду першої інстанції скасувати.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на те, що власники майна ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ані жоден з їх представників не викликався до суду з метою розгляду заяви про забезпечення позову. Крім того, ОСОБА_2 , як один із співвласників майна, на яку спірною ухвалою суду покладено певні обмеження та обов`язки не є жодною стороною по справі.

Вказувала, що оскаржувана ухвала не містить мотивів та посилань на конкретні обставини справи, що можуть в силу приписів статті 150 ЦПК України бути підставою для забезпечення позову.

Зазначала, що заява про забезпечення позову подана особою, яка не має жодного правового зв`язку із спірною квартирою та відповідно суд першої інстанції не перевірив ані права ОСОБА_4 , ані навіть наявність у неї будь-яких правовстановлюючих чи фактичних підстав на квартиру.

Посилалася на те, що задовольняючи заяву про забезпечення позову судом першої інстанції не було враховано того факту, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ніколи не були одружені, не мають спільних дітей, не вели спільне господарство, не перебували у фактичних шлюбних відносинах, що було б визначено судовим рішенням.

Вказувала, що судом не було враховано, що ОСОБА_1 володіє лише 1/2 частиною у спірній квартирі.

Зазначала, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 не спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову з огляду позовні вимоги ОСОБА_4 .

Вважає, що зазначений спосіб забезпечення позову перешкоджає ОСОБА_2 , як співвласнику нерухомого майна, який взагалі не є стороною по справі, володіти і користуватися спірною квартирою.

05 березня 2026 року від представника заявника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких остання просила ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.

В судовому засіданні апеляційного суду представник заінтересованої особи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити.

Заявник та її представники у судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що вказані у заяві заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на спірне нерухоме майна та заборони вчинення певних дії є співмірними із позовними вимогами, які будуть у подальшому заявлені, при цьому невжиття цих заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з даним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

У частині 1 ст.150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову.

Згідно з п.1, 2 ч.1 ст.150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Ключовим завданням при вирішенні необхідності забезпечення позовних вимог є забезпечення в подальшому виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності доводів заявника щодо забезпечення позову; збалансованості інтересів сторін; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимогти, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірність утруднення виконання або невиконання рішення в разі невжиття таких заходів.

Відповідно до ч.3 ст.150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.

Згідно з п.п.1, 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб, чи учасників процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Згідно з п.6 зазначеної постанови особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо сам позов або пов`язані з матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими.

Крім того, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Як вбачається з матеріалів справи, 05 грудня 2025 року заявник ОСОБА_4 до пред`явлення позову про визнання права власності на квартиру звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з заявою про забезпечення позову.

Порушуючи питання про забезпечення позову, заявник посилалася на те, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі його задоволення.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 грудня 2025 року, 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 06 лютого 2020 року, а інша 1/2 частина зазначеної квартири зареєстрована за ОСОБА_1 24 грудня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року.

Зі змісту поданої заяви вбачається, що предметом майбутнього позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 є визнання права власності на спільне майно - квартиру.

Викладені обставини, враховуючи положення ст.151 ЦПК України є достатніми для обґрунтованого припущення ОСОБА_4 , що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у справі щодо задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності на спільне майно - квартиру.

З огляду на те, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 виник спір щодо права власності на квартиру АДРЕСА_2 , як спільне сумісне майно останніх, а відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення заявипро забезпечення позову шляхом накладення арешту на зазначене майно.

При цьому варто врахувати, що підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.

Європейський суд з прав людини у рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Накладення арешту на спірне нерухоме майно є співмірним із заявленими в майбутньому позовними вимогами.

Обраний ОСОБА_4 вид забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру не призведе до невиправданого обмеження майнових прав ОСОБА_1 , оскільки арештоване майно фактично зберігається у володінні та користуванні власника, а обмежується лише можливість розпорядитися ним.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 та у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №643/15394/19.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_6 не довела у заяві про застосування заходів забезпечення позову тієї обставини, що її право порушене та не навела жодних обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_7 вчиняються дії, направлені на відчуження земельних ділянок, колегія суддів відхиляє, оскільки вони спростовуються обставинами справи, з яких вбачається, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 виник спір щодо права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223187700:12:019:0040 (площею 0,2062), 3223187700:12:019:0041 (площею 0,1223), 3223187700:12:019:0061 (площею 0,0877), які розташовані на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.

При цьому, слід зазначити, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

Доводи апеляційної скарги про те, що: заява про забезпечення позову подана особою, яка не має жодного правового зв`язку із спірною квартирою; судом першої інстанції не було враховано того факту, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ніколи не були одружені, не мають спільних дітей, не вели спільне господарство, не перебували у фактичних шлюбних відносинах, що було б визначено судовим рішенням, колегія суддів відхиляє, оскільки наявність чи відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, суд установлює під час ухвалення рішення по суті спору, а відтак вказані доводи є безпідставними.

Разом з тим, забезпечуючи позов шляхом заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 , суд першої інстанції не звернув увагу на те, що судовий захист повинен бути ефективним, що вимагає ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення заяви ОСОБА_4 про забезпечення позову в частині заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки заява була подана про забезпечення майбутнього позову про визнання права власності на спільне майно, а не щодо усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

А відтак, ухвала суду першої інстанції в частині вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нової про відмову у задоволенні вказаних вимог заяви.

Щодо апеляційної скарги поданої в інтересах ОСОБА_2 представником ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з п.8 ч.3 ст.129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст.352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

З аналізу наведеної статті вбачається, що особи, які не брали участь у справі, мають право на апеляційне оскарження лише за умови, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Звертаючись з апеляційною скаргою в інтересах ОСОБА_2 його представник ОСОБА_3 вказувала на те, що забезпечення позову перешкоджає ОСОБА_2 , як співвласнику нерухомого майна, який взагалі не є стороною по справі, володіти і користуватися спірною квартирою.

Разом з тим, як з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, який був наданий заявником ОСОБА_4 до заяви про забезпечення позову, так і з Інформації сформованої за допомогою додатку «Реєстр нерухомості», яка була надана до апеляційної скарги вбачається, що власником спірної квартири є ОСОБА_1 , а саме: 1/2 частина квартири належить йому на підставі договору дарування від 06 лютого 2020 року (дата та час реєстрації 06.02.2020 14:38:05); 1/2 частина квартири належить на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2019 року (дата та час реєстрації 24.12.2019 12:45:16).

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 був співвласником квартири АДРЕСА_1 , як станом на час розгляду заяви судом першої інстанції, так і на час розгляду справи в апеляційному суді.

А відтак, ОСОБА_2 не доведено порушення його прав та законних інтересів ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц вказано, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливістьзробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку з дня складання повного тексту судового рішення. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Згідно з п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає за необхідне закрити апеляційне провадження в частині апеляційної скарги поданої в інтересах ОСОБА_2 представником ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року про забезпечення позову на підставі ч.3 ст.362 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.362, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційне провадження в частині апеляційної скарги поданої в інтересах ОСОБА_2 представником ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року про забезпечення позову у справі за заявою ОСОБА_4 про забезпечення позову до його подання, заінтересована особа: ОСОБА_1 - закрити.

Апеляційну скаргу подану в інтересах заінтересованої особи ОСОБА_1 представником ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року в частині задоволення заяви ОСОБА_4 про забезпечення позову до його подання шляхом заборони ОСОБА_1 та іншим повіреним особам вчиняти дії, які направлені на позбавлення ОСОБА_4 права проживання у квартирі АДРЕСА_1 скасувати та постановити в цій частині нову про відмову у задоволенні вказаних вимог.

В іншій частині ухвалу залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 09 квітня 2026 року.

Головуючий:

Судді: