Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №372/3285/22 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 372/3285/22

номер провадження: 22-ц/824/3593/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2025 року у складі судді Сташків Т.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Клименко Ольга Петрівна, про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Клименко О.П., про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 , до дня смерті якого позивач був зареєстрований та проживав разом з ним та своєю матір`ю ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказував, що за життя його батько 23 вересня 2009 року склав заповіт, який посвідчений секретарем виконавчого комітету Долинянської сільської ради Обухівського району Київської області Кріпкою Н.М. та зареєстрований в реєстрі за №13, відповідно до якого ОСОБА_5 все своє майно заповів йому, ОСОБА_1 .

Зазначав, що за його заявою після смерті ОСОБА_4 приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Гринько А.П. відкрито спадкову справу.

У липні 2021 року після подання ОСОБА_2 до суду позовної заяви про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини позивач дізнався, що ОСОБА_4 26 лютого 2019 року склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Клименко О.П., згідно з яким ОСОБА_4 все своє майно заповів ОСОБА_2 .

Позивач вважав, що наявність вказаного заповіту порушує його права щодо отримання у спадщину спадкового майна на підставі заповіту від 23 вересня 2009 року.

Вказував, що волевиявлення його батька не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, оскільки він тяжко хворів та не міг розпорядитись саме таким чином. Оспорюваний заповіт складений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, підпис на заповіті проставлено не його батьком, оскільки він не міг приїхати до нотаріуса та посвідчити заповіт, так як у цей день він був вдома у стані сильного алкогольного сп`яніння.

Зазначав, що згідно з відповіддю лікаря-нарколога від 08 грудня 2021 року та випискою із медичної карти хворого №2458 ОСОБА_4 за життя перебував на обліку у лікаря нарколога, звертався та отримував медичну допомогу, мав поведінкові розлади внаслідок зловживання алкоголю, мав алкогольну залежність, приймав ліки, які впливають на свідомість: сібазон, рибоксин, тіотриазолін, аспекард та мав хворобу, яка перешкоджає йому надавати звіт своїм діям, що свідчить про неможливість написати та підписати заповіт ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 .

З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просив визнати недійсним заповіт від 26 лютого 2019 року, який посвідчений приватним нотаріусом Клименко О.П. та зареєстрований в реєстрі за №235, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 .

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 не надав належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження того, що під час посвідчення 26 лютого 2019 року приватним нотаріусом Клименко О.П. заповіту, складеного ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , волевиявлення заповідача не було вільним, не відповідало його внутрішній волі, що він не усвідомлював значення своїх дій або не міг керувати ними, а також того, що спірний заповіт підписаний не самим спадкодавцем. Суд першої інстанції виходив із того, що висновком судової почеркознавчої експертизи Київського НДЕКЦ МВС України від 07 лютого 2025 року № СЕ-19/111-24/53521-ПЧ не встановлено обставин, які б свідчили про незвичний стан особи під час підписання заповіту, а питання щодо виконавця підпису та рукописного тексту залишилися невирішеними у зв`язку з відсутністю у розпорядженні експерта необхідних порівняльних зразків. Крім того, суд першої інстанції врахував консультативний висновок лікаря-психіатра від 25 лютого 2019 року про відсутність у ОСОБА_4 психічних розладів на момент огляду, а також показання свідків, які підтвердили, що спадкодавець проживав у ОСОБА_2 , був доглянутим, не перебував у стані сильного алкогольного сп`яніння та прихильно ставився до відповідачки. У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання заповіту недійсним.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що за результатом почеркознавчої експертизи, позивачем було отримано висновок експертів №21/25 від 25 березня 2025 року, відповідно до якого рукописний текст у заповіті від 26 лютого 2029 року виконаний під впливом на процес письма природних збиваючих факторів внутрішньою характеру, а саме - особою у незвичайному психофізіологічному стані, пов`язаному з порушенням її письмово-рухових функцій та зниженням контролю за процесом письма з боку головного мозку, ймовірніше за все - особою у стані алкогольного сп`яніння, у хворобливому стані та/або під дією фармпрепаратів, а також, можливо, під впливом на процес письма додаткових внутрішніх природних збиваючих факторів, пов`язаних з емоційною та операційною напругою виконавця (до яких, зокрема, належать хвилювання виконавця досліджуваних рукописних текстів та виконання даних текстів під диктовку). Вважає, що вказана обставина у повній мірі підтверджує обставини, на які він посилається.

Вказує, що 05 червня 2025 року ним до суду подано заяву про долучення висновку експертів №21/25 від 25 березня 2025 року, проте суд першої інстанції безпідставно, без постановлення ухвали, повернув вказаний доказ. Станом на даний час такий доказ в матеріалах справи відсутній.

Зазначає, що 10 квітня 2025 року, з урахуванням висновку експертів №21/25 від 25 березня 2025 року, ним подано до суду заяву, в якій він просив з метою призначення у справі судової комплексної почеркознавчої та психологічної експертиз витребувати завірені належним чином копії історії хвороб (лікування) в медичних закладах, а саме: в КНП ОМР «Обухівська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» та з КНП «Клінічний заклад з надання психіатричної допомоги «Психіатрія» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)» і їх підрозділів, зокрема з Спеціального підрозділу з надання психіатричної допомоги в період з 1980 року по 25 листопада 2020 року, а також витребувати з КНП ОМР «Обухівська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» оригінал медичної амбулаторної картки ОСОБА_4 . Також просив призначити експертизу, проте суд першої інстанції, у порушення його прав передбачених ст.ст.43. 49 ЦПК України, вказану заяву не розглянув, про що свідчить відсутність у справі ухвали суду з даного приводу та будь-якого відображення про це в оскаржуваному рішенні суду.

Також вказує, що 05 червня 2025 року, позивачем до суду подано заяву про забезпечення доказів в порядку ст.116 ЦПК України про витребування доказів та призначення комплексної почеркознавчої та психологічної експертиз та сплачено судовий збір. У судовому засіданні суд першої інстанції, не розглядаючи по суті вказану заяву, повідомив, що у задоволенні заяви відмовлено. При цьому будь-яких ухвал з даного приводу суд не постановляв. Фактично його заява про забезпечення доказів не розглянута.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Мурга С.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін. Вказує, що, всупереч доводам апеляційної скарги, батько позивача - ОСОБА_4 приблизно з 2016 року по день смерті проживав за адресою: АДРЕСА_2 , за адресою відповідача, так як потребував догляду. Даний факт у судовому засіданні підтвердили свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . До цього, приблизно з 2011 року по 2016 рік ОСОБА_4 проживав за адресою: АДРЕСА_3 , у своєї рідної сестри ОСОБА_8 , куди його привіз з речами позивач ОСОБА_1 .

Крім того вказує, що твердження в апеляційній скарзі про те, що батько позивача на день складання заповіту 26 лютого 2019 року був дома за адресою: АДРЕСА_1 , не відповідає дійсності з наведених вище обставин. Зазначає, що доводи апелянта про те, що померлий перебував на обліку у лікаря-нарколога, психіатра та приймав ліки, про які вказував позивач у суді першої інстанції, не знайшли свого підтвердження. Згідно наданої позивачем до позову довідки Обухівської ЦРЛ №1844 від 08 грудня 2021 року, він за допомогою не звертався та медичну допомогу не отримував. Також зазначає, що відповідно вимог ч.2 ст.83 ЦПК України позивачем повинні подаватися докази разом з поданням позовної заяви. Обмежень у позивача щодо проведення дослідження на час подання заяви не було. Крім того вказує, що дослідження проведено без наявності матеріалів, на підставі двох копій примірнику заповіту від 26 вересня 2019 року, що свідчить про те, що експерт не мав технічної можливості провести експертизу. Окрім того, з даного приводу в рамках матеріалів справи проведена почеркознавча експертиза з аналогічних питань та отримано висновок.

Третя особа: приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Клименко О.П. не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

З наданої представником позивача - адвокатом Крамарем О.П. до Київського апеляційного суду копії свідоцтва про смерть від 22 серпня 2023 року серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.107, т.3).

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Ухвалою Київського апеляційного суду, занесеною до протоколу судового засідання від 31 березня 2026 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів та про призначення комплексної судово-почеркознавчої та психіатричної експертизи - відмовлено.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За загальним правилом ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 27 листопада 2020 року Київським міським відділом реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (міто Київ), ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .

У відповідності до копії довідки виконкому Долинянської сільської ради Обухівського району Київської області від 21 грудня 2020 року №172, ОСОБА_4 постійно був зареєстрований до дня його смерті за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана обставина також підтверджується копією довідки Долинянського старостинського округу Обухівського району Київської області від 22 червня 2021 року №63.

Судом першої інстанції установлено, що відповідно до заповіту від 23 вересня 2009 року, складеного і посвідченого секретарем виконавчого комітету Долинянської сільської ради Обухівського району Київської області Кріпкою Н.М., зареєстрованого в реєстрі за № 13, ОСОБА_4 все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті, заповів ОСОБА_1 .

Згідно із заповітом від 26 лютого 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Клименко О.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 235, ОСОБА_4 все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде належати йому на день його смерті, і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_2 .

Відповідно до копії повідомлення лікаря-нарколога ОСОБА_9 наркологічного кабінету КНПОРР Обухівської ЦРЛ від 08 грудня 2021 року № 1844, ОСОБА_4 за допомогою звертався і медичну допомогу отримував з ІІІ 1981 року по Х 2018 року, діагноз: психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю.

Згідно з копією виписки із медичної карти стаціонарного хворого № 2458 ОСОБА_4 мав діагноз: хронічний алкоголізм; хронічна алкогольна інтоксикація; інтоксикаційна міокардіодистрофія, СН І ст.; токсичний гепатит. Надходження у стаціонар: 26 травня 2005 року, виписка зі стаціонару: 31 травня 2005 року.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується копією лікарського свідоцтва про смерть № 010-4811 від 26 листопада 2020 року, що смерть ОСОБА_4 настала за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до копії довідки про причину смерті від 26 листопада 2020 року причиною смерті ОСОБА_4 є хронічна ішемічна хвороба серця.

Відповідно до копії консультативного висновку №37 лікаря-психіатра Київського міського психоневрологічного диспансеру №3 ОСОБА_10 , померлий ОСОБА_4 , проживаючий за адресою: АДРЕСА_2 , пройшов медичний огляд лікарем-психіатром 25 лютого 2019 року. Лікар зробив висновок: хронічне ураження ЦНС поєднаного генезу (ЗЧМТ 2005 р., ішемічна хвороба серця); психологічних розладів на момент огляду не виявлено; рекомендовано динамічне спостереження травматолога, невролога (а.с.60, т.1).

Згідно з копією листа Київської місцевої прокуратури № 7 від 26 листопада 2020 року № 104-1, місцева прокуратура не заперечує проти видачі ОСОБА_2 тіла ОСОБА_4 після проведення розтину та отримання зразків для експертизи.

У відповідності до копії договору-замовлення на надання ритуальних послуг від 26 листопада 2020 року, укладеного між замовником ОСОБА_2 та виконавцем фізичною особою-підприємцем ОСОБА_11 , виконавець надає ритуальні послуги, що не входять до необхідного мінімального переліку ритуальних послуг щодо померлого ОСОБА_4 .

Згідно з витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі від 02 грудня 2021 року № 67581701, після смерті ОСОБА_4 (спадкодавець) 02 грудня 2021 року зареєстровано спадкову справу № 68765899 приватним нотаріусом Гринько А.П.

Листом від 21 лютого 2022 року № 32/01-16 приватний нотаріус Клименко О.П. повідомила, що 26 лютого 2019 року за реєстровим № 235 нею посвідчений заповіт від імені ОСОБА_4 , який в заповіті все своє майно заповідав ОСОБА_2 .

Відповідно до ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача.

Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч.2 ст. 1257 ЦК України).

Згідно з ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, визначенні у статті 225 ЦК України. Частинами першою, другою цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15, від 23 листопада 2022 року у справі № 368/953/19.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що висновок судово-психіатричної експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях.

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Аналогічний висновок, викладений у постанові Верхвного Суду від 19 жовтня 2023 року у справі№ 607/22488/20 (провадження № 61-10826св23)).

На обґрунтування позовних вимог про визнання заповіту недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що наявність оспорюваного заповіту від 26 лютого 2019 року порушує його права як спадкоємця за попереднім заповітом від 23 вересня 2009 року, за яким усе майно батька було заповідано йому. Також позивач вказував, що волевиявлення ОСОБА_4 під час складення заповіту від 26 лютого 2019 року не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, оскільки він тяжко хворів, перебував на обліку у лікаря-нарколога, мав алкогольну залежність, приймав препарати, що впливають на свідомість, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не міг особисто прибути до нотаріуса, підпис у оспорюваному заповіті виконано не самим спадкодавцем.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).

За загальними правилами доказування, визначеними ст.ст.12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.1 та ч.2 ст.77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).

За змістом ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено, що за результатами судової почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 21 листопада 2023 року у даній справі, з урахуванням уточнених ухвалою суду від 07 березня 2024 року питань, складено висновок експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 07 лютого 2025 року № СЕ-19/111-24/53521-ПЧ, згідно з яким:

1. Встановити, у якому стані перебувала особа, яка підписувала 26 лютого 2019 року заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Клименко О.П., зареєстрований в реєстрі за № 235, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 - не виявилось можливим. Цей висновок обумовлений тим, що під час дослідження підпису не було встановлено комплексу діагностичних ознак, які б були характерні для ознак незвичного стану виконавця підпису, а саме: наявність порушень координації руху, уповільненого темпу, недиференційованого натиску, спрощення загальної структури букв, зміни форм сполучних рухів та ознак, а також вплив на процес письма якихось «збиваючих» факторів (природних або штучних).

Але слід мати на увазі, що наявність діагностичних ознак та інших «збиваючих» факторів або незвичайного стану можуть не проявитись або проявлятися слабо. У даному випадку цих проявів при досліджуваного підпису не спостерігається.

2. Запитання: «Чи виконано підпис однією особою на заповіті 26.02.2019 року, який посвідчений Приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Клименко Ольгою Петрівною та документах з підписом ОСОБА_4 ?» - експертом не вирішувалось у зв`язку із відсутністю у розпорядженні експерта будь яких інших документів, окрім заповіту, який зареєстрований в реєстрі та складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 від 26 лютого 2019 року.

3. Встановити, чи виконано підпис на заповіті від 26 лютого 2019 року, який посвідчений Приватним нотаріусом Клименко О.П., навмисно підписом - не виявилось можливим. Цей висновок обумовлений тим, що дослідження не було встановлено комплексу діагностичних ознак, які характерні для ознак незвичного стану виконавця підпису, а саме: порушень координації руху, уповільненого темпу, недиференційованого натиску, спрощення загальної структури букв, зміни форм сполучних та ін., а також вплив на процес письма якихось «збиваючих» факторів (або штучних).

Але слід мати на увазі, що наявність діагностичних ознак та інші «збиваючих» факторів або незвичайного стану можуть не проявились або проявлятися слабо. У даному випадку цих проявів при досліджуваного підпису не спостерігається.

4. Встановити, чи виконані рукописні записи на заповіті від 26 лютого 2019 року, який посвідчений приватним нотаріусом Клименко О.П. зміненим почерком - не виявилось можливим. Це обумовлено досліджуваних рукописних записах комплекс діагностичних ознак (порушення координації рухів першої групи, нестійкість параметрів рухів другої групи і просторової орієнтації письма, наявність зайвих письмових знаків або відсутність необхідних елементів письмових граматичних помилок), який свідчать про деяку незвичність письма його виконання. Однак, встановити конкретні «збиваючі» фактори обумовлені особливостями психофізіологічної організації письмові навички виконавця, наявністю у нього хронічного захворювання, яке на його письмово-рухові функції, або незвичайний психофізіологічний виконавця, обумовлений станом пригніченості, хвилювання, збудження, тощо, або навмисною зміною виконавцем свого почерку), а також чи носили вони постійний або тимчасовий характер, не уявляється відсутність у розпорядженні експерта зразків почерку ймовірного досліджуваних записів.

5. Запитання: «Чи виконано напис на заповіті від 26 лютого 2019 року, який посвідчений Приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Клименко Ольгою Петрівною ОСОБА_4 ?» - експертом не вирішувалось у зв`язку з відсутністю будь-яких підпису та почерку ОСОБА_4 (або посилання на які не зважаючи на неодноразові клопотання експерта надані так й не були) (а.с.84-89, т.2).

З урахуванням установлених обставин справи та досліджених доказів колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність ОСОБА_1 наявності підстав, передбачених ст.ст.225, 1257 ЦК України, для визнання заповіту недійсним. Висновком судової почеркознавчої експертизи від 07 лютого 2025 року № СЕ-19/111-24/53521-ПЧ не встановлено ознак незвичного стану особи під час підписання заповіту, а невирішення окремих питань зумовлене відсутністю порівняльних зразків. Водночас консультативний висновок лікаря-психіатра від 25 лютого 2019 року свідчить про відсутність у ОСОБА_4 психічних розладів на момент огляду.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, обґрунтовано виходив із того, що матеріали справи не підтверджують, що на момент посвідчення заповіту спадкодавець не усвідомлював значення своїх дій, не міг керувати ними або що заповіт підписаний не ним, а також правильно врахував відсутність належних і допустимих доказів на спростування висновку судової експертизи, що свідчить про законність і обґрунтованість відмови у задоволенні позову.

Крім того, із пояснень свідків: ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , які були допитані у суді першої інстанції, які узгоджуються між собою, слідує, що ОСОБА_4 після проживання у своєї рідної сестри ОСОБА_8 до часу її смерті надалі постійно проживав у ОСОБА_2 аж до дня своєї смерті, яка здійснювала за ним догляд, забезпечувала належні умови проживання та піклувалася про нього в побуті. Свідки також не підтвердили перебування спадкодавця у стані сильного алкогольного сп`яніння та описували його як доглянуту особу, що перебувала під постійною опікою відповідачки.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно критично оцінив доводи позивача ОСОБА_1 про те, що оскільки спадкодавець тяжко хворів, то не міг підписати оскаржуваний заповіт та розпорядитись саме таким чином, а також те, що він не міг приїхати до нотаріуса та посвідчити заповіт, так як у цей день був вдома у стані сильного алкогольного сп`яніння, оскільки ці доводи спростовуються вказаними вище показаннями свідків і вони не підтверджені позивачем належними, достатніми та достовірними доказами.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував наявний у матеріалах справи консультативний висновок № 37 лікаря-психіатра Київського міського психоневрологічного диспансеру № 3 ОСОБА_10 , з якого слідує, що 25 лютого 2019 року, тобто напередодні складення та підписання оспорюваного заповіту, ОСОБА_4 , який проживав за адресою: АДРЕСА_2 , пройшов медичний огляд лікарем-психіатром. За результатами такого огляду встановлено хронічне ураження ЦНС поєднаного генезу (ЗЧМТ 2005 року, ішемічна хвороба серця), водночас розладів на момент огляду не виявлено, у зв`язку з чим рекомендовано динамічне спостереження травматолога та невролога.

Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 у момент вчинення оспорюваного правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Навпаки, досліджені судом докази, зокрема висновок експерта, консультативний висновок лікаря-психіатра та показання свідків, не дають підстав для встановлення таких обставин.

Отже, установивши, що позивачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження його доводів про те, що волевиявлення ОСОБА_4 під час складення оспорюваного заповіту не було вільним, було сформоване під впливом зовнішніх обставин та не відповідало його внутрішній волі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного заповіту в межах заявлених позовних вимог та з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 і ч. 2 ст. 1257 ЦК України.

Також на обґрунтування вимог про визнання заповіту недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний заповіт складений з порушенням вимог чинного законодавства, а саме, підпис на заповіті проставлено не батьком, батько не міг приїхати до нотаріуса та посвідчити заповіт, оскільки у цей день він був у стані сильного алкогольного сп`яніння та був вдома.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 ч.2 ст.1247 ЦК України).

У ч.1 ст.257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним.

Таким чином, непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, та, відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК України, це має наслідком його нікчемність (див. постанову Верховного Суду 12 березня 2020 рокуу справі№ 716/1051/17 (провадження № 61-40992св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої ст.215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

З урахуванням установлених фактичних обставин справи, положень абз. 1 ч. 2 ст.1247, ч.1 ст. 1257, ч. 2 ст. 215 ЦК України, а також правових висновків Верховного Суду, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що вимога ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту з підстав його непідписання спадкодавцем не є належним способом захисту, оскільки у разі встановлення такої обставини заповіт є нікчемним у силу закону.

Водночас у цій справі належними та достовірними доказами не підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_4 у оспорюваному заповіті від 26 лютого 2019 року, який посвідчений приватним нотаріусом Клименко О.П. за реєстровим № 235, виконаний іншою особою, а висновок судової почеркознавчої експертизи від 07 лютого 2025 року № СЕ-19/111-24/53521-ПЧ таких обставин не встановив. Отже, обставина нікчемності спірного заповіту, на яку посилався позивач, не знайшла свого підтвердження, у зв`язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в цій частині.

Отже, установивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, правильно застосувавши норми матеріального права та дотримавшись вимог процесуального закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов законного й обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, посвідченого 26 лютого 2019 року приватним нотаріусом Клименко О.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 235, складеного ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 .

Інший по суті висновок грубнувся б на припущеннях, а доказування та, відповідно, рішення суду, не можуть ґрунтуватись на припущеннях (ст.ст. 12.81 ЦПК України).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що після отримання складеного за його заявою висновку експертів № 21/25 від 25 березня 2025 року він 05 червня 2025 року подав до суду заяву про долучення до матеріалів справи зазначеного висновку експертів, проте суд цей доказ безпідставно повернув без постановлення ухвали. Крім того вказує, що 10 квітня 2025 року він подав до суду першої заяву про витребування доказів та призначення комплексної почеркознавчої і психологічної експертиз, однак суд першої інстанції її не розглянув, що підтверджується відсутністю відповідної ухвали та будь-яких висновків щодо неї в оскаржуваному рішенні. Також 05 червня 2025 року ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення доказів у порядку ст. 116 ЦПК України щодо витребування доказів та призначення зазначених експертиз, однак суд першої інстанції, не розглянувши її по суті, лише повідомив про відмову в задоволенні, не постановивши при цьому жодної ухвали.

Колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апеляційною скарги, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи.

Так, відповідно до ч.ч.2, 5 ст. 259 ЦПК України, рішення та постанови ухвалюються, складаються і підписуються складом суду, який розглянув справу. Ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом без оформлення окремого документа, зазначаються у протоколі судового засідання. Суд може оформити такі ухвали окремим документом після закінчення судового засідання.

З матеріалів справи вбачається, що 13 травня 2025 року ухвалою суду першої інстанції, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Крамара О.П. про долучення висновку експерта, а також про призначення у справі комплексної почеркознавчої експертизи (а.с.124-127, т.2).

Також 18 червня 2025 року ухвалою суду першої інстанції, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Крамара О.П. про забезпечення доказів (а.с.148-149, т.2).

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність окремого письмового оформлення судом таких ухвал не свідчить про не вирішення цим судом заявлених процесуальних питань, оскільки відповідно до ч.ч. 2, 5 ст. 259 ЦПК України оформлення ухвали окремим документом після закінчення судового засідання є правом, а не обов`язком суду.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.

Апеляційний враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив та оцінив докази, правильно встановив обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст.374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 08 квітня 2026 року.

Головуючий

Судді: