Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №2-218/11 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/844/26

Справа № 2-218/11

Головуючий у першій інстанції Ярема Х.С.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.03.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Драгомерецького М.М.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

апелянта ОСОБА_1 ,

представника ОСОБА_1 - адвоката Гайдай Я.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 вересня 2025 року, постановлену під головуванням судді Яреми Х.С., про залишення без розгляду скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жорнового Павла Вікторовича, (боржник ОСОБА_2 ),

встановив:

04.04.2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії державного виконавця Приморського ВДВС у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Жорнового П.В, боржник: ОСОБА_2 (т.1, а.с.1-5).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 02.09.2025 року було визнано неповажними причини пропуску строку звернення ОСОБА_1 до суду із скаргою на постанову від 25.07.2024 року та скаргу ОСОБА_1 на постанову державного виконавця від 25.07.2024 року було залишено без розгляду (т.1, а.с.61-67).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 02.09.2025 року, ухвалення нового судового рішення, яким поновити скаржнику строк на подачу скарги та скаргу на дії державного виконавця задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.1-9).

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Ростомов Г.А. просить оскаржувану ухвалу суду залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (т.2, а.с.31-34).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, за участю ОСОБА_1 та її представника адвоката Гайдай Я.Ф., та у відсутність інших учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (т.2, а.с.194-101).

Апеляційним судом також було враховано клопотання адвоката Ростомова А.Г. про розгляд справи за відсутності представника ОСОБА_2 (т.2, а.с.73-74).

Колегія суддів також зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу за участю з`явившихся учасників справи та у відсутність інших учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзив на неї (т.2, а.с.31-34), колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Залишаючи скаргу на дії державного виконавця без розгляду, суд першої інстанції виходив із того, що причини пропуску строку звернення до суду зі скаргою на дії державного виконавця є неповажними (а.с.65-67).

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 447-1 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з п. а) ч. 1 ст. 449 ЦПК України скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи.

За правилами ч. 2 цієї статті, пропущений для подання скарги строк може бути поновлено судом за наявності поважних причин його пропуску на підставі клопотання особи, яка подає скаргу, що має бути заявлено одночасно зі скаргою. У разі подання скарги з пропуском строку і за відсутності поважних причин для його поновлення та клопотання особи, яка подає скаргу, така скарга залишається судом без розгляду.

Частиною 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» також передбачено, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом наведених норм, та порівняльного аналізу змісту термінів «дізнався» та «повинен був дізнатися», що містяться у положеннях ст. 449 ЦПК України, можна зробити висновок про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права, і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду.

Під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб`єкта, закріпленого у ч. 1 ст. 449 ЦПК України та ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», необхідно враховувати поведінку скаржника, чи мала вона реальну можливість (повинна була) дізнатися про стверджуване нею порушення її прав, вчиненні нею дії, направлені на з`ясування стану виконавчого провадження, тощо.

Висновки щодо презумпції обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, що є сталою та послідовною судовою практикою, викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.05.2025 року у справі № 515/978/24.

Так, з матеріалів справи вбачається, що вперше із скаргою до суду на дії державного виконавця Павлюк А.Г. звернулася 03.03.2025 року та просила визнати неправомірними дії щодо винесення постанови від 25.07.2024 року.

Ухвалою суду від 11.03.2025 скарга ОСОБА_1 була повернута скаржнику без розгляду. ОСОБА_1 отримала ухвалу 03.04.2025 року, про що вона особисто вказала у своїй скарзі (т.1, а.с.5).

Вдруге, звертаючись зі скаргою на дії державного виконавця 04.04.2025 року, скаржник ОСОБА_1 про причини поважності пропуску 10-денного строку на подання скарги на постанову державного виконавця від 25.07.2024 року пояснювала тим, що вона після поновлення виконавчих дій з 13.06.2024 року взагалі не знала про стан виконавчого провадження. Крім того, скаржник зазначала, що вона не брала участі у справі та не знала про це, де державний виконавець звертався до суду із заявою про видачу дублікату виконавчого листа. У зв`язку з цим, звернулась до державного виконавця із заявою 25.11.2024 року, в якій просила повідомити про стан виконавчого провадження.

Також ОСОБА_1 зазначала, що не отримувала від державного виконавця повідомлення від 04.07.2024 року про майбутнє проведення виконавчих дій 24.07.2024 року та постанови від 25.07.2024 року. Крім того, скаржник зазначала, що постійно хворіє та про оскаржувану постанову дізналася лише 19.02.2025 року, після отримання відповіді від ВДВС про стан виконавчого провадження.

Проте, як вбачається із матеріалів справи, виконавче провадження триває з 2013 року. У зв`язку із втратою та видачею дубліката виконавчого документа, виконавче провадження було поновлено у 2024 році.

Як було вказано вище, скаржник ОСОБА_1 зазначала, що їй не було відомо про те, що державний виконавець звертався до суду із заявою про видачу дублікату виконавчого документа. До участі у розгляді цього питання її також не було залучено.

Однак, 25.11.2024 року ОСОБА_1 звернулася до ВДВС із заявою, в якій просила повідомити про прийняття до виконання виконавчого листа (т.1, а.с.10). За таких обставин ОСОБА_1 було відомо про поновлення виконавчого провадження та остання мала цікавитися, як стягувач, рухом виконавчого провадження.

Крім того, 08.07.2024 року (поштовий трек 6500100005306) державним виконавцем було направлено на адресу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) повідомлення від 04.07.2024 року про вчинення виконавчих дій. Проте, поштове відправлення повернулось 23.07.2024 року із відміткою «за закінченням терміну зберігання» (т.1, а.с.27-зворот).

Постановою державного виконавця від 25.07.2024 року було закінчено виконавче провадження (а.с.29-зворот) та вказана постанова 23.09.2024 року відправлена поштовим зв`язком (поштовий трек 6500144776547) на адресу ОСОБА_1 . Однак, 12.10.2024 року поштова кореспонденція також повернулася до відправника із зазначенням «за закінченням встановленого терміну зберігання» (т.1, а.с.28).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, у разі, коли стягувач не отримує поштову кореспонденцію, знаючи, що така буде і має бути направлена поштовим зв`язком, не означає, що вона її не отримала, оскільки такі наслідки настали внаслідок дій сторони, а не державного виконавця. Не отримання кореспонденції стягувачем не може бути підставою для не виконання виконавцем виконавчих дій.

Крім того, ОСОБА_1 має ідентифікатор доступу до виконавчого провадження та мала цікавитися як стягувач виконавчим провадженням. Проте, скаржник недобросовісно користувалася своїми процесуальними правами, тривалий час не проявляла інтересу до стану виконавчого провадження, не отримувала кореспонденції та не вживала будь-яких інших дій щодо обізнаності стосовно рішень державного виконавця.

Що стосується хвороби ОСОБА_1 , на що вона посилається як на поважність причин пропуску строку на оскарження дій державного виконавця, та підтверджує це медичною документацією про хворобу, то колегія суддів зазначає наступне.

З медичних документів про перебування на амбулаторному лікуванні з діагнозом бронхіт, ГРВІ, вбачається, що скаржник ОСОБА_1 перебувала на лікуванні вдома в періоди: з 23.06.2024 по 24.06.2024, з 06.08.2024 по 04.09.2024; з 06.12.2024 по 27.12.2024; з 23.06.2025 по 01.07.2025; з 01.07.2025 по 14.07.2025; та з 23.07.2025 по 28.07.2025.

Зазначені обставини свідчать про те, що ніщо не заважало скаржниці ОСОБА_1 подати скаргу на дії державного виконавця в наступні періоди: з 26.07.2024 року по 05.08.2024 року (11 днів), з 05.09.2024 року по 05.12.2024 року (три місяці), з 28.12.2024 року по 03.04.2025 року (більше 3-х місяців). Тобто загальний період часу, протягом якого скаржник ОСОБА_1 могла подати скаргу на дії державного виконавця, складають більше ніж пів року, однак ОСОБА_1 зазначеного не вчиняла.

Із врахуванням викладеного в своїй сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що скаржником було пропущено десятиденний строк на подання скарги на дії державного виконавця, встановлений п. а) ч. 1 ст. 449 ЦПК України не з поважних причин та підстави для його поновлення відсутні.

Інші доводи апеляційної скарги не спростували висновків суду першої інстанції та не впливають на правову кваліфікацію спірних правовідносин в контексті вище наведених положень законодавства.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вона посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду, доводи апеляційної скарги її не спростовують, ухвалу прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржувану ухвалу суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 вересня 2025 року про залишення скарги без розгляду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09.04.2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

М.М. Драгомерецький