Постанова від 07 квітня 2026 р. у справі №184/362/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3656/26 Справа № 184/362/25 Суддя у 1-й інстанції - Томаш В. І. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу у справі №184/362/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди, за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та представника Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України - Малойван Євгена Ігоровича на рішення Покровського міського суду Дніпропетровської області від 07 січня 2026 року,ухвалене у складі судді Томаш В.І., -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Годунов В.С. звернувся до Покровського міського суду Дніпропетровської області з позовом до відповідача Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування вимог зазначає, що 29 січня 2023 року з вини військовослужбовця, який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ, сталася ДТП, де позивач отримав серйозні травми. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 №370 від 23 березня 2023 року встановлено факт скоєння ДТП з вини військовослужбовця цієї ж військової частини ОСОБА_3 .

Вказує, що аналогічне службове розслідування з такими ж висновками проведено і у військовій частині НОМЕР_2 , де на момент ДТП проходив службу позивач.

Зауважує, що оскільки винуватець ДТП керував транспортним засобом під час виконання обов`язків військової служби, то відшкодування моральної шкоди відповідно до ст.1172 ЦК України має здійснювати військова частина НОМЕР_1 НГУ, де проходив службу винуватець ДТП.

Зазначає, що після ДТП позивач був евакуйований з місця події, з того часу проходив тривале лікування та реабілітацію, також, оскільки він був військовослужбовцем, йому надавалися лікарняні відпустки на 30 календарних днів.

Таким чином, внаслідок ДТП позивач мав тимчасову непрацездатність понад рік, з них майже 8 місяців перебування на стаціонарному лікуванні. Відповідно до свідоцтва про хворобу №261/92 від 07 лютого 2024 року позивач був визнаний непридатним до військової служби за станом здоров`я з виключенням з військового обліку. На цій підставі позивач звільнений з військової служби та виключений зі списку особового складу відповідно до наказу №200-ос від 14 березня 2024 року. Відповідно до Довідки до акта огляду МСЕК 12ААГ №565067 (акт огляду №625) від 06 травня 2024 року позивачу встановлена II група інвалідності.

Зауважує, що ні фізична особа, яка визнана винуватцем ДТП, ні військова частина – відповідач, з 29 січня 2023 року по теперішній час завдану шкоду позивачу не відшкодовували, долею та станом здоров`я позивача не цікавились.

Внаслідок ДТП позивач не тільки викреслив зі свого життя 8 місяців, які провів у лікарнях, але й у молодому віці 40 років втратив здоров`я на все життя та має обмежену можливість самостійно здійснювати базові життєві потреби, частково втратив здатність до самообслуговування, виконання професійних обов`язків, працювати на більшості посад. Травма спричинила значний фізичний біль та психологічний дискомфорт. До моменту отримання травми позивач вів активний спосіб життя, регулярно займався спортом та повноцінно виконував обов`язки військової служби. Внаслідок ДТП позивач втратив можливість надалі проходити службу, почав відчувати тривожність, емоційне виснаження та зниження самооцінки. Він став значно менше спілкуватися зі знайомими, уникати соціальних контактів, що ще більше погіршило його психоемоційний стан. У зв`язку з чим представник позивача вимушений звернутись до суду з позовом.

У зв`язку з чим просить стягнути з відповідача на користь позивача 500 000 грн. моральної шкоди.

Рішенням Покровського міського суду Дніпропетровської області від 07 січня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ВЧ НОМЕР_1 задоволено частково. Стягнуто з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 250 000 грн. в якості відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 2500 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 — адвокат Годунов В.С.подав апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду частково необґрунтованим.

На думку позивача позовні вимоги мали бути задоволені повністю, оскільки судовим розглядом встановлено, що позивач внаслідок ДТП з вини військовослужбовця відповідача мав тимчасову непрацездатність понад рік, з них майже 8 місяців перебування на стаціонарному лікуванні, отримав II групу інвалідності, яка натепер продовжена.

В обґрунтування скарги зазначає, що визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд лише частково врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, тому визначив компенсацію у розмірі 250 000 грн.

Вважає такий розмір відшкодування недостатнім та необґрунтованим.

Вказує, що розмір відшкодування має бути адекватним нанесеній моральній шкоді, при цьому, відшкодування моральної шкоди не може бути засобом отримання доходу. Розмір відшкодування моральної шкоди не є сталою величиною, а визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи, має бути не більш аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен приводити до її збагачення.

Вважає, що заявлений розмір відшкодування є адекватним нанесеній моральній шкоді та не є засобом отримання доходу у світлі обставин цієї справи.

Таким чином, суд першої інстанції невірно оцінив докази по справі, невірно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права.

У зв`язку з чим просить оскаржуване рішення суду, в частині відмови в задоволенні позовних вимог - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач, також не погодившись з рішенням суду, через свого представника - Малойван Є.І. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом першої інстанції було допущено невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що вчинення ДТП сталося з вини військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 . В основу рішення було покладено висновок службового розслідування. Однак, такі висновки є передчасними та не узгоджуються з матеріалами справи.

Вказує, що після проведення службового розслідування по факту вчинення ДТП, внаслідок якого постраждав позивач, відповідач не встановлював наявності чи відсутності вини військовослужбовця у скоєнні кримінального правопорушення та, відповідно, в заподіянні моральної (немайнової) шкоди. В рамках проведеного службового розслідування було вказано про ймовірне вчинення правопорушення з вини військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 .

Зауважує, що такий висновок не є підставою для притягнення особи до будь-якого виду юридичної відповідальності. Також, в ході службового розслідування було з`ясовано, що за фактом ДТП, в яке потрапив позивач, відділом поліції №2 (м. Костянтинівка) Краматорського РУП внесена інформація до ЄРДР під №62023050010000230 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 415 КК України. На теперішній час вказане кримінальне провадження перебуває на стадії досудового розслідування у Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Краматорську.

Зазначає, що позивач просить стягнути з відповідача моральну (немайнову) шкоду, яка настала внаслідок ДТП, обставини якої наразі розслідуються Державним бюро розслідувань.

Тобто, у суду першої інстанції відсутні підстави стверджувати про наявність вини військовослужбовця до моменту набрання вироком законної сили і, відповідно, не свідчить про існування підстав для стягнення з військової частини моральної (немайнової) шкоди на користь позивача, адже кримінальне провадження все ще перебуває на стадії досудового розслідування та вина військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 у спричиненні ДТП не є доведеною.

Звертає увагу, що ухвалою суду від 09 жовтня 2025 року клопотання представника відповідача було задоволено та зобов`язано ТУ ДБР, розташоване у м. Краматорську надати суду строком до 04 грудня 2025 року інформацію про стан кримінального провадження №62023050010000230 за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.415 КК України, а саме: дату реєстрації кримінального провадження, повідомлення особі про підозру, складання та затвердження обвинувального акту, направлення його до суду, ухвалення вироку та набрання ним законної сили.

Однак, судове рішення було ухвалено без отримання витребуваних документів, тобто судом було допущено неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Зазначає, що витребувана інформація є вкрай важливою для вирішення даного спору, оскільки за умови поки вина водія відповідача не встановлена вироком суду, який набрав законної сили, є неможливим робити висновки про його винуватість у спричиненні будь-якої шкоди внаслідок ДТП, в тому числі і моральної шкоди.

Питання протиправності діяння заподіювача шкоди та наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача може бути встановлено виключно після набрання законної сили вироком суду за результатами кримінального провадження №62023050010000230. Отже, враховуючи недоведеність позивачем вини військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 у спричиненні ДТП, підстави для відшкодування моральної шкоди не настають.

Зауважує, що для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків).

Отже, загальні умови для настання деліктної відповідальності відсутні в даному випадку, що було залишено судом першої інстанції поза увагою.

Вважає, що вирішення питання про відшкодування моральної шкоди до встановлення вини водія відповідача є взагалі неможливим.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Отже, в даній справі перша умова не є дотриманою, оскільки вина водія у спричиненні ДТП не є встановленою.

Судом першої інстанції розмір моральної шкоди було визначено у розмірі 250 000 грн. Разом з тим, з огляду на встановлені обставини справи, приймаючи до уваги принципи, які повинні враховуватись при стягненні моральної шкоди, вважає, що розмір моральної шкоди, який вказаний позивачем є завищеним.

Завертає також увагу, що у позивача були процесуальні можливості довести розмір завданої йому моральної шкоди належними доказами. Однак, позивач не доводить розмір завданої йому моральної шкоди жодними розрахунками.

Вважає розмір моральної шкоди, визначений судом у розмірі 250 000 грн., є необґрунтованим та не підтвердженими жодними доказами.

Судом першої інстанції було допущено невірне застосування норм 1172, 1167, 1173, 1174, 1187 ЦК України, а також порушено норми процесуального права, оскільки допущено неповне з`ясування обставин справи через вирішення справи за умови відсутність відповіді на ухвалу суду про витребування доказів.

У зв`язку з чим, просить рішення Покровського міського суду Дніпропетровської області від 07 січня 2026 року у справі № 184/362/25 - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Годунов В.С. та представник відповідача ВЧ НОМЕР_1 - Малойван Є.І. своїм правом на подачу відзиву не скористалися.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Годунов В.С. в судовому засідання апеляційного суду підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити та заперечував проти доводів апеляційної скарги представника відповідача, просив відмовити у її задоволенні.

Представник відповідача ВЧ НОМЕР_1 - Малойван Є.І. в судовому засідання апеляційного суду також підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити та заперечував проти доводів апеляційної скарги представника позивача, просив відмовити у її задоволенні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що 29 січня 2023 року з вини військовослужбовця, який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ, сталася ДТП, в ході якої позивач ОСОБА_1 отримав серйозні травми.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 №370 від 23.03.2023 року встановлено факт скоєння ДТП з вини військовослужбовця цієї військової частини ОСОБА_3 .

Аналогічне службове розслідування з такими ж висновками проведено і у військовій частині НОМЕР_2 , де на момент ДТП проходив службу позивач.

Оскільки винуватець ДТП керував транспортним засобом під час виконання обов`язків військової служби, то відшкодування моральної шкоди відповідно до ст.1172 ЦК України має здійснювати військова частина НОМЕР_1 НГУ, де проходив службу винуватець ДТП.

Після ДТП позивач був евакуйований з місця події, з того часу проходив тривале лікування та реабілітацію в такі періоди: 30 січня 2023 по 08 червня 2023 року - стаціонарне лікування у КНП «МКЛ №6» ДМР; 03 липня 2023 року по 25 серпня 2023 року - стаціонарне лікування у ГВМКЦ (ЦКГ) ДПСУ; 08 грудня 2023 року по 28 грудня 2023 року - реабілітація за висновком ВЛК у клінічному санаторії « ІНФОРМАЦІЯ_1 »; 11 січня 2024 року по 07 лютого 2024 року - стаціонарне лікування у ГВМКЦ (ЦКГ) ДПСУ.

Також позивачу (оскільки він був військовослужбовцем) надавалися лікарняні відпустки на 30 календарних днів: за довідкою ГВЛК ГВМКЦ (ЦКГ) ДПСУ №1232 від 26 серпня 2023 року; за довідкою ГВЛК ГВМКЦ (ЦКГ) ДПСУ №3726 від 02 жовтня 2023 року; за довідкою ГВЛК ГВМКЦ (ЦКГ) ДПСУ №4262 від 03 листопада 2023 року.

Вказані періоди лікування, реабілітації та відпусток за висновками ВЛК підтверджуються доданими виписками та змістом свідоцтва про хворобу від 07 лютого 2024 року.

Таким чином, внаслідок ДТП позивач мав тимчасову непрацездатність понад рік, з них майже 8 місяців перебування на стаціонарному лікуванні.

Відповідно до свідоцтва про хворобу №261/92 від 07 лютого 2024 року позивач був визнаний непридатним до військової служби за станом здоров`я з виключенням з військового обліку.

На цій підставі позивач звільнений з військової служби та виключений зі списку особового складу відповідно до наказу №200-ос від 14 березня 2024 року.

Відповідно до Довідки до акта огляду МСЕК 12ААГ №565067 (акт огляду №625) від 06 травня 2024 року позивачу встановлена II група інвалідності.

Відповідно до п.27 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого Постановою КМУ від 03.12.2009р. №1317 (в редакції станом на момент встановлення позивачу групи інвалідності) підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи.

Внаслідок ДТП позивач, на період лікування та натепер, має обмежену можливість самостійно здійснювати базові життєві потреби, частково втратив здатність до самообслуговування, виконання професійних обов`язків, працювати на більшості посад. Травма спричинила значний фізичний біль та психологічний дискомфорт. До моменту отримання травми позивач вів активний спосіб життя, регулярно займався спортом та повноцінно виконував обов`язки військової служби. Внаслідок ДТП позивач втратив можливість надалі проходити службу, почав відчувати тривожність, емоційне виснаження та зниження самооцінки. Він став значно менше спілкуватися зі знайомими, уникати соціальних контактів, що ще більше погіршило його психоемоційний стан.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що з вини військовослужбовця, який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ, сталася ДТП, в ході якої позивач ОСОБА_1 отримав серйозні травми.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та вважав справедливим визначити суму компенсації у розмірі 250 000 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Стаття 3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу правил статті 22 Цивільного кодексу України, оскільки частиною 1 цієї статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 ЦК України кожна особа, має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою зокрема щодо членів її сім`ї.

Частинами першою-четвертою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

За змістом статті 1167 ЦК України, якщо моральної шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, така моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

Згідно з частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.

Головною умовою покладення на особу обов`язку компенсувати моральну шкоду є наявність такої шкоди.

При цьому слід враховувати, що особливі правила статті 1187 ЦК України діють тоді, коли шкоду завдано тими властивостями об`єкта, через які діяльність із ним визнається джерелом підвищеної небезпеки.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №426/16825/16-ц (провадження №14-497цс18) зазначено, що особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб`єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб`єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки – роботодавець.

Шкода, завдана внаслідок ДТП, з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Головною особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є те, що володілець небезпечного об`єкта зобов`язаний відшкодувати шкоду незалежно від його вини. Перед потерпілим несуть однаковий обов`язок відшкодувати завдану шкоду, як винні, так і невинні володільці об`єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки.

Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої статтею 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв`язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків).

Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків необхідно розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу.

Згідно з пунктом 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року №4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, – незалежно від наявності вини.

Отже, головною особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є те, що володілець небезпечного об`єкта зобов`язаний відшкодувати шкоду незалежно від його вини. Перед потерпілим несуть однаковий обов`язок відшкодувати завдану шкоду, як винні, так і невинні володільці об`єктів, діяльність яких є джерелом підвищеної небезпеки. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого.

Згідно з частиною першою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Підвищена небезпека в розумінні цієї статті є об`єктивною категорією, не пов`язаною з психологічним поняттям страху, та означає більшу вірогідність настання негативних, шкідливих наслідків, ніж при проведенні будь-якої іншої діяльності. Причиною підвищеної небезпеки є такі властивості об`єктів, з якими проводиться діяльність, які обумовлюють неможливість повного контролю за такою діяльністю з боку людини на даному етапі розвитку науки та технологій. Тому, незважаючи на дотримання правил техніки безпеки, існує підвищена вірогідність завдання шкоди внаслідок проведення такої діяльності.

Частинами другою, п`ятою статті 1187 ЦК України передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Отже, при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки закон встановлює винятки, за яких на особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, не може бути покладено обов`язок з її відшкодування: якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Під непереборною силою необхідно розуміти, зокрема, надзвичайні або невідворотні за даних умов події (пункт 1 частини першої статті 263 ЦК України), тобто ті, які мають зовнішній характер. Під умислом потерпілого необхідно розуміти, зокрема, таку його протиправну поведінку, коли потерпілий не лише передбачає, але і бажає або свідомо допускає настання шкідливого результату (наприклад, суїцид).

За змістом викладених положень судам, при розгляді позовів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід враховувати вимоги статей 1166, 1187 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала; обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Отже, особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (крім випадку відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки - стаття 1188 ЦК України), є те, що володілець такого джерела зобов`язаний відшкодувати завдану шкоду незалежно від його вини. Перед потерпілим несуть однаковий обов`язок відшкодувати завдану шкоду, як винні, так і невинні володільці об`єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки.

Шкода (в тому числі моральна), завдана внаслідок ДТП, з вини водія, який виконував трудові обов`язки та керував автомобілем, що належить роботодавцю, на відповідній правовій підставі, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Відповідно до частини четвертої статті 1193 ЦК України суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

Положення статті 1193 ЦК України про зменшення розміру відшкодування з урахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках завдання шкоди майну, а також фізичній особі, однак у кожному разі підставою для цього може бути груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність.

Питання про те, чи є допущена потерпілим необережність грубою (частина друга статті 1193 ЦК України), у кожному конкретному випадку має вирішуватись з урахуванням фактичних обставин справи (характеру дії, обставин завдання шкоди, індивідуальних особливостей потерпілого, його стану тощо).

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 166/1292/20 (провадження № 61-7385св21).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.

Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

У справі, яка переглядається судом встановлено, що 29 січня 2023 року з вини військовослужбовця, який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ, сталася ДТП, в ході якої позивач ОСОБА_1 отримав травми. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 №370 від 23 березня 2023 року встановлено факт скоєння ДТП з вини військовослужбовця цієї ж військової частини ОСОБА_3 . Аналогічне службове розслідування з такими ж висновками проведено і у військовій частині НОМЕР_2 , де на момент ДТП проходив службу позивач.

Оскільки винуватець ДТП керував транспортним засобом під час виконання обов`язків військової служби, то відшкодування моральної шкоди відповідно до ст.1172 ЦК України має здійснювати військова частина НОМЕР_1 НГУ, де проходив службу винуватець ДТП.

У нормах КУпАП об`єктивну сторону та зміст порушень складає факт порушення учасниками дорожнього руху правил дорожнього руху зі спричиненням при цьому пошкодження.

Відсутність цього елементу як умови для адміністративної відповідальності виключає покладення на особу цієї відповідальності відповідно до санкцій статей КУпАП.

За змістом норм ЦК України та КУпАП підстави для звільнення від цивільної відповідальності з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, у ДТП, за участі транспортного засобу) відмінні від підстав для звільнення відповідача від адміністративної відповідальності за це ж ДТП.

Ці відмінності полягають, зокрема, в тому, що для адміністративної відповідальності обов`язковою складовою умовою є вина учасника ДТП, що керував відповідним транспортним засобом та створив ДТП, тоді як за недоведеності вини у діях цього учасника ДТП він звільняється від адміністративної відповідальності через відсутність складу адміністративного порушення.

Натомість вина для цивільної відповідальності цієї особи у вигляді відшкодування ним шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, за правилами статті 1187 ЦК України, не має значення.

Водночас, однією із спільних та обов`язкових умов для кожної із вказаних видів відповідальності є об`єктивна сторона кожного із цих видів відповідальності, тобто зміст порушення, який полягає у неправомірності дій відповідача (протиправність поведінки заподіювача шкоди) при здійсненні діяльності, що є джерелом підвищеної небезпеки (при керуванні транспортним засобом).

Враховуючи викладене та встановлені судом першої інстанції обставини, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача у спірних правовідносинах моральної шкоди на користь позивача через доведення доказами однієї із обов`язкових, відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України, умов для покладення відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, а саме наявність протиправної поведінки відповідача як заподіювача шкоди у спірних правовідносинах.

Розподіл, між сторонами спору про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, обов`язків доказування і подання доказів здійснюється таким чином, що особа, якій завдано шкоду, подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участі відповідача, розмір заподіяної шкоди, а також докази того, що саме відповідач її спричинив або є особою, яка відповідно до закону зобов`язана відшкодувати шкоду.

Тоді як обов`язок доведення умислу потерпілого або наявності непереборної сили законом покладається на володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки діє цивільно-правова презумпція заподіювача шкоди.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів зауважує, що на відміну від загального порядку та умов відшкодування шкоди безпосередньо встановленого ЦК України (стаття 1166), умовами відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (стаття 1187 ЦК України), є: (1) протиправність поведінки заподіювача шкоди, (2) наявність цієї шкоди у потерпілого і (3) причинного зв`язку між ними.

У цих висновках колегія суддів звертається до сталої правової позиції Верховного Суду в питанні умов для покладення відповідальності з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, що неодноразово викладалась, зокрема, в постановах від 05.06.2019 у справі № 461/8496/15-ц (провадження № 14-154цс19), від 21.04.2021 у справі № 450/4163/18 (провадження № 61-69св21), від 22.04.2021 у справі № 742/1378/18 (провадження № 61-5113св19), від 20.05.2021 у справі № 501/2015/16-ц (провадження № 61-7795св20) тощо.

Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Колегія суддів погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивача, який визначено ним, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості та з урахуванням інших, встановлених судом обставин. Зокрема, враховано стан здоров`я потерпілого і неможливість його відновлення, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для організації свого життя.

Доводи апеляційної скарги відповідача, що поки вина водія відповідача не встановлена вироком суду, який набрав законної сили, є неможливим робити висновки про його винуватість у спричиненні будь-якої шкоди внаслідок ДТП, в тому числі і моральної шкоди, є безпідставними, оскільки за змістом вимог статей 1166, 1187 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана особі підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Інші доводи апеляційної скарги відповідача не містять посилань на неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права та фактично зводиться до незгоди з правовими висновками суду першої інстанції, що відповідно до статті 376 ЦПК України не є підставою для скасування судового рішення.

Доводи апеляційної скарги позивача, що розмір відшкодування у розмірі 250 0000 грн. є недостатнім та необґрунтованим, відхиляються колегією суддів, оскільки моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.

Визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди в повній мірі відповідає критеріям виваженості і справедливості, прийнятий з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, вимог закону та висновків суду касаційної інстанції по аналогічним справам.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Покровського міського суду Дніпропетровської області від 07 січня 2026 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Годунова Віталія Сергійовича та представника Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України - Малойван Євгена Ігоровича -залишити без задоволення.

Рішення Покровського міського суду Дніпропетровської області від 07 січня 2026 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 09.04.2026 року.

Головуючий суддя О.В.Агєєв