Постанова від 08 квітня 2026 р. у справі №183/1240/21 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/785/26 Справа № 183/1240/21 Суддя у 1-й інстанції - Городецький Д. І. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Халаджи О.В.

за участю секретаря судового засідання Усенко Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу у справі №183/1240/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний нотаріус Самарівського районного нотаріального округу Аляб`єва Яніна Сергіївна, приватний нотаріус Самарівського районного нотаріального округу Лила Інна Армоніківна, приватний нотаріус Самарівського міського нотаріального округу Куліш Юрій Олександрович про визнання договору дарування недійсним, визнання договорів купівлі-продажу недійсними, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – адвоката Бартош-Стрєльнікової Тетяни Миколаївни на рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року,ухвалене у складі судді Городецького Д.І., -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2021 року позивач ОСОБА_1 з врахуванням уточнень, звернулась до Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним, визнання договорів купівлі-продажу недійсними.

В обґрунтування позову зазначила, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 грудня 1993 року, виданого Новомосковським житлово-експлуатаційним об`єднанням та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 січня 2011 року, виданого державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Меньшиковою К.О., їй належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказує, що вона є інвалідом 1-ї групи безстроково, що підтверджується довідкою серія МСЕ-ДНА0-01 №311162 від 27 червня 2002 року, потребує постійної сторонньої допомоги у зв`язку з хворобою опорно-рухового апарату.

Відповідач ОСОБА_2 проживає в будинку по сусідству, вона приділяла їй увагу, спілкувалася з нею, обслуговувала позивача в належному їй салоні перукарських послуг.

Зауважує, що ОСОБА_2 знала, що вона є вдовою, що вона одинока, не має близьких родичів, а також те, що у її власності є квартира та гараж, у зв`язку з чим відповідач ОСОБА_2 сказала, що вона може здійснювати догляд за нею до смерті, в обмін на квартиру.

Зазначає, що вона погодилась укласти з ОСОБА_7 договір довічного утримання, оскільки погано себе почувала і розуміла, що не може прожити без сторонньої допомоги.

14 червня 2019 року вона та ОСОБА_2 прийшли до приватного нотаріуса Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євої Я.С., щоб укласти договір довічного утримання, але ОСОБА_2 стала переконувати її, що буде краще укласти договір дарування належної їй квартири.

Звертає увагу, що вона не погоджувалась на укладення договору дарування житла, але, перебуваючи в нотаріальній конторі, ОСОБА_2 повідомила, що нотаріус підказав внести у договір дарування пункт 1.10, в якому прописати наступне: «За домовленістю сторін, дарувальник ОСОБА_1 має право постійного проживання у вказаному об`єкті нерухомості, та підтвердженням цього волевиявлення сторін свідчать підписи сторін на договорі. Відповідно до ст.203 ЦК України, цей договір не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних осіб».

Вказує, що вона, після внесення у договір пункту 1.10, помилилась та внаслідок помилки, уклала договір дарування, бо вважала, що ОСОБА_2 бере на себе відповідальність по її довічному утриманню.

Вважає, що при укладенні договору ОСОБА_2 ввела її в оману.

Внаслідок помилки та омани, 14 червня 2019 року між нею і ОСОБА_2 укладено договір дарування, відповідно до якого вона передала у власність ОСОБА_2 належну їй квартиру.

Зауважує, що вона помилилась щодо правової природи договору дарування, мала на меті укласти договір довічного утримання, але внаслідок помилки уклала оскаржуваний нею договір.

Вона є людиною похилого віку, інвалідом 1-ї групи безстроково, квартира є єдиним її житлом, вона продовжує проживати в квартирі, сплачує комунальні послуги, відповідач ОСОБА_2 не несе витрат по утриманню зазначеного нерухомого майна.

Крім того, їй стало відомо, що 24 лютого 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купив квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , договір посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Лила І.А.

Також їй стало відомо, що 09 березня 2021 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Куліш Ю.О.

Зазначає, що вказані договори купівлі-продажу порушують її права, як власника квартири, є удаваними, фіктивними, оскільки покупцями квартира не оглядалась, нотаріусами не було взято до уваги те, що у відповідності до договору дарування від 14 червня 2019 року, вона має право користуватися спірним житловим приміщенням.

Крім того, договір купівлі-продажу квартири від 09 березня 2021 року не зареєстрований, та відомості про власність ОСОБА_4 не внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки ухвалою суду від 05 березня 2021 року у межах зазначеної справи накладено арешт на квартиру.

У зв`язку з чим, просила визнати недійсним договір дарування, укладений 14 червня 2019 року між нею ( ОСОБА_1 ) і ОСОБА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євою Яніною Сергіївною, зареєстрований в реєстрі за №784; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 24 лютого 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Лилою І.А., зареєстрований в реєстрі за №141; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 09 березня 2021 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Кулішем Ю.О., зареєстрований в реєстрі за №123.

Рішенням Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, визнання договорів купівлі-продажу недійсними – задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування, укладений 14 червня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 – відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати у справі у розмірі 908,00 грн.

Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, представник ОСОБА_2 – адвоката Бартош-Стрєльнікова Т.М. подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому є незаконним та необґрунтованим і підлягає скасуванню.

В обґрунтування скарги зазначає, що у мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду не зазначено, зокрема, які фактичні обставини справи встановлені судом з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; не зазначено надані відповідачами докази, які відхилені судом, та мотиви їх відхилення; не зазначено мотивовану оцінку кожного аргументу, наведеного відповідачами, щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову; не зазначено чи були і ким порушені, права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення позивача до суду.

Також суд першої інстанції не застосував норми права, на які посилались відповідачі, та мотиви їх незастосування.

Вважає, що мотивувальна частина рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, рішення суду є необґрунтованим, оскільки ухвалено без повного та всебічного з`ясування обставин справи, на які відповідачі посилалися як на підставу своїх заперечень.

Звертає увагу, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема, без належного дослідження та надання правової оцінки з боку суду першої інстанції залишились надані відповідачем ОСОБА_2 докази того, що в порушення вимог ст.49 ЦПК, позивачем до суду подано уточнюючу позовну заяву, яка стала предметом судового розгляду, якою фактично змінено і предмет і підстави позову.

Вказує, що заявлені вимоги позивача щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири від 24 лютого 2021 року та 09 березня 2021 року не було предметом первісно заявленого позову, тобто заявлено вимоги, які перебувають поза межами спірних правовідносин у справі, тому таку заяву слід розцінювати як подання іншого (ще одного) позову, що не відповідає приписам процесуального закону, а відтак, зазначена зава підлягала залишенню судом без розгляду, приєднується до матеріалів справи, а позов підлягав вирішенню за первісно заявленою вимогою.

Зазначає, що зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача, а одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Вважає, що висновки суду щодо мотивів часткового задоволення позовних вимог зроблені без належного дослідження всіх обставив справи.

Зазначає, що єдиними доказами наявності помилки позивача щодо обставин, які мають істотне значення, є твердження самого позивача та її захисника.

Разом з тим, в судовому засіданні 02 жовтня 2023 року під час розгляду клопотання про призначення психіатричної експертизи ОСОБА_1 заявила суду, що розуміє різницю між договором дарування та договором довічного утримання.

Вказує, що в уточнюючій позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що тільки в кінці 2020 року (через півтора року) вона остаточно впевнилась, що уклала договір дарування внаслідок помилки та це мав бути договір довічного утримання з обов`язками сторін, оскільки відповідач ОСОБА_2 змінила до неї своє відношення, стала неввічливою та почала її попрікати та засмучувати.

Таким чином, позивач помилилась стосовно свого рішення подарувати квартиру, а не стосовно природи правочину, прав та обов`язків.

Зазначає, що при підписанні оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 розуміла його значення, умови і правові наслідки, підтвердила дійсність намірів при його укладенні, а також підтвердила те, що вони не носять характеру фіктивного та удаваного правочину, вона не обмежена у праві укладати подібні правочини, невизнана у встановленому законом порядку недієздатною повністю або частково та не страждає захворюваннями, що перешкоджають усвідомленню нею суті договору. Договір дарування позивачем прочитаний, його зміст їй був зрозумілим та відповідав її внутрішній волі, про що свідчать підписи ОСОБА_1 у цьому договорі.

Вказує, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Зауважує, що під час з`ясування обставин справи судом першої інстанції не перевірено доказами та залишено поза увагою доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 є досить досвідченою жінкою, розуміється на багатьох речах, має здоровий глузд і в ході укладання договору дарування державний нотаріус ОСОБА_8 перед підписанням договору детально роз`яснила різницю між договором довічного утримання та договором дарування.

У зв`язку з чим просить рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до· ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, визнання договорів купівлі-продажу недійсними - відмовити.

Позивач своїм правом на подачу відзиву не скористалась.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Бартош-Стрєльнікова Т.М. в судовому засідання апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, зазначила,що оскаржує рішення лише в частині задоволених позовних вимог про визнання договору дарування недійсним, просила скаргу задовольнити.

Представник позивача – адвокат Медведовська Л.М. в судовому засіданні заперечувала проти доводів скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Державний нотаріус Аляб`єва Я.С. та приватний нотаріус Новомосковського міського нотаріального округу Куліш Ю.О. подали заяви про розгляд справи за їх відсутність.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Межі розгляду справи апеляційним судом окреслені в частині першій статті 367 ЦПК України, згідно з якою суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України.

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 грудня 1993 року виданого Новомосковським житлово-експлуатаційним об`єднанням та Свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 січня 2011 року, виданого державним нотаріусом Новомосковської державної нотаріальної контори Меньшиковою К.О., ОСОБА_1 належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлено, що позивач є інвалідом 1-ї групи за загальним захворюванням безстроково, що підтверджується довідкою серії МСЕ-ДНА0-01 №311162 від 27 червня 2002 року, потребує постійної сторонньої допомоги у зв`язку з хворобою опорно-рухового апарату.

Судом також встановлено, що 14 червня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євою Я.С., зареєстрований в реєстрі за №784.

Пунктом 1.10 наведеного вище договору дарування закріплено, що за домовленістю сторін дарувальник ОСОБА_1 має право постійного проживання у вказаному об`єкті нерухомості, та підтвердженням цього волевиявлення сторін свідчать підписи сторін на договорі.

24 лютого 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Лилою І.А., зареєстрований в реєстрі за №141.

09 березня 2021 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 також укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського міського нотаріального округу Кулішем Ю.О., зареєстрований в реєстрі за №123.

Постановою Верховної Ради України «Про перейменування окремих населених пунктів та районів» від 19 вересня 2024 року №12043 місто Новомосковськ Дніпропетровської області перейменоване у місто Самар.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є особою похилого віку, станом на дату укладення договору дарування їй виповнилося 74 роки; вона є інвалідом 1-ї групи за загальним захворюванням безстроково, що підтверджується довідкою серія МСЕ-ДНА0-01 №311162 від 27 червня 2002 року, потребує постійної сторонньої допомоги у зв`язку з хворобою опорно-рухового апаратує.

Спірне нерухоме майно є єдиним житлом позивача; квартира фактично не була передана нею обдарованій особі після укладення договору дарування. По теперішній час позивач несе витрати на утримання квартири та сплату комунальних послуг та не вчинила жодних дій, що могли б свідчити про її небажання користуватись спірним майном.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення позову, оскільки при укладенні договору дарування мала місце помилка позивача щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки позивач бажав укласти договір довічного утримання, за умовами якого відповідач ОСОБА_2 буде доглядати за нею та під час укладення договору дарування волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

У той же час судом відхилено інші доводи позивача про укладення договору дарування шляхом обману з боку відповідача, оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту введення її в оману відповідачем ОСОБА_2 щодо обставин, які мають істотне значення, визначених ст.229 ЦК України, а саме - щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням, а тому відсутні підстави для застосування норм ст.230 ЦК України щодо недійсності оспорюваного договору дарування.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, щопозивачем ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження удаваності або фіктивності оспорюваних договорів купівлі-продажу. Суд першої інстанції виснував, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.Але в цій частині рішення суду не оскаржується, а тому не переглядається.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній частині з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56)).

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин першої-третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Відповідно до частини першої статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним ОСОБА_1 посилалася на відсутність у неї під час укладання вказаного договору волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного ОСОБА_2 та передачу майна за умови вчинення останньою догляд за позивачем (договір по життєвого утримання), а також здійснення цього правочину під впливом обману з боку відповідача.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.

Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Як було встановлено судом першої інстанції що позивач ОСОБА_1 є особою похилого віку, станом на дату укладення договору дарування їй виповнилося 74 роки, вона є інвалідом 1-ї групи за загальним захворюванням безстроково, що підтверджується Довідкою серія МСЕ-ДНА0-01 № 311162 від 27 червня 2002 року, згідно до якої потребує постійної сторонньої допомоги у зв`язку з хворобою опорно-рухового апарату. Спірне нерухоме майно є єдиним житлом позивача, квартира фактично не була передана нею обдарованій особі після укладення договору дарування, позивач продовжує проживати в квартирі і після укладення договорів купівлі-продажу, несе витрати на утримання квартири та сплату комунальних послуг, не вчинила жодних дій, що могли б свідчити про її небажання користуватись спірним майном.

Домовленість сторін про те, що дарувальник ОСОБА_1 має право постійного проживання у вказаному об`єкті нерухомості (пункт 1.10 Договору дарування) не відповідає вимогам ч.1 ст.717 ЦК України, оскільки частиною 2 зазначеної статті ЦК України визначено, що договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Таким чином суд першої інстанції правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, загалом дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, визнання спірного договору дарування від 14 червня 2019 року недійсним, з чим погоджується колегія суддів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної апеляційної скарги про те, що під час з`ясування обставин справи судом першої інстанції не перевірено доказами та залишено поза увагою доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 є досить досвідченою жінкою, розуміється на багатьох речах, має здоровий глузд і в ході укладання договору дарування державний нотаріус Аляб`єва Я.С., перед підписанням договору, детально роз`яснила різницю між договором довічного утримання та договором дарування, є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи, оскільки є поясненнями сторони відповідача та третьої особи і не підтверджуються іншими доказами.

Так з матеріалів справи вбачається, що приватний нотаріус Самарівського районного нотаріального округу Аляб`єва Я.С. на виклик суду не з`явилась, подала суду заяву у якій просила суд розглядати справу проводити за її відсутності. В заяві також зазначила, що договір дарування був укладений у відповідності до вимог законодавства України, волевиявлення сторін договору встановлено, вони усвідомлювали значення своїх дій, розуміли наслідки укладення договору дарування. Однак ці письмові пояснення не спростовують того факту, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, особою з інвалідністю першої групи, і в силу свого віку не є юридично необізнаною, тому цілком могла помилятись та не розуміти наслідки укладення оскаржуваного договору дарування.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що тягне скасування судового рішення в оскаржуваній частині.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Бартош-Стрєльнікової Тетяни Миколаївни -залишити без задоволення.

Рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 червня 2025 року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 09.04.2026 року

Головуючий суддя О.В. Агєєв