Рішення від 07 квітня 2026 р. у справі №344/13472/25 — Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №344/13472/25

Провадження №2/338/85/26

08 квітня 2026 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

в складі : головуючого-судді Шишка О.А.,

з участю : секретаря Сіщук Г.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Богородчани цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, військова частина НОМЕР_1 , про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітньої дитини,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Соловйов Д.І., звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: cлужба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, військова частина НОМЕР_1 , про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітньої дитини.

Ухвалою Богородчанського районного суду від 25 листопада 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, виконавчий комітет Солотвинської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області, як орган опіки та піклування.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 06 травня 2016 року. У шлюбі у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 . Їхня дочка має незадовільний стан здоров`я й визнана дитиною з інвалідністю підгрупи А. Протягом останніх кількох років сімейне життя у сторін погіршилося, відповідачка залишила сім`ю й проживає окремо. Дитина проживає з позивачем, перебуває на повному його утриманні та самостійному вихованні. Відповідачка з дитиною не спілкується, не бере участі у вихованні дитини, матеріально її не утримує. Позивач у цей час перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 , дитина проживає з його батьками, хоча кошти на її утримання повністю надає він. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини йому необхідне для звільнення з військової служби, оскільки відсутність його за місцем проживання негативно впливає на саму дитину, яка має інвалідність та позбавлена материнської опіки.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав з викладених підстав та просив позов задовольнити.

Відповідачка в судове засідання не прибула, подала нотаріально посвідчену заяву, в якій підтвердила факт самостійного виховання та утримання дитини позивачем, а також заяву, в якій вимоги позову визнала, просила проводити розгляд справи без її участі. Разом з тим, судом ухвалено відмовити у визнанні відповідачкою позову, оскільки таке визнання позову суперечить закону.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – військової частини НОМЕР_1 в судовому засіданні з приводу вирішення справи поклався на розсуд суду.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – виконавчого комітет Солотвинської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області в судовому засіданні не заперечила щодо задоволення заяви та підтримала висновок органу опіки та піклування про неохідність встановлення факту самостійного виховання та утримання його неповнолітньої дитини.

Заслухавши пояснення представника позивача і представників третіх осіб, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом встановлено, що позивач та відповідачка перебувають у зареєстрованому шлюбі з 06 травня 2016 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с.20). У шлюбі у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_3 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 . Відповідно до медичного висновку від 03 лютого 2020 року № 7/298 (а.с.16 зворот) ОСОБА_3 визнана дитиною з інвалідністю підгрупи А. Позивач та відповідачка зареєстровані на АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами з реєстру територіальної громади (а.с.15 зворот, 19 зворот). Відомостей про фактичне місце проживання відповідачки за іншою адресою стороною позивача чи відповідачкою суду не надано.

Позивач стверджує, що протягом останніх кількох років сімейне життя у нього з відповідачкою погіршилося, остання залишила сім`ю й проживає окремо. Дитина проживає з ним, перебуває на повному його утриманні та самостійному вихованні. Відповідачка з дитиною не спілкується, не бере участі у вихованні дитини, матеріально її не утримує. Він перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 , дитина проживає з його батьками, хоча кошти на її утримання повністю надає він. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини йому необхідне для звільнення з військової служби, оскільки відсутність його за місцем проживання негативно впливає на саму дитину, яка має інвалідність та позбавлена материнської опіки.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

У статті 7 Конвенції передбачено, що кожна дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Конвенція в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладно у частині 8 статті 7 Сімейного кодексу України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якими регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статей 150-152, 154, 155 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, звертатися до суду за захистом прав та інтересів дитини. Право дитини на належне батьківське виховання гарантоване законом. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

У частині четвертій статті 15 Сімейного кодексу України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 Сімейного кодексу України).

Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 Сімейного кодексу України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 Сімейного кодексу України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У цій справі позивач просить установити факт самостійного виховання і утримання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як уже зазначалося вище, позивачем не долучено до справи доказів реєстрації та проживання неповнолітньої дитини за адресою його місяця проживання. Єдиним підтвердженням факту проживання ОСОБА_3 за адресою місця проживання позивача є інформація, викладена у висновку органу опіки та піклування. Разом з тим, вказане свідчить лише про проживання дитини разом з батьком і участь останнього у вихованні та утриманні дитини, проте не підтверджує факту ухилення матері від участі у вихованні дитини.

Суд не приймає до уваги висновок органу опіки та піклування, затверджений рішенням виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 27 березня 2026 року № 56 (а.с.134-136), яким визначено за доцільне підтвердити факт самостійного виховання та утримання позивачем своєї неповнолітньої дитини, через необґрунтованість. Такий висновок в основному ґрунтується на акті обстеження умов проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , інформації родичів зі сторони позивача, характеристиці відповідачки старостою Гутянського старостинського округу, а також поясненнях самої відповідачки, наданими в телефонному режимі про те, що вона не виховує та не утримує дитину. Суд зауважує, що органом опіки та піклування не встановлено причини самоусунення відповідачки від виховання та утримання дитини та не ініційовано питання відповідно до ст.165 Сімейного кодексу України щодо позбавлення її батьківських прав.

Стороною позивача також не надано суду доказів позбавлення відповідачки батьківських прав відносно доньки, а також доказів того, що відповідачка не здатна їх виконувати в силу об`єктивних обставин.

Суд вважає, що утримання та виховання дитини батьком є його законним обов`язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.

Відповідно до приписів ч.1 ст.4 ЦПК України, яка регламентує право на звернення до суду за захистом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Виходячи із правового аналізу даної норми, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи законних інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, яка звернулась до суду, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

За відсутності між сторонами відповідного спору, суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).

Як видно із поданого позивачем позову, наданих в судовому засіданні пояснень учасників справи, між позивачем та відповідачкою відсутній спір щодо виховання та утримання дитини чи визначення місця її проживання.

Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про відсутність необхідних та достатніх підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв`язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного, ст. 7, 15, 141, 150-155, 157 Сімейного кодексу України, ст. 2, 4, 10-13, 77-80, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Позов задовольнити.

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітньої дочки ОСОБА_3 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Головуючий О. А. Шишко