Постанова від 05 квітня 2026 р. у справі №489/5599/24 — Миколаївський апеляційний суд

06.04.26

22-ц/812/202/26

Єдиний унікальний номер судової справи 489/5599/24

Номер провадження 22-ц/812/202/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

06 квітня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання Коростієнко Н.С.,

за участі:

позивача ОСОБА_1 та її представника – адвоката Коренко Т.В.,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Кукса О.О.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Коренко Тетяною Володимирівною, рішення, яке ухвалено Інгульським районним судом міста Миколаєва 04 листопада 2025 року, під головуванням судді Кокорєва В.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 21 липня 2021 року ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Станом на дату подання позову в провадженні Миколаївського районного суду Миколаївської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позивач ОСОБА_1 разом з дітьми вимушена була покинути чоловіка через його агресивну поведінку, психологічне та фізичне насилля до сім`ї, оскільки діти дуже налякані та бояться батька.

Позивач повністю піклується про інтереси і потреби дітей. Натомість, відповідач не піклується про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дітей.

Вищевказані обставини свідчать про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, закріплених в ч.ч.1-3 ст.150 СК України.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 04 листопада 2025 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що дослідивши та проаналізувавши надані сторонами суду докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Враховуючи принцип змагальності сторін, районний суд вважав, що позивачем не доведено про ухилення відповідача від виконання свого батьківського обов`язку щодо дітей.

Суд першої інстанції врахував наданий органом опіки та піклування висновок про доцільність позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав, проте критично сприйняв, як такий, що не містить об`єктивних підстав застосування ст.164 СК України та врахування всіх обставин справи.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Коренко Т.В., посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду першої інстанції про те, що відповідач виправився і почав сплачувати аліменти не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки відповідач заперечував щодо свого обов`язку сплачувати аліменти, а стягнення аліментів відбувається в примусовому порядку на підставі виконавчих листів.

Також суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що із матеріалів справи вбачається, що поведінка відповідача загалом свідчить про його бажання як батька брати участь у вихованні та спілкуванні з дітьми, його спроможність та волевиявлення виконувати свої природні батьківські обов`язки, що підтверджується неодноразовим його зверненням до служби у справах дітей за місцем проживання. Відповідні служби, під супроводом яких перебувала родина ОСОБА_1 , проводили бесіди з батьком та колишнім чоловіком ОСОБА_2 , при розмові з якими, останній звинувачував свою колишню дружину в агресивному ставленні до дітей, здійснення нею неналежного догляду за дітьми, однак дана інформація не знайшла свого підтвердження.

Також під час судового розгляду в суді першої інстанції відповідач підтримав свою позицію щодо неналежного догляду позивача за дітьми та на судовому засіданні був присутній лише один раз.

На думку особи, яка подала апеляційну скаргу, таке незаконне рішення суду першої інстанції ставить під загрозу фізичну та психологічну безпеку родини позивача та її дітей.

Також в провадженні Центрального районного суду міста Миколаєва знаходиться обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12024153020000166 від 13 квітня 2024 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1ст.125 КК України, відносно ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 разом з дітьми була вимушена покинути чоловіка ОСОБА_2 саме через його агресивну поведінку, психологічне та фізичне насилля до сім`ї, оскільки діти дуже були налякані та боялися батька.

Відповідно до листа Миколаївського міського центру соціальних служб від 12 травня 2025 року родину ОСОБА_1 з її дітьми відповідно до рішення комісії з питань захисту прав дитини від 27 червня 2024 року взято під соціальний супровід Центру, було проведено психолого-педагогічну роботу щодо стабілізації та покращення психоемоційного стану дітей, проведено психологічну роботу психологом Центру, спрямовану на зниження рівня тривожності сім`ї.

Відповідно до листа Служби у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради від 01 липня 2024 року питання щодо сім`ї ОСОБА_1 було вирішено шляхом постановки на облік дітей, як таких, що зазнали психологічного насильства.

Згідно з висновком Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 30 червня 2025 року орган опіки та піклування виконкому Миколаївської міської ради вважав за доцільне позбавлення батьківських прав відповідача.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає не в повному обсязі.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

При вирішенні цього спору суд, керуючись принципом верховенства права, розглядає справу відповідно до Конституції України; норм сімейного законодавства; міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує при розгляді справи практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.10 ЦПК України).

Конституція України забороняє втручання в особисте і сімейне життя фізичних осіб, крім випадків, передбачених нею (стаття 32), та проголошує, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51).

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно постанови Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в як найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно зі ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

За частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.8 ст.7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

За положеннями ч.ч.2,4 ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Зі змісту пп.2-5 ч.1 ст.164 СК України вбачається, що суд може постановити рішення про позбавлення батьківських прав, у випадках, коли батьки ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені умови, як кожну окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, тобто свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі №202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі №303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі №464/2040/23, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 квітня 2025 року у справі №541/939/22 (провадження №61-13576св24) та ін.).

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі №185/9339/21 (провадження №61-8918сво23) вказано, що тлумачення змісту п.2 ч.1 ст.164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст.166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року в справі №755/3644/19 та від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19.

При цьому слід зазначити, що за положенням ч.6 ст.19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення батьків батьківських прав.

Також, Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі №127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі №643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі №712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі №640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі №631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №331/5427/17, від 29 квітня 2020 року у справі №522/10703/1.

До того ж, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст.166 СК України). Вказаний захід впливу підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року закріплене право кожної дитини проживати в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків (ст.111 вищевказаного Закону України), а також наголошено, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини, та визначено обов`язок держави надати батькам допомогу у виконанні ними своїх обов`язків щодо виховання дітей (ст.112 вищевказаного Закону України).

Європейський Суд з прав людини при розгляді конкретних справ неодноразово наголошував, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, якщо воно не відповідає законним цілям і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».

Фактичне розірвання сімейних зв`язків, що означає позбавлення дитини її коріння, може бути виправдане лише за виняткових обставин, має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини. Зокрема, якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. Сам той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз`єднання сім`ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (справа «Савіни проти України», рішення від 18 грудня 2008 року, п.39,47-50 та інші справи, зазначені в цьому рішенні).

В світлі зазначених норм міжнародного та національного законодавства, у даній справі необхідно визначити наступне: чи є доведеним факт ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків; чи є залишення у ОСОБА_2 батьківських прав насправді небезпечним для життя, здоров`я і морального виховання дітей; чи є ці обставини винятковими, а розірвання сімейних стосунків – єдиним способом їх розв`язання; чи надавалась ОСОБА_2 конкретна цільова підтримка.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 21 липня 2021 року, який розірвано рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 02 вересня 2024 року (а.с.12,67-68).

Відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.13).

Згідно з копією свідоцтва про народження (виданого повторно) серії НОМЕР_2 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.14).

Відповідно до копії свідоцтва про народження (виданого повторно) серії НОМЕР_3 та копії свідоцтва про зміну імені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.18,19).

Згідно з характеристикою учня 4-А класу Миколаївської гімназії №46 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , наданої директором та класним керівником Миколаївської гімназії №46, вихованням дитини переважно займається мати ОСОБА_1 , яка звернулася до класного керівника з повідомленням, що батько ОСОБА_2 не завжди сприяє якісному виконанню ОСОБА_6 домашніх завдань, з недовірою поставився до зауважень вчителів. Класним керівником було проведено з батьком хлопчика бесіду про посилення контролю за якісною підготовкою дитини до уроків (а.с.35).

Відповідно до висновку про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , №17193/02.02.01-22/04/14/25 від 30 червня 2025 року, орган опіки та піклування, виходячи з інтересів дітей, керуючись ст.ст.150,155,164 СК України, вважає за доцільне позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно вищевказаних дітей (а.с.132-133).

Згідно з копією листа Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 24 вересня 2025 року за №133128, слідує, що на виконанні у відділі ДВС перебуває виконавче провадження №77626682 з примусового виконання виконавчого листа №945/1156/24, виданого 11 березня 2025 року Миколаївським районним судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на час навчання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку ОСОБА_2 , щомісячно, починаючи з 15 травня 2024 року і до закінчення ним навчання, але не більше ніж до досягнення 23-х років. За розрахунком заборгованості по вказаному виконавчому провадженню від 24 вересня 2025 року заборгованість зі сплати аліментів складає 57 370 грн. 60 коп.

Також, на виконанні у відділі перебуває виконавче провадження №77626167 з примусового виконання виконавчого листа №945/1156/24, виданого 11 березня 2025 року Миколаївським районним судом Миколаївської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , щомісячно в розмірі 1/3 частки від усіх видів заробітку (доходу) батька ОСОБА_2 , але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 травня 2024 року та до досягнення дітьми повноліття. За розрахунком заборгованості по вказаному виконавчому провадженню від 24 вересня 2025 року заборгованість зі сплати аліментів складає 48 713 грн. 56 коп. (а.с.152).

До вказаного листа додано відповідні довідки та розрахунки заборгованості (а.с.153,154,155-156,157-158).

З відповіді №199 від 22 листопада 2024 року Служби у справах дітей Ольшанської селищної ради вбачається, що ОСОБА_2 звертався з заявою про встановлення днів та часів спілкування з дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (а.с.64).

З відповіді №Т-426 від 08 травня 2024 року Служби у справах дітей Адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради вбачається, що ОСОБА_2 звертався із проханням обстежити умови проживання та утримання дітей матір`ю ОСОБА_1 (а.с.65).

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивачу про позбавлення батьківських прав щодо ОСОБА_4 , суд першої інстанції не звернув увагу на те, що на день звернення позивача до суду ОСОБА_4 виповнився 18 років, тобто він досяг повноліття до звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, у зв`язку з чим підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.

При цьому, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст.165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (ч.1ст.6 СК України).

Дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше (ст.1 Закону України «Про охорону дитинства»).

У п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз`яснено, що особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст.164 СК України.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі №185/9339/21 зробила правовий висновок, що у разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити в такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття. Факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору по суті та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати у сукупності факти виконання/невиконання батьками своїх обов`язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом

Отже, ст.165 СК України передбачено можливість вирішення спору про позбавлення батьківських прав навіть після досягнення дитиною повноліття, якщо на момент пред`явлення позову вона була неповнолітньою.

На день звернення до суду (31 липня 2024 року), ОСОБА_4 виповнилося 18 років. Отже, він досяг повноліття ще до звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, у зв`язку з чим підстави для задоволення позову в цій частині відсутні.

За вказаних обставин, судове рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав щодо ОСОБА_4 підлягає зміні, в частині мотивів відмови в позові.

Щодо позовних вимог про позбавлення відповідача батьківських прав щодо ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , то слід зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 10 вересня 2019 року у справі «Странд Лоббен та інші проти Норвегії» (заява №37283/13) Європейський суд з прав людини підкреслював, що взаємна радість, яку діти та батьки отримують у суспільстві один від одного, є основним елементом сімейного життя, і заходи держав-відповідачів, що перешкоджають цьому, рівносильні втручанню у право, гарантоване статтею 8 Конвенції. У випадках, коли відповідні інтереси дитини суперечать інтересам батьків, стаття 8 Конвенції вимагає, щоб органи влади держав-відповідачів встановлювали справедливий баланс цих інтересів і при встановленні балансу особливе значення надавалося найкращим інтересам дитини, які в залежності від свого характеру та важливості можуть переважати інтереси батьків. Як правило, найкращі інтереси дитини вимагають, з одного боку, щоб зв`язки дитини з її сім`єю підтримувалися, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною для життя та розвитку дитини, оскільки порушення сімейних зв`язків означає від`єднання дитини від її коріння. З цього слідує, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише за вкрай виняткових обставин і що має бути зроблено все для збереження особистих відносин та відновлення сім`ї.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

За загальним правилом, доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача.

Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13).

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від стандарту «достатність доказів», передбачає необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.

Проте у справах про позбавлення батьківських прав, яке є крайнім заходом (пункти 31,34), з урахуванням підходів Верховного Суду (пункти 34, 41-42) закріплений стандарт «достатніх та переконливих доказів», який означає, що докази, надані стороною, повинні бути достатніми для переконання суду у наявності підстав для позбавлення батьківських прав. Цей стандарт доказування є вищим, ніж «вірогідність доказів» (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2025 року у справі №594/837/24).

Вирішуючи спір про позбавлення батьківських прав, взявши до уваги вищенаведені положення закону та обставини конкретної справи, необхідно виходити з того, що при вирішенні вказаного питання необхідно впевнитися не лише в невиконанні батьком обов`язків по вихованню дітей, а також встановити, що батько ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки. Позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними.

Позивач, в обґрунтування своїх вимог про позбавлення батьківських прав відповідача посилалась на невиконання останнім батьківських обов`язків.

На думку колегії суддів, обставини, на які посилається ОСОБА_1 , як на підставу заявленого позову, а саме невиконання батьком батьківських обов`язків, не знайшли свого підтвердження.

При цьому, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач умисно та злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків.

Також, матеріали даної справи не свідчать про байдуже ставлення відповідача до забезпечення своїх дітей та до факту позбавлення батьківських прав.

Відсутні відомості і про дослідження органом опіки та піклування ефективності інших менш суворих альтернативних заходів впливу, ніж роз`єднання сім`ї, як того вимагають європейські стандарти для вирішенні питання пропорційності втручання у сімейне життя.

Аргументи апеляційної скарги про те, що відповідач протягом тривалого часу свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками, а саме: батьківського піклування та батьківської турботи до дітей не виявляє, станом здоров`я дітей не піклується, фізичний та моральний розвиток дітей не підтримує, необхідних умов для проживання дітей не забезпечує, не спілкується з ними в обсязі, необхідному для їх нормального самоусвідомлення, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки судом не встановлено винної поведінки відповідача. Несплата відповідачем аліментів не є беззаперечним доказом наявності підстав для позбавлення його батьківських прав.

До того ж, посилання на те, що ОСОБА_2 не виконує свої батьківські обов`язки не можуть бути підставою скасування судового рішення, оскільки простої бездіяльності з боку батька дитини недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав.

Щодо висновку Виконавчого комітету Миколаївської міської ради як органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , то суд першої інстанції правильно виходив з наступного.

У ч.ч.5,6 ст.19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Так, відповідно до вищевказаного висновку Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, вважав за доцільне позбавити батьківських прав відповідача.

Разом з тим, суд першої інстанції правильно зазначив, що вказаний висновок має рекомендаційний характер, та не є достатньо об`єктивним та обґрунтованим, оскільки не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, а також переконливих доводів щодо доцільності позбавлення батьківських прав, якими він керувався під час прийняття рішення.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що при його винесенні не враховано заперечення батька дитини про позбавлення його батьківських прав. До того ж, висновок не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батька батьківських прав.

Також, у висновку не зазначені заходи, які орган опіки та піклування вживав до батька, данні про проведену роботу щодо врегулювання сімейної ситуації сторін з метою спонукання відповідача до виконання своїх батьківських обов`язків по відношенню до дітей.

За такого висновок органу опіки та піклування не є об`єктивним та достатньо обґрунтованим для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав.

Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що судом не надано оцінку поведінці відповідача по відношенню до дітей, яка носить загрозу для їх нормального розвитку, завдає шкоди дітям, колегією суддів відхиляється, оскільки матеріали справи не містять будь-яких достеменних та переконливих доказів на підтвердження зазначених обставин. Не встановлені такі обставини й в суді апеляційної інстанції.

Щодо наявної у справі постанови судді Доманівського районного суду Миколаївської області від 24 квітня 2024 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, то колегія суддів не приймає її до уваги при вирішенні справи по суті, оскільки її зміст не свідчить про факт вчинення домашнього насильства стосовно дітей або за їх присутності. Так, зі змісту постанови слідує, що 25 березня 2024 року ОСОБА_2 вчинив стосовно своєї дружини ОСОБА_1 домашнє насильство психологічного характеру, виражався нецензурною лайкою, на зауваження припинити не реагував (а.с.25-26).

Будь-які інші судові рішення та докази на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_2 притягувався до кримінальної чи адміністративної відповідальності, у зв`язку із неналежним поводженням щодо неповнолітніх дітей, вчиняв насильство по відношенню до них, матеріали цивільної справи не містять.

Колегія суддів з огляду на зазначене вище також не приймає аргументи апеляційної скарги щодо самоусунення відповідача від участі у вихованні та утриманні дітей за браком доказів таких обставин.

Також, матеріали справи і встановлені судами обставини не підтверджують, що до відповідача вживались попереджувальні заходи з метою зміни поведінки по відношенню до дітей, що впливає на виконання державою свого позитивного обов`язку за ст.8 Конвенції.

До того ж, характер спору підтверджує існування між сторонами неприязних стосунків, що впливає на їх взаємовідносини, в тому числі і на спільне виховання дітей. При цьому особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі №366/52/21, від 07 березня 2024 року у справі №947/7448/22, від 22 листопада 2023 року у справі №320/4384/18, від 06 жовтня 2021 року у справі №320/5094/19).

Також, відповідно до ч.ч.2,3 ст.171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

При цьому, озвучена думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона в силу малолітнього віку неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

Так, під час апеляційного перегляду справи у суді була заслухана думка малолітньої дитини ОСОБА_5 щодо можливості позбавлення відповідача батьківських прав. Дитина повідомив, що натепер проживає разом з мамою і братами та досить тривалий час не спілкується з батьком. Також ОСОБА_6 пояснив, що він ображений на батька через його поведінку по відношенню до родини.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що наявність у дитини образи на батька та, відповідно, негативне ставлення до нього, не свідчить про те, що вона усвідомлює наслідки позбавлення його батьківських прав та свідомо бажає розірвати з ним сімейні стосунки, а тому виходячи з пріоритету якнайкращих інтересів дитини вважає, що ухвалення судового рішення в супереч думці дитини є виправданим.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені ч.1 ст.164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно дітей, відсутні. Батько бажає спілкуватись та піклуватися про дітей, проти позбавлення батьківських прав заперечує, а позбавлення батьківських прав слід розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Доказів, які свідчать про постійне ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, його винної поведінки, свідомого нехтування своїми обов`язками, суду не надано. Також не доведено неможливості зміни поведінки батька у кращій бік.

Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції суду апеляційної інстанції позивачем не надано.

За такого, з урахуванням як найкращих інтересів дітей, бажання відповідача ОСОБА_2 брати участь у вихованні дітей та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення його батьківських прав, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.

Інші докази ж та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Разом з тим, незважаючи на те, що позивачем не доведено необхідності застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав, колегія суддів, з урахуванням обставин конкретної справи вважає за необхідне попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей і покласти на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків відносно дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 має зважати на те, що залишення ним поза увагою попередження суду про необхідність змінити ставлення до виконання батьківських обов`язків в подальшому може бути визнано достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав (постанови Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі №149/2510/21, від 09 червня 2023 року у справі №591/6037/21, від 06 березня 2024 року у справі №317/2256/22).

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Коренко Т.В., задоволено частково, а судове рішення змінено лише в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав щодо ОСОБА_4 , то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Коренко Тетяною Володимирівною, – задовольнити частково.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 04 листопада 2025 року змінити, в частині мотивів відмови у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав щодо ОСОБА_4 , виклавши мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 04 листопада 2025 року – залишити без змін.

Попередити відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (РНОКПП НОМЕР_4 ), про необхідність змінити ставлення до виховання дитини – сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і покласти на Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 09 квітня 2026 року