Рішення від 29 березня 2026 р. у справі №160/1540/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2026 рокуСправа №160/1540/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом Дніпровського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 про стягнення 128961,32 грн., -

УСТАНОВИВ:

22.01.2026р. через систему "Електронний суд" Дніпровський державний університет внутрішніх справ звернувся з адміністративним позовом до ОСОБА_1 та просить:

- стягнути з відповідача на користь держави в особі центрального органу виконавчої влади - МВС України в особі його структурного підрозділу - позивача витрати, пов`язані з його утриманням у Дніпровському державному університету внутрішніх справ, у розмірі 128961,32 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що наказом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 02.08.2019 № 164 о/с відповідача було зараховано курсантом першого курсу ДДУВС на денну форму навчання за державним замовленням та присвоєно спеціальне звання «рядовий поліції» (при цьому, назву установи змінено 14.05.2024 на Дніпровський державний університет внутрішніх справ, на підставі наказу Міністерства внутрішніх справ України від 08.05.2024 № 298). 05.08.2019 на виконання вимог ст. 74 Закону України «Про Національну поліцію» між відповідачем, ДДУВС та Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області було укладено Контракт № 6014 про здобуття освіти у ДДУВС. Згідно з наказом ДДУВС від 10.04.2023 № 78 о/с відповідач, як випускник ДДУВС, був направлений у розпорядження до ГУНП в Дніпропетровській області для призначення на посади згідно з отриманим фахом. В подальшосу, наказом ГУНП в Дніпропетровській області від 10.11.2025 № 1591 о/с відповідача було звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». Частиною 4 ст. 74 Закону України «Про національну поліцію» передбачено, поліцейські, звільнені зі служби в поліції протягом трьох років після закінчення вищезазначених навчальних закладів з будь-яких підстав, крім звільнення зі служби в поліції на підставі підпунктів 2, 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», відшкодовують Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов`язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2017 року № 261. Відповідач 11.11.2025 особисто отримав повідомлення про необхідність відшкодування витрат, пов`язанних з його утриманням в ДДУВС, проте, у зв`язку з тим, що відповідачем у добровільному порядку зазначену суму не відшкодовано, позивач просить стягнути її у судовому порядку.

Ухвалою суду від 28.01.2026р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати суду докази сплати вартості витрат, пов`язаних з утриманням у навчальному закладі у добровільному порядку згідно до вимог ст.ст. 72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

20.02.2026р. через систему «Електронний суд», на виконання вимог вищенаведеної ухвали суду, від відповідача до суду надійшов письмовий відзив на адміністративний позов, в якому останній просив відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю або у разі встановлення обов`язку відшкодування – зменшити розмір стягнення пропорційно невідпрацьованому строку (5 місяців), виключивши неперсоніфіковані та необґрунтовані витрати, з урахуванням добросовісності відповідача посилаючись на те, що відповідач фактично виконав значну частину зобов`язань за контрактом: після закінчення навчання у квітні 2023 року проходив службу в органах НПУ протягом 31 місяця (з квітня 2023 року по листопад 2025 року) з передбачених контрактом 36 місяців, таким чином, зобов`язання виконано приблизно на 86% (31/36 місяців). Фактичне проходження служби протягом більшої частини встановленого строку свідчить про добросовісність відповідача та відсутність наміру ухилятися від виконання контракту. Звільнення відбулося за власним бажанням відповідно до підпункту 7 частини 1 статті 77 Закону про НПУ (за власним бажанням), без дисциплінарних підстав, вчинення проступків чи інших негативних обставин. В даній справі наявні поважні причини для часткового звільнення від відповідальності, а саме: значний відпрацьований період та відсутність зловживань. Застосування повного відшкодування вартості навчання (128 961,32 грн) при фактичному виконанні зобов`язання у значній частині (86%) є непропорційним та неспівмірним з метою норми – компенсацією державних витрат на підготовку фахівця. Відповідач не відмовляється відшкодувати витрати за непрацюючий строк (5 місяців з 36), і вважає, що у разі задоволення позову відшкодуванню може підлягати лише частина витрат, пропорційна невідпрацьованому строку, що становить приблизно 14% від заявленої суми, або орієнтовно 17-18 тисяч гривень (розрахунок: 128 961,32 грн Ч 5/36 ? 17 968 грн). З 2020 року відповідач фактично не проживав у казармі Університету та проживав поза межами навчального закладу, відповідно, включення комунальних послуг (електроенергія, опалення тощо) у повному обсязі є необґрунтованим, оскільки позивач не надав доказів, що ці витрати понесені саме щодо відповідача. Включення грошового забезпечення до складу витрат суперечить суті поняття "витрати на утримання", оскільки грошове забезпечення є виплатою безпосередньо курсанту (відповідачеві), а не витратою Університету на його утримання у вузькому розумінні. Це питання оскаржується в Конституційному Суді України: відповідно до конституційного подання Верховного Суду від 28.06.2024 (справа в КСУ, розглянута на пленарному засіданні від 10.10.2024), розглядається конституційність положення абзацу другого пункту 3 Порядку № 261 щодо включення грошового забезпечення до витрат. У конституційному поданні ВС стверджує, що таке включення суперечить частинам першій та четвертій статті 43 Конституції України (право на працю та заробітну плату). Якщо КСУ визнає неконституційність, це призведе до перерахунку витрат.

23.02.2026р. через систему «Електронний суд», від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій останній просив визнати доводи, викладені у відзиві відповідача безпідставними та позовні вимоги позивача задовольнити у повному обсязі посилаючись на те, що доводи відповідача про необхідність пропорційного зменшення суми відшкодування є безпідставними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства, оскільки жодна норма закону не передбачає пропорційного зменшення витрат залежно від фактично відпрацьованого строку; нарахування вартості комунальних послуг здійснюється на підставі середніх добових норм споживання, що відповідає чинному законодавству та судовій практиці; доводи відповідача, викладені у відзиві, щодо неможливості стягнення з нього витрат на грошове забезпечення є необґрунтованими, такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права та не відповідають усталеній судовій практиці, у постанові Верховного Суду, справа №440/2692/20 Верховний Суд дійшов висновку, що грошове забезпечення курсантів закладів вищої освіти належить до категорії витрат на їх утримання і за наявності на те підстав підлягає компенсації, а на такі правовідносини не поширюється дія положень ст. 1215 Цивільного кодексу України про незворотність виплат, які мають характер заробітної плати; згідно з пунктом 3 Порядку №261 до витрат, пов`язаних з утриманням осіб у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, прямо віднесено грошове забезпечення, що спростовує доводи відповідача про неможливість його відшкодування; відповідач добровільно уклав контракт, був ознайомлений з умовами обов`язкового трирічного проходження служби та усвідомлював наслідки дострокового звільнення, тому, посилання на рішення ЄСПЛ не може слугувати підставою для зменшення суми відшкодування та не звільняє відповідача від обов`язку повного відшкодування витрат відповідно до ст. 74 Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку № 261.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Отже, рішення у даній справі приймається судом 30.03.2026р. у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

05.08.2019р. між ОСОБА_1 , Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ (згідно наказу Міністерства внутрішніх справ України №298 від 08.05.2024, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ було перейменовано на Дніпровський державний університет внутрішніх справ, далі - ДДУВС) та Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області було укладено контракт №6014 (далі - Контракт) про здобуття освіти відповідачем у ДДУВС, що підтверджується копією відповідного контракту, наявною у справі.

З 05.08.2019р. ОСОБА_1 був зарахований курсантом першого курсу ДДУВС згідно наказу ДДУВС від 02.08.2019 №164 ос, та йому було присвоєно спеціальне звання «рядовий поліції», що підтверджується копією відповідного наказу, наявною у справі.

Наказом ДДУВС №78 ос від 10.04.2023р. відповідача було направлено у розпорядження ГУНП в Дніпропетровській області.

Наказом Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області №222 о/с від 13.04.2023р. лейтенанта поліції ОСОБА_1 було призначено на посаду слідчого слідчого відділення відділення поліції №3 Синельниківського районного управління поліції.

З 11.11.2025р. відповідача було звільнено за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію») згідно наказу №1591 о/с від 10.11.2025р. на підставі його рапорту від 06.08.2025р.

Окрім того, 11.11.2025р. відповідач особисто отримав (про що свідчить його підпис) повідомлення про зобов`язання відшкодувати витрати, пов`язані з утриманням у вищому навчальному закладі, що підтверджується наявною у справі копією відповідного повідомлення.

Відповідачем вказані витрати відшкодовані не були, такі докази в матеріалах справи відсутні.

Вказаний спір виник у зв`язку із не відшкодуванням відповідачем у добровільному порядку витрат, пов`язаних з його утриманням у ДДУВС у загальному розмірі 128961,32 грн. внаслідок невиконання відповідачем умов п.3.5. контракту та згідно до ст.74 Закону України «Про Національну поліцію», у зв`язку з чим позивач просить стягнути вказану суму витрат у судовому порядку.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України" від 10.01.2002р. № 2925, вищі навчальні заклади включені до загальної структури Міністерства внутрішніх справ України.

Згідно з п.3 розділу І Статуту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, затвердженого наказом МВС України від 15.05.2012 №429 (у редакції наказу МВС України від 15.12.2025 №881) - позивач є неприбутковим державним закладом вищої освіти зі специфічними умовами навчання, який належить до сфери управління МВС та є бюджетною установою (міститься у вільному доступі).

Відповідно до ст.74 Закону України «Про Національну поліцію» підготовка фахівців за державним замовленням у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, проводиться на підставі контракту про здобуття освіти, який укладається між навчальним закладом, відповідним органом поліції та особою, яка навчається.

Особи, які навчаються за державним замовленням у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, у разі дострокового розірвання контракту про здобуття освіти з будь-яких підстав, крім звільнення зі служби в поліції на підставі підпунктів 2, 4 частини першої статті 77 цього Закону, а також поліцейські, звільнені зі служби в поліції протягом трьох років після закінчення вищезазначених навчальних закладів з будь-яких підстав, крім звільнення зі служби в поліції на підставі підпунктів 2, 4 частини першої статті 77 цього Закону, відшкодовують Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов`язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У разі відмови від добровільного відшкодування витрат, зазначених у частині четвертій цієї статті, таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.

Так, 20 квітня 2017 року набула чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 12.04.2017 №261 «Про затвердження Порядку відшкодування особами витрат, пов`язаних з їх утриманням у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських» (далі - Порядок).

Порядок визначає механізм відшкодування особами, які навчалися за денною формою навчання за державним замовленням (далі - особи) у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських (далі - вищі навчальні заклади), витрат, пов`язаних з їх утриманням у таких закладах (далі - витрати), у разі:

дострокового розірвання контракту про здобуття освіти (далі - контракт) з будь-яких підстав, крім звільнення із служби в Національній поліції (далі - поліція) через хворобу (за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції) чи у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів;

звільнення із служби в поліції протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу з будь-яких підстав, крім звільнення із служби в поліції через хворобу (за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції) чи у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Пунктом 3 Порядку передбачено, що відшкодування здійснюється в розмірі витрат, пов`язаних з: грошовим, продовольчим, речовим, медичним забезпеченням; оплатою комунальних послуг та спожитих енергоносіїв (тепло-, водопостачання, водовідведення, електроенергія).

Розрахунок витрат на утримання осіб (грошове, продовольче, речове та медичне забезпечення) у закладах вищої освіти здійснюється відповідно до встановлених норм за їх фактичною вартістю.

Розрахунок комунальних послуг та спожитих енергоносіїв здійснюється виходячи із середнього обсягу споживання у відповідному вищому навчальному закладі на одну особу за добу за період її фактичного перебування в такому закладі.

Під час проведення розрахунків застосовуються тарифи, що встановлені для населення і діють у місцевості, в якій розташований вищий навчальний заклад, у відповідному навчальному році.

На підставі розрахунків вищого навчального закладу складається довідка про фактичні витрати на кожну особу за весь строк навчання, яка долучається до її особової справи.

Відповідно до п. 4 Порядку витрати відшкодовуються особою в повному розмірі за весь період її фактичного навчання, крім витрат, пов`язаних із проходженням цією особою базової загальновійськової підготовки, і витрат за період залучення її до заходів із забезпечення публічної безпеки і порядку під час воєнного стану.

Згідно п.8 Порядку у разі відмови від добровільного відшкодування витрат, а також у разі порушення особою умов договору, укладеного відповідно до пункту 6 цього Порядку, таке відшкодування здійснюється в судовому порядку. Претензійно-позовну діяльність провадить вищий навчальний заклад, у якому навчалася особа.

Так, пп.3.5 п.3 розділу ІІ Контракту від 05.08.2019р. передбачено, що у разі дострокового розірвання Контракту, а також звільнення зі служби в поліції протягом трьох років після закінчення навчання особа зобов`язується відшкодувати Міністерству внутрішніх справ України в особі Виконавця витрати, пов`язані з утриманням у вищому навчальному закладі, відповідно до п.4 ст.74 Закону України «Про Національну поліцію».

Тобто, згідно положень даного пункту Контракту на відповідача покладено обов`язок щодо відшкодування фактичних витрат за утриманням у вищому навчальному закладі у разі звільнення зі служби протягом трьох років після закінчення навчання.

Аналіз вищевказаних норм чинного законодавства та умов пп.3.5 п.3 розділу ІІ Контракту від 05.08.2019р., укладеного відповідачем, у їх сукупності свідчить про те, що у разі настання обставин визначених п.1 Порядку (зокрема, звільнення із служби в поліції протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу) на відповідача покладено обов`язок відшкодувати Міністерству внутрішніх справ України витрати, пов`язані з його утриманням у закладі вищої освіти і саме позивач наділений повноваженнями на звернення до суду із позовом про відшкодування таких витрат у разі відмови від їх добровільного відшкодування.

Так, отримавши освіту, ОСОБА_1 був призначений на посаду слідчого слідчого відділення відділення поліції №3 Синельниківського районного управління поліції, що підтверджується копією витягу з наказу ГУ НП у Дніпропетровській області №222 о/с від 13.04.2023р., яка містяться в матеріалах справи.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії наказу ГУ НП у Дніпропетровській області №1591 о/с від 10.11.2025р., лейтенанта поліції ОСОБА_1 було звільнено зі служби в поліції з 11.11.2025р. за власним бажанням.

При цьому, відповідно до довідки-розрахунку вартості речового майна на утримання №130/1 від 15.12.2025р. та довідок-розрахунків фактичних витрат, пов`язаних з утриманням відповідача у Дніпровському державному університеті внутрішніх справ №383 від 09.12.2025р., долучених до матеріалів справи, загальна сума витрат на утримання відповідача за період з 2019 - 2023 рр. складає 128961,32 грн.

Про необхідність відшкодування вищезазначених витрат, пов`язаних з утриманням у вищому навчальному закладі відповідача було повідомлено 11.11.2025р. під особистий підпис, однак вказані витрати залишаються невідшкодованими, доказів зворотного матеріали справи не містять.

Аналізуючи вищенаведені норми законодавства та надані суду докази, можна дійти висновку, що у разі звільнення із служби в поліції протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу на відповідача покладено обов`язок відшкодувати державі, в особі Міністерства внутрішніх справ України, витрати пов`язані з його утриманням у ДДУВС, виходячи з умов укладеного відповідачем Контракту та вимог п.4 ст.74 Закону України «Про Національну поліцію».

За викладеного, суд приходить до висновку, що витрати, пов`язані з утриманням відповідача у закладі вищої освіти у розмірі 128961,32 грн. підлягають стягненню з відповідача, оскільки факт звільнення відповідача із служби в поліції за власним бажанням протягом трьох років після закінчення закладу вищої освіти (до закінчення такого 3-річного строку), підтверджується вище дослідженими доказами та не спростований відповідачем у відповідності до вимог ст.ст. 72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Наведений правовий висновок узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними в його постановах від 13.01.2023р. у справі №440/2692/20, від 15.06.2023р. у справі №520/6532/2020, від 11.04.2025р. у справі №620/7009/23, від 27.11.2025р. у справі №160/2254/21, що підлягає обов`язковому врахуванню адміністративним судом за приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідач жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність не відшкодування витрат, пов`язаних з його утриманням у закладі вищої освіти або добровільне відшкодування таких витрат, суду надано не було з урахуванням вимог ст.ст. 72-76 Кодексу адміністративного судочинства України.

Є безпідставними та відхиляються посилання відповідача у відзиві на позов на те, що у разі задоволення позову відшкодуванню може підлягати лише частина витрат, пропорційна невідпрацьованому строку, що становить приблизно 14% від заявленої суми, або орієнтовно 17-18 тисяч гривень (розрахунок: 128 961,32 грн Ч 5/36 ? 17 968 грн), оскільки нормами Закону України "Про Національну поліцію" та Порядку відшкодування особами витрат, пов`язаних з їх утриманням у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, якими регулюються спірні правовідносини, не передбачено відшкодування спірних витрат пропорційно до розміру не відпрацьованого часу, а приписами наведених правових актів чітко передбачено відшкодування витрат в повному обсязі.

Судом також відхиляються і посилання відповідача у відзиві на те, що з 2020 року відповідач фактично не проживав у казармі Університету та проживав поза межами навчального закладу, відповідно, включення комунальних послуг (електроенергія, опалення тощо) у повному обсязі є необґрунтованим, оскільки доказів наведеного до відзиву не надано.

Окрім того, судом відхиляються посилання відповідача у відзиві на те, що включення грошового забезпечення до складу витрат суперечить суті поняття "витрати на утримання", оскільки грошове забезпечення є виплатою безпосередньо курсанту (відповідачеві), а не витратою Університету на його утримання у вузькому розумінні, виходячи з наступного.

Так, приписами Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року №260 (зі змінами), грошове забезпечення виплачується поліцейським Національної поліції України, у тому числі здобувачам вищої освіти, яким присвоєно спеціальне звання поліції, закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських (далі - ЗВО).

Грошове забезпечення курсантів ЗВО, які не перебували на службі в поліції перед зарахуванням на навчання (далі - курсанти ЗВО), складається з посадового окладу, щомісячної надбавки до посадового окладу, надбавки до посадового окладу за результатами чергової екзаменаційної сесії, а також інших виплат, які здійснюються відповідно до законодавства.

Підставою для виплати грошового забезпечення є наказ керівника (начальника) органу, закладу, установи Національної поліції (далі - орган поліції) про призначення на посаду поліцейського відповідно до номенклатури посад, наказ ректора ЗВО про зарахування на навчання або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу поліції та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат.

Грошове забезпечення курсантам, ад`юнктам, докторантам, слухачам із числа середнього складу поліції, а також курсантам із числа молодшого складу поліції ЗВО виплачується за місцем проходження служби (навчання) виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом ЗВО.

Тож, оскільки саме в кошторисі ЗВО (закладу вищої освіти) МВС передбачаються кошти на виплату грошового забезпечення курсантів ЗВО МВС, то вказане грошове забезпечення належить до категорії витрат на навчання таких курсантів.

Вказане кореспондує з пунктом 3 Порядку № 261, за змістом якого грошове забезпечення входить до складу витрат, які підлягають відшкодуванню у разі звільнення із служби в поліції за власним бажанням протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу, який станом на момент розгляду даної справи є чинним та неконституційним не визнавався.

Так, Верховний Суд у справі № 440/2692/20 дійшов висновку, що грошове забезпечення курсантів вищих навчальних закладів належить до категорії витрат на їх навчання і за наявності на те підстав підлягають компенсації Міністерству внутрішніх справ України.

Окрім того, суд касаційної інстанції у наведеній справі дійшов висновків, що на спірні правовідносини не поширюється дія положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України.

Таким чином, висловлені у справі № 440/2692/20 висновки підлягають врахуванню під час розгляду цієї справи у силу ч.5 ст.242 КАС України.

Згідно ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Щодо обв`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором кількість років Європейський суд з прав людини (далі - «ЄСПЛ») висловлювався у низці справ.

Так, у справі «Chitos проти Греції» (рішення від 4 червня 2015 року, заява № 51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ уважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі «Lazaridis проти Греції» (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду.

ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання.

Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності.

В аналогічній справі «Charalambos Pierrakos проти Греції» (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу «Chitos проти Греції», п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в цьому випадку.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Тож ураховуючи норми національного законодавства та усталену практику ЄСПЛ у розгляді подібних спорів можна дійти висновку, що обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. У протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

За такого правового підходу ЄСПЛ, який кореспондує усталеній та послідовній практиці Верховного Суду у справах аналогічної категорії, підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються у вищих навчальних закладах із спеціальними умовами, за рахунок державного бюджету, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов договору (контракту) має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача ґрунтуються на нормах чинного законодавства України, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд приходить до висновку, що не підлягають стягненню з відповідача на користь позивача суми судового збору, оскільки відповідно до вимог ч.2 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються лише судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

А виходячи з того, що у суду відсутні докази понесення позивачем - суб`єктом владних повноважень судових витрат, пов`язаних з викликом свідків чи проведенням експертиз, у адміністративного суду відсутні і будь-які обґрунтовані підстави для покладення судових витрат позивача по сплаті судового збору на відповідача, виходячи з вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов Дніпровського державного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 про стягнення 128961,32 грн. - задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави в особі центрального органу виконавчої влади - МВС України в особі його структурного підрозділу - Дніпровського державного університету внутрішніх справ (49005, м. Дніпро, просп. Науки, буд. 26; код ЄДРПОУ 08571446) – витрати, пов`язані з його утриманням у Дніпровському державному університеті внутрішніх справ у розмірі 128961 грн. 32 коп. (сто двадцять вісім тисяч дев`ятсот шістдесят одна грн. 32 коп.).

Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва