Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №214/10408/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4557/26 Справа № 214/10408/25 Суддя у 1-й інстанції - Малаховська І. Б. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2026 року м. Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – судді Бондар Я.М.,

суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О.,

секретар судового засідання Лідовська А.А.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 січня 2026 року, яке ухвалено суддею Малаховською І.Б. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, (дата складання повного судового рішення в матеріалах справи 20.01.2026),

ВСТАНОВИВ

В жовтні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника адвоката Олешицьку В.Е. звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилалася на те, що позивач з в період часу з 24.06.1983 по 25.04.1984; з 31.07.1986 по 01.02.1992 працював підземним електрослюсарем черговим та по ремонту обладнання; з 01.02.1992 по 14.09.1992; з 23.03.1993 пор29.09.2006 – підземним кріпильником у Відкритому акціонерному товаристві «Криворізький залізорудний комбінат», що підтверджено записами у трудовій книжці. Загальний стаж роботи позивача складає 26 років 05 місяців. Стаж роботи в умовах впливу шкідливих факторів – 14 років.

Робота в підземних умовах за тривалий час трудових відносин негативно вплинули на стан здоров`я позивача та спричинили виникнення у нього професійного хронічного захворювання.

По факту виникнення хронічного професійного захворювання було проведено розслідування та складено Акт за формою П-4 про розслідування хронічного професійного захворювання від 06 вересня 2006 року. Розслідування проводилося уповноваженою комісією.

Професійне захворювання у позивача виникло за таких обставин: Працюючи протягом 14 років підземним кріпильником виконував комплекс робіт по кріпленню гірничих виробок різними видами кріплення, а також настил колії, її демонтаж, доставку матеріалів за допомогою електровозів, лебідок, вручну, навантаження, розвантаження, переміщення. При цьому здійснювані роботи відрізнялися тяжкою фізичною працею по причині обмеженості робочого простору, що утруднювало застосування засобів механізації. Посилюючим шкідливим фактором є несприятливий мікроклімат характерний для підземних робіт.

Причиною професійного захворювання була робота протягом 14 років в умовах важкої праці та несприятливого мікроклімату.

Комісією з розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (далі Комісія) було встановлено у позивача хронічне професійне захворювання з таким діагнозом: Радикулопатія шийна та попереково-крижова з прогресуючим нейродистрофічним синдромом у вигляді множинних пері артрозів (плечолопатковий, ліктьових справа) ПФС другого ст. зі стійким больовим синдромом. Зазначений діагноз підтверджується медичними виписками, виписками з історії хвороби, епікризами за різні періоди часу.

Згідно виписки з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових витратах допомоги до довідки серії ДНА-02 №014002 від 27 вересня 2006 року, позивачу вперше було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання – 50% у зв`язку з професійним захворюванням з 25 вересня 2006 року по 01 жовтня 2007 року, встановлено третю групу інвалідності.

При подальших переоглядах ступінь втрати професійної працездатності залишався незмінним – 50% з встановленням третьої групи інвалідності.

При останньому переогляді 27 вересня 2018, позивачу безстроково з 01 жовтня 2018 року встановлено 50% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності також безстроково, що підтверджено долученими до позову доказами.

У зв`язку з отриманим хронічним професійним захворюванням порушено та порушуються нормальні життєві зв`язки позивача, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання. Тривалий процес лікування позбавляє позивача можливості вести повноцінний спосіб життя. З моменту отримання хронічного професійного захворювання позивач постійно відчуває фізичні страждання та біль, обґрунтовані важкістю самопочуття та особливостями лікування. Окрім того, внаслідок отриманих хронічних професійних захворювань, що супроводжуються значною втратою працездатності, систематичною необхідністю отримання медичної допомоги, позивач постійно відчуває психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів, що спричиняє дискомфорт. Все це постійно і негативно позначалося і позначається сьогодні на душевному та фізичному станах позивача. На даний час незмінним є те, що самопочуття не поліпшується, негативні зміни у житті є незворотними, усвідомлення чого завдає душевного болю та страждань. Також перелічені негативні явища не можуть не викликати переживання, страждання, стрес, депресію, оскільки незважаючи на постійні курси лікування, які лише тимчасово поліпшують стан здоров`я позивача, відновлення стану його здоров`я є неможливим, що свідчить про незворотність втрати та неможливість відновлення стану здоров`я. Отже, позивач вважає, що факт моральних страждань є очевидним і не потребує доказування іншими засобами доказування. Позивач вважає, що за таких обставин йому має бути відшкодована моральна шкода, яка завдана ушкодженням здоров`я, внаслідок неналежного виконання вимог законодавства стосовно створення та підтримання безпечних умов праці, що спричинило виникнення у позивача хронічного професійного захворювання.

З 01.04.2001 набрав чинності Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Статтями 21,28,34 цього Закону було передбачено обов`язок Фонду по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, професійним захворюванням застрахованим та членам їх сімей.

01.01.2023 набрав чинності Закон України Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування №2620-ІХ від 21.09.2022, яким припинено юридичну особу – Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, шляхом реорганізації унаслідок чого Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду приєднано до Пенсійного фонду України з 01.01.2023, тож, оскільки позивачеві первинно встановлено ступінь втрати професійної працездатності 27.09.2006, відповідачем є правонаступник, Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Внаслідок отриманого професійного захворювання, позивач змушений тривалий час проходити численні медичні огляди та обстеження, відновлювальні процедури і лікування. У зв`язку з чим, позивач просить суд стягнути з відповідача на його користь 400 000,00 гривень в порядку відшкодування моральної шкоди, без утримання податку з доходу фізичних осіб та інших обов`язкових платежів, що становить 50 розмірів мінімальної заробітної плати.

Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 січня 2026 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду завдану ушкодженням його здоров`я внаслідок професійного захворювання, у розмірі 200 000,00 грн. (двісті тисяч гривень 00 копійок), без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській область на користь держави судовий збір 2 000,00 гривень.

В апеляційній скарзі Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що будь-яких порушень законодавства про працю та охорону праці відносно позивача з боку відповідача, які б знаходились в причинному зв`язку з настанням професійного захворювання, відповідач не вчиняв. Зазначено, що професійне захворювання отримано позивачем внаслідок порушення вимог законодавства про охорону праці роботодавцем та обумовлено неналежним виконанням ним вимог законодавства стосовно створення та підтримання безпечних умов праці. Також вказано, що з часу набрання чинності Законом України від 23 лютого 2007 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», Фонд соціального страхування України не є суб`єктом за рахунок коштів якого здійснювалось відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань, таким суб`єктом є роботодавець. У свою чергу, з 01 січня 2023 року територіальні органи Пенсійного фонду України не є суб`єктами, за рахунок коштів яких здійснювалося відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Також апелянтом зазначено, що визначена позивачем до відшкодування сума понесених витрат на правничу допомогу є необґрунтованою та завищеною.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просила залишити скаргу без задоволення, а рішення суду як законне і обґрунтоване – без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представника представника позивача адвоката Олешицьку В.Е., яка заперечила проти задоволення апеляційної скарги відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судом установлено та з матеріалів справи убачається, що позивач ОСОБА_1 в період часу з 24.06.1983 по 25.04.1984; з 31.07.1986 по 01.02.1992 працював підземним електрослюсарем черговим та по ремонту обладнання; з 01.02.1992 по 14.09.1992; з 23.03.1993 пор29.09.2006 – підземним кріпильником у Відкритому акціонерному товаристві «Криворізький залізорудний комбінат», що підтверджено записами у трудовій книжці. Загальний стаж роботи позивача складає 26 років 05 місяців. Стаж роботи в умовах впливу шкідливих факторів – 14 років.

Робота в підземних умовах за тривалий час трудових відносин негативно вплинули на стан здоров`я позивача та спричинили виникнення у нього професійного хронічного захворювання.

По факту виникнення хронічного професійного захворювання було проведено розслідування та складено Акт за формою П-4 про розслідування хронічного професійного захворювання від 06 вересня 2006 року. Розслідування проводилося уповноваженою комісією.

Професійне захворювання у позивача виникло за таких обставин: працюючи протягом 14 років підземним кріпильником виконував комплекс робіт по кріпленню гірничих виробок різними видами кріплення, а також настил колії, її демонтаж, доставку матеріалів за допомогою електровозів, лебідок, вручну, навантаження, розвантаження, переміщення. При цьому здійснювані роботи відрізнялися тяжкою фізичною працею по причині обмеженості робочого простору, що утруднювало застосування засобів механізації. Посилюючим шкідливим фактором є несприятливий мікроклімат характерний для підземних робіт.

Причиною професійного захворювання була робота протягом 14 років в умовах важкої праці та несприятливого мікроклімату.

Комісією з розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (далі Комісія) було встановлено у позивача хронічне професійне захворювання з таким діагнозом: Радикулопатія шийна та попереково-крижова з прогресуючим нейродистрофічним синдромом у вигляді множинних пері артрозів (плечолопатковий, ліктьових справа) ПФС другого ст. зі стійким больовим синдромом. Зазначений діагноз підтверджується медичними виписками, виписками з історії хвороби, епікризами за різні періоди часу.

Згідно виписки з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових витратах допомоги до довідки серії ДНА-02 №014002 від 27 вересня 2006 року, позивачу вперше було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання – 50% у зв`язку з професійним захворюванням з 25 вересня 2006 року по 01 жовтня 2007 року, встановлено третю групу інвалідності.

При подальших щорічних переоглядах ступінь втрати професійної працездатності залишався незмінним – 50%, третя група інвалідності залишалася незмінною.

При останньому переогляді 27 вересня 2018, позивачу безстроково з 01 жовтня 2018 року встановлено 50% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності також безстроково, що підтверджено долученими до позову доказами (а.с.10-54).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з обов`язку відповідача відшкодувати на користь позивача моральну шкоду завдану ушкодженням здоров`я під час виконання трудових обов`язків.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, ч. 4 ст. 43 та ч. 1 ст. 46 Конституції України закріплено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Згідно ст. 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в галузі охорони праці базується, зокрема на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 3 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Так, відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 153 КЗпП України на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.

У ст. 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22.06.1981 року №155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я.

Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов`язкового державного соціального страхування (ст. 4 Закону України від 14.01.1998 року «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема, Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, який набрав чинності з 01 квітня 2001 року.

Відповідно до п. п. «е» п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», у редакції, чинній станом на час настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв`язку з професійним захворюванням, у разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому.

Згідно положень ст. ст. 21, 28, 30, 34, 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами та доповненнями) надано роз`яснення про те, що, оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюється законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з`ясувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Отже, спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватись на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати працездатності.

Як вбачається із матеріалів справи, право на відшкодування моральної шкоди у позивача виникло з 27 вересня 2006 року – дня первинного встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» встановлено, що страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у ст. 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.

Таким чином, право потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» пов`язував з настанням страхового випадку.

Відповідно до ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», у разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов`язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров`я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утримання, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається у судовому порядку.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», який набрав чинності 20.03.2007 року, виключено ч. 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.

Разом з тим, Конституційний Суд України у рішенні №20-рп/2008 від 08 жовтня 2008 року, вказані зміни до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки ст. 1167 ЦК України та ст. 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», у тому числі було змінено його назву на Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01 січня 2015 року.

Частиною 8 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» визначено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч. 2 та ч. 3 ст. 5 ЦК України).

З огляду на вказане Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» не міг ретроспективно встановити обов`язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом`якшує або скасовує відповідальність особи.

Відтак, до спірних правовідносин слід застосовувати вимоги Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» у редакції, під час дії якої позивачеві була заподіяна моральна шкода у зв`язку з настанням страхового випадку та яка передбачала, що обов`язок відшкодувати таку шкоду покладається на Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

Разом з тим, з 01 січня 2023 року набрав чинності Закон України №2620-ІХ від 21 вересня 2022 року «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», яким Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» було викладено у новій редакції.

Пунктом 2 розділу VІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (в редакції Закону України № 2620, що діє з 01 січня 2023 року) передбачено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року. Пенсійний фонд України та його територіальні органи є правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України відносини з приводу відшкодування моральної шкоди, пов`язаної з ушкодженням здоров`я, випливають з порушення немайнових прав, а тому не мають строку позовної давності. У відповідності до ст. 4 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII державна політика в області охорони праці базується на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення незалежних, безпечних умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Враховуючи встановлені судом першої інстанції обставини, які знайшли підтвердження в наданих доказах, судом установлено, що внаслідок тривалої роботи позивача в умовах впливу шкідливих факторів, зокрема, виробничого пилу, останній отримав ушкодження здоров`я – професійне захворювання, у зв`язку з чим втратив професійну працездатність у розмірі 50 %, яка встановлена безстроково, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди, так як позивач переносить моральні страждання, позбавлений можливості реалізувати свої звички та бажання, має необхідність у постійних медичних оглядах, лікуванні, що призводить до зниження якості життя та зменшення благ, які він мав до моменту отримання професійного захворювання та втрати професійної працездатності.

Колегія суддів погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивача, який визначено ним, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31 березня 1995 року, з подальшими змінами, яким передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року, моральна шкода потерпілого від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання полягає, зокрема, у фізичному болю, фізичних та душевних стражданнях, яких він зазнає у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності спричиняють йому моральні та фізичні страждання.

05 грудня 2018 року Велика Палата Верховного Суду у справі №210/5258/16-ц прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншою, ніж просив позивач.

Судом першої інстанції при визначенні розміру морального відшкодування враховано відсоток втрати позивачем професійної працездатності в розмірі 50 %, стан здоров`я відповідача, який позбавлений можливості реалізувати свої звички та бажання, має необхідність у постійних медичних оглядах, лікуванні, що призводить до зниження якості життя та зменшення благ, які він мав до моменту отримання професійного захворювання та втрати професійної працездатності. Визначений судом розмір компенсації моральної шкоди відповідає засадам справедливості, законності та співмірності.

Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду апеляційної інстанції.

Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 400 000 грн, що менше двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області залишити без задоволення.

Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 08 квітня 2026 року.

Головуючий:

Судді: