Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №646/10933/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2026 року

м. Харків

справа № 646/13249/25

провадження № 22-ц/818/2213/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Тичкової О.Ю.,

суддів – Маміної О.В., Яцини В.Б.

за участю секретаря судового засідання Риндіч О.Б

сторони справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – Куп`янська міська військова адміністрація Куп`янського району Харківської області

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Основ`янського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2025 року в складі судді Благої І.С., -

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника звернулась до суду із позовом, у якому просить визнати за нею право власності на житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 жилою площею 22,8 кв.м, загальною площею 46,7 кв.м.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив що ОСОБА_1 є власником житлового будинку та приватної земельної ділянки розташованих за адресою: АДРЕСА_1 жилою площею 22,8 кв.м, загальною площею 46,7 кв.м. Право власності на зазначений житловий будинок і приватну земельну ділянку було набуте на законних підставах відповідно до договору дарування житлового будинку та приватизованої земельної ділянки від 28.12.2002 року, посвідченого державним нотаріусом Куп`янської державної нотаріальної контори Гречук Є.О. зареєстровано в реєстрі №1-6583.

У подальшому право власності не було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки об`єкт було зареєстровано до початку його ведення а архівні документи Куп`янського БТІ, які підтверджують право власності знищені.

Ухвалою Основ`янського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Куп`янської міської військової адміністрації Куп`янського району Харківської області про визнання права власності залишено без розгляду.

Ухвала мотивована тим, що 27 жовтня 2025 року було відкрито провадження у справі, проте після відкриття провадження у справі, дослідивши матеріали справи вказаної позовної заяви суд дійшов висновку що позовна заява подана з порушенням вимог діючого законодавства, а саме не вказано ціну позову та позовну заяву подано особою що не має права бути представником в даній справі. Ухвалою суду від 20 листопада 2025 року позовна заява була залишена без руху та надано час для усунення недоліків.

25 листопада 2025 року на виконання ухвали суду від 20.11.2025 року на адресу суду надійшла позовна заява, в якій позивачка вказала ціну позову, однак суду не надано докази дійсної вартості спірного нерухомого майна на момент звернення до суду із заявленим позовом. Отже, суд позбавлений можливості однозначно вирішити питання про правильність обчислення ціни позову. У зв`язку з вищенаведеним, оскільки позивачкою в повному обсязі не виконано вимог ухвали суду від 20.11.2025 року, позовна заява вважається неподаною та підлягає залишенню без розгляду відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 257 ЦПК України.

Не погодившись з ухвалою суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права просила ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позов про визнання права власності може бути пред`явлений у разі, якщо таке право не визнається іншою особою, або у разі втрати документа, що посвідчує право власності. У даному випадку право позивача на житловий будинок фактично не визнається державою. Позов про визнання права власності має декларативний характер і спрямований виключно на підтвердження вже існуючого речового права а не на отримання майнової вигоди. Отже вимога суду щодо надання доказів ринкової вартості будинку є необґрунтованою.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду не відповідає.

За положеннями ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Однією з основних засад судочинства, визначених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Згідно ст. 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободу від порушень і протиправних посягань.

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Так, відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява №48778/99).

Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Відповідно до п. 3 ч.3 ст.175 ЦПК України у позовній зазначається позовна заява повинна містити зазначення ціни позову.

Відповідно до п.3 ч.3 ст.175 ЦПК України, позовна заява повинна містити зазначення ціни позову.

З вищезазначеної норми права випливає, що ціна позову повинна відповідати дійсній ринковій вартості майна на момент подачі позову. Позивачі мають можливість безперешкодно за власний кошт замовити оцінку майна у оцінщика.

Відповідно до ч. 3 ст.176 ЦПК України передбачено що ціна позову не визначається якщо позов не підлягає грошовій оцінці. Зазначена норма застосовується до вимог немайнового характеру, результатом яких не є стягнення грошових коштів або передача майна з визначеною вартістю, а встановлення або підтвердження певного суб`єктивного права чи юридичного стану.

Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до положень ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Позов про визнання права власності має декларативний характер і спрямований виключно на підтвердження вже існуючого речового права, а не на отримання майнової вигоди. Предметом такого позову є право, а не економічна цінність об`єкта нерухомості.

Подібні висновки викладені у постанові Великої палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року по справі 916/1608/18 в якій зазначено що: вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.

Враховуючи викладене колегія судді вважає що суд дійшов помилкового висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав не зазначення позивачем ціни позову.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), реалізуючи положення Конвенції необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги — є порушенням права на справедливий судовий захист.

Зокрема, у рішенні від 13 січня 2000 року у справі «МірагальЕсколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

Згідно з п.4 ч.1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Оскільки ухвалу від 03 грудня 2025 постановлено з порушенням норм процесуального права, апеляційну скаргу належить задовольнити, ухвалу суду – скасувати та справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Оскільки наразі розглядається лише процесуальне питання, а не справа по суті спору, питання щодо розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. 367, ч. 2 ст. 369, п. 6 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 379, ст. ст. 381, 382, 384, 389 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Ухвалу Основ`янського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2025 року – скасувати.

Справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю.Тичкова

Судді О.В. Маміна

В.Б. Яцина