Постанова від 24 березня 2026 р. у справі №607/1553/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/1553/25Головуючий у 1-й інстанції Ромазан В.В.

Провадження № 22-ц/817/209/26 Доповідач - Костів О.З.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 березня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Хома М. В., Храпак Н. М.,

за участю секретаря судового засідання - Гичко К.С.,

представника апелянта - адвоката Майки А.Б.,

позивачки - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/1553/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 листопада 2025 року, ухвалене суддею Ромазаном В.В., повний текст якого складено 01 грудня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка посилається на те, що на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020 у справі № 607/19543/18, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить частина торгово-офісного приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема: торговий зал площею 21.5 кв.м., коридор площею 6.5 кв.м., коридор площею 5.2 кв.м., туалет площею 2.4 кв.м. і кабінет площею 16.4 кв.м. Решта приміщення виділено у власність відповідачки ОСОБА_2 . Однак, відповідачка упродовж чотирьох років системно перешкоджає позивачці у доступі до її приватної власності, продовжує займати вказані приміщення та використовувати без належних правових підстав, у комерційних цілях та без згоди позивачки. Зокрема, відповідачка розмістила у належній позивачці частині торгово-офісного приміщення свої особисті речі, торгове обладнання, товар, документацію, готівку тощо. Крім того, позивачка зазначила, що вона не має доступу до належного їй кабінету, що закривається відповідачкою на ключ. Внаслідок ненадання відповідачкою доступу до належних позивачці приміщень, остання неодноразово зверталась до органів поліції.

На підставі наведеного, позивачка просила зобов`язати відповідачку не чинити перешкоди в користуванні приміщенням, що належить їй на праві приватної власності, припинити використовувати у комерційних цілях та звільнити вищевказані приміщення протягом доби від особистих речей, торгового обладнання, товарів, включно з документацією та готівкою, що знаходяться у сейфі, та передати їй ключі від сейфу та кабінету, утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення у майбутньому перешкод в користуванні позивачкою відповідними приміщеннями.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.11.2025 позов задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належною їй на праві власності часткою торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 , а саме приміщенням 2б - торговим залом, площею 21.5 кв.м., 3 - коридором, площею 6.5 кв.м., 5 - коридором, площею 5.2 кв.м., 7 - туалетом площею 2.4 кв.м., 8 - кабінетом, площею 16.4 кв.м., шляхом зобов`язання ОСОБА_2 звільнити зазначені приміщення від усіх наявних у них речей (товарів, торгового обладнання), передавши ОСОБА_1 ключі від усіх вхідних дверей до зазначених приміщень.

Стягнуто із ОСОБА_2 у користь ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір у розмірі 847.84 грн, пропорційно до задоволених позовних вимог.

У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 подала на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Зокрема зазначає, що згідно з наявним у справі Технічним паспортом від 23.01.2019, приміщення «2» є єдиним залом площею 44.2 кв.м. Приміщення «2б» як фізично відокремленого об`єкта не існує. Більше того, вказує, що наказом Управління містобудування, архітектури та кадастру ТМР №683 від 20.12.2022 позивачці було відмовлено у наданні містобудівних умов та обмежень для реконструкції. Зобов`язання «передати ключі» від приміщення, яке не відділене стіною від її частини, фактично означає встановлення сервітуту (права проходу через власність) без правових підстав, що порушує ст.41 Конституції України.

Також, згідно з Технічним паспортом від 23.01.2019, приміщення № 7 (туалет) є єдиним санвузлом на весь об`єкт. Суд першої інстанції фактично передав цей єдиний туалет у виключне користування позивачці і виконання такого рішення призведе до того, що частина приміщення ОСОБА_2 залишаться без доступу до санітарного вузла, що унеможливлює використання майна за призначенням і порушує санітарні норми. Це суперечить принципам ст.319 ЦК України. Без цих Містобудівних умов та обмежень (МУО) будь-які будівельні роботи є незаконними, а отже, окремого приміщення «2б» юридично не існує, тобто, об`єкт не створено.

Крім того вказує, що суд першої інстанції встановив факт здійснення діяльності у спірному приміщенні ФОП ОСОБА_4 , і що саме йому належать «…все торгове обладнання, всі товари, сейф та всі інші речі…», однак резолютивна частина рішення зобов`язує саме ОСОБА_2 звільнити приміщення від цих речей, якими вона не має права розпоряджатися, оскільки це майно третьої особи.

Вважає, що покладення на ОСОБА_2 обов`язку вивезти чуже майно є примушуванням до протиправних дій. Належним відповідачем за вимогою про звільнення від майна є його власник та фактичний користувач приміщення - ФОП ОСОБА_4 .

Також вважає необґрунтованими твердження про те, що вимога про надання згоди на реконструкцію, направлена 02.02.2023, залишилась без реагування з боку відповідачки, оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази отримання ОСОБА_2 вказаного рекомендованого листа (зокрема, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення). Сам факт відправлення листа не є доказом його вручення та обізнаності адресата з його змістом. Відповідачка не могла реагувати на вимогу, яку вона фактично не отримувала.

Зазначає, що спір щодо порядку поділу та необхідних будівельних робіт між сторонами вже вирішено рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 04.12.2020 у справі №607/19543/18, яке набрало законної сили. У резолютивній частині цього рішення чітко визначено перелік будівельних робіт, які необхідно виконати для виділу часток в натурі, а саме: в приміщенні 2 влаштувати розділяючу перегородку; демонтувати дверний блок та замурувати проріз між приміщеннями 3 та 4; пробити дверний проріз між приміщеннями 1 та 4; влаштувати туалет у приміщенні 4; облаштувати окремий вхід у приміщення 2б.

Також вказує, що отримавши відмову у наданні містобудівних умов та обмежень з формальних підстав (відсутність згоди співвласника), позивачка, діючи розумно та добросовісно, повинна була оскаржувати саме цю відмову органу влади в порядку адміністративного судочинства. Підставою для оскарження мало б стати те, що Управління архітектури протиправно ігнорує судове рішення у справі №607/19543/18, яке є правовстановлюючим документом та достатньою правовою підставою для проведення реконструкції без додаткових погоджень із співвласником, який був стороною у справі.

Крім того, вважає безпідставним посилання суду на лист Тернопільського РУП ГУНП №375 від 26.01.2023, оскільки він фіксує обставини, які мали місце майже три роки тому і жодним чином не підтверджує здійснення ОСОБА_2 перешкод позивачці станом на час розгляду даного позову.

Також апелянт вказує, що суд першої інстанції безпідставно поклав в основу рішення Акти обстеження торгово-офісного приміщення від 17.01.2023, підписані ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , оскільки громадяни ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не є представниками органів державної влади, місцевого самоврядування, органів Національної поліції чи Державної виконавчої служби. Чинне законодавство України не наділяє пересічних громадян повноваженнями складати юридично значущі акти про встановлення фактів користування майном, здійснення підприємницької діяльності чи чинення перешкод. Ці документи відображають виключно суб`єктивну думку приватних осіб, яких запросила сама позивачка, що свідчить про їхню упередженість. Таким чином, «акти обстеження» є недопустимими доказами, оскільки обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування (наприклад, актом державного виконавця), не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Апелянт звертає увагу на зміст цих Актів, згідно з якими в цих приміщеннях ОСОБА_2 здійснює підприємницьку діяльність - торгівлю. Однак це твердження повністю спростовується матеріалами справи. При цьому, суд першої інстанції, посилаючись на довідку ОСББ та договір оренди, встановив факт, що підприємницьку діяльність у спірному приміщенні здійснює третя особа - ФОП ОСОБА_4 . Таким чином, інформація, викладена в актах від 17.01.2023, є недостовірною, оскільки вона суперечить фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі офіційних документів.

Крім того, вказує, що Акти датовані 17.01.2023 року і жодним чином не підтверджують, що станом на момент ухвалення рішення відповідачка чинить будь-які перешкоди позивачці чи утримує свої речі у приміщенні. Це ж стосується і відеозапису від 17.01.2023, на якому зафіксовано конфліктну ситуацію між позивачкою та ФОП ОСОБА_4 (її братом) і жодним чином не свідчить про вчинення ОСОБА_2 будь-яких активних дій щодо перешкоджання позивачці.

Також вважає, що суд першої інстанції, в порушення норм ч.5 ст.53 ЦПК України, залучив третю особу, оскільки така процесуальна дія допускається до закінчення підготовчого провадження, в той час як суд першої інстанції своєю ухвалою від 08.10.2025 залучив ФОП ОСОБА_4 після закриття підготовчого засідання.

У відзиві на апеляційну скаргу позивачка ОСОБА_1 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду залишити без змін, оскільки вважає його законним та обґрунтованим, оскільки суд належним чином дослідив наявні в матеріалах справи докази та дав їм вірну оцінку.

Вважає вірними висновки суду про те, що для усунення перешкод у користуванні виділеним майном достатньо звільнити його від товарів та обладнання відповідачки ОСОБА_2 і передати ключі. Відсутність перегородки не надає ОСОБА_2 , а також третій особі - ФОП ОСОБА_4 права використовувати площу, яка за рішенням суду від 04.12.2020 відійшла у власність ОСОБА_1 .

Крім того, вказує, що відеозаписом та Актами обстеження від 17.01.2023 зафіксовано фізичне блокування входу чоловіком апелянта - ОСОБА_4 з мовчазної згоди ОСОБА_2 , яка знаходилася поруч з чоловіком, а потім увійшла до приміщення магазину, так і не зробивши жодного зауваження своєму чоловіку щодо його протиправних дій, а листами Національної поліції №375 від 26.01.2023 та №52004-2024 від 28.11.2024 підтверджено факт перешкоджання та використання всього приміщення для комерційної діяльності апелянтом ОСОБА_2 .

Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав ці докази належними, оскільки вони підтверджують триваючий, системний та багаторічний характер правопорушення.

Крім того, вказує, що апелянт ОСОБА_2 намагається перекласти відповідальність на свого чоловіка ФОП ОСОБА_4 стверджуючи, що саме він володіє речами у приміщенні. Однак ОСОБА_2 самостійно та без згоди іншого власника ( ОСОБА_1 ) уклала договір оренди з ФОП ОСОБА_4 , що є прямим порушенням ст.358 ЦК України. Суд вірно зазначив, що апелянт ОСОБА_2 використовує все приміщення у власних цілях (сімейний бізнес), надавши його чоловіку ФОП ОСОБА_4 для комерційної діяльності без згоди позивачки ОСОБА_1 .

Щодо третьої особи, то позивачка вважає залучення ФОП ОСОБА_4 законним та необхідним, оскільки він є фактичним користувачем майна (орендарем), і рішення у справі безпосередньо впливає на його права та обов`язки.

В судовому засіданні представник апелянта підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити, зіславшись на мотиви, викладені в ній.

Позивачка проти апеляційної скарги заперечила та просила оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає, виходячи із наступного.

Судом встановлено наступні обставини.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020 у справі №607/19543/18, яке набрало законної сили, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна та припинення права спільної часткової власності. Ухвалено виділити у власність ОСОБА_1 за рахунок її частки у праві власності на торгово-офісне приміщення АДРЕСА_1 наступні приміщення:

- 2б - торговий зал площею 21.5 кв.м.;

- 3 - коридор площею 6.5 кв.м.;

- 5 - коридор площею 5.2 кв.м.;

- 7 - туалет площею 2.4 кв.м.;

- 8 - кабінет 16.4 кв.м.,

згідно Варіанту №1 (Додаток № 3) висновку експерта за №388/389/19-22 від 05.08.2019. Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 на приміщення АДРЕСА_1 . Решту приміщення АДРЕСА_1 , а саме:

- 1 - торговий зал площею 20.7 кв.м.;

- 2а - торговий зал площею 22.7 кв.м.;

- 4 - кладова площею 4.3 кв.м.,

залишити у власності ОСОБА_2 . При розподілі торгово-офісного приміщення №6 по вул. Київській, 11Б:

- в приміщенні 2 влаштувати розділяючу перегородку, розділивши дане приміщення на два окремих приміщення 2а та 2б;

- між приміщеннями 3 та 4 демонтувати дверний блок та замурувати дверний проріз;

- між приміщеннями 1 та 4 пробити дверний проріз та встановити дверний блок;

- в приміщені 4 влаштувати туалет;

- для входу в приміщення 2б демонтувати вікно та влаштувати вхідні засклені двері та віконний блок,

відповідно до висновку експерта від 05.08.2019 №388/389/19-22.

Стягнуто із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 32480 грн компенсації зменшення її частки.

Згідно ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, не підлягають доказуванню обставини розподілу між сторонами торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 та виділення їх у власність сторін.

Згідно Технічного паспорту на громадський будинок, складеного 23.01.2019 ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації», загальна площа торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 , становить 99.7 кв.м. Вказане приміщення складається із:

- 1 - торговий зал площею 20.7 кв.м.;

- 2 - торговий зал площею 44.2 кв.м.;

- 3 - коридор площею 6.5 кв.м.;

- 4 - кладова площею 4.3 кв.м.;

- 5 - коридор площею 5.2 кв.м.

- 7 - туалет площею 2.4 кв.м.;

- 8 - кабінет площею 16.4 кв.м.

На виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020 у справі №607/19543/18, 02.07.2021 Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області видано виконавчий лист.

Як вбачається із інформації, викладеній у листі Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області №375 від 26.01.2023, адресованого позивачці, за результатами проведеної працівниками Тернопільського РУ поліції перевірки встановлено, що ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 перешкоджали в доступі до торгово-офісного приміщення №6.

Також, згідно інформації, викладеної у листі Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області №52004-2024 від 27.12.2024, адресованого ОСОБА_1 , у частці приміщення по АДРЕСА_1 , яка належить позивачці, знаходиться магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 », де підприємницьку діяльність здійснює ФОП ОСОБА_2 та яка користується усім приміщенням.

Як вбачається із інформації, викладеної у листі ФОП ОСОБА_4 , адресованого представнику відповідачки адвокату Майці А.Б., ФОП ОСОБА_4 здійснює підприємницьку діяльність у нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 , що полягає у роздрібній торгівлі в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; роздрібна торгівля напоями в спеціалізованих магазинах. Вказаним приміщенням ФОП ОСОБА_4 користується на підставі договору оренди, укладеного з власником приміщення ОСОБА_2 . Все торгове обладнання, всі товари, сейф та всі інші речі, які знаходяться у нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 , належать ФОП ОСОБА_4 .

Згідно інформації, викладеної у листі ОСББ «Київська, 11Б», адресованого представнику відповідачки адвокату Майці А.Б., у нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 здійснює підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_4 (роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами; роздрібна торгівля напоями в спеціалізованих магазинах). В підтвердження користування вказаним приміщенням ФОП ОСОБА_4 надано для огляду копію договору оренди, укладеного із власником приміщення ОСОБА_2 . За результатами проведення обстеження нежитлового приміщення № 6 по АДРЕСА_1 , в межах компетенції ОСББ «Київська, 11 Б» та зі слів ОСОБА_4 з`ясовано, що все торгове обладнання, всі товари, сейф та всі інші речі, які знаходяться у нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 , належать ФОП ОСОБА_4

Оглянутими судом відеозаписом події, яка мала місце 17.01.2023, встановлено факт недопуску позивачки, у присутності свідків, в приміщення АДРЕСА_1 , у тому числі чоловіком відповідачки, третьою особою - ФОП ОСОБА_4 . Крім цього, всередині приміщення, в усій частині торгового залу, частину із якого виділено у власність позивачки, зафіксовано наявність торгових прилавків та товару на них. На вимогу позивачкуи про звільнення частини торгового залу, відповідачка відмовилась.

Як вбачається із актів обстеження торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 на предмет звільнення належних ОСОБА_1 приміщень від речей і присутності ОСОБА_2 від 17.01.2023, підписаних ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , у них зазначено, що потрапити всередину торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 є неможливим, оскільки ОСОБА_4 , який є чоловіком ОСОБА_2 , перешкоджає потрапити їй всередину шляхом фізичного блокування входу. При вході у приміщення розміщено вивіски «Продукти», «Алкоголь», «Сигарети», «Побутова хімія», «Дитячий одяг» та графік роботи. Візуально через вікна та двері вбачається, що в приміщеннях, належних ОСОБА_1 , розміщено торгівельні прилавки, на яких міститься товар. Також, належні ОСОБА_1 приміщення:

- 2б - торговий зал площею 21.5 кв.м.;

- 3 - коридор площею 6.5 кв.м.;

- 5 - коридор площею 5.2 кв.м.;

- 7 - туалет площею 2.4 кв.м.;

- 8 - кабінет площею 16.4 кв.м.,

не звільнені від речей і присутності ОСОБА_2 , а саме в цих приміщеннях остання здійснює підприємницьку діяльність - торгівлю, розміщує в них своє обладнання, товари та інші речі, чим створює перешкоди в користуванні ОСОБА_1 своїми приміщеннями.

Позивачкою неодноразово, а саме 09.11.2021, 29.12.2022 направлялись вимоги рекомендованими листами відповідачці про усунення їй перешкод у користуванні спірним майном та звільнення його від усіх наявних речей, які повернуто за закінченням терміну зберігання.

Також позивачкою, на виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020, 30.04.2021 здійснено перерахування ОСОБА_2 32480 грн компенсації зменшення її частки у спірному майні, які остання відмовилась отримувати, про що свідчить квитанція АТ «Укрпошта» від 30.04.2021.

Як вбачається із наказу Управління містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради від 20.12.2022 №683, відмовлено ОСОБА_1 у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва «Реконструкція торгово-офісних приміщень №6 за адресою: АДРЕСА_1 » на земельній ділянці з кадастровим номером 6110100000:05:002:0123 на підставі п.1 ч.4 ст.29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Як вбачається із інформації, викладеної у листі Управління містобудування, архітектури та кадастру від 05.01.2023 №260-ф/2023, адресованій ОСОБА_1 , на звернення позивачки №23013/22 від 08.12.2022 щодо видачі їй містобудівних умов та обмежень на об`єкт будівництва «Реконструкція торгово-офісних приміщень №6 за адресою: АДРЕСА_1 », Управлінням містобудування, архітектури та кадастру відмовлено у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки відповідно до п.1 ч.4 ст.29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» внаслідок неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень…Подальший розгляд даного питання можливий після звернення власника або користувача земельної ділянки щодо надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 із згодою співвласника приміщень 6 за адресою АДРЕСА_1 .

Позивачкою 02.02.2023 направлено відповідачці рекомендованим листом вимогу про надання згоди на реконструкцію торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 , відповідно до якої ОСОБА_1 просила ОСОБА_2 надати нотаріально засвідчену згоду на проведення реконструкції торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 , на виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду від 04.12.2020 у справі №607/19543/18, яке залишено відповідачкою без реагування.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності вчинення перешкод позивачці зі сторони відповідачки у користуванні належними їй на праві власності спірними приміщеннями, які виділено їй у власність на підставі судового рішення. При цьому суд зазначив, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджено факт використання ОСОБА_2 усього спірного торгово-офісного приміщення у своїх цілях, у тому числі тих приміщень, які виділено у власність позивачці, надавши їх своєму чоловіку для здійснення ним підприємницької діяльності, без згоди на це позивачки.

З таким висновком колегія суддів погоджується.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Під час ухвалення рішення суд у відповідно до вимог статті 264 ЦПК України повинен вирішити чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 15 ЦК України, передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Законодавець у ч.1 ст.16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

У відповідності до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 ст.317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до приписів ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону чинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як встановлено судом вище, за рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020 у справі № 607/19543/18, яке набрало законної сили, позивачка ОСОБА_1 стала власником частини торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 в межах виділених їй у власність окремих у ньому приміщень, передбачених цим рішенням суду.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачкою належним чином доведено чинення відповідачкою перешкод у користуванні належною їй часткою торгово-офісного приміщення, а судом вірно надано оцінку наявним в матеріалах справи доказам.

Доводи апеляційної скарги про те, що оскільки приміщення «2» є єдиним площею 44.2 кв.м. і приміщення «2б», як фізично відокремленого об`єкта, не існує, що означає встановлення сервітуту без правових підстав, колегія суддів до уваги не приймає, враховуючи те, що позивачка, як вірно встановлено судом першої інстанції, неодноразово зверталася до відповідачки для усунення перешкод у користуванні приміщенням, в тому числі з проханням надати згоду на проведення його реконструкції у відповідності до рішення суду та як це передбачено у висновку судової будівельно-технічної експертизи від 05.08.2019 за №388/389/19-22, однак ці звернення залишилися без реагування з боку відповідачки.

Це ж стосується і доводів апеляційної скарги про те, що без дозволу Управління містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради неможливо здійснити реконструкцію приміщення, оскільки як вбачається з інформації, викладеній у листі Управління містобудування, архітектури та кадастру від 05.01.2023 №260-ф/2023, адресованій ОСОБА_1 , та який був також направлений ОСОБА_2 разом з вимогою ОСОБА_1 про надання згоди на реконструкцію приміщення, подальший розгляд даного питання можливий після звернення власника або користувача земельної ділянки щодо надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 із згодою співвласника приміщень 6 за адресою АДРЕСА_1 .

Тобто, однією із вимог Управління містобудування, архітектури та кадастру щодо розгляду питання про надання дозволу на реконструкцію спірного приміщення є надання дозволу на такі дії іншого співвласника, чого відповідачкою зроблено не було, в тому числі і під час розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що саме відповідачка не сприяє жодним чином у приведенні спірного приміщення у відповідність до рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 04.12.2020 у справі № 607/19543/18, яке набрало законної сили, з урахування висновку експерта за №388/389/19-22 від 05.08.2019, про що також зазначено і в оскаржуваному рішенні суду.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наявним в матеріалах справи доказами підтверджено факт використання ОСОБА_2 усього спірного торгово-офісного приміщення у своїх цілях, у тому числі тих приміщень, які виділено у власність позивачці, надавши їх своєму чоловіку для здійснення ним підприємницької діяльності, без згоди на це позивачки, що, зокрема підтверджується листами Тернопільського РУП ГУНП в Тернопільській області №375 від 26.01.2023, №52004-2024 від 27.12.2024, дослідженим судом відеозаписом події, яка мала місце 17.01.2023, а також актами обстеження торгово-офісного приміщення АДРЕСА_1 на предмет звільнення належних ОСОБА_1 приміщень від речей і присутності ОСОБА_2 від 17.01.2023, підписаних ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які також були присутні на відеозаписі вказаних подій.

Доводи апеляційної скарги про те, що зазначені вище докази свідчать про події, які мали місце 2 роки тому, а відповідачка на даний час не чинить позивачці жодних перешкод є необґрунтованими, враховуючи те, що ні під час розгляду справи в суді першої, ні апеляційної інстанцій ОСОБА_2 не сприяла вирішенню спірних вимог, а наведені вище докази свідчать про протиправний характер дій щодо позбавлення власника майна можливості ним користуватись та володіти.

Крім того, законодавство України не містить жодних вимог щодо часових проміжків утворення тих чи інших доказів, оскільки суд на підставі позовних вимог оцінює докази як кожен окремо, так і всі докази в сукупності.

Доводи апеляційної скарги про те, що оскільки підприємницьку діяльність у спірному приміщенні здійснює ФОП ОСОБА_4 , і що саме йому належать торгове обладнання, товари, речі, однак рішенням суду безпідставно покладено саме на ОСОБА_2 обов`язок звільнити приміщення від чужого майна, що є примушуванням до протиправних дій, на увагу не заслуговують, оскільки саме відповідачка без дозволу позивачки уклала з ОСОБА_4 договір оренди та надала дозвіл на користування спірним приміщенням, а тому саме ОСОБА_2 є належним відповідачем та співвласником приміщення.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Отже, за змістом цих норм процесуального права сторона справи зобов`язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч.2 ст.13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст.13 ЦПК України).

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Виходячи із наведеного вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином дослідив наявні в матеріалах справи докази, дав їм вірну оцінку, а тому дійшов законного та обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення позовних вимог.

При цьому відповідачка на спростування наведених у позовній заяві доводів фактично не надала жодних доказів, окрім адресованого адвокату відповідачки листа від ФОП ОСОБА_4 , чоловіка відповідачки, згідно з яким, серед іншого, позивачка ОСОБА_1 , як співвласник приміщення, має безперешкодний доступ до нього, однак такі докази апеляційний суд оцінює критично, оскільки як встановлено судом вище, ОСОБА_4 допомагав відповідачці чинити перешкоди у доступі до спірного приміщення.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в порушення норм ч.5 ст.53 ЦПК України залучив третю особу, оскільки така процесуальна дія допускається до закінчення підготовчого провадження, в той час як суд першої інстанції своєю ухвалою від 08.10.2025 залучив ФОП ОСОБА_4 після закриття підготовчого засідання, то колегія суддів вважає, що зазначена процесуальна дія жодним чином не вплинула на ухвалення законного та обґрунтованого рішення, враховуючи при цьому те, що ОСОБА_4 жодних пояснень щодо позовних вимог суду не надав та в судове засідання не з`явився.

Крім того, вказана обставина не є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного рішення у відповідності до ч.3 ст. 376 ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги є безпідставними та на увагу не заслуговують.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд апеляційної інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до вимог ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 листопада 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 06 квітня 2026 року.

Головуючий

Судді