Рішення від 17 березня 2026 р. у справі №757/21767/23-ц — Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 757/21767/23-ц

Провадження № 2/752/655/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.03.2026 року м. Київ

Суддя Голосіївського районного суду м. Києва Ольшевська І.О., за участю секретаря судового засідання Білас С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа Олександр Володимирович про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції та просив суд визнати недійсним Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; застосувати як спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача, відновлення становища, яке існувало до порушення (процедуру реституції), а саме - повернути майно, нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , первісному власнику ОСОБА_2 .

В обгрунтування позову зазначено, що 25.12.2007р. між ВАТ «ВТБ Банк», в особі Дніпропетровської філії ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якої є Відділення «Дніпропетровська регіональна дирекція» ВАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір №126/07В, згідно якого банк надав ОСОБА_2 кредит у сумі 5 000 000,00 доларів США з графіком погашення кредиту, встановленим Додатком №3 до Кредитного договору в редакції Додаткового договору №2 від 10.10.2007р. та з кінцевим терміном повернення заборгованості до 24.12.2010р. У свою чергу, ОСОБА_2 свої обов`язки по поверненню кредиту та відсотків за користування кредитом не виконав. Рішенням

Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010р. у справі №2-9184/10 задоволені позовні вимоги ВАТ «ВТБ Банк» та стягнуто з ОСОБА_2 (позичальника), ТОВ «Корпорація Ютміс» (поручителя) на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США та 3 150 743,38 грн. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28.12.2010р. рішення суду першої інстанції залишено без змін. На виконання рішення суду стягувачу 25.01.2011р. було видано виконавчий лист та були відкриті виконавчі провадження 14.06.2012р. №33040465, 11.12.2013р. №41176405. Позивач, окрім того, зазначає, що 24.02.2023р. між ним та ОСОБА_6 було укладено Договір про відступлення права вимоги за Кредитним договором, відповідно до якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором щодо сплати загальної суми заборгованості, яка включає суму основного боргу, проценти, нараховані на суму боргу, усі та будь-які штрафні санкції на дату набрання чинності. Внаслідок відступлення прав вимоги, як вказує позивач, він став єдиним власником всіх прав вимоги за Кредитним договором з 24.03.2023р. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16.03.2023р. по справі №2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_5 про заміну стягувача на правонаступника в цивільній справі за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором. За цією ухвалою замінено стягувача на його правонаступника - ОСОБА_5 , у виконанні рішення суду в цивільній справі №2-9184/10. Наразі у приватного виконавця Ванжі О.В. на виконанні знаходиться виконавче провадження НОМЕР_5. Разом з тим, як стало відомо позивачу, ОСОБА_2 , знаючи про наявність своїх боргових зобов`язань, здійснив фактичне відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна після набрання чинності судовим рішення про стягнення з нього боргу та уклав з ОСОБА_3 18.12.2013р. Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851. У подальшому ОСОБА_3 за Договором купівлі-продажу від 24.12.2013р. відчужила нежитлові приміщення на користь ОСОБА_4 . З огляду на вказані обставини, позивач вважає, що умисні дії ОСОБА_2 про відчуження майна свідчать про порушення прав стягувача на стягнення заборгованості за рішенням суду, навмисного його невиконання. Укладений ОСОБА_2 . Договір купівлі-продажу є таким, що вчинений на шкоду кредитору та порушує законні права та інтереси позивача, оскільки справжньою метою укладеного правочину було уникнення від звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу за рішенням суду. Дані обставини, на думку позивача, є підставою для визнання Договору купівлі-продажу недійсним відповідно до п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 13, ст. 228 Цивільного кодексу України. Оспорюваний Договір купівлі-продажу має всі ознаки фраудаторного договору, укладеного з метою відчуження нерухомого майна та ухилення від виконання зобов`язань за Кредитним договором і рішенням суду.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01.12.2023р. відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_5 , постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01.12.2023р. задоволено

заяву позивача ОСОБА_5 про забезпечення позову та накладено арешт на нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві приватної власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2013р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А., зареєстрованим у реєстрі за №1255, до набрання рішенням законної сили.

Відповідач 3 у справі ОСОБА_4 надав письмовий відзив на позовну заяву, за яким просить застосувати судом сплив позовної давності, відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 . На переконання відповідача 3 позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду. Зазначає, що набуття ним права вимоги до ОСОБА_2 на підставі Договору від 24.02.2023р. не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, а строк позовної давності був пропущений банком ще в 2016р. Дуже дивним видається відповідачу 3 те, що позивач перед укладанням Договору від 24.02.2023р. не проводив оцінку перспективи стягнення коштів за кредитним договором та не отримував інформацію про нерухоме майно боржника, а вчинив це лише 16.05.2023р. Отримання відповідного витягу про нерухоме майно боржника від 16.05.2023р. більше схоже на формальні дії позивача з метою отримати хоч якесь обгрунтування дотримання строку позовної давності. Відповідач 3 зазначає, що банк з очевидністю мав можливість та міг довідатись про можливе порушення своїх прав ще у 2013-2014 роках, однак жодних заходів для реалізації права на звернення до суду не вживав. Як підсумок, банк пропустив строк для звернення до суду з цим позовом ще у 2016р., а позивач звернувся до суду поза межами строку позовної давності, що є підставою для відмови в позові. Окрім того, відповідач 3 вказує про те, що до позовної заяви не долучені відповідні договори та інші підтверджуючі документи, на підставі яких відбувалось відступлення права вимоги за кредитним договором на кожного з кредиторів (стягувачів). Це виключає можливість відповідача 3 проаналізувати зміст та умови укладання таких договорів. Разом з тим, як зазначає відповідач 3, можна прийти до висновку про нікчемність договору про відступлення права вимоги ТОВ «Інком-Фінанс» на користь фізичної особи ОСОБА_6 та подальшого аналогічного договору на користь позивача, оскільки фізична особа в будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема, за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Позивач не є фінансовою установою та не має права вимоги за Кредитним договором і, відповідно, на звернення до суду з цим позовом. Також відповідач 3 вказує, що позивач не надає жодних доказів того, що ОСОБА_2 вчинив оскаржуваний правочин у період обізнаності про існування боргових зобов`язань за кредитом та про відкриті виконавчі провадження. При цьому позивач замовчує той факт, що ОСОБА_2 набув право власності на це майно також у період його обізнаності про існування боргових зобов`язань, тобто 10.04.2012р., і до його відчуження 18.12.2013р. володів цим майном понад 1,5 роки. Крім того, позивач замовчує той факт, що виконання Кредитного договору на суму 5 000 000,00 доларів США було

забезпечено на 150-200% іншим нерухомим майном, яке було передано в іпотеку. Тим більше, нерухоме майно, що є предметом оскаржуваного правочину, не перебувало в заставі, не мало будь-яких обтяжень. Саме по собі відчуження майна в період існування кредитних зобов`язань, як зазначає відповідач 3, не свідчить про фраудаторність правочину, а тому оскаржуваний правочин від 18.12.2013р. не є фраудаторним та не може бути визнаний недійсним на цій підставі. Щодо вимоги позивача про застосування реституції, то, як вказує відповідач 3, зважаючи на те, що він не є стороною оскаржуваного Договору від 18.12.2013р., а майно за цим Договором не перебуває в ОСОБА_3 , то відсутні правові підстави та об`єктивна можливість застосування реституції.

Постановою Київського апеляційного суду від 24.04.2024р. скасовано ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01.12.2023р. про забезпечення позову, направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11.06.2024р. справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції передано на розгляд за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.

Також за ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11.06.2024р. заяву позивача про забезпечення позову передано на розгляд до Голосіївського районного суду міста Києва.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.10.2024р. справу за позовом ОСОБА_5 передано на розгляд судді Ольшевській І.О.

За протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 17.10.2024р. заяву ОСОБА_5 про забезпечення позову передано судді Ольшевській І.О. на розгляд.

18.10.2024р. суддя Ольшевська І.О. прийняла до свого провадження справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції, постановила розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, призначила підготовче засідання.

За ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18.10.2024р. забезпечено позов ОСОБА_5 шляхом накладення арешту на нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), загальною площею 147,3 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві власності ОСОБА_4 .

За ухвалою суду від 02.06.2025р. залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжу О.В.

За ухвалою суду від 02.06.2025р. відмовлено ОСОБА_2 у прийнятті визнання позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції.

Ухвалою суду від 15.10.2025р. залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 .

Третя особа приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа О.В. надав письмові пояснення щодо позову, в яких підтримує позовні вимоги ОСОБА_1 та вважає, що вони мають бути задоволені. Зазначає, що відчуження майна відповідачем 1 за наявності непогашеної заборгованості після пред`явлення до нього позову, відсутність іншого майна, за рахунок якого можливе виконання рішення суду, нездійснення жодних дій щодо виконання обов`язку з погашення заборгованості за рішенням суду в добровільному порядку, так і під час примусового виконання рішення, після відчуження такого майна, свідчать про недобросовісну поведінку останнього. За таких обставин, на думку приватного виконавця, укладений Договір від 18.12.2013р. підлягає кваліфікації як фраудаторний. Також висловлює думку про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності по заявленим вимогам, та звертає увагу на те, що нежитлові приміщення не є предметом іпотеки за кредитним договором, отже, попередні кредитори та позивач не бути обтяжені обов`язком щодо здійснення моніторингу за таким майном.

Відповідач 3 в особі свого адвоката надав додаткові пояснення щодо пояснень приватного виконавця Ванжі О.В., за якими підтримав правову позицію сторони відповідача 3, висловлену у відзиві.

Ухвалою суду від 21.01.2026р. закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.

Дослідивши матеріали цивільної справи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтується позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, судом встановлено наступне.

25.12.2007р. між Відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк», як кредитодавцем, та ОСОБА_2 , як позичальником, був укладений Кредитний договір № 126/07В, предметом якого стало надання кредитодавцем позичальникові грошових коштів (кредит) на умовах: сума кредиту - 5 000 000,00 доларів США; строк кредитування - 36 місяців до 24.12.2010р.; проценти за користування кредитом - 13% річних.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010р. у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація «Ютміс» про стягнення суми, зустрічному позову ОСОБА_2 до ВАТ «ВТБ Банк» про визнання недійсним кредитного договору позов ВАТ «ВТБ Банк» задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс», як поручителя, на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за Кредитним

договором №126/07В від 25.12.2007р. в розмірі 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010р. (7,8993), становить 22 699 180,75 грн.) та 3 150 743,38 грн., а також судовий збір в розмірі 1 700,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн., у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

На виконання рішення суду від 29.09.2010р., яке набрало законної сили 28.12.2010р., ВАТ «ВТБ Банк» 25.01.2011р. було видано виконавчий лист.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16.03.2023р. у справі №2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_5 про заміну стягувача на правонаступника у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29.09.2010р. у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості, замінено стягувача ОСОБА_6 на її правонаступника ОСОБА_5 у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29.09.2010р. у справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010р. (7,8993), становить 22 699 180,75 грн.) та 3 150 743,38 грн., судового збору в сумі 1 700,00 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн.

У вказаній ухвалі від 16.03.2023р. судом також було встановлено, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21.05.2021р. за заявою АТ «Універсал Банк» замінено стягувача ВАТ «ВТБ Банк» на його правонаступника АТ «Універсал Банк» у виконанні рішення суду в цивільній справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за Кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010р. (7,8993), становить 22 699 180,75 грн.) та 3 150 743,38 грн., судового збору в сумі 1 700,00 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн. 07.02.2022р. між АТ «Універсал Банк» і ТОВ «Інком-Фінанс» укладений Договір про відступлення права вимоги №11/22. Відповідно до вказаного Договору АТ «Універсал Банк» передав (відступив), а ТОВ «Інком-Фінанс» прийняло права вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором №126/07-В від 25.12.2007р., а 07.02.2022р. за Договором про відступлення права вимоги за Кредитним договором №126/07В ТОВ «Інком-Фінанс» передав (відступив), а ОСОБА_6 прийняла право вимоги до ОСОБА_2 за Кредитним договором №126/07-В від 25.12.2007р. разом з усіма додатками до нього.

Слід зазначити, що 21.06.2022р. за заявою стягувача ОСОБА_6 відкрито виконавче провадження НОМЕР_5 щодо примусового стягнення з ОСОБА_2 кредитної заборгованості за Кредитним договором №126/07В від 25.12.2007р. в розмірі 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом долара США до гривні, встановленим НБУ станом на 20.07.2010р. (7,8993), становить 22 699 180,75 грн.) та 3 150 743,38 грн.

18.12.2013р. між ОСОБА_2 , як продавцем, та ОСОБА_3 , як покупцем, укладено Договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого продавець передає у власність покупця майно, яким є нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А, а покупець приймає майно та сплачує за нього обумовлену грошові суму.

Вказаний Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований у реєстрі за №12851.

У подальшому 24.12.2013р. між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_4 , як покупцем укладений Договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого продавець передає у власність покупця майно, яким є нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А, а покупець приймає майно та сплачує за нього обумовлену грошові суму.

Договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 24.12.2013р. посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л.А., зареєстрований у реєстрі за №1255.

Предметом розгляду даної справи є визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013р. та застосування реституції, а саме повернення майна - нежитлових приміщень з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , літера А.

Як на підставу визнання даного Договору купівлі-продажу недійсним позивач посилається на п. 6 ст. 3, ч 3 ст. 13 та ст. 228 Цивільного кодексу України та вказує, що цей Договір має ознаки фраудаторності.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальні засади цивільного права як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. 3 Цивільного кодексу України). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність тих чи інших дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

У відповідності до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановлений законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п`ятою, шостою ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно частини третьої статті 13 Цивільного Кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного Кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного право відношення.

У своїй постанові від 20 травня 2020 року у справі №922/1903/18 Верховний Суд зазначив, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та обдаровувані, які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Також, Велика Палата Верховного Суду вказала, що погоджується з висновками, зробленими у постанові

Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження №61-28761св18), та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

Отже, під фраудаторним правочином розуміється правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору, тобто спрямований на зменшення майна боржника з метою приховування його від звернення стягнення кредиторів. Фраудаторний правочин має за мету завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам. Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це було доведено, є його недійсність. Між тим, якщо результат дії боржника не завдав шкоди кредиторові та не спричинив негативних наслідків, то для боржника він залишається правочином, але ніяк не фраудаторним.

У висновках, викладених Верховним Судом України у постановах від 17 липня 2019 року у справі №299/396/17 та від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17, зазначено, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

До обставин, які дають змогу кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні, належать: момент вчинення договорів; контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори; ціна в оспорюваних договорах.

У своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі №182/2214/16-ц Верховним Судом зроблено висновок про те, що не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом. Критеріями, які Верховний Суд називає для кваліфікації договору, як фраудаторного, є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Варто зазначити, що аналогічний висновок також наведений у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та у постанові Верховного Суду від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18.

Так, позивач не надав суду жодних доказів, які б у своїй сукупності свідчили про наявність ознак фраудаторності в оспорюваному Договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18.12.2013р. ОСОБА_3 не є родичем або пов`язаною особою з ОСОБА_2 , сума коштів, сплачених за майно згідно платіжного доручення №1 від 18.12.2013р., відповідає оціночній вартості майна, яка визначена згідно висновку про вартість об`єкта оцінки фізичною особою - підприємцем, оцінювачем. Воля сторін цього правочину відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали і бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. ОСОБА_3 , отримавши нерухоме майно згідно спірного Договору купівлі-продажу, приступила до його використання на власний розсуд.

Окрім того, визначальною умовою фраудаторності є причинно-наслідковий зв`язок між укладенням правочину та настанням неплатоспроможності, що в даному випадку не доведено.

Отже, вимоги позову про визнання договору недійсним суд вважає необґрунтованими, у зв`язку з чим позов не підлягає задоволенню в повному обсязі, оскільки інша вимога про застосування реституції є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним.

Також щодо до вимоги про застосування реституції слід зазначити про те, що як станом на час звернення до суду з указаним позовом так, і на даний час власником нерухомого майна - нежилих приміщень з №1 по №6 (групи приміщень №4), офіс загальною площею 147,30 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_4 .

При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що укладений 24.12.2013р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Договір купівлі-продажу нежилих приміщень визнаний судом недійсним або добровільно розірваний його сторонами. Відтак правомірність цього договору та його юридично значущі наслідки презюмуються в силу вказаних вище приписів ст. 204 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Отже, в силу цих приписів ч.ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо такі завдано. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину, яка застосовується

виключно до сторін правочину та не може бути проігнорована сторонами.

Застосування зазначених правових наслідків полягає в поверненні сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину.

Зобов`язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні недійсного правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.

Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/1570/18.

Щодо застосування строку позовної давності.

Так, відповідачем 3 заявлено про застосування строку позовної давності до розглянутих вище вимог.

У відповідності до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами 3, 4, 5 ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесенням ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому слід відмітити, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц; від 14

листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц; від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц ; №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц; від 7 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12; від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18; від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц.

Оскільки судом не встановлено порушення права чи інтересу позивача, то в задоволенні позову слід відмовити через його необгрунтованість.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Окрім того, у відповідності до ч. 9 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

За ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18.10.2024р. забезпечено позов ОСОБА_5 шляхом накладення арешту на нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), загальною площею 147,3 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві власності ОСОБА_4 .

Отже, з огляду на положення ч. 9 ст. 158 ЦПК України слід скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 18.10.2024р.

Понесені позивачем судові витрати відповідно до ст. 141 ЦПК України залишаються за ним.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 141, 258, 259, 354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа Олександр Володимирович про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування реституції залишити без задоволення.

2. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті за ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18.10.2024р., а саме: скасувати арешт на нежилі приміщення з №1 по №6 (групи приміщень №4), загальною площею 147,3 кв.м. (РНОНМ 245682180000), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві власності ОСОБА_4 .

3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач 1: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач 2: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Відповідач 3: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Третя особа 1: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна (01025, м. Київ, вул. Велика Житомирська, буд. 6/11).

Третя особа 2: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Любов Анатоліївна ( АДРЕСА_6 ).

Третя особа 3: Приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа Олександр Володимирович (49044, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Самарського Якова, буд. 6).

Повний текст рішення суду складено та підписано 06.04.2026р.

Суддя Ірина ОЛЬШЕВСЬКА