Постанова від 01 квітня 2026 р. у справі №595/1039/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 595/1039/25Головуючий у 1-й інстанції Тхорик І.І.

Провадження № 22-ц/817/333/26 Доповідач - Гірський Б.О.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого — Гірського Б.О.

суддів — Хоми М.В., Храпак Н.М.

за участю секретаря —Дідух М.Є.,

у відсутності сторін

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №595/1039/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 29 грудня 2025 року (ухвалене суддею Тхорик І.І., повний текст рішення складено 29 грудня 2025 року) в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 про визначення частки у спільній сумісній власності подружжя та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

В липні 2025 року ОСОБА_2 звернулась до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 21 січня 2006 року вона уклала шлюб із ОСОБА_4 та у шлюбі в них народилася донька, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказувала на те, що під час шлюбу, а саме 24 лютого 2006 року, ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, після його смерті відкрилася спадщина на спадкове майно – квартиру АДРЕСА_1 .

Вказувала на те, що 04 лютого 2025 року ОСОБА_3 подала заяву до приватного нотаріуса Чортківського районного нотаріального округу Тернопільської області Одіжинської Л.Б. про прийняття спадщини за законом після смерті батька.

Водночас зазначала, що 08 квітня 2025 року вона подала заяву приватному нотаріусу Одіжинській Л.Б. про відмову від прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 на користь дочки ОСОБА_3 .

Однак, 20 травня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Бучацького районного суду Тернопільської області з позовною заявою про усунення її ( ОСОБА_2 ) від права на спадщину за законом.

У зв`язку з наведеними обставинами, з урахуванням того, що у шлюбі майно спільної сумісної власності подружжя не було поділено, з посиланням на ст. 60 СК України просила визнати за нею право власності на 1/2 квартири АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачки на її користь судові витрати.

Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 29 грудня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в розмірі 22,5 %, що є часткою в спільному сумісному майні подружжя.

В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір в розмірі 2070, 50 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, таким що ухвалено з порушенням п.п. 1-4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.

Звертає увагу на те, що дружина її покійного сина разом з їх спільною дочкою ОСОБА_5 вже більше 5 років проживали окремо, а саме у її батьків у с. Звенигород, Чортківського району, Тернопільської області.

Стверджує, що на момент смерті її сина, спільного господарства вони з дружиною не вили та не жили подружнім життям.

Не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що 1/2 частина від 45% спірної квартири належить позивачці на праві спільної сумісної власності, оскільки позивачкою не доведено обставин істотного збільшення вартості майна і, що у таке збільшення були вкладені її кошти чи трудова діяльність.

Звертає увагу на те, що її син працював на різних роботах, в той час як позивачка під час шлюбу з її сином не працювала.

Посилалась на те, що саме вона здійснила витрати на поховання сина та встановлення пам`ятника на його могилі, в той час як від позивачки вона не отримала жодних коштів чи будь-якої іншої допомоги.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила проводити розгляд справи без її участі.

Позивач належним чином повідомлялась про дату, час і місце слухання справи, однак в судове засідання не з`явилась, що не перешкоджає розгляду справи, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

За ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вказаним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом встановлено наступні фактичні обставини справи.

ОСОБА_4 та ОСОБА_6 уклали шлюб 21 січня 2006 року, прізвище дружини після укладення шлюбу – ОСОБА_7 .

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Бучач Чортківського району Тернопільської області.

ОСОБА_3 04 лютого 2025 року звернулася до приватного нотаріуса Чортківського районного нотаріального округу Тернопільської області Одіжинської Л.Б. із письмовою заявою, в якій зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько, ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Бучач Тернопільської області та на час відкриття спадщини постійно проживав і був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Цією заявою, як спадкоємець першої черги за законом, приймає всю спадщину, яка залишилася після смерті ОСОБА_4 .

Згідно Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 79960323 від 04.02.2025 року, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_4 приватним нотаріусом Одіжинською Л.Б. 04.02.2025 заведена спадкова справа № 73595713, номер у нотаріуса 14/2025.

11 лютого 2025 року відповідачка ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Чортківського районного нотаріального округу Тернопільської області Одіжинської Л.Б. із письмовою заявою, в якій зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її син, ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 в місті Бучач Тернопільської області та на час відкриття спадщини постійно проживав і був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . Цією заявою, як спадкоємець першої черги за законом, приймає всю спадщину, яка залишилася після смерті ОСОБА_4 .

08 квітня 2025 року ОСОБА_2 також звернулася до приватного нотаріуса Чортківського районного нотаріального округу Тернопільської області Одіжинської Л.Б. із письмовою заявою, в якій повідомила, що вона, як спадкоємець першої черги спадкоємців за законом на підставі ст. 1261 Цивільного кодексу України, цією заявою відмовляється від прийняття спадщини за законом після померлого чоловіка ОСОБА_4 на користь дочки померлого ОСОБА_3 .

Відповідачкою ОСОБА_1 долучено копію договору дарування, який укладений 06 серпня 2004 року між ОСОБА_8 (дарителька) та ОСОБА_4 (обдарований) і посвідчений приватним нотаріусом Бучацького районного нотаріального округу Максимович Л.В. та зареєстрований цього ж дня в реєстрі за № 688.

Відповідно до умов договору ОСОБА_8 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар належну їй квартиру АДРЕСА_3 .

Вказаний дарунок був прийнятий ОСОБА_4 в день укладення договору, про що зазначено в п. 8 цього Договору, а саме зазначено про те, що ОСОБА_9 передала Обдарованому ключі від квартири під час нотаріального посвідчення цього договору, чим підтверджено передачу квартири.

З пункту 3 Договору дарування від 06.08.2004 вбачається, що за даними Бучацького районного бюро технічної інвентаризації (довідки від 04 серпня 2004 року № 502) готовність житлового будинку незакінченого будівництвом становить 55 % і вартість її виражається у сумі 1309 грн 00 коп.

Згідно із свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 , виданого виконавчим комітетом ради народних депутатів Бучацького району Тернопільської області 24 лютого 2006 року, виконком Бучацької міської ради посвідчує, що в цілому квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 53,0 кв.м дійсно належить ОСОБА_4 на праві приватної власності. Свідоцтво видане на підставі рішення виконкому Бучацької міської ради від 29 лютого 2006 року за № 129. Реєстраційний напис на правовстановлюючому документі про те, що зазначена в цьому документі квартира АДРЕСА_3 зареєстрована в КП «Бучацьке районне бюро технічної інвентаризації» на праві приватної власності за ОСОБА_4 здійснено та записано в реєстрову книгу № 4 за реєстровим № 1582 начальником КП «Бучацьке районне бюро технічної інвентаризації» 30 березня 2006 року.

Згідно довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 07 липня 2025 року (Додаток 2 до Порядку ведення єдиної бази даних звітів про оцінку) унікальний реєстраційний номер 201-20250707-0010003518, оціночна вартість квартири в багатоповерховій житловий будівлі, яка знаходиться за адресою по АДРЕСА_2 , загальною площею 53.00 кв.м, становить 920213,79 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що особистою приватною власністю ОСОБА_4 слід вважати частку з отриманої в дар квартири, розмір якої складає 55 %. Що стосується решти частки спірної квартири, яка становить 45 %, то суд вважав, що саме ця частка квартири є спільним майном подружжя, оскільки позивачкою не спростовано доводи відповідача про те, що спірна квартира готовністю 55 % отримана ОСОБА_4 у дар та є його особистою приватною власністю, а відтак не придбана у шлюбі за спільні кошти подружжя. Таким чином виснував про те, що 1/2 частина від 45 % спірної квартири, що становить 22,5 %, належить позивачці як частка у спільній сумісній власності подружжя, а інших 22,5 % - належало померлому ОСОБА_4 .

Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Майнові відносини, які складаються між подружжям урегульовано у нормах СК України.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Згідно зі статтею 57 СК України у редакції на час укладення сторонами шлюбу особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

У частині сьомій названої статті передбачено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Крім того, у статті 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя.

І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей (частина перша статті 59 СК України).

У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу.

Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

У статті 62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Так, судом встановлено, що 06 серпня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, за яким останньому передано у дар квартиру АДРЕСА_3 , ступінь готовності якого становив 55 %. Вказаний дарунок ОСОБА_4 прийняв під час укладення договору, про що зазначено в п. 8 Договору.

Відповідно до ст. 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

21 січня 2006 року між ОСОБА_4 та позивачкою укладено шлюб.

24 лютого 2006 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, яке в подальшому зареєстровано у встановленому законом порядку.

Так, позивачка, обґрунтовуючи позовні вимоги, виходила з того, що оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру видане у період шлюбу, тому вважала, що спірна квартира набута під час шлюбу і є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів критично оцінює такі доводи позивачки з огляду на наступне.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).

Тобто свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Схожий висновок містять постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2025 року у справі №367/6917/17.

Так, право власності на спірну квартиру ОСОБА_4 набув на підставі договору дарування від 06 серпня 2004 року, на підставі ст. 722 ЦК України, тобто до укладення шлюбу, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 57 СК України таке майно є його особистою приватною власністю.

За таких обставин немає підстав для застосування статті 60 СК України та визнання вищезазначеної квартири спільною сумісною власністю подружжя.

На вказане суд першої інстанції уваги не звернув та прийшов до помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Крім того, суд першої інстанції безпідставно ототожнив ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва (на момент дарування 55 %), в якому знаходиться подарована квартира із часткою у праві власності на квартиру.

Також, позивачка не посилалась на положення статті 62 СК України та не доводила наявності підстав для визнання вищезазначеного майна спільною сумісною власністю у зв`язку з його істотним покращенням у період шлюбу.

За таких обставин підстави для задоволення позову відсутні у зв`язку із їх недоведеністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 6 ст. 141 ЦПК України, передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відтак, з ОСОБА_2 слід стягнути в користь держави 6 901, 65 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 29 грудня 2025 року — скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 про визначення частки у спільній сумісній власності подружжя та визнання права власності.

Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 ) в користь держави 6 901, 65 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повна постанова складена 07 квітня 2026 року.

Головуючий Гірський Б.О.

Судді: Хома М.В.

Храпак Н.М.