Постанова від 06 квітня 2026 р. у справі №488/3530/23 — Миколаївський апеляційний суд

07.04.26

22-ц/812/631/26

Провадження № 22-ц/812/631/26 Суддя першої інстанції Селіщева Л.І.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 квітня 2026 року м. Миколаїв Справа № 488/3530/23

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Тищук Н.О.,

при секретарі судового засідання – Повертайленко Ю.В.,

без участі учасників справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла її представниця – ОСОБА_2 , на заочне рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 25 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Селіщевої Л.І., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини,

В С Т А Н О В И В:

05 вересня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла її представниця – ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 23 квітня 2015 року. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 27 червня 2023 року шлюб між сторонами було розірвано.

Під час шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у сторін народився син — ОСОБА_4 .

На теперішній час позивачка разом із малолітнім сином постійно проживає на території Республіки Польща за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору оренди житлового приміщення. Житлово-побутові умови є належними та забезпечують нормальний фізичний, психічний і моральний розвиток дитини.

ОСОБА_5 перебуває на медичному обліку у сімейного лікаря в м. Вроцлав, з 01 вересня 2022 року навчається у початковій школі № 4 м. Вроцлав, а до цього відвідував дошкільний навчальний заклад.

Позивачка самостійно здійснює виховання, навчання та медичне забезпечення дитини. Відповідач участі у вихованні та розвитку сина не бере, його спілкування з дитиною є нерегулярним та нестабільним.

Згідно з висновком клінічного психолога, малолітній ОСОБА_5 розвивається відповідно до вікових норм, має тісний емоційний зв`язок з матір`ю, а відсутність систематичного спілкування з батьком негативно впливає на емоційний стан дитини.

Крім того, позивачка офіційно працевлаштована, має стабільний дохід, не перебуває на обліку в наркологічних та психіатричних закладах, до кримінальної відповідальності не притягувалася та не має судимостей, що свідчить про її спроможність забезпечити належні умови для проживання, виховання та гармонійного розвитку малолітньої дитини.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 разом із матір`ю за адресою її місця проживання.

Заочним рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 25 грудня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що на момент звернення позивачки до суду, малолітня дитина фактично проживає разом із матір`ю, відповідач не заявляв вимог про визначення місця проживання дитини з ним, між батьками відсутній реальний спір щодо місця проживання дитини, права позивачки не є порушеними, оскільки фактичне місце проживання дитини відповідає заявленим позовним вимогам.

Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла її представниця – ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким вимоги позову задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі.

Твердження суду першої інстанції про відсутність в матеріалах справи відомостей про те, що батьком чиняться перешкоди щодо проживання дитини разом з матір`ю не свідчить про відсутність таких заперечень в цілому

Суд не врахував, що батько дитини постійно мешкає за межами України, не виходить на зв`язок, у зв`язку з чим мати дитини позбавлена можливості з`ясувати в нього думку щодо будь-яких дій стосовно дитини та виконувати певні дії стосовно малолітньої дитини, у зв`язку з чим вона й звернулася до суду з цим позовом

Крім іншого, при вирішенні справи судом не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 501/1786/22.

Відсутність у справі висновку Органу опіки та піклування не є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки це свідчить лише про неналежне виконання відповідними органами своїх прямих службових обов`язків.

У даній справі достатньо доказів, що надані позивачкою для одержання Органом опіки та піклування відомостей про умови проживання та навчання дитини, його психоемоційний стан, умови проживання та фінансовий стан батьків.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представниця позивачки надала до суду заяву з проханням розглянути справу за її відсутності та за відсутності позивачки, інші учасники справи про причини своєї неявки суду не повідомили. Ураховуючи приписи частини 2 статті 372 ЦПК України, апеляційний суд розглянув справу без участі учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 23 квітня 2015 року, який було розірвано заочним рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 27 червня 2023 року.

Від шлюбу мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За інформацією органу опіки та піклування ОСОБА_4 з 2019 року фактично постійно проживає разом із матір`ю – ОСОБА_1 за межами України, на території Республіки Польща, де навчається у закладі загальної середньої освіти, перебуває на медичному обліку та інтегрований у стабільне соціальне середовище.

ОСОБА_3 з 2016 року з дитиною спільно не проживає, мешкає за кордоном, участі у щоденному вихованні та забезпеченні потреб дитини не бере.

Зазначені обставини позбавляють орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради надати висновок щодо визначення місця проживання дитини.

Відповідно до частини 2 статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.

У відповідності до положень частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, предметом спору є визначення місця проживання малолітньої дитини.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України)).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з абзацом першим частини 1 статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_4 .

Малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 2019 року проживає разом із матір`ю у Республіці Польща, а батько за інформацією органу опіки та піклування також проживає у Республіці Польщі з 2016 року. За весь час батько дитини не висловлював заперечень проти проживання дитини з матір`ю, що підтверджує й сама позивачка. Отже, сторони дійшли домовленості щодо проживання сина саме з позивачкою.

З урахуванням наведеного, приймаючи до уваги, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина ОСОБА_5 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачка не довела, що її права порушені, не визнані або оспорюються відповідачем.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня2024 року у справі № 299/8679/23.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги про те, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачкою не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі відхиляються судом, оскільки суд першої інстанції у своїх висновках не зазначав про відсутність предмета спору у справі, що переглядається, а дійшов висновку, що позивачка відповідними доказами не довела, що її права, як матері дитини, порушені, не визнані або оспорюються відповідачем.

При цьому посилання в апеляційній скарзі про те, що відсутність доказів щодо чинення перешкод батьком у проживання дитини разом з матір`ю не свідчить про відсутність таких заперечень в цілому, є неприйнятними, оскільки саме позивачка при зверненні до суду повинна повідомити суду обставини, які слугувати підставою для звернення до суду з питанням визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що батько дитини постійно мешкає за межами України, не виходить на зв`язок, у зв`язку з чим мати дитини позбавлена можливості з`ясувати в нього думку щодо будь-яких дій стосовно дитини та виконувати певні дії стосовно малолітньої дитини, у зв`язку з чим вона й звернулася до суду з цим позовом не підтверджені відповідними доказами, в позовній заяві позивачка взагалі не зазначає таких обставин та не посилається на необхідність здійсненні якихось дій стосовно дитини.

Не містять матеріали справи й доказів, що з цього приводу позивачка зверталася до органу опіки та піклування. Більш того, за інформацією органу опіки та піклування, на виклик цього органу саме для з`ясування цих питань позивачка взагалі ніяк не відреагувала.

Доводи заявниці про неврахування судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 501/1786/22 є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаній постанові, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, зокрема, за обставинами зазначеної справи між батьками дитини існував спір, оскільки матір перешкоджала батьку у побаченнях з дитиною.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки в задоволенні вимог апеляційної скарги відмовлено, то підстави для розподілу судового збору відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла її представниця – ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Заочне рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 25 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Н.О. Тищук

Повне судове рішення складено 07 квітня 2026 року