Рішення від 23 березня 2026 р. у справі №368/36/25 — Кагарлицький районний суд Київської області

Справа № 368/36/25

2/368/110/26

Рішення

Іменем України

"24" березня 2026 р. Кагарлицький районний суд Київської області

в складі: головуючого судді Шевченко І.І.

за участю секретаря Назаренко А.І.

представник позивача ОСОБА_1 адвоката Моленя Р.Б.

відповідача ОСОБА_2

та представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Матюшенкова Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Кагарлик в режимі відео конференції цивільну справу загального позовного провадження за позовом ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, -

встановив:

представник позивача просить суд в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на: земельну ділянку з кадастровим номером 3222210100:01:426:0070, загальною площею 0,1 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою АДРЕСА_1 ; житловий будинок загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ; відступити від рівності часток при поділі майна подружжя та поділити спільно нажите за час шлюбу майно у співвідношенні 2/3 частки, виділивши ОСОБА_1 у власність, а 1/3 частки виділити у власність ОСОБА_2 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 2/3 частки вартості земельної ділянки з кадастровим номером 3222210100:01:426:0070, загальною площею 0,1 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою АДРЕСА_1 у розмірі 75 866,66 грн. та грошову компенсацію 2/3 частки вартості житлового будинку загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , у розмірі 1 894 733,33 грн. та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, обґрунтовуючи наступним.

29.09.2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який був зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Кагарлицького районного управління юстиції у Київській області, актовий запис про шлюб №102.

Від шлюбу народилися двоє спільних дітей: дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За час перебування у шлюбі сторони надбали майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а саме:

земельну ділянку з кадастровим номером 3222210100:01:426:0070, загальною площею 0,1 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (право власності зареєстровано за відповідачем 08.06.2017 року);

житловий будинок загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (право власності зареєстровано за відповідачем 12.12.2017 року).

На підтвердження зазначеного стороною позивача долучено до позовної заяви інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №367614139.

Рішенням Бережанського районного суду від 01.02.2024 у справі № 593/47/24 шлюб між сторонами розірвано.

Однак, станом на сьогодні між сторонами не досягнуто домовленості щодо порядку, поділу спільного майна подружжя, спільним майном одноосібно користується та розпоряджається відповідач. Зазначене зумовлює необхідність у зверненні позивача до суду із цим позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 63 СК України).

Згідно з ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі N 372/504/17.

Отже, майно, що набуте сторонами у шлюбі, а саме земельна ділянка 3222210100:01:426:0070, загальною площею 0,1 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , та житловий будинок загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, а тому підлягає поділу у порядку поділу майна подружжя.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

З моменту припинення шлюбних відносин, а саме рішенням Бережанського районного суду від 01.02.2024 у справі №593/47/24 шлюб між сторонами було розірвано, двоє спільних від шлюбу дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживають разом з матір`ю.

На підтвердження даних обставин додали відомості про зареєстрованих у житловому приміщення осіб №3695 від 07.11.2025 р. та витяги з реєстру територіальної громади.

Відповідач, в свою чергу, не приймає участі у матеріальному забезпечені та вихованні дітей, весь тягар по вихованню та забезпеченню дітей лежить саме на позивачу.

За правилом ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст.70 Сімейного кодексу України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в абзаці третьому пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).

Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).

Також, відповідно до положень ч.1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Бережанський районний суд Тернопільської області видав судовий наказ від 26 березня 2024 року по справі № 2-н/593/35/2024, яким наказав стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 – у розмірі однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину щомісячно, починаючи з 18 березня 2024 року і до досягнення дітьми повноліття.

Станом на сьогоднішній день існує заборгованість по сплаті аліментів у ОСОБА_2 , оскільки відповідач не виконує рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 26 березня 2024 року, що свідчить про ухилення ним від виконання прямих батьківських обов`язків з утримання дітей.

Така ж позиція щодо збільшення частки у спільному майні подружжя на користь позивача у зв`язку з невиконання обов`язку утримання дітей викладена у постанові Касаційного цивільного суду від 05.12.2018 р. по справі № 456/828/17.

Для підтвердження даних обставин позивачем було подано запит до Обухівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо надання довідки про розрахунок заборгованості по сплаті аліментів за виконавчим провадженням №78442420 станом на 07.11.2025 р.

Малолітній син ОСОБА_5 є особою з інвалідністю, що підтверджується копією виписки з медичної карти амбулаторного хворого №49094, копією медичного висновку про дитину інваліда до 18 років від 24.01.2024 р. та копією посвідчення серії НОМЕР_1 про державну соціальну допомогу дітям з інвалідністю.

Згідно даних висновків основний діагноз – двобічна сенсоневральна глухота, загальний недорозвиток мовлення, зумовлена втратою слуху. Відповідно до виписки медичної карти амбулаторного хворого №49094 ОСОБА_5 було проведено операцію кохлеарна імплантація 15.12.2022 р. в Університетській лікарні м. Пьолтен, країна - Австрія. Також, малолітній син потребує контроль слухової функції 2 рази на рік в динаміці, проходить заняття з вчителем-дефектологом, логопедом, сурдологопедом по розвитку слуху та мови, проходить різні терапії, в тому числі музико-терапію.

Декілька разів на рік їздить в м. Київ на обстеження та реабілітацію до нейропсихолога, психолога, логопеда, вчителя-дефлектолога. Через супутні проблеми із здоров`ям відвідує невролога та хірурга. Відповідач не надає кошти на заміну деталей для слухового апарату, що є дороговартісними, не надає кошти на реабілітації та заняття сина з вчителями та лікування малолітнього син.

Касаційний цивільний суд у своїй постанові від 16.12.2019 р. по справі № 308/4390/18 зазначив, що задовольняючи позов, суд першої інстанції, із яким погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що після розірвання шлюбу між сторонами троє неповнолітніх дітей залишилися проживати із позивачем та перебувають на його повному утриманні, тоді як відповідач не приймає участі у матеріальному забезпеченні та вихованні дітей, дійшов правильного висновку про наявність підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя та збільшення частки позивача з метою якнайкращого забезпечення інтересів дітей. При вирішенні спору, суди попередніх інстанцій правильно застосували норму частини третьої статті 70 СК України, згідно з якою суд може відступити від принципу рівності часток подружжя за умови існування таких обставин: проживання разом із матір`ю (батьком) дитини (дітей), а також непрацездатних повнолітніх сина, дочки; розмір аліментів, які одержує дитина (діти), недостатні для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування.

Отже, щодо малолітніх дітей позивач несе витрати на постійній основі на розвиток та лікування дітей. Коштів від аліментів призначених судовим наказом не вистачає, оскільки відповідач їх не сплачує.

Таким чином, діти проживають з матір`ю та перебувають на її повному утриманні, а отримуваних аліментів, які взагалі не сплачуються, недостатньо для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування.

Враховуючи наведене вище, позивач просить суд визнати за відповідачем право особистої приватної власності на спірне майно та стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію 2/3 частки вартості такого майна, а саме: 1) грошову компенсацію 2/3 частки вартості земельної ділянки з кадастровим номером 3222210100:01:426:0070, загальною площею 0,1 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою АДРЕСА_1 у розмірі 75 866,66 грн. (113 800,0 / 3х2) та 2) грошову компенсацію 3/5 частки вартості житлового будинку загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 у розмірі 1 894 733,33 грн. (2 842 100,0 / 3х2).

У відповідності до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Згідно з ч.7 ст. 83 ЦПК України якщо зі зміною предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин встановлює строк подання додаткових доказів.

Відповідач має заборгованість по сплаті аліментів. Позивачем було подано запит до Обухівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо надання довідки про розрахунок заборгованості по сплаті аліментів за виконавчим провадженням №78442420 станом на 07.11.2025 р.

Проте станом на момент подачі заяви про зміну предмету позову відповіді від Обухівського ВДВС в Обухівському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та довідки про розрахунок заборгованості по сплаті аліментів за виконавчим провадженням №78442420 станом на 07.11.2025 р. позивач не отримав, що унеможливлює виконання вимог в частині подання в установлений судом строк доказів у цій справі.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат Матюшенков Д.В. позовні вимоги позивача визнають частково, обґрунтовуючи наступним. Відповідач заперечує проти стягнення з нього 2/3 частини вартості будинку та земельної ділянки, оскільки не має таких коштів, а також не вбачають підстав для відступлення від рівності часток, оскільки лише питання наявності заборгованості по аліментах не дають підстави для відступлення від рівності часток. Щодо земельної ділянки, то вона не підлягає поділу взагалі, бо є його приватною власністю, оскільки він використав можливість отримати земельну ділянку безкоштовно. Окрім того просив вирішити питання щодо витрат за експертизу.

Суд, вислухавши представників сторін, відповідача та дослідивши письмові матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вимогами ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Суд в межах заявлених позовних вимог (стаття 13 ЦПК України) та наданих сторонами доказів по справі встановив наступні обставини та правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.2012 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого 29.09.2012 року (а.с. 5).

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 01.02.2024 року шлюб між сторонами було розірвано.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Надаючи оцінку встановленим в судовому засіданні обставинам справи, суд виходить з наступного.

Згідно ст. 3 СК України визначено, що сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63 України, ч. 1 ст. 65 СК України.

З огляду на викладені обставини вбачається, що майно придбано під час перебування сторін у шлюбі, тому відповідно до вказаних положень сімейного законодавства не все є спільною сумісною власністю подружжя.

Щодо поділу спірної земельної ділянки, то слід зазначити наступне.

Земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.2012 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого 29.09.2012 року.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 01.02.2024 року шлюб між сторонами було розірвано.

Відповідачу ОСОБА_2 було передано земельну ділянку, площею 0,10 га (кадастровий номер 3222210100:01:426:0070) в оренду згідно рішення Кагарлицької міської ради № 368-13-XLIII-VI від 21.11.2013 р., та укладено договір оренди земельної ділянки для будівництва житлового будинку від 02.04.2014 р. строком на три роки.

Рішенням Кагарлицької міської ради № 62-35-V-VIІ від 25.02.2016 р. було розірвано договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,1000 га (кадастровий номер 3222210100:01:426:0070), що розташована в АДРЕСА_1 , що укладений між Кагарлицькою міською радою та

гр. ОСОБА_2 та зареєстрований в реєстраційній службі Кагарлицького районного управління юстиції Київської області індексний номер витягу 24762575 від 21.07.2014 року, в зв`язку з передачею земельної ділянки у власність та передано у власність гр. ОСОБА_2 з земель комунальної власності міста земельну ділянку загальною площею, 0,1000 га

(кадастровий номер 3222210100:01:426:0070) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 61 СК в редакції, чинній станом на 2 жовтня 2007 року, приватизовані одним із подружжя земельні ділянки не належать до об`єктів права спільної сумісної власності.

Відповідно до Закону «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною 5 такого змісту: «об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації».

Вказана норма набула чинності з 8 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.

Із урахуванням вказаних змін до СК правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільної сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Відповідно до частини п`ятої статті 61 СК України в редакції Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 8 лютого 2011 року, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя була земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації. Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини/ чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини/ чоловіка. Частину п`яту статті 61 СК України виключено.

У період часу з 8 лютого 2011 по 12 червня 2012 р. включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалася спільною сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

31 серпня 2020 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 738/703/18, провадження № 61-16877св19 (ЄДРСРУ № 91260527) досліджував питання права спільної/приватної власності на приватизовану земельну ділянку. У статті 60 Сімейного кодексу України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Пункт 2 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу передбачає, що особистою приватною власністю дружини/чоловіка є майно, набуте нею/ ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Аналогічну правову позицію висловлено в ч. 2 п. 24 постанови пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», де, зокрема вказано, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Частина 1 ст. 59 СК України встановлює, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей. Необхідно відмітити, що майно, що належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку ст. 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється в спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному з подружжя на праві особистої приватної власності. Зазначений висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 541/2734/16-ц (ЄДРСРУ № 81288301).

З огляду на наведене слід зазначити, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

? Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, земельна ділянка, набута дружиною, чоловіком за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Отже, набута одним з подружжя під час шлюбу в порядку приватизації земельна ділянки, є його особистою приватною власністю та не підлягає поділу між подружжям.

З урахуванням вищевикладеного суд вважає, що позовні вимоги позивача в частині поділу земельної ділянки не підлягає до задоволення, а тому у задоволенні позовних вимог в цій частині позивачу суд відмовляє.

Щодо поділу спірного будинку, то слід зазначити наступне.

Статтями 15, 16 ЦК, статтею 4ЦПК передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України.

Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.09.2012 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого 29.09.2012 року.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 01.02.2024 року шлюб між сторонами було розірвано.

Рішенням Кагарлицької міської ради № 368-13-XLIII-VI від 21.11.2013 року було надано відповідачу в короткострокове платне користування на умовах оренди земельну ділянку площею 0,10 га (кадастровий номер 3222210100:01:426:0070) для будівництва і обслуговування житлового будинку, яка знаходиться на території Кагарлицької міської ради в межах населеного пункту по АДРЕСА_1 .

Згідно договору оренди земельної ділянки для будівництво житлового будинку від 02.04.2014 р. в обов`язках відповідача було необхідність розпочати будівельні роботи на земельній ділянці після виготовлення технічної документації у районному відділі архітектури та містобудування та по закінченню будівництва передати безоплатно у власність земельну ділянку орендарю згідно ст. 121 Земельного кодексу України.

Згідно будівельного паспорту на будівництво житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 , замовником є ОСОБА_2 , дата видачі є 21.10.2014 р.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15.12.2017 р. було зареєстровано право власності, об`єктом нерухомого майна якого був житловий будинок, загальною площею (кв.м): 184, житловою площею (кв.м): 51.2 (матеріали стін: піноблок, опис: тераса - а, ганок, ганок, балкон, балкон, огорожа - №1, хвіртка - №2, ворота - №3, пандус - №4, колонка - №5, каналізація - №6) за адресою: АДРЕСА_1 та знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером: 3222210100:01:426:0070, реєстраційний номер: 416304832222, цільове призначення: для будівництва і

обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), землі житлової та громадської забудови, площа: 0,1 га

Згідно технічного паспорту на житловий будинок вбачається, що житловий будинок побудований у 2017 році.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яке не потребує доказування і встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

У разі коли презумпцію права спільної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбано за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Відповідно до ч.3 ст.368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Як вбачається з висновків КЦС у складі ВС у справі №343/1294/18 від 04 березня 2021 року набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Крім того, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б свідчили про визнання майна особистою приватною власністю ОСОБА_2 , суд вважає, що відповідач не спростував презумпцію спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, зокрема, майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Отже, в даних правовідносинах, суд вважає не спростованою відповідачем презумпції спільного майна подружжя та, що майнові права на житловий будинок АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки протилежного суду доведено не було.

Частиною 1 статті 328 ЦК України передбачено що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За правилами, встановленими статтями 331, 182 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Відтак за змістом вищевказаних положень цивільного законодавства об`єкт цивільних прав набуває статусу нерухомого майна при існуванні таких обставин: завершення будівництва; прийняття об`єкта нерухомого майна до експлуатації; здійснення державної реєстрації права власності на нього у встановленому законодавством порядку.

За правилом, встановленим частиною 1 статті 70 СК України, при поділі майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним контрактом.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Способи та порядок поділу майна подружжя визначені статтею 71 цього Кодексу, згідно приписів якої майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі, а неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Що стосується вимог позивача про відступлення від рівності часток при поділі майна подружжя, то слід зазначити наступне.

Судовим наказом № 2-н/593/35/2024, виданого 26.03.2024 р. Бережанським районним судом Тернопільської області, було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - у розмірі однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, щомісячно, починаючи з 18 березня 2024 року і до досягнення дітьми повноліття.

Згідно довідки розрахунку Обухівського відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 17.02.2026 р. заборгованість по наказу 2-н/593/35/2024, виданого 26.03.2024 р. Бережанським районним судом Тернопільської області, згідно заяви стягувача заборгованість зі сплати аліментів станом на 31.03.2025 відсутня. Заборгованість по аліментах рахується з 18.03.2024 по 31.01.2026, та станом на 31.01.2026 становить 22150,00 грн.

Представник позивача змінив предмет позову з питанням про збільшення частки ОСОБА_1 у спірному майні у зв`язку із тим, що мається заборгованість по аліментах та сплачуваних ОСОБА_2 аліментів на неповнолітніх дітей, які проживають разом, недостатньо для повноцінного фізичного, духовного розвитку та лікування дітей, ОСОБА_1 не зверталася.

Розмір аліментів, які сплачує ОСОБА_2 , визначений наказом Бережанським районним судом Тернопільської області від 26.03.2024 року з урахуванням обставин, що мають істотне значення (стаття 182 СК України).

Відсутні дані, що ОСОБА_1 вимагала збільшення розміру аліментів, а тому немає підстав вважати, що визначеного судом розміру матеріального утримання дітей недостатньо для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дітей.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

Положеннями частини п`ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 917/1307/18 23 жовтня 2019 року, зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Що стосується вимог позивача про стягнення грошової компенсації, то слід зазначити наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно зі статтею 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Отже, приписи статті 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) Конституційний Суд України зазначив, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та виснував таке: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

Саме тому, під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

Баланс інтересів сторін у наведеній категорії спорів також залежить від того, яким є об`єкт права спільної власності. Оскільки у цій справі йдеться про стягнення компенсації за частку у квартирі, за умови, що частка позивачки у праві власності на таку квартиру є більшою, ніж сукупно частки у праві, які належать відповідачам, то Велика Палата Верховного Суду вважає за неодмінне звернути увагу на поняття «житло».

64. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (Larkos v. Cyprus) від 18 лютого 1999 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

До того ж втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом з огляду на відповідні принципи статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60 - 63; рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21 - 23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42 - 45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 110).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, відповідно до яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Наведені вище критерії, сформульовані в практиці ЄСПЛ, підтверджують, що втрата єдиного житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Таке втручання допускається лише за умови, що воно переслідує легітимну мету, є пропорційним та супроводжується достатніми процесуальними гарантіями, зокрема можливістю незалежного суду оцінити співмірність заходу з урахуванням конкретних обставин справи.

У цій справі виконання рішення про стягнення з відповідача компенсації у розмірі 1 421 050,00 грн. за браком у нього реальної платоспроможності неминуче призведе до примусової реалізації всього будинку з прилюдних торгів у виконавчому провадженні. Отож єдине житло відповідача буде відчужене з метою задоволення вимог позивачки.

Позивач та її представник не надали до суду відомості реальної платоспроможності відповідача, наявності в нього іншого житла та наслідків примусового виконання у виді втрати єдиного житла свідчить про порушення процесуальних гарантій, потрібних для дотримання принципу пропорційності, сформульованого ЄСПЛ. Отже, застосування частини другої статті 364 ЦК України у спосіб, що призводить до автоматичного задоволення вимог позивача незалежно від наслідків для відповідачів, суперечить як національним засадам добросовісності, розумності та справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), так і конвенційним стандартам захисту права на житло.

Присудження компенсації на користь одного співвласника вартості його частки з інших співвласників за умови неможливості виділу її у натурі з неподільної речі не може відбуватися, якщо виконання такого рішення призведе до звернення стягнення на цю ж річ, яка є єдиним житлом.

У демократичному суспільстві держава, зокрема через судову владу, зобов`язана забезпечувати ефективну охорону права на житло від непропорційного втручання, навіть якщо таке втручання ґрунтується на законних майнових інтересах інших осіб. Реалізація права одного співвласника на компенсацію частки в праві на неподільну річ не може мати пріоритету над конституційно значущим правом інших співвласників на збереження єдиного житла, якщо виконання відповідного рішення неминуче призводитиме до його втрати без надання адекватних гарантій чи альтернатив.

З урахуванням надзвичайно високої соціальної цінності права на житло та практики ЄСПЛ, яка розглядає втрату єдиного житла як крайню форму втручання у фундаментальні права людини, суди під час застосування частини другої статті 364 ЦК України до спорів щодо житлової нерухомості зобов`язані оцінювати наслідки задоволення позову для всіх співвласників, забезпечуючи пріоритет збереження житла над суто майновими претензіями, якщо останні можуть бути реалізовані альтернативними способами без порушення фундаментальних прав особи.

Стосовно подібних вимог висловилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2025 р. по справі № 466/2128/23, а саме:

«Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних відносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактів, які встановлюють суди на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та давати оцінку релевантності та обов`язковості застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц; пункти 38-39).

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що суди мають розглядати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, зокрема характеру права спільної власності (сумісна чи часткова), суб`єктного складу учасників (особи, які перебували або перебувають у шлюбних чи сімейних відносинах, чи сторонні між собою особи), виду об`єкта права спільної власності (рухоме майно чи житлова нерухомість), значення цього об`єкта для відповідача (відповідачів) як єдиного чи іншого місця проживання, а також реальних наслідків можливого примусового виконання судового рішення про стягнення грошової компенсації для реалізації конституційного права на житло, гарантованого статтею 47 Конституції України та статтею 8 Конвенції. Лише за умови встановлення сукупності таких самих або подібних за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями обставин правовий висновок Великої Палати Верховного Суду може бути застосований судом як релевантний. За відсутності такої подібності суди зобов`язані самостійно визначати зміст прав та обов`язків сторін, керуючись безпосередньо приписами матеріального закону та загальними засадами цивільного законодавства, зокрема добросовісності, розумності та справедливості (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), без механічного перенесення висновків, сформульованих за інших фактичних обставин.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від якої пропонує відступити Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що відсутність у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам по собі не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати, оскільки під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ, а виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

У справі № 209/3085/20, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, спір стосувався поділу майна подружжя, зокрема автомобіля.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 сформулювала цей висновок у спорі про поділ майна подружжя, зокрема рухомого майна (автомобіля), відчуження якого не створює загрози втручання у право особи на житло та не призводить до втрати житла як єдиного місця проживання.

Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне наголосити, що об`єктом поділу майна подружжя був автомобіль (рухоме майно), відчуження якого у разі неспроможності відповідача сплатити компенсацію не створювало загрози позбавлення його єдиного житла чи порушення права на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції та статтею 47 Конституції України.

Натомість у цій справі об`єктом права спільної часткової власності є житло, квартира, загальною площею 68,4 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Суди першої та апеляційної інстанцій з`ясували, що ця квартира є єдиним місцем проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які постійно в ній проживають.

З урахуванням специфіки об`єкта спору (житлове приміщення, що є єдиним житлом відповідачів) та наслідків можливого примусового виконання рішення про стягнення суми компенсації у розмірі 1 321 605 грн. (звернення стягнення на всю квартиру з подальшою її реалізацією з прилюдних торгів) правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у справі № 209/3085/20.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме собою застосування частини другої статті 364 ЦК України, яка надає співвласникові право на грошову компенсацію через неможливість виділу частки в натурі, має законну підставу в національному законодавстві. Проте у спірних правовідносинах, де об`єктом є єдине житло відповідачів, таке застосування не може бути автоматичним, оскільки пов`язане з можливим подальшим примусовим виконанням рішення, що фактично призводитиме до втрати житла.

Захист права власності позивачки на частку у спільній частковій власності та її право розпоряджатися майном (статті 317, 319 ЦК України) є легітимною метою втручання у право власності відповідачів. Держава має право контролювати використання майна в інтересах інших осіб, зокрема інших співвласників (друге речення другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції)».

Судом встановлено, житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідача ОСОБА_2 .

Жодних доказів наявності у них іншого житла чи дійсної фінансової спроможності сплатити компенсацію у розмірі 1 421050,00 грн. без звернення стягнення на цей будинок позивачка не надала.

Виконання рішення про стягнення зазначеної суми, коли у відповідача немає коштів, неминуче призведе до примусової реалізації будинку з прилюдних торгів у виконавчому провадженні. У результаті відповідач, який не давав згоди на придбання частки позивачки та не мають фінансової можливості сплатити компенсацію, втратить єдине житло.

Легітимна мета захисту майнових інтересів позивачки як співвласника більшої частки не може виправдовувати настільки крайнього втручання у право відповідачів на житло, як повна втрата єдиного місця проживання через те, що у них немає реальної можливості сплатити компенсацію.

Тож примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідача та неминуче призведе до втрати їх єдиного житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідачів індивідуальний і надмірний тягар.

Присудження за рішенням суду грошової компенсації частки позивачки з відповідача, які сплатити таку компенсацію неспроможні, та визнання за останніми всупереч його волі права власності на частку ОСОБА_1 є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншому співвласнику, що суперечить вимогам статті 13 ЦК України щодо заборони використання права на шкоду іншим особам [права на зло]. Таке присудження також порушує баланс приватних інтересів.

Тому суд вважає, що відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача грошової компенсації, а також відступлення від рівності часток при поділі майна.

Вищенаведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 202/3126/16-ц (провадження № 61-31181св18) та у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 210/3216/15-ц.

Способи та порядок поділу майна подружжя визначені статтею 71 цього Кодексу, згідно приписів якої майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі, а неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

З огляду на викладене суд вважає, що позов про поділ житлового будинку по частині підлягає до задоволення, а тому вимоги позивача підлягають до часткового задоволення.

Щодо позовних вимог позивачки в частині стягнення судових витрат, суд зазначає наступне:

Згідно з ч.1, п. 1 ч.3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду позивачкою був сплачений судовий збір в сумі 9084,00 грн., що підтверджується чеком № 1443553401 АТ «Укрпошта» від 20.01.2025 (а.с.3 26).

З відповідача на користь позивачки слід стягнути судові витрати по сплаті судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позовні вимоги задоволені на 72,11 % з розрахунку: 1421050 грн. 00 коп. (сума задоволених позовних вимог) х 100% : 1970599 грн. 99 коп. (сума заявлених позовних вимог) = 72,11 % (відсоток задоволених позовних вимог).

Отже, сума судового збору, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки складає 6550,47 грн. з розрахунку: 9084,00 грн. (сума сплаченого судового збору) х 72,11 % (відсоток задоволених позовних вимог).

Щодо витрат відповідача понесених у зв`язку із проведенням комплексної судової оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи за експертними спеціальностями 10.10 «Визначення оціночної вартості будівельних об`єктів та споруд» та 10.14 «Оцінка земельних ділянок» № КСЕ-19/124-25/8700 від 24.09.2025 р., суд дійшов наступного висновку:

Відповідно до п.2 ч.3 ст.133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Згідно з ч.ч.4,6 ст.139 ЦПК України, суми, що підлягають виплаті залученому судом експерту, спеціалісту, перекладачу або особі, яка надала доказ на вимогу суду, сплачуються особою, на яку суд поклав такий обов`язок, або судом за рахунок суми коштів, внесених для забезпечення судових витрат.

Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Судом встановлено, що у межах розгляду даної справи судова експертиза судом була призначена за клопотанням відповідача ОСОБА_2 .

На підтвердження понесених витрат на проведення експертизи відповідачем подано належні та допустимі докази, зокрема платіжні документи, що підтверджують сплату 8557,44 грн. та 10 696,80 грн. на користь Черкаського НДЕКЦ МВС (а.с. 87-88).

Відповідно до статті 139 ЦПК України такі витрати належать до витрат, пов`язаних із проведенням експертизи на замовлення сторони.

Суд враховує, що зазначена експертиза була проведена з метою визначення дійсної ринкової вартості спірного майна, її висновок покладено в основу судового рішення, а відтак такі витрати є необхідними, обґрунтованими та безпосередньо пов`язаними з розглядом даної справи.

Водночас, з урахуванням того, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати підлягають розподілу між сторонами пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позовні вимоги позивачки ОСОБА_1 задоволені на 72,11%.

За таких обставин суд дійшов висновку, що витрати відповідача на проведення комплексної судової оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи підлягають частковому відшкодуванню за рахунок позивачки пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, тобто у сумі 5370,01 гривень (19254,24 гривень х 27,89%).

На підставі викладеного та керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», Сімейним кодексом України, ст.ст. 4, 76-89, 141, 258 -273, 352, 354 - 355 ЦПК України суд, -

вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя задовольнити частково.

Визнати житловий будинок, загальною площею 184 м.кв., житлова площа 51,2 м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - спільним майном подружжя ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ).

В порядку поділу майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 (будинок під літерою «А»: загальна площа: 184 кв.м., житлова площа: 51,2 кв.м.).

В порядку поділу майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) право власності на 1/2 частину будинковолодіння АДРЕСА_1 (будинок під літерою «А»: загальна площа: 184 кв.м., житлова площа: 51,2 кв.м.)

У задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в сумі 6 550 (шість тисяч п`ятсот п`ятдесят) грн. 47 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати за проведення комплексної судової оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи в сумі 5370 (п`ять тисяч триста сімдесят) грн. 01 коп.

Ознайомитись з повним текстом судового рішенням, в електронній формі, сторони можуть за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/.

Апеляційні скарги на рішення можуть бути подані протягом 30 днів з дня його складення безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складено 06.04.2026 р.

Суддя І.І. Шевченко