Рішення від 02 квітня 2026 р. у справі №240/3152/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2026 року м. Житомир справа № 240/3152/26

категорія 112010200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії,

установив:

У січні 2026 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернулася у суд з позовом через систему «Електронний суд», у якому просить визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі – відповідач, ГУ ПФУ в Одеській області) від 04 грудня 2025 року №918260808176, яким відмовлено у в переведенні на пенсію за віком та зобов`язати перевести на пенсію за віком, зарахувавши до стажу у подвійному розмірі відповідно до статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» періоду роботи з 23 травня 1994 року по 01 жовтня 1998 року, з 01 листопада 1998 року по 03 грудня 1998 року, з 01 січня 2004 року по 06 червня 2006 року та з 06 червня 2006 року по 05 лютого 2009 року, з дати звернення з відповідною заявою 26 листопада 2025 року.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що станом на день звернення із заявою про призначення пенсії за вислугу років, мала необхідний страховий стаж, а тому відповідач протиправно відмовив у переведенні на пенсію за віком.

Ухвалою суду від 02 лютого 2026 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачам строк для подання відзивів на позов.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.

12 лютого 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що з 01 січня 2004 року набрав чинності Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», яким не передбачаються пільги у вигляді зарахування стажу в подвійному розмірі для посад, на яких працювала позивач, а тому відсутні законні підстави для обчислення стажу позивача в подвійному розмірі. Покликаючись на положення пункту 16 розділу «Прикінцеві положення» названого Закону стверджує, що положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються виключно в частині призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій осіб. Звертає увагу, що зарахування названих у позовній заяві періодів роботи з урахуванням статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» можливе за умови надання підтверджуючих довідок з уточненням періодів перебування/неперебування у відпустках без збереження заробітної плати. При цьому позивач таких довідок відповідачу надано не було.

На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що позивач з 06 лютого 2009 року перебуває на обліку у ГУ ПФУ в Житомирській області та отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України ««Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №1058-ІV).

26 листопада 2025 року позивач звернулася до органу Пенсійного фонду із заявою про переведення із пенсії за вислугу років на пенсію за віком згідно Закону України №1058-ІV.

За принципом екстериторіальності заява розподілена для розгляду відповідачу, який 04 грудня 2025 року прийняв рішення №918260808176 про відмову в призначенні пенсії за віком згідно Закону України №1058-ІV у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу роботи 32 роки.

Уважаючи таке рішення протиправним, ОСОБА_1 звернулася із цим позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до преамбули Закону України № 1058-IV, цей Закон розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Статтею 24 Закону України №1058-IV визначено, що страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

За правилами пункту 16 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України №1058-IV до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону України №1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Таке правове регулювання визначає, що положення Закону України №1788-ХІІ, в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах (в тому числі щодо пільг по обчисленню стажу), станом на час звернення позивачки за призначенням пенсії діяли і підлягали застосуванню відповідними суб`єктами під час виконання покладених на них функцій.

Відповідно до статті 60 Закону України №1788-ХІІ робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров`я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров`я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров`я, а також у психіатричних закладах охорони здоров`я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.

Звертаючись із позовом до суду, ОСОБА_1 стверджує, що згідно записів у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 01 квітня 1986 року в період часу з 23 травня 1994 року по 05 лютого 2009 року працювала Обласному дитячому протитуберкульозному санаторії «Лісовий берег» на посадах медсестри у відділеннях: пульмонології, поліпаталогії, старшого шкільного віку, карантинно-діагностичного, малих та локальних форм туберкульозу.

Однак, зазначений період у повному обсязі не зараховано до страхового стажу в подвійному розмірі. Так, згідно з розрахунком стажу форми РС-право періоди роботи позивача в інфекційному закладі охорони здоров`я у період з 01 по 31 жовтня 1998 року та з 03 грудня 1998 року по 31 грудня 2004 року зарахований до страхового стажу у подвійному розмірі.

За результатами дослідження трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01 квітня 1986 року суд установив, що 23 травня 1994 року позивач була прийнята на посаду медсестри пульмонологічного відділення №1 Обласного дитячого санаторію радіаційного захисту «Лісовий берег».

У подальшому 01 жовтня 1998 року у зв`язку з реорганізацією Обласного дитячого санаторія радіаційного захисту «Лісовий берег» звільнена з посади та прийнята по переводу на посаду медсестри відділення поліпатології в Обласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Лісовий берег».

Будь-яких доказів на підтвердження того, що Обласний дитячий санаторій радіаційного захисту «Лісовий берег» належить саме до інфекційних закладів охорони здоров`я позивачем до позовної заяви не додано. Натомість у позовній заяві ОСОБА_1 наголошує на тому, що працювала саме у Обласному дитячому протитуберкульозному санаторії «Лісовий берег», що і дає їй право на зарахування заявленого періоду до трудового стажу у подвійному розмірі.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що правові підстави для зарахування періоду трудового стажу з 23 травня 1994 року по 01 жовтня 1998 року у подвійному розмірі відсутні.

Тим часом судовим розглядом також установлено, що протягом спірного періоду з 01 жовтня 1998 року по 05 лютого 2009 року позивач працювала у інфекційному закладі охорони здоров`я.

Будь-яких заперечень щодо належності закладу, в якому працювала позивача у зазначений період, належить до інфекційних закладів охорони здоров`я, ані оскаржуване рішення, ані відзив на позов не містять.

Однак після 01 січня 2004 року період трудової діяльності зарахований пенсійним органом до стажу роботи в одинарному розмірі (кратність 1).

Відповідач уважає, що такий період може зараховуватися лише для визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах.

Суд зазначає, що за правилами статті 60 Закону України №1788-ХІІ та в силу приписів пункту 16 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України № 1058-IV період роботи у інфекційному закладі охорони здоров`я підлягає зарахуванню до стажу роботи на пільгових умовах у подвійному розмірі.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 20 квітня 2022 року у справі № 214/3705/17, від 27 квітня 2023 року у справі № 160/14078/22, у яких суди дійшли висновку про правомірність зарахування до страхового стажу в подвійному розмірі відповідно до статті 60 Закону України №1788-ХІІ періоди роботи позивачів в інфекційних закладах після 01 січня 2004 року, тобто після дати набрання чинності Законом України№1058-IV.

Ураховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про наявність порушення прав позивача з боку відповідача щодо відмови у зарахуванні періоду роботи з 01 січня 2004 року по 05 лютого 2009 року в інфекційному закладі охорони здоров`я в подвійному розмірі.

Підсумовуючи наведене, суд уважає, що рішення ГУ ПФУ в Житомирській області від 04 грудня 2025 року №918260808176 є протиправним, оскільки при його прийнятті не дотримано вимог, закріплених у пунктах 3, 5, 6 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства.

Стосовно позовної вимоги щодо зобов`язання ГУ ПФУ в Одеській області перевести на пенсію за віком, суд зазначає таке.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Аналіз зазначених норм у їх взаємозв`язку зі статтями 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.

Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абзац 2 частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Під час розгляду цієї справи відповідач не довів правомірність оскаржуваного позивачем рішення.

Розглядаючи питання зобов`язання призначення пенсії, суд повинен перевірити усі умови, за яких відповідач зобов`язаний таку пенсію призначити.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

У справі, що розглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України №1058-ІV.

Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, – призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 45 Закону України №1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім випадків, коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Як убачається з матеріалів справи, позивач досягла пенсійного віку 29 жовтня 2025 року, а із заявою про призначення пенсії звернулася 26 листопада 2025 року, тому право на призначення пенсії має з 30 жовтня 2025 року.

Єдина підстава для прийняття рішення про відмову в переведенні на пенсію за віком спростована судом за результатами розгляду справи.

У справі, яка розглядається суд установив, що для прийняття рішення за результатами поданої позивачем заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено ГУ ПФУ в Одеській області, рішенням якого відмовлено в переведенні на пенсію за віком.

Тож, дії зобов`язального характеру має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що вирішував питання про призначення пенсії по віку, яким у цьому випадку є ГУ ПФУ в Одеській області.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 липня 2024 року у справі №240/16372/23.

Оцінюючи у сукупності обставини справи, враховуючи вище наведені положення законодавства, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Розглядаючи питання про розподіл судових витрат, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України)

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суд досліджує на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Разом із позовною заявою суду надано договір про надання правничої допомоги від 26 січня 2026 року, а згодом додаткову угоду №1 від 28 січня 2026 року до Договору.

Згідно названих документів сторони домовилися, що адвокат надає правничу допомогу клієнту з приводу представництва та захисту його інтересів в судах загальної та адміністративної юрисдикції, органах юстиції, підприємствах, установах, організаціях з будь-яких правових питань, готує проєкти документів, проводить збір інформації, оформлює та подає позовні заяви та інші процесуальні документи.

У пункті 3 названого договору закріплено, що оплата послуг адвоката сторонами визначається сторонами в сумі 1000,00 грн. У вартість оплати входить: вивчення та збір доказів – 2000 грн, підготовка проєкту заяви про уточнення вимог – 6000 грн, супровід справи та інформаційне забезпечення – 1000 грн).

Суд зауважує, що жодних доказів на підтвердження того, що виконання зазначеного договору пов`язане з розглядом цієї справи, суду не надано. Про вивчення та збір яких доказів іде мова в договорі, інформація у також відсутня. Доказів того, що заява про уточнення позовних вимог, зазначена у пункту 3 договору, є заявою, поданою до суду 02 лютого 2026 року у рамках розгляду цієї справи, позивачем суду також не надано.

Додатково суд зауважує, що договір не містить положень, які б врегульовували порядок прийняття послуг, наданих адвокатом своєму клієнту на виконання вимог договору про надання правничої допомоги від 26 січня 2026 року. Тим часом суду не надано доказів на підтвердження прийняття таких послуг клієнтом.

З огляду на викладене суд позбавлений можливості встановити, що надані суду докази підтверджують витрати на правничу допомогу, надану саме в рамках розглядуваної справи.

Підсумовуючи викладене суд приходить до висновку, що правові підстави для стягнення витрат на правову допомогу відсутні.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов містить декілька вимог (дві) немайнового характеру, які хоча і частково, але підлягають задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат суд визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог.

Такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16 червня 2020 року у справі №620/1116/20.

Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягає вся сума сплаченого судового збору.

Суд зауважує, що позивачем у цій справі сплачено судовий збір в загальній сумі 1065,00 грн згідно з платіжним документом №96UL-LYL5-8B6E від 30 січня 2026 року.

Відповідно до приписів підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4 названого Закону за подання до адміністративного суду позову немайнового характеру, який подано фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 3 статті 4 Закону також передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі – застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору

Відповідно до положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ станом на 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб установлений у розмірі 3328,00 грн.

Отже, 0,04 грн, сплачені позивачем за подання позову до суду, є надмірно сплаченими (1065,00 - (3328 х 0,4 х 0,8) і не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зауважує, що надмірно сплачені суми судового збору можуть бути повернуті відповідним судом на підставі клопотання позивача в Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787 з наступними змінами та доповненнями.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 04 грудня 2025 року №918260808176 про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, починаючи з 30 жовтня 2025 року, зарахувавши до страхового стажу періоди трудової діяльності з 01 січня 2004 року по 05 лютого 1009 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь ОСОБА_1 1064 (одну тисячу шістдесят чотири) гривні 96 копійок судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

03.04.26