Вирок від 05 квітня 2026 р. у справі №461/3537/20 — Галицький районний суд м. Львова

461/3537/20

1-кп/461/215/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06.04.2026 року м.Львів

Галицький районний суд міста Львова у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченої ОСОБА_4 ,

її захисника ОСОБА_5 ,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні обвинувальний акт у кримінальному провадженні внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12017140050003053 від 15.07.2017 за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки с.Лавриків, Жовківського району, Львівської області, громадянки України, з середньою освітою, пенсіонерки, одруженої, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України,

встановив:

Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним

ОСОБА_4 14.07.2017 р., близько 18 години 00 хвилин, перебуваючи поблизу будинку № 4 по вул. Театральній у м.Львові, діючи умисно, вкусила в праве передпліччя дільничного офіцера поліції Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_6 , який відповідно до ст.23 Закону України «Про Національну поліцію», виконував свої службові обов`язки із забезпечення публічної безпеки і порядку в публічних місцях, чим заподіяла останньому тілесні ушкодження у виді синця та саден на правій руці, які, згідно висновку експерта № 1049 від 18.07.2017 року, відносяться до легких тілесних ушкоджень.

Доводи та мотиви з яких виходив суд під час ухвалення вироку, позиція учасників процесу, зміст доказів та їх оцінка, а також положення закону, якими керувався суд

За наслідками судового розгляду, суд зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створивши необхідні умови для реалізації сторонами провадження їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків на основі принципу змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими Кримінальним процесуальним Кодексом (далі КПК) України, з наданням останнім рівних прав та можливостей на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних повноважень, передбачених тим же Кодексом, безпосередньо дослідивши та оцінивши усі докази з дотриманням положень ст. 94 КПК України, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні усіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, заслухавши доводи сторін з боку обвинувачення та захисту, тим самим провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, встановив наступне.

За приписами ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення, тобто законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Даний вирок суд ґрунтує на сукупності доказів, досліджених з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності, кожного окремо та у їх взаємозв`язку, відповідно до вимог ст. 94 КПК.

В ході судового провадження судом створено необхідні умови для реалізації сторонами процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, що зокрема підтверджується тим, що усі докази були досліджені судом безпосередньо в присутності учасників процесу, а кожен з них мав можливість скористатись правом на подачу доказів суду, висловитись щодо допустимості та належності кожного доказу окремо та заявити відповідні клопотання суду. Крім того, жоден з учасників процесу не висловив заперечень проти завершення дослідження обставин справи після дослідження усіх наданих суду доказів та розгляду заявлених клопотань.

Суд безпосередньо дослідив нижченаведені докази подані під час судового розгляду, як стороною обвинувачення так і стороною захисту, оцінив їх у сукупності, з точки зору належності, допустимості, достатності та взаємозв`язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, допитавши обвинувачену, потерпілого, свідків, перевіривши доводи учасників процесу.

При цьому, наводячи у цьому вироку зміст показів учасників провадження наданих безпосередньо у засіданні, суд також приймає до уваги висновки наведені у постанові Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 01.12.2021 у справі №303/6992/19 (провадження № 51-4833км20), відповідно до яких кримінальний процесуальний закон не вимагає дослівного відтворення в судовому рішенні змісту показань учасників судового провадження, де має бути з достатньою повнотою передана їх сутнісна складова, що впливає на встановлення судом обставин, що є предметом судового розгляду і підлягають доказуванню за приписами ст. 91 КПК.

Положення чинного законодавства та доводи

враховані та застосовані судом під час оцінки доказів та позицій сторін.

Відповідно до положень ст. 84 КПК, доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (постанова ККС ВС від 28.03.2019 у справі № 154/3213/16).

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК).

Згідно ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відтак, докази мають подаватись до суду з дотримання принципу належності, тобто задля доведення до відома суду та інших учасників провадження інформації, даних та відомостей, які мають доказове значення у справі і підтвердження обставин, які стосуються предмета доказування.

Відповідні докази також суд повинен оцінити на предмет їх допустимості. Зокрема, відповідно до положень ст. 86 КПК, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Виходячи з положень ст. 86, 87 КПК України, умовою визнання доказів недопустимими є встановлення факту їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Перевірка доказів на предмет їх допустимості є однією з найважливіших гарантій забезпечення прав і свобод людини під час кримінального провадження та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Покази обвинуваченої та її позиція за результатами розгляду справи

У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення заперечила та вказала, що вона не вчиняла жодного злочину.

Щодо інкримінованого їй правопорушення показала наступне.

Жодного злочину вона не вчиняла, вину заперечує.

На вулиці Театральній у м.Львові, коли вона направлялась додому, до неї підійшли невідомі особи, які не представились, та почали тягнути її до автомобіля. Коли її затягнули до салону автомобіля ОСОБА_7 надягнув на неї кайданки. Потім її на зазначеному автомобілі доставили до відділення поліції, яке знаходиться на вулиці Мартовича, пристебнули до батареї і тримали у такому стані близько двох годин. Вона не бачила чи особи, які тягнули її до автомобіля, були у формі поліцейських. Дійсно вона мала намір передати документи Президенту України в районі місця знаходження бронетанкового заводу (адресу та вилицю обвинувачена назвати не змогла). Ці документи вона передала ОСОБА_8 для вручення ОСОБА_9 та направилась додому через центр міста Львова.

Вона вважає, що жодних причин для її затримання не було.

З місця затримання до автомобіля у який її помістили відстань була близько 20 метрів.

Коли її посадили до автомобіля вона побачила, що ОСОБА_7 був у формі поліцейського. Чи інші особи, які перебували з нею в автомобілі були у поліцейській формі, вона не пригадує. Автомобіль у який її помістили був поліцейським. До зазначеного автомобіля її помістили ОСОБА_10 та ОСОБА_7 .

Вважає, що прокурор не надав суду доказів вчинення нею злочину, а тому її слід виправдати.

Докази досліджені судом та їх оцінка

Безпосередньо дослідивши нижченаведені докази подані під час судового розгляду, як стороною обвинувачення так і стороною захисту, оцінюючи їх у сукупності, з точки зору належності, допустимості, достатності та взаємозв`язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, допитавши обвинувачену, потерпілого, свідків, перевіривши доводи учасників процесу, суд приходить до висновку, що вина ОСОБА_4 у вчиненні дій наведених у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, повністю та об`єктивно стверджується наступними дослідженими по справі доказами.

В судовому засіданні потерпілий ОСОБА_6 показав наступне.

У липні 2017 року він проходив службу на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області.

14.07.2017 року його було залучено до заходів щодо забезпечення публічного порядку та безпеки в м. Львові, по вул. Театральній, 4, під час візиту Президента України ОСОБА_11 . Він прибув на вулицю Театральна близько 13 години 45 хвилин. Близько 17 годин 40 хвилин він отримав вказівку від ОСОБА_12 здійснювати спостереження за невідомою громадянкою (якою, як в подальшому з`ясувалось, була ОСОБА_4 ), яка намагалася проникнути до «Ресторану Бачевських», де в той час перебував Президент. Цю вказівку він виконував з ОСОБА_13

ОСОБА_4 ходила навколо ресторану, часто міняла напрямок руху та присіла на підвіконник фасаду одного з будинків. Він, ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 підійшли до ОСОБА_4 представились, повідомили ким вони являються та попросили пред`явити документи, які засвідчують її особу. ОСОБА_4 агресивно відповіла, що вона відпочиває та документів вона не має, представлятись відмовилась. В цей момент до розмови приєднався представник Державної служби охорони, який повідомив про те, що за зовнішніми ознаками впізнає ОСОБА_4 , як особу яка перешкоджала президентському кортежу та попросив запобігти діям цієї громадянки. Після цього ОСОБА_4 запросили для підрозділу поліції для з`ясування обставин, однак обвинувачена категорично відмовилась це робити, поводила себе вона агресивно, копала ногами по службовому автомобілю, тому було прийнято рішення про доставку її до відділку поліції.

Під час участі у зазначених заходах, перебуваючи у транспортному засобі, яким ОСОБА_4 везли до відділу поліції, обвинувачена нанесла йому тілесні ушкодження, а саме різко опустила голову та вкусила його зубами за праве передпліччя. В момент укусу він перебував на задньому сидінні автомобіля, ОСОБА_4 сиділа посередині, а зліва сидів ОСОБА_13 .

Під час проведення цих заходів він перебував у форменому одязі поліцейського.

До ОСОБА_4 , наскільки він пам`ятає, особисто він спеціальний засіб – кайданки не застосовував, оскільки вони у нього були відсутні, адже вони йому не видавались у черговій частині. Вони могли бути застосовані у відділі поліції, але коли саме кайданки були застосовані до ОСОБА_4 точно пригадати і сказати він не може. Чи була ОСОБА_4 у кайданках в автомобілі він не пригадує.

Усі присутні під час спілкування з ОСОБА_4 представники поліції представлялися спілкуючись з обвинуваченою та пред`являли службове посвідчення.

В цей же дань він ( ОСОБА_6 ) звернувся до лікарні, йому зробили прививку від сказу, взяли кров на етанол, а потім він пройшов експертизу. Етанолу в крові виявлено не було.

Усіх обставин справи детально не пригадує, адже пройшов тривалий проміжок часу з моменту подій наведених в обвинувальному акті. Також, просить врахувати, що через певний проміжок часу після наведених в обвинувальному акті подій він отримав поранення та під час допиту перебуває на лікуванні, внаслідок поранення. Жодних підстав говорити неправду щодо ОСОБА_4 або оговорювати її у ньому немає.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_14 надав наступні покази.

У липні 2017 року він проходив службу на посаді заступника начальника Личаківського відділу поліції ГУ НП у Львівській області. Його було залучено до заходів із забезпечення безпеки під час візиту Президента України до м. Львова. 14.07.2017 року він був закріплений за ділянкою на вулиці Театральна у місті Львові. Представники Державної служби охорони звернули його увагу на ОСОБА_4 , яка поводила себе підозріло. Він, ОСОБА_6 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 підійшли до ОСОБА_4 , представились та пред`явили службові посвідчення. ОСОБА_4 почала висловлювати до них претензії з приводу того, чому вони до неї звертаються.

Представники Державної служби охорони повідомили його про те, що ОСОБА_4 перешкоджала проїзду кортежу Президента України на іншій локації у місті Львові.

Він, ОСОБА_6 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 звернулися до ОСОБА_4 та попросили її пройти разом із ними для встановлення даних про її особу. Під час супроводу ОСОБА_4 до поліцейського транспортного засобу, вона поводила себе неадекватно, нанесла декілька ударів ногою по службовому автомобілю, шарпала поліцейських за формений одяг.

Після того, як ОСОБА_4 посадили до автомобіля, вона у супроводі ОСОБА_6 та ОСОБА_13 прослідувала до Галицького відділу поліції ГУ НП у Львівській області. В автомобілі він не знаходився. Потім до нього зателефонував ОСОБА_6 і повідомив, що ОСОБА_4 вкусила його у автомобілі.

Особисто він ( ОСОБА_14 ) пред`являв ОСОБА_4 своє службове посвідчення. До автомобіля ОСОБА_4 йшла самостійно, поліцейські лише її супроводжували. Вже біля автомобіля, ОСОБА_4 , яка поводила себе неадекватно, взяли під руки та посадили до транспортного засобу. Він не пригадує чи до ОСОБА_4 застосовували спецзасіб – кайданки.

Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні показав наступне.

У липні 2017 року він проходив службу на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області. 14.07.2017 року його було залучено до забезпечення заходів безпеки під час візиту Президента України до міста Львова, зокрема до зони його відповідальності відносилась вулиця Театральна у місті Львові. Під час цих заходів до нього підійшов ОСОБА_14 та повідомив про виявлення представниками Державної служби охорони жінки яка раніше перешкоджала проїзду кортежу Президента. Коли вони з ОСОБА_6 підійшли до даної особи, вони були у форменому одязі та представились. Вказану жінку (як потім встановлено ОСОБА_4 ) було супроводжена до поліцейського автомобіля для проведення заходів щодо доставки до відділу поліції для встановлення її особи. До автомобіля ОСОБА_4 йшла самостійно, без жодного примусу. Водночас, ОСОБА_4 відмовлялась сідати до автомобіля. Під час спілкування з ними ОСОБА_4 кричала та погрожувала їм звільненням.

Вже пересуваючись у поліцейському автомобілі, він почув вигук ОСОБА_6 :

«Пані не кусайте».

У автомобілі він знаходився зліва на задньому сидінні, ОСОБА_4 перебувала посередині на задньому сидінні, а ОСОБА_6 знаходився на цьому ж сидінні справа. Перебуваючи у автомобілі, ОСОБА_4 наносила ногами удари по предметам у салоні авто. Після того, як ОСОБА_4 доставили до Галицького відділу поліції ОСОБА_6 продемонстрував йому сліди укусу на його руці. Кайданки до ОСОБА_4 в автомобілі не застосовувались.

Свідок ОСОБА_15 в судовому засіданні показав наступне.

У липні 2017 року він проходив службу на посаді начальника Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області. 14.07.2017 року його було залучено до забезпечення заходів безпеки під час візиту Президента України до міста Львова. Ним було проведено інструктаж підлеглих працівників поліції залучених до цих заходів. На вул.Театральна у м.Львові біля ресторану «Бачевських», де в цей час перебував Президент України, до нього підійшов представник Державної служби охорони і вказав на жінку ( ОСОБА_4 ), яка сиділа на підвіконнику будинку поруч з зазначеним рестораном. Цей представник ДСО повідомив про те, що ця жінка перешкоджала проїзду кортежу Президента України в районі бронетанкового заводу. Він з іншими поліцейськими підійшов до даної жінки та попросив надати документи щодо її особи та показати, що у неї в пакеті, але вона відмовилась це зробити. Свою мету перебування поруч з місцем знаходження Президента дана особа не пояснила. Після цього було прийнято рішення про її супровід до Галицького відділу поліції. До автомобіля ОСОБА_4 пройшла без примусу, самостійно, в супроводі поліцейських, спецзасоби до неї не застосовувались. ОСОБА_4 відмовлялась сідати до поліцейського автомобіля на наносила по ньому удари ногами.

Під час спілкування з ОСОБА_4 він був у форменому одязі та представився. Наскільки він пригадує, разом з ним були поліцейські ОСОБА_6 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , які теж були у форменому одязі.

Потім до нього зателефонував ОСОБА_6 чи ОСОБА_14 , точно він не пригадує, та повідомив, що ця жінка вкусила ОСОБА_6 у автомобілі.

Він ( ОСОБА_15 ) до відділу поліції не поїхав. Обвинувачену до відділу поліції доставили для встановлення її особи, на підставі і з дотриманням положень Закону України «Про Національну поліцію». Він не бачив фактів застосування кайданок до обвинуваченої, наказ підлеглим доставити ОСОБА_4 до відділу поліції для встановлення даних про її особу надав він.

За клопотанням обвинуваченої та її захисника в судовому засіданні було допитано свідків ОСОБА_16 та свідка ОСОБА_17 .

Свідок ОСОБА_16 в судовому засіданні повідомив наступне.

Йому доручено проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року. 02.02.2026 року за результатами проведеного досудового розслідування ним було винесено постанову про закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч. 1 ст.284 КПК України, у зв`язку із відсутністю в діях працівників Личаківського ВП ГУНП у Львівській області складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 365 КК України. В межах даного кримінального провадження в якості свідка було допитано ОСОБА_4 , яка також є заявником у цьому ж провадженні. Крім того, в межах даного кримінального провадження було допитано працівників поліції. Жодної доцільності додаткового чи повторного допиту ОСОБА_4 у кримінальному провадженні не встановлено. ОСОБА_4 не являється потерпілою у зазначеному кримінальному провадженні і такий процесуальний статус в неї відсутній. Протиправних дій поліцейських по відношенню до ОСОБА_4 не встановлено.

Свідок ОСОБА_17 у судовому засіданні показав наступне.

ОСОБА_4 повідомляла йому про те, що під час складання досудової доповіді на неї чинився тиск з боку представників органу пробації.

Також. судом досліджено наступні докази,

а також матеріали на підтвердження їх допустимості.

Рапорт ОСОБА_6 на ім`я т.в.о. начальника Галицького ВП ГУНП у Львівській області, згідно якого потерпілий повідомляє свого керівника про те, що 13.07.2017 р. близько 18-ої години він та ОСОБА_13 отримали вказівку від начальника Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області ОСОБА_15 затримати невідому громадянку яка намагалася проникнути у заклад, де знаходився Президент України. Цю особу було зупинено на вул. Театральна, 4. В ході опитування зазначена громадянка категорично відмовилась пред`явити документи, які засвідчують її особу та відмовилась повідомляти свої анкетні дані. За вказівкою ОСОБА_15 зазначену громадянку було запрошено до Галицького ВП, у відповідь на що, зазначена громадянка почала втікати, відмовилась виконувати законні вказівки поліцейських. В подальшому, дану особу поміщено у службовий автомобіль. Під час затримання дана особа чинила фізичний опір, наносила удари ногами по кузову автомобіля, тому з 18 00 години до даної особи застосовано кайданки. Під час руху автомобіля, перебуваючи на задньому сидінні, зазначена особа поводила себе вкрай агресивно і «різко вкусила» ОСОБА_6 за праве передпліччя, чим спричинила йому тілесні ушкодження при виконанні ним службових обов`язків. Дану особу було доставлено ним спільно з ОСОБА_13 до Галицького ВП та у 18 45 припинено застосування кайданок.

Рапорт інспекторів поліції ОСОБА_18 та ОСОБА_19 , згідно якого 14.07.2017 року було отримане повідомлення від заст. командира батальйону №3 УПП у м. Львів ДПП, про те, що на пл. Катедральній працівники поліції біля президентського кортежу потребують допомоги. Прибувши на місце, побачили, що працівники поліції тримають жінку котра вела себе неадекватно та голосно кричала, та копала ногами службовий автомобіль. Ними було прийняте рішення кайданки, згідно ст. 45 ЗУ «Про Національну поліцію», оскільки жінка могла нашкодити собі та оточуючим, та її було доставлено до Галицького ВП у супроводі працівників Личаківського ВП ОСОБА_6 та ОСОБА_13 . У відділку жінка неодноразово погрожувала працівникам поліції, принижувала честь і гідність, копала ногами, плювала в обличчя та поряд з ВП копнула припаркований автомобіль. На зауваження поліцейського не реагувала.

Заявою потерпілого ОСОБА_6 слідчому СВ Галицького ВП ГУНП у Львівській області про долучення до матеріалів кримінального провадження фотографій на яких зафіксовано слід від укусу, з долученими до неї фото.

Копією довідки, виданої Міським травматологічним пунктом № 2, що знаходиться по вул.Навроцького, 23 у м.Львові від 14.07.2017 р., згідно якої ОСОБА_6 14.07.2017 р. звернувся в травмпункт з приводу кусаної рани правого передпліччя.

Висновком експерта № 1049 від 18.07.2017 р., згідно якого у гр. ОСОБА_6 виявлено синець та садна на правій руці, які утворились від дії тупих предметів з обмеженою поверхнею, могли виникнути від дії зубів людини внаслідок укусу 14 липня 2017 р., як вказує потерпілий, та відносяться до легкого тілесного ушкодження.

Висновком службового розслідування по факту травмування дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Личаківського ВП ГУНП у Львівській області капітана поліції ОСОБА_6 , затвердженого 15 листопада 2017 р. начальником ГУНП у Львівській області ОСОБА_20 , згідно якого встановлено, що дільничний офіцер поліції сектору превенції патрульної поліції Личаківського ВП ГУНП у Львівській області капітана поліції ОСОБА_6 отримав тілесні ушкодження при виконанні службових обов`язків.

Запит старшого слідчого Галицького відділу поліції ГУНП у Львівській області ОСОБА_21 від 07.02.2020 щодо надання копій службових документів, які пов`язані із залученням працівників Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області для охорони громадського порядку з нагоди приїзду Президента України 14.07.2017.

Доручення № 89 від 13.07.2017 р. начальника Личаківського ВП ГУНП ОСОБА_15 «На забезпечення охорони публічної безпеки та порядку в м.Львові 14 липня 2017 року на території м. Львова Президента України ОСОБА_11 » у час проведення заходу з 16.15 год. до 17.15 год. 14 липня 2017 р. особовому складу Личаківського ВП ГУНП, яке містить дані про ОСОБА_14 , ОСОБА_13 , ОСОБА_6 . У дорученні міститься вказівка виставити наряди поліції перед готелем «Леополіс» на вул. Театральній 16.

Копію наказу № 2345 від 13.07.2017 р. «Про забезпечення публічного порядку та безпеки під час перебування на території Львівської області особи відносно якої здійснюється державна охорона», яким затверджено розрахунок сил та засобів по забезпеченню публічного порядку та безпеки, а також забезпечення безпеки та безперешкодного руху транспортних засобів під час перебування на території Львівської області Президента України ОСОБА_11 14 липня 2017 р., з додатками. Зокрема, наведений розрахунок містить дані про захід на ДП «Львівський бронетанковий завод» та захід у центральній частині міста (ресторан «Бачевських»).

Суд наголошує, що під час оцінки того, чи було провадження у цілому справедливим, слід враховувати якість доказів, а також встановити, чи не дають обставини, за яких вони були отримані, приводу сумніватися у їх достовірності й точності.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Згідно ст.86 КПК України , доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Статтею 93 КПК України встановлено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом. Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Вирішуючи питання про допустимість та належність досліджених доказів, суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за цим правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані ним докази (параграф 34 рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998 року, параграф 54 рішення у справі «Шабельника проти України» від 19.02.2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного і сімейного життя (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

Суд приймає до уваги, що у кримінальному провадженні особливого значення набуває якість та повнота оцінки доводів сторін, зокрема у випадках, коли у матеріалах справи наявні альтернативні версії фактичних обставин або виявляються потенційні суперечності між доказами. У таких ситуаціях саме здатність судового розгляду забезпечити переконливу та внутрішньо узгоджену картину подій визначає відповідність провадження стандарту доведення вини «поза розумним сумнівом». Як неодноразово підкреслював ЄСПЛ, принцип справедливого судового розгляду передбачає обов`язок національних судів належним чином розглядати, оцінювати та мотивовано реагувати на конкретні, релевантні та важливі доводи сторін (Рuriж v. Serbia, п. 69). Відсутність такої оцінки або її формальний характер може поставити під сумнів загальну справедливість провадження у розумінні статті 6 § 1 Конвенції (Cupiaі v. Poland, пп. 56–57)

Крім того, доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом” (Kobets v. Ukraine, п.43).

Відповідно, будь-які сумніви, що залишаються після оцінки доказів, мають значення не лише як елемент внутрішнього переконання суду, але й як об`єктивний індикатор того, чи досягнуто необхідного рівня доказування.

Справедливий кримінальний процес передбачає дотримання двох взаємопов`язаних вимог: обов`язок сторони обвинувачення довести вину особи поза розумним сумнівом та необхідність тлумачення будь-яких обґрунтованих сумнівів на користь обвинуваченого (Kolompar v. Serbia, п. 16).

Таким чином, наявність неусунених суперечностей у доказовій базі або альтернативних пояснень подій без їх належного спростування може впливати на оцінку достатності доказів у цілому.

Оцінка доказів не може обмежуватися формальним підтвердженням їх допустимості, а має здійснюватися у контексті забезпечення справедливості провадження в цілому. У випадках, коли у справі наявні суперечливі або внутрішньо непослідовні показання, особливо з боку осіб, безпосередньо пов`язаних із предметом обвинувачення, їх критична оцінка та співставлення з іншими доказами є необхідною умовою досягнення стандарту доведення.

У цьому аспекті принцип презумпції невинуватості та пов`язаний із ним підхід in dubio pro reo виступають не лише процесуальними гарантіями, а й критерієм оцінки того, чи виглядає результат судового розгляду переконливим для об`єктивного спостерігача (Telfner v. Austria, п. 15). Саме відсутність обґрунтованих сумнівів у сукупності доказів формує зовнішню видимість обґрунтованості судового рішення та довіру до правосуддя.

Таким чином, вирішальне значення має не окремий доказ, а їхня сукупність, внутрішня узгодженість та здатність виключити альтернативні розумні пояснення подій. За відсутності такої узгодженості питання достатності доказів підлягає особливо ретельній оцінці у світлі стандартів статті 6 Конвенції.

Судом встановлено, що сторона обвинувачення кваліфікує дії ОСОБА_4 , як умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу тілесного ушкодження, у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.345 КК України.

У свою чергу, обвинувачена заперечує факт вчинення кримінального правопорушення та просить ухвалити виправдувальний вирок щодо неї. Наведену позицію обвинуваченої в ході судового розгляду підтримав її захисник.

Оцінюючи доводи учасників провадження щодо обґрунтованості пред`явленого обвинувачення та правильності кваліфікації дій ОСОБА_4 , суд враховує наступне.

У відповідності до пункту 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 62 Конституції України, статті 17 КПК України кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено відповідно до закону; обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.1990 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» роз`яснено, що обвинувальний ухил при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного є неприпустимим, коли зібрані у справі докази не підтверджують обвинувачення та всі можливості збирання додаткових доказів вичерпано, суд зобов`язаний постановити виправдувальний вирок.

Докази, покладені в основу висновку суду про винність обвинуваченого, повинні відповідати вимогам достатності та переконливості, а при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом», така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків.

Відповідно до ст. 368 ч. 1 п. 1-3 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений, чи винен обвинувачений у вчинені цього кримінального правопорушення.

Отже, оцінюючи доводи учасників провадження щодо винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення, суд враховує наступне.

При вирішенні питання щодо достатності встановлених під час змагального судового розгляду доказів для визнання особи винуватою суд має керуватися стандартом доведення (стандартом переконання), визначеним, зокрема у ч. 2, 4 ст. 17 КПК України.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.

Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту.

Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням. При оцінці доказів суд застосовує стандарт оцінки доказів «поза розумним сумнівом». Такі докази можуть випливати з співіснування достатньо сильних, чітких і послідовних умовиводів або схожих неспростовних припущень стосовно фактів.

Суд виходить із сукупності усіх обставин вчиненого діяння обвинуваченою та погоджується з кваліфікацією діяння наданою органом досудового розслідування за ч. 2 ст. 345 КК України, з огляду на наступне.

Факт вчинення інкримінованого ОСОБА_4 кримінального правопорушення доводиться наведеними вище показами потерпілого та свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 , а також зазначеними вище письмовими доказами.

Слід також відзначити, що встановлені в ході розгляду справи обставини свідчать про те, що об`єктивних причин та підстав, як у потерпілого, так і у зазначених вище свідків оговорювати обвинувачену та давати неправдиві свідчення щодо ОСОБА_4 в ході судового розгляду не встановлено.

Ухвалюючи даний вирок та оцінюючи показання учасників провадження, суд також приймає до уваги тривалий проміжок часу, який пройшов з моменту наведених в обвинувальному акті подій, а тому очевидним для суду є той факт, що спогади учасників відповідних подій відтворені у поясненнях наданих суду можуть не містити деталізації у повній мірі тих чи інших обставин. Водночас, зазначений факт, за переконанням суду, не повинен впливати на необхідність усунення усіх сумнівів та можливість ухвалення обвинувального вироку виключно у разі доведення винуватості ОСОБА_4 поза розумним сумнівом, адже, як наведено вище, усі сумніви повинні тлумачитись виключно на її користь.

Суд також приймає до уваги під час оцінки письмових доказів наступне.

Як наведено у постанові від 3 грудня 2024 року (справа № 761/18548/18, провадження № 51-4443км23) Верховного Суду колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду, згідно з приміткою до статті 358 КК під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, що спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити. Суд вже зазначав, що рапорт працівника правоохоронного органу є офіційним документом, якщо підпадає під згадані ознаки.

У постанові від 10 березня 2021 року (справа № 425/217/17, провадження №51-1554км19) Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду, серед іншого, вказав наступне. Згідно зі ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК, сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій.

Таким чином, доводи про те, що рапорт не є доказом неспроможні, оскільки доказ це не сам процесуальний документ «рапорт», а відомості, отримані у встановленому законом порядку та вміщені в ньому.

Оцінюючи покази обвинуваченої щодо заперечення факту вчинення інкримінованого злочину та позицію сторони захисту щодо наявності підстав для ухвалення виправдувального вироку, суд виходить з наступного.

Згідно ст. 23 ЗУ «Про Національну поліцію», поліція відповідно до покладених на неї завдань, серед іншого:

1) здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень;

2) виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення;

3) вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення;

4) вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров`ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення;

5) здійснює своєчасне реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події;

8) у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання;

9) доставляє у випадках і порядку, визначених законом, затриманих осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення, та осіб, які вчинили адміністративне правопорушення;

10) вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку на вулицях, площах, у парках, скверах, на стадіонах, вокзалах, в аеропортах, морських та річкових портах, інших публічних місцях.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 цього ж Закону, поліцейський має право вимагати в особи пред`явлення нею документів, що посвідчують особу, та/або документів, що підтверджують відповідне право особи, у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в документах, у таких випадках:

1) якщо особа володіє зовнішніми ознаками, схожими на зовнішні ознаки особи, яка перебуває в розшуку, або безвісно зниклої особи, або самовільно залишила місце для утримання військовополонених;

2) якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення;

3) якщо особа перебуває на території чи об`єкті із спеціальним режимом або в місці здійснення спеціального поліцейського контролю;

4) якщо в особи є зброя, боєприпаси, наркотичні засоби та інші речі, обіг яких обмежений або заборонений, або для зберігання, використання чи перевезення яких потрібен дозвіл, якщо встановити такі права іншим чином неможливо;

5) якщо особа перебуває в місці вчинення правопорушення або дорожньо-транспортної пригоди, іншої надзвичайної події;

6) якщо зовнішні ознаки особи чи транспортного засобу або дії особи дають достатні підстави вважати, що особа причетна до вчинення правопорушення, транспортний засіб може бути знаряддям чи об`єктом вчинення правопорушення.

В ході судового розгляду судом достовірно встановлено, що 14.07.2017 р., потерпілий та свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 , являючись працівниками правоохоронного органу (Національна поліція) виконували службові обов`язки пов`язані із забезпеченням охорони публічної безпеки та порядку в м.Львові 14 липня 2017 року під час візиту Президента України, на підставі зазначених вище наказу та доручення.

Крім того, в силу наведених вище положень ЗУ «Про Національну поліцію», потерпілий та свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 були наділені повноваженнями по здійсненню превентивної та профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню правопорушень; вживати заходи з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень та їх припинення; перевірці документів громадян в місці здійснення спеціального поліцейського контролю.

Отже, наведені вище положення чинного законодавства в сукупності із змістом письмових доказів, які були досліджені судом безпосередньо в судовому засіданні, а також показами учасників процесу щодо підстав перевірки документів обвинуваченої, вказують на те, що потерпілий та свідки ОСОБА_14 , ОСОБА_13 та ОСОБА_15 мали повноваження та підстави пред`являти ОСОБА_4 законну вимогу надати для перевірки документи, що встановлюють її особу та вживати заходів превенції задля забезпечення безпеки громадян під час здійснення спеціального поліцейського контролю.

В цьому контексті суд відзначає, що жодних належних даних та відповідних доказів щодо того, що поліцейські, зокрема потерпілий, під час забезпечення супроводу ОСОБА_4 до відділу поліції порушили вимоги закону або діяли з перевищенням наданих їм повноважень в ході розгляду справи не встановлено. Більше того, навіть факт застосування до обвинуваченої спеціального засобу – кайданки, для безпечної доставки особи у відділ поліції, не може бути законною підставою для спричинення тілесного ушкодження поліцейському при виконанні службових обов`язків.

Суд також відзначає, що відповідно до ч. 1 ст. 65 КПК, свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань.

Частина 2 цієї статті передбачає виключний перелік осіб, які не можуть бути допитані як свідки, до якого працівники поліції не входять.

Згідно з ч. 7 ст. 97 КПК у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

За приписами частин 1, 2 ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, поліцейський може бути допитаний у якості свідка під час розгляду обвинувального акту у суді.

Наведене відповідає позиції висловленій Верховним Судом колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 23 вересня 2025 року (справа № 134/1667/23; провадження № 51-1464 км 25).

Факт спричинення тілесних ушкоджень потерпілому у виді синця та саден на правій руці, а також їх ступінь засвідчується дослідженим судом висновком експерта № 1049 від 18.07.2017 року.

Суд також під час оцінки доказів у справі приймає до уваги наступне.

За клопотанням сторони захисту судом допитано свідка ОСОБА_17 . Вказаний свідок пояснив суду те, що ОСОБА_4 повідомляла йому про те, що під час складання досудової доповіді на неї чинився тиск з боку представників органу пробації. Безпосереднім свідком подій наведених в обвинувальному акті за участю ОСОБА_4 дана особа не являється.

Оцінюючи покази даного свідка суд виходить з наступного.

Як наведено вище безпосереднім свідком подій 14.07.2017 р., близько 18 години 00 хвилин, поблизу будинку № 4 по вул. Театральній у м.Львові, а також обставин наведених в обвинувальному акті ОСОБА_17 не являється.

З метою забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого, а також прийняття судового рішення про міру покарання представник уповноваженого органу з питань пробації складає досудову доповідь за ухвалою суду. Досудова доповідь складається щодо особи, обвинуваченої у вчиненні нетяжкого або тяжкого злочину, нижня межа санкції якого не перевищує п`яти років позбавлення волі. Досудова доповідь щодо неповнолітнього обвинуваченого віком від 14 до 18 років складається незалежно від тяжкості вчиненого злочину, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 1,2 ст.314-1 КПК України).

Враховуючи наведене, з огляду на висловлення обвинуваченої у підготовчому судовому засіданні щодо неналежного встановлення органом досудового розслідування та прокурором даних про її особу, з метою забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинувачену, а також прийняття об`єктивного рішення у справі, суд доручив представнику уповноваженого органу з питань пробації скласти досудову доповідь щодо обвинуваченої.

Така досудова доповідь надійшла до суду та долучена до матеріалів судового провадження.

Водночас, відповідно до ч. 5 ст. 314-1 КПК України, досудова доповідь не може використовуватися у кримінальному провадженні як доказ винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину.

Отже, покази свідка ОСОБА_17 не мають жодного відношення для перевірки винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого їй правопорушення.

Крім того, обвинуваченою в процесі судового розгляду заявлене клопотання про допит свідка ОСОБА_22 , яке було задоволене судом та вказану особу викликано в судове засідання для надання пояснень.

Після здійснення виклику наведеної особи, 28.01.2026 року до суду надійшла письмова заява ОСОБА_22 , зі змісту якої вбачається, що остання просить виключити її з переліку свідків у справі за обвинуваченням ОСОБА_4 , оскільки жодною інформацією щодо обставин справи вона не володіє.

Суд ознайомив учасників провадження з наведеною заявою та в процесі обговорення питання щодо доцільності повторних викликів зазначеної особи для допиту в судовому засіданні ОСОБА_4 повідомила про те, що ОСОБА_22 може надати свідчення щодо обставин перебування обвинуваченої 14.07.2017 р. в районі бронетанкового заводу під час перебування там Президента України, зокрема те, що обвинувачена передала документи для Президента через супроводжуючу його особу.

Отже, з пояснень обвинуваченої встановлено, що ОСОБА_22 не являється свідком подій які мали місце 14.07.2017 р., близько 18 години 00 хвилин, поблизу будинку № 4 по вул. Театральній у м.Львові, а також обставин наведених в обвинувальному акті щодо характеру дій ОСОБА_4 по відношенню до потерпілого.

Відтак, оцінивши зазначені факти та обставини, суд врахувавши, що відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею, на підставі положень ч. 2 ст. 349 КПК, протокольною ухвалою вніс зміни до обсягу доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження, вирішивши завершувати розгляд справи без допиту свідка ОСОБА_22 .

Ухвалюючи відповідне процесуальне рішення, суд також враховував і те, що сама обвинувачена в судовому засіданні повідомила, що ОСОБА_22 здійснює нагляд за близькою особою з особливими потребами, а тому суд не вбачав за можливе і доцільне застосувати до свідка процедуру приводу, адже це могло спричинити негативні наслідки до піклувальника.

Крім того, судом прийнято до уваги позицію прокурора, який не оспорював фактів наведених обвинуваченою щодо її перебування 14.07.2017 р. в районі бронетанкового заводу у м. Львові під час знаходження там Президента України, зокрема те, що обвинувачена передала документи для Президента через супроводжуючу його особу.

Отже, суд не ставить під сумнів наведених обставин, задля підтвердження яких обвинувачена клопотала про виклик свідка ОСОБА_22 в судове засідання.

Виходячи з наведеного, з врахуванням положень ч. 1 ст. 337 КПК України, суд прийшов до висновку, що завершення судового розгляду з врахуванням зазначених обставин жодним чином не впливає на його повноту та об`єктивність. Натомість, з метою дотримання вимог ч. 3 ст. 374 КПК України, суд вважає за доцільне та необхідне навести у вироку мотиви ухвалення рішення щодо зазначеного питання та положення закону, якими керувався суд при його вирішенні.

При ухваленні даного вироку, суд також враховує наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 439 КПК України, вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.

У постанові від 18 лютого 2025 року у цій справі Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, серед іншого, навів наступне:

«Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_4 , окрім іншого також вказувала на неправомірні дій працівників Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області, які безпричинно підійшли до неї, почали з`ясовувати мету її перебування поблизу кортежу Президента України і, не зважаючи на її пояснення, безпідставно затримали, заштовхали у службову поліцейську машину та силоміць доставили в Галицький райвідділ поліції, де надягнули кайданки та прикували до труби у службовому кабінеті. Зазначала, що внаслідок таких дій працівників поліції їй було спричинено тілесні ушкодження, наявність яких підтверджується медичною довідкою та висновком судово-медичного експерта.

Залишаючи апеляційну скаргу засудженої без задоволення, суд апеляційної інстанції вказані доводи належним чином не перевірив та не спростував. При цьому в ухвалі апеляційного суду вищенаведені твердження сторони захисту взагалі не знайшли свого відображення.

Водночас, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, засудженою ОСОБА_4 під час апеляційного розгляду було надано копію ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 12 березня 2024 року, якою скасовано постанову слідчого першого слідчого відділу Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, ОСОБА_23 від 28 грудня 2023 року про закриття кримінального провадження № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 365 КК, де ОСОБА_4 є потерпілою.

Таким чином, постановляючи оскаржувану ухвалу за результатом апеляційного розгляду, апеляційний суд не взяв до уваги відсутність остаточного процесуального рішення за заявою засудженої ОСОБА_4 щодо неправомірних по відношенню до неї дій працівників Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області.

Зазначене свідчить про формальний підхід апеляційного суду під час розгляду апеляційної скарги засудженого, а саме недотримання вимог ст. 419 КПК. Отже, під час розгляду справи суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог кримінального процесуального закону, яке є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість судового рішення, що відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК є підставою для його скасування, а тому касаційні скарги засудженої та її захисника підлягають задоволенню частково, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.».

У свою чергу, в ухвалі від 13 травня 2025 року у цій справі Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду, серед іншого, зазначила наступне:

«Однак за заявою ОСОБА_4 від 17.07.20217 Личаківським районним судом м. Львова було винесено ухвалу 12.10.2017, якою зобов`язано уповноважену особу Львівської місцевої прокуратури №1 Львівської області внести відомості до ЄРДР за ч.1 ст. 365 КК України стосовно працівників поліції.

На даний час рішення по даній справі немає.

Однак з матеріалів кримінального провадження вбачається, що обвинуваченою ОСОБА_4 , під час попереднього апеляційного розгляду, було надано копію ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 12.03.2024, якою скасовано постанову слідчого першого слідчого відділу Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, ОСОБА_23 від 28.12.2023 у про закриття кримінального провадження №42017141040000100 від 12.10.2017, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст. 365 КК, де ОСОБА_4 є потерпілою.

Таким чином, постановляючи оскаржуваний вирок за результатами судового розгляду, суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність остаточного процесуального рішення за заявою обвинуваченої ОСОБА_4 щодо неправомірних, по відношенню до неї, дій працівників Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області.

Відповідно в суді апеляційної інстанції встановлено, що суд першої інстанції не в повній мірі проаналізував наявні в матеріалах кримінального провадження документи щодо підтвердження чи спростування в діях обвинуваченої ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 345 КК України .

З врахуванням зазначеного колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не в повній мірі було здійснено судовий розгляд в суді першої інстанції щодо встановлення фактичних обставин справи.».

Отже, на виконання вказівок судів касаційної та апеляційної інстанції, з метою забезпечення повноти судового розгляду, задля ухвалення об`єктивного рішення у цьому провадженні, судом за клопотанням сторони захисту було викликано для допиту свідка ОСОБА_16 , який в судовому засіданні показав, що йому доручено проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року. 02.02.2026 року за результатами проведеного досудового розслідування ним винесено було постанову про закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч. 1 ст.284 КПК України, у зв`язку із відсутністю в діях працівників Личаківського ВП ГУНП у Львівській області складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 365 КК України. В межах даного кримінального провадження в якості свідка було допитано ОСОБА_4 , яка також є заявником у цьому ж провадженні. Крім того, в межах даного кримінального провадження було допитано працівників поліції. Жодної доцільності додаткового чи повторного допиту ОСОБА_4 у кримінальному провадженні не встановлено. ОСОБА_4 не являється потерпілою у зазначеному кримінальному провадженні і такий процесуальний статус у ньому в неї відсутній. Даних про протиправні дії поліцейських органом досудового розслідування не встановлено, а тому кримінальне провадження було закрите.

Стороною захисту суду також надано копію ухвали слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 18.02.2026, яка була досліджена в судовому засіданні та долучена до матеріалів судового провадження, згідно якої постанову слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, ОСОБА_16 від 02 лютого 2026 року про закриття кримінального провадження №42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року скасовано.

Зі змісту мотивувальної частини наведеної ухвали вбачається наступне:

«скаржник звернулась до слідчого судді із скаргою на постанову слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, ОСОБА_16 від 2 лютого 2026 року про закриття кримінального провадження № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року.

Скаргу обґрунтовує тим, що вказана постанова винесена незаконно та необґрунтовано. Слідчим не було встановлено всіх обставин кримінального провадження, не проведено необхідних слідчих дії для на їх встановлення. Постанови про закриття кримінального провадження неодноразово скасовувались слідчими суддями. Копію постанови вона не отримувала.

В судовому засіданні скаржник підтримала скаргу з аналогічних підстав.

Представник суб`єкта оскарження - Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, в судове засідання не з`явився, заперечення не подав, матеріали кримінального провадження за запитом до суду не скерував. У зв`язку із наведеним, враховуючи скорочені процесуальні строки для розгляду скарги, вважаю за можливе розглянути скаргу у відсутності суб`єкта оскарження на підставі наявних доказів.

Заслухавши пояснення скаржника, дослідивши матеріали скарги, приходжу до висновку, що скаргу слід задоволити виходячи з таких підстав.

Згідно матеріал скарги, постановою слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, ОСОБА_16 від 2 лютого 2026 року закрито кримінальне провадження № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КПК України слідчий зобов`язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Не зважаючи на неодноразову вимогу слідчого суді, матеріали кримінального провадження на адресу суду не скеровано, в зв`язку з чим слідчим фактично не представлено суду доказів, які б могли підтвердити підставність та обґрунтованість оскаржуваної постанови. Жодних заперечень з приводу викладених у скарзі доводів на адресу суду також не скеровано, як і даних про процесуальних статус скаржника.

Частина перша ст. 22 КПК України передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Згідно ч. 5 ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Крім того, у п. 42 рішення Європейського Суду з прав людини від 13.01.2011 у справі «Михалкова та інші проти України» розтлумачено, що за статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держава зобов`язана «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції», що також опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування. Розслідування має бути ретельним, безстороннім і сумлінним. Розслідування повинне забезпечити встановлення винних осіб та їх покарання. Органи державної влади повинні вжити всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, показань очевидців, доказів експертиз. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають його здатність встановити відповідальну особу, створюють ризик недодержання такого стандарту.

Беручи до уваги наведене, керуючись принципом змагальності кримінального процесу, приходжу до висновку, що скаргу слід задоволити та скасувати постанову слідчого про закриття кримінального провадження.»

Відтак, наведене свідчить про те, що станом на момент ухвалення даного вироку досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року не завершене. Водночас, даних про протиправність дій поліцейських під час досудового розслідування наведеного кримінального провадження не встановлено, зокрема суду не надано обвинувального вироку, постанови чи ухвали про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, жодній особі про підозру у вказаному кримінальному провадженні не повідомлено.

Разом з тим, суд не може не відзначити, що ОСОБА_4 у зазначеному кримінальному провадженні має статус заявника та була допитана як свідок. Процесуального статусу потерпілого, незважаючи на тривалий час з моменту початку досудового розслідування (12 жовтня 2017 року), ОСОБА_4 не набула.

Отже, станом на момент ухвалення даного вироку остаточного рішення у кримінальному провадженні № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року, яке набрало законної сили не ухвалено.

Разом з тим, зазначений факт, який був перевірений судом за участю сторони захисту, не може ставити в залежність можливість перевірки судом причетності ОСОБА_4 до інкримінованого правопорушення, адже, як наведено вище, відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

В цьому контексті суд також відзначає необхідність дотримання вимог щодо розумних строків розгляду обвинувального акту в суді.

Даних які свідчать про те, що представники поліції, зокрема потерпілий чи представники Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області, вчинили дії, які виключають кримінальну відповідальність ОСОБА_4 , в ході розгляду обвинувального акту щодо неї судом не встановлено, як і не встановлено обставин, які виключають кримінальну відповідальність обвинуваченої.

Щодо доводів обвинуваченої про те, що відносно неї не складався протокол адміністративного затримання, як підстави для її виправдання, суд зазначає наступне.

Згідно ст. 261 КУпАП, про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім`я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмовлення затриманого від підписання протоколу в ньому робиться запис про це. Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Органи (посадові особи), правомочні здійснювати адміністративне затримання, про кожний випадок адміністративного затримання осіб інформують у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, крім випадків, якщо особа захищає себе особисто чи запросила захисника.

Відповідно до ст. 262 КУпАП, адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може провадитися лише органами (посадовими особами), уповноваженими на те законами України.

Адміністративне затримання провадиться:

1) органами внутрішніх справ (Національною поліцією) - при вчиненні дрібного хуліганства, вчиненні домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, при поширюванні неправдивих чуток, вчиненні злісної непокори законному розпорядженню чи вимозі поліцейського, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також військовослужбовця чи образи їх, публічних закликів до невиконання вимог поліцейського, при порушенні призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, порушенні законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, у разі вчинення поліцейськими поліції особливого призначення Національної поліції України військових адміністративних правопорушень під час дії воєнного стану, при прояві неповаги до суду, вчиненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, порушення правил про валютні операції, правил обігу наркотичних засобів або психотропних речовин, незаконного продажу товарів або інших предметів, дрібної крадіжки, торгівлі з рук у невстановлених місцях, при розпиванні спиртних напоїв у громадських місцях чи появі у громадських місцях у п`яному вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль, у випадках, коли є підстави вважати, що особа займається проституцією, при порушенні правил дорожнього руху, правил полювання, рибальства і охорони рибних запасів та інших порушень законодавства про охорону і використання тваринного світу, при порушенні правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні і транзитного проїзду через територію України, а також в інших випадках, прямо передбачених законами України.

Згідно ст. 267 КУпАП, адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів, у тому числі посвідчення водія, тимчасове затримання транспортного засобу, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, морськими, річковими, малими, спортивними суднами або водними мотоциклами та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) відносно органу (посадової особи), який застосував ці заходи, або до суду. Оскарження заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення не зупиняє їх виконання.

Даних про те, що ОСОБА_4 чи її захисники оскаржували незаконне затримання обвинуваченої 14.07.2017 р. в ході судового розгляду не встановлено.

Відповідно до п. 1, 3, 4 Розділу ІІІ «Оформлення матеріалів про адміністративне затримання», Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.11.2015 № 1376, з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо його складення є обов`язковим, порушника може бути доставлено до органу поліції.

У випадках, прямо передбачених законами України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, установлення особи, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення допускається адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів.

Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративні правопорушення, визначені пунктом 1 частини другої статті 262 КУпАП, проводиться уповноваженими посадовими особами органів поліції.

Відтак, положення зазначених вище нормативних актів наділяють посадових осіб Національної поліції правом проводити адміністративне затримання у випадках передбачених законом. Більше того, з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо його складення є обов`язковим, порушника може бути доставлено до органу поліції, а тому доставка особи для складання відповідного протоколу, тим більше у ситуації коли така особа відмовляється назвати свої анкетні дані чи надати документи, які засвідчують її особу, не може вважатися неправомірною.

Що ж стосується подій які мали місце у Галицькому відділенні поліції, то суд повторно зазначає, що такі виходять за межі пред`явленого обвинувачення та, відповідно, межі судового розгляду, адже стосуються подій, які мали місце після вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення.

Отже, суд відхиляє зазначені доводи обвинуваченої, як безпідставні.

Окремо, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

В процесі судового розгляду ОСОБА_4 заявляла клопотання про повторний виклик свідка ОСОБА_16 , а також витребування матеріалів кримінального провадження №42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року для їх дослідження в судовому засіданні.

Водночас, як наведено вище, судом встановлено, що досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року відновлене та триває.

У свою чергу, згідно положень ст. 222 КПК України, відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Аналіз наведених положень КПК України свідчить про те, що розголошення відомостей досудового розслідування може бути здійснене лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

Відповідного дозволу суду не надано.

Відповідно до положень ст. 3 КПК України, сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідування, керівник органу дізнання, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, особа, стосовно якої зібрано достатньо доказів для повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, але не повідомлено про підозру у зв`язку з її смертю, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.

Згідно ст. 60 КПК України, заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим.

Заявник має право:

1) отримати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію;

1-1) отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань;

2) подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи;

3) отримати інформацію про закінчення досудового розслідування.

Заявник, який є викривачем, крім передбачених цією статтею прав, має право в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції", отримувати інформацію про стан досудового розслідування, розпочатого за його заявою чи повідомленням.

Інформація надається слідчим або прокурором у строк не більше п`яти днів з моменту подання заяви.

Згідно ч. 1 ст. 66 КПК України, свідок має право:

1) знати, у зв`язку з чим і в якому кримінальному провадженні він допитується;

2) користуватися під час давання показань та участі у проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями статті 50 цього Кодексу;

3) відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім`ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім`ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями статті 65 цього Кодексу не підлягають розголошенню;

4) давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших відомостей, які йому важко тримати в пам`яті;

6) на відшкодування витрат, пов`язаних з викликом для давання показань;

7) ознайомлюватися з протоколом допиту та заявляти клопотання про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, а також власноручно робити такі доповнення і зауваження;

8) заявляти клопотання про забезпечення безпеки у випадках, передбачених законом;

9) заявляти відвід перекладачу.

Як наведено вище, у зазначеному кримінальному провадженні ОСОБА_4 має статус заявника та допитана як свідок.

Таким чином, ОСОБА_4 , не маючи передбаченого законом процесуального права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження (окрім протоколу її допиту як свідка), на стадії досудового розслідування, виходячи з її статусу у кримінальному провадженні №42017141040000100 від 12 жовтня 2017 року, фактично вимагала та клопотала перед судом вжити заходи та ухвалити рішення щодо порушення вимог закону стосовно розголошення відомостей досудового розслідування з порушенням встановленої процедури, що є неприйнятним.

Крім того, ОСОБА_4 надала суду фото свого перебування, за її словами, у Галицькому ВП ГУНП у Львівській області, зокрема незаконних, на її думку, дій поліцейських та застосування до неї кайданок. Разом з тим, за твердженням самої ж обвинуваченої, ці факти мали місце у відділі поліції, тобто вже після того, як вона була доставлена туди службовим автомобілем у якому спричинила тілесні ушкодження потерпілому. Отже, ці обставини виходять за межі судового розгляду та визначені ч. 1 ст. 337 КПК України. Крім того, як наведено вище, жодних фактів, які ставлять під сумнів правомірність дій поліцейських з моменту початку спілкування з ОСОБА_4 на вулиці Театральній і до моменту доставки її до Галицького ВП ГУНП у Львівській області судом у цій справі не встановлено. Зокрема, в ході розгляду справи не встановлено даних до наявність підстав для застосування положень ст. 36 (Необхідна оборона), 37 (Уявна оборона), 39 (Крайня необхідність) КК України.

Суд оцінюючи обставини встановлені в ході розгляду справи, виходить з того, що для з`ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.

Характерною ознакою прямого умислу є також бажання настання злочинного наслідку, що був задуманий, щодо матеріальних злочинів, і бажання вчинення злочинного діяння - щодо формальних злочинів. У такого роду бажанні знаходить своє вираження вольова ознака умислу як його найважливіша і відмінна риса. Наявністю бажання настання злочинного наслідку при вчиненні злочину з матеріальним складом прямий умисел відрізняється від інших форм і видів вини. Бажання, як вольовий початок, перебуває в нерозривній єдності із свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, і її здатністю передбачити наслідки свого діяння. За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на визначений (конкретизований), невизначений (неконкретизований) і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного конкретного наслідку. Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків.

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

У разі заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень за відсутності умислу на вбивство або заподіяння більш тяжкої шкоди здоров`ю дії винного слід кваліфікувати за наслідками, що фактично настали. Зазначене узгоджується у правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 26.05.2022 року (справа № 308/3530/19).

Суд виходить із сукупності усіх обставин вчиненого обвинуваченою діяння та погоджується з кваліфікацією діяння наданою органом досудового розслідування, оскільки тілесне ушкодження було безпосереднім наслідком спричиненого обвинуваченою укусу відповідної ділянки тіла потерпілого.

Суд також виходить з того, що в ході змагального процесу, з можливістю забезпечити подання належних доказів його учасниками, зокрема стороною захисту, жодних об`єктивних даних про те, що потерпілий отримав виявлені у нього ушкодження у інший час та за інших обставин не встановлено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому та наведені вище встановлені в ході розгляду справи обставини, спростовують доводи захисту щодо відсутності в діянні ОСОБА_4 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України.

Про наявність умислу особи свідчать конкретні дії винної під час вчинення злочину.

У п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 року "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" роз`яснено, що мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації злочину полягає у заставленні ознак установленого судом злочинного діяння і ознак злочину, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, і формулюванні висновку про їх відповідність.

У п.22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 07.02.2003 року "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи" наведено, що суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Стаття 94 КПК визначає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності усіх, у тому числі, непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою.

Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона обвинувачення стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК України, усі сумніви доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

У відповідності до ст. 2 ч. 1 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Суд за наявності наданих стороною обвинувачення доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_4 у скоєнні інкримінованого їй злочину приходить до висновку, що її вина доведена поза розумним сумнівом.

При цьому, наводячи такі висновки, суд враховує також і наступне.

Забезпечуючи неухильне виконання загальних засад кримінального судочинства - верховенства права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, суд створив належні умови для реалізації сторонами кримінального провадження їхніх процесуальних прав, забезпечив сторонам свободу у поданні своїх доказів і доведенні їх переконливості, надав можливість реалізувати право на ініціювання клопотань під час дослідження обставин справи, дотримався принципів змагальності сторін та вважає, що можливості здобуття інших доказів вичерпано.

За правилами частини третьої статті 373 КПК України, обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється тільки за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні злочину. З`ясувавши фактичні обставини справи шляхом дослідження поданих доказів, оцінки кожного з них з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, діючи в межах своїх повноважень та компетенції, суд дійшов висновку про наявність належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів доведення поза розумним сумнівом вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.345 КК України.

Суд підкреслює, що в процесі розгляду справи йому надано прямі та незалежні докази винуватості обвинуваченої, окрім самих показів свідків – поліцейських, зокрема висновок експерта та матеріали які визначали характер діяльності і завдання поліцейських під час виконання службових обов`язків, підстави їх перебування на місці виявлення ОСОБА_4 .

У свою чергу, законність вимоги поліцейських до обвинуваченої ґрунтувалась на конкретних нормах закону та була безпосередньо пов`язана із виконанням поставленого перед поліцейськими службового завдання, тобто дії поліцейських переслідували легітимну мету.

В частині першій статті 337 КПК України унормовано проведення судового розгляду лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, при цьому, за змістом статті 370 КПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК України.

Оскільки наведена вище кваліфікація знайшла своє підтвердження в ході судового провадження, суд прийшов до висновку, що ОСОБА_4 скоїла умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження, у зв`язку з виконанням цим працівником службових обов`язків, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.345 КК України.

Аналіз показань обвинуваченої, потерпілого, свідків, дослідження документальних доказів та висновків експертизи, обстановка та обставини вчинення злочину, поза розумним сумнівом доводять, що ОСОБА_4 вчинила інкриміноване їй правопорушення.

Варто відзначити і те, що озвучена стороною захисту версія про самооборону ОСОБА_4 не знайшла свого підтвердження в процесі розгляду справи. Більше того, очевидним є те, що саме поведінка ОСОБА_4 , яка відмовилась пред`являти свої документи та виконувати законні розпорядження поліцейських, які перебували у форменому одязі та представились перед обвинуваченою, стала наслідком дій по її супроводу до відділу поліції для встановлення особи.

Цілком логічним виглядає той факт, що інші поліцейські які були в службовому автомобілі у якому ОСОБА_4 доставляли до відділення поліції, не бачили моменту укусу, адже обвинувачена знаходилась на задньому сидінні посередині та природним є те, що пасажири автомобіля дивляться уперед або у вікна авто, а не у середину салону на пасажира, який перебуває посередині. Отже, доводи сторони захисту у цій частині також є необґрунтованими та непереконливими.

Крім того. не може залишитись поза увагою і те, що протягом усього провадження у суді, незважаючи на неодноразові та детальні роз`ясненням судом вимог закону щодо процедури судового розгляду, обвинувачена неодноразово дозволяла собі висловлювати висновки від імені головуючого, які судом не проголошувались, адже такі повинні робитись у нарадчій кімнаті під час ухвалення вироку. Більше того, маючи можливість задати питання потерпілому та свідкам, обвинувачена надавала оцінку тим питанням, які, на її думку, повинен був поставити чи ставив суд, тому чи іншому учаснику провадження.

При цьому, суд детально роз`яснив в процесі судового розгляду учасникам провадження, зокрема обвинуваченій, положення статті 321 КПК України відповідно до яких, головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з`ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи з судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження. Головуючий у судовому засіданні вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку.

Водночас, виходячи зі змісту промови обвинуваченої у судових дебатах такі роз`яснення суду залишені нею поза увагою.

Варто також відзначити, що обвинувачена у своїй промові в судових дебатах ставила під сумнів об`єктивність судового розгляду внаслідок того, що суддя «не дав можливості в суді розпитати прокурора щодо камер спостережень і сам цього не зробив» (цитата з тексту письмової промови обвинуваченої у дебатах), а також «суддею не ставилось питання щодо проведення слідчого експерименту». Водночас, чинний КПК України не встановлює можливості проведення допиту прокурора, який підтримує обвинувачення, під час розгляду обвинувального акту у суді. У свою чергу, жодним з учасників провадження, зокрема обвинуваченою чи її захисником, не ініційоване перед судом питання проведення слідчого експерименту за встановленою процесуальним законом процедурою. Фактично таке твердження обвинуваченої вказує на те, що суд повинен був з власної ініціативи вжити заходи для отримання додаткових доказів, що є категорично неприйнятно з точки зору дотримання принципів неупередженості суду та змагальності під час процесу.

Суд також враховує те, що ОСОБА_4 має статус «Мати-героїня» та відомості щодо її сімейного становища, натомість такі обставини не можуть слугувати підставою для неправомірної поведінки і не можуть надавати індульгенцію тому чи іншому учаснику провадження чи громадянину від вчинення злочину.

Суд також відзначає, що з метою реалізації права на захист в ході розгляду справи обвинуваченій надавалась можливість узгодити позицію сторони захисту із адвокатом, підготуватись для надання свідчень в судовому засіданні, підготуватись до дослідження доказів, неодноразово надавались на ознайомлення матеріали судового провадження та вручались копії дисків із фіксацією перебігу судового засідання, надавалась можливість підготуватись до судових дебатів та останнього слова. Зокрема, з метою реалізації наведених процесуальних прав обвинуваченою, судом оголошувались перерви в судовому засіданні.

В ході судового розгляду судом детально проаналізовано поведінку обвинуваченої після вчинення кримінального правопорушення, рівень суспільної небезпеки ОСОБА_4 , наслідки суспільно-небезпечного діяння останньої, дані про її особу та спосіб життя, ймовірність вчинення нею нових злочинів, зважено на усі обставини кримінального провадження в їх сукупності. Зокрема, судом витребувано досудову доповідь органу пробації.

Разом з тим, вирішуючи питання призначення покарання, суд враховує наступне.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст. 345 КК України, вчинене ОСОБА_4 , карається обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Відповідно до ст.12 КК України, нетяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п`яти років.

Згідно ч. 1 ст. 49 КК України, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років;

3) п`ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2 цієї частини;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п`ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Судом встановлено, що з моменту вчинення обвинуваченою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК України, тобто з 14.07.2017 року, на момент постановлення даного вироку минуло більше п`яти років.

У постанові від 18 червня 2020 року (справа № 756/6876/19, провадження № 51-5464 км 19) Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, серед іншого зазначив наступне:

«системний аналіз вжитих у кримінальному законі формулювань «звільнення від покарання (ч.ч. 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» (ст.ст. 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України) дає підстави зробити висновок, що під звільненням від покарання із застосуванням інших заходів примусу слід розуміти звільнення не від конкретного покарання, визначеного в санкції статті чи призначеного судом, а від його призначення, як виду примусових заходів в цілому. Таким чином, суд, приймаючи рішення про звільнення неповнолітньої від покарання із застосуванням заходів виховного характеру відповідно до ч. 2 ст. 373 КПК України, постановляє вирок, яким визнає обвинуваченого винуватим у вчиненому злочині, керуючись ст. 105 КК України звільняє його від покарання без визначення його виду і розміру та застосовує примусові заходи виховного характеру.».

Крім того, у постанові від 19 березня 2024 року (справа № 756/3924/20, провадження № 51-5550км23) Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду, серед іншого, навів наступне.

«Згідно з ч. 5 ст. 74 КК України особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 цього Кодексу.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, і до набрання вироком законної сили минуло три роки.

Також за вимогами ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» під час застосування норм права суди повинні враховувати висновки Верховного Суду, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи прокурора про те, що суди першої та апеляційної інстанцій на обґрунтування своїх рішень помилково послалися на постанову Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 червня 2020 року (справа № 756/6876/19, провадження № 51-5464км19), не є слушними. Так, у вказаній постанові зазначено, що системний аналіз вжитих у кримінальному законі формулювань «звільнення від покарання (частини 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» (статті 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України) дає підстави зробити висновок, що під звільненням від покарання слід розуміти звільнення не від конкретного покарання, визначеного в санкції статті чи призначеного судом, а від його призначення як виду примусових заходів у цілому.

Отже, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, та на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнив його від покарання без визначення його виду і розміру, із чим правильно погодився апеляційний суд, а тому доводи касаційної скарги прокурора вважає необґрунтованими.»

У постанові від 06 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18, провадження № 51-413 кмо 21) Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду навела наступні висновки.

«За змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частинами 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок відповідно роз`яснити особі, яка притягується до кримінальної відповідальності те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчились строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення.

Нероз`яснення судом першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що потягнуло неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК за умов:

- на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчились строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення;

- ця особа не подавала до апеляційного суду відповідне клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності і суд апеляційної інстанції не роз`яснив відповідно до положень ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням;

- така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності.»

На виконання вимог п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частин 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК України, судом роз`яснено ОСОБА_4 , яка притягується до кримінальної відповідальності, те, що на момент судового розгляду закінчились строки давності притягнення її до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також роз`яснено право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення.

Обвинувачена ОСОБА_4 , після відповідних роз`яснень суду, заперечила проти закриття кримінального провадження з цієї підстави.

Виходячи з наведених доводів та мотивів суд приходить до висновку, що на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України ОСОБА_4 слід звільнити від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Запобіжний захід до обвинуваченої у даному кримінальному провадженні не застосовувався.

Речові докази та судові витрати по справі відсутні.

Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся.

Керуючись ст. 368, 370, 374 КПК України,

ухвалив:

ОСОБА_4 визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України.

На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_4 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Судове рішення суду першої інстанції не може бути оскаржене в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 цього Кодексу.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду через Галицький районний суд міста Львова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору. Інші учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Головуючий суддя ОСОБА_1