Постанова від 31 березня 2026 р. у справі №462/2757/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 462/2757/25 Головуючий у 1 інстанції: Боровкова Д.О.

Провадження № 22-ц/811/3292/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Підлужного В.І.

з участю: ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 – Ткаченко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м.Львова від 18 серпня 2025 року,-

ВСТАНОВИВ:

у квітні 2025 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 06 серпня 2000 року вони з відповідачем перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2020 року між ними розірвано. 21 березня 2014 року між АТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір №728/210314 та договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Вважає, що оскільки кошти за укладеним кредитним договором №728/210314 від 21 березня 2014 року витрачено сторонами в інтересах сім`ї, а саме на придбання квартири, яка на підставі рішення суду визнана спільним майном подружжя, а також той факт, що заборгованість за вказаним кредитним договором з моменту її звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу і до моменту повного погашення кредитної заборгованості, до 30 квітня 2024 року, сплачувалась нею особисто, а тому вона має право на зворотну вимогу (регрес) до відповідача про стягнення з останнього половини суми коштів, сплачених на підставі кредитного договору.

З наведених підстав просить стягнути з ОСОБА_1 на її користь в порядку регресу сплаченого боргового зобов`язання за кредитним договором № 728/210314 від 21 березня 2014 року грошові кошти в розмірі 813 230.07 грн., з яких 804539.82 грн. – ануїтетні платежі та 8 690.25 грн. – страхові платежі.

Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 18 серпня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку зворотної вимоги (регресу) до солідарного боржника 1/2 частку боргового зобов`язання у розмірі 813 230 гривень 07 коп. та судовий збір в розмірі 8 132 гривні 30 коп. Всього стягнуто – 821 362 гривні 37 коп.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення прийшов до помилкового висновку, що кошти, отримані за кредитним договором №728/210314 від 21 березня 2014 року були витрачені в інтересах сім`ї, оскільки як під час перебування у зареєстрованому шлюбі так і після його розірвання, внаслідок недобросовісних дій позивачки його було позбавлено можливості володіти та користуватися належним йому майном. Вказує, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 жовтня 2023 року у цивільній справі № 372/31/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, було визнано спільною сумісною власністю подружжя різного роду нерухоме майно, зокрема, й спірну квартиру, а також відмовлено у задоволенні аналогічної вимоги ОСОБА_2 про стягнення з відповідача половини залишку зобов`язання за кредитним договором. Звертає увагу на те, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що вказана норма СК України хоча й містить положення про виникнення обов`язків у другого з подружжя, однак не кваліфікує ці обов`язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов`язання. Стверджує, з березня 2014 року і до моменту розірвання шлюбу він одноособово здійснював оплату за кредитним договором на суму 1 148 000,00 грн., оскільки позивачка отримувала дохід лише у вигляді заробітної плати та інших джерел доходу не мала. Вказує, що позивачкою було добровільно сплачено залишок заборгованості за вказаним кредитним договором та заявлено вимогу про відшкодування половини завчасно добровільно сплаченої суми, яка є предметом даного спору. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що кредитні кошти за кредитним договором №728/210314 від 21 березня 2014 року були витрачені в інтересах сім`ї, а саме на придбання квартири АДРЕСА_1 , заборгованість в розмірі 1626460,15 грн. в подальшому була повністю погашена позивачкою, що свідчить про виконання саме нею зобов`язань за кредитним договором, а відтак підставною є її вимога до відповідача про стягнення в порядку регресу 1/2 частки від суми сплачених коштів.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, з 06 серпня 2000 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 липня 2020 року між ними розірвано.

21 березня 2014 року між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 , за згоди ОСОБА_1 , було укладено договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., реєстраційний № 1689.

Того ж дня, 21 березня 2014 року між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 728/210314, відповідно до умов якого позивачка отримала кредит в розмірі 1 046 000,00 грн на придбання нерухомості на вторинному ринку, зі сплатою 14,99 % річних, зі строком дії до 20 березня 2034 року, з умовою здійснення страхування.

21 березня 2014 року між ПАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 728/210314, відповідно до умов якого для забезпечення вимог іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору № 728/210314 від 21 березня 2014 року ОСОБА_2 передала в іпотеку ПАТ «БМ Банк» квартиру АДРЕСА_1 . У пункті 6.10 договору іпотеки зазначено, що договір укладається за попередньою письмовою згодою чоловіка іпотекодавця – ОСОБА_1 .

На виконання умов кредитного договору № 728/210314 від 21 березня 2014 року в частині здійснення страхування між ОСОБА_2 та ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» було укладено наступні договори: договір НВБ № 177/000/200009889 від 24 грудня 2020 року добровільного страхування від нещасних випадків, договір серії МЗ № 177/000/200009888 від 24 грудня 2020 року добровільного страхування майна, договір НВБ № 177/000/220005786 від 23 грудня 2021 року добровільного страхування від нещасних випадків, договір серії МЗ № 177/000/220005787 від 23 грудня 2021 року добровільного страхування майна.

На виконання умов вищезазначених договорів страхування позивачкою було сплачено 7883,00 грн та 9497,50 грн, що підтверджується квитанціями № 0.0.1956487757.1 та № 0.0.2437583725.1.

З виписки по транзитному рахунку № НОМЕР_1 вбачається, що в період з 01 листопада 2019 року по 01 травня 2024 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 728/210314 від 21 березня 2014 року ОСОБА_2 було сплачено 1609079,65 грн.

Відповідно до довідки АТ «Таскомбанк» (правонаступника ПАТ «БМ БАНК») від 09 липня 2024 року № 23/531 кредитний договір № 728/210314 від 21 березня 2014 року припинив свою дію з 01 травня 2024 року у зв`язку з повним виконанням позичальником ОСОБА_2 зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Матеріалами справи також підтверджується, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

-визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 наступне майно: 1/4 частку земельної ділянки загальною площею 0,054 га, кадастровий номер 3223155400:04:014:0065 за адресою АДРЕСА_2 ; 1/4 частку квартири АДРЕСА_3 ; квартиру АДРЕСА_1 ; транспортний засіб марки Lexus RX350, 2011 р.в., д.н.з. НОМЕР_2 ; транспортний засіб марки BMW X5, 2011 р.в., д.н.з. НОМЕР_3 ;

-визнано за ОСОБА_2 в порядку поділу майна подружжя право особистої приватної власності на 1/4 частку земельної ділянки загальною площею 0,054 га, кадастровий номер 3223155400:04:014:0065 за адресою: АДРЕСА_2 ; 1/4 частку квартири АДРЕСА_3 ; автомобіль марки Lexus RX350, 2011 р.в., д.н.з. НОМЕР_4 ;

-визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

-стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за належну їй 1/2 частку автомобіля BMW X5, 2011 р.в., д.н.з. НОМЕР_3 в розмірі 326 950 грн.; 1/2 частину витрат, понесених на утримання спільного сумісного майна подружжя 107 200,5 грн.; 536 064 грн. різницю рівності часток в майні подружжя, а всього стягнуто 970 214грн. 50 коп.;

-в задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зміст статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин, за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.

Разом з тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Статтею 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов`язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов`язань за кредитом.

Борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, враховуються при поділі майна (пункти 23,24 Пленум Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Внаслідок придбання подружжям квартири в кредит боргові зобов`язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, який підписав договір. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

Виконання кредитних зобов`язань, які виникли у обох з подружжя, за рахунок коштів одного з них (у тому числі і частково) може бути підставою для вимог до іншого подружжя, в тому числі і за правилами статті 544 ЦК.

Так, відповідно до ст. 544 ЦК України, боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов`язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці. Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та в постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц (провадження № 61-17824св18).

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надання відповідачем згоди на купівлю квартири, що зазначено в самому договорі купівлі-продажу, в сукупності з іншими доказами, які містяться в матеріалах справи, а саме кредитним договором, укладеним в той самий день, що і договір купівлі продажу квартири, підтверджує факт придбання ОСОБА_2 квартири в інтересах сім`ї за кредитні кошти.

Зважаючи на те, що ОСОБА_2 після припинення шлюбних відносин із ОСОБА_1 за особисті кошти сплатила банку заборгованість за кредитним договором від 21 березня 2014 року у розмірі 1 626 460.15 грн., що підтверджується наявними у справі належними та допустимими доказами, всебічно перевіреними та проаналізованими судом, правильним є і висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки половини цієї суми – 813 230. 07 грн., оскільки такий висновок суду відповідає положенням ст. 544 ЦК України, згідно якої боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що кошти, отримані за кредитним договором №728/210314 від 21 березня 2014 року не були витрачені в інтересах сім`ї, оскільки як під час перебування у зареєстрованому шлюбі, так і після його розірвання, внаслідок недобросовісних дій позивачки апелянт був позбавлений можливості володіти та користуватися квартирою, належною йому та позивачці на праві спільної сумісної власності, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки ці обставини не спростовують встановленого законом обов`язку відповідача, як солідарного боржника за кредитним договором, сплатити позивачу половину внесеної ним за рахунок особистих коштів на погашення суми кредиту.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України є безпідставними, оскільки правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

Доводи апелянта про те, що ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції залишив поза увагою те, що аналогічні за своєю суттю позовні вимоги вже були предметом розгляду в справі між тими самими сторонами, за результатами розгляду якої Обухівським районним судом Київської області було ухвалено рішення від 18 жовтня 2023 року, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на таке.

Як вбачається з рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 жовтня 2023 року, суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання солідарним боргом подружжя залишку зобов`язань за кредитним договором №728/210314 від 21.03.2014 року дійшов висновку про те що вказана вимога є передчасною, сума боргу визначена без врахування реальних подій, які можуть мати місце.

А відтак, заявлені позивачем позовні вимоги у даній справі є відмінними, оскільки стосуються вже виконаного ОСОБА_2 кредитного зобов`язання..

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 18 серпня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 01.04.2026 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк