Постанова від 31 березня 2026 р. у справі №158/865/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2026 рокуЛьвівСправа №158/865/26 пров. №А/857/15312/26

Восьмий апеляційний адміністративний суду складі колегії суддів:

головуючого-судді Кузьмича С. М.,

суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.,

за участю секретаря Єршової Ю.С.,

представника позивача Житкової А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Львові справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України у Волинській області на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 02 березня 2026 року (ухвалене головуючим – суддею Корецькою В.В. о 15 год. 46 хв. у м. Ківерці, повне судове рішення складено 03 березня 2026 року) у справі № 158/865/26 за адміністративним позовом Управління Державної міграційної служби України у Волинській області до громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про продовження строку затримання з метою забезпечення примусового видворення.

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що для забезпечення виконання рішення суду про примусове видворення позивачем було вжито всіх заходів, у ході яких щодо ідентифікації особи встановлено, що останній є громадянином Республіки Грузія ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 . Зазначене унеможливлює надання органами дипломатичної служби України будь-якого сприяння в ідентифікації особи та відповідному документуванні відповідача, відносно якого прийнято рішення про примусове повернення за межі України. Враховуючи наведене, просив суд продовжити строк затримання відповідача з метою забезпечення ідентифікації та примусового видворення за межі території України на строк 6 місяців.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 02.03.2026 в задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що відповідач не йде на співпрацю та відмовляється заповнювати будь які документи. Окрім того, відсутність можливості виконати судове рішення про примусове видворення відповідача за межі України з незалежних від сторін причин протягом тривалого часу не може бути підставою для продовження строку затримання відповідача.

Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що ОСОБА_2 за час перебування в умовах Пункту тимчасового тримання іноземців (далі – ПТПІ) не співпрацює з органами ДМС з питань його ідентифікації, неодноразово відмовлявся заповнювати відповідні заяви анкети щодо підтвердження його особи. Також намагався самовільно залишити територію Волинського ПТПІ, та перебуває у міжнародному розшуку за обліками Інтерпол за ч. 2 ст. 126 КК рф. Про даний факт неодноразово повідомлено відповідні органи прокуратури та національної поліції для відповідного правового реагування, крім того додатково проінформовано Службу безпеки України у Волинській області, щодо репатріації останнього у рф тому з об`єктивних причин продовжує утримуватись у ПТПІ.

Оскільки, ОСОБА_2 перебуває у міжнародному розшуку по лінії Інтерполу, це суттєво ускладнює проведення процедури примусового видворення та потребує взаємодії з компетентними органами іноземних держав у межах міжнародно-правових механізмів. В межах своїх повноважень Управління направило відповідну інформацію до Служби безпеки України для відповідного правового реагування.

Відповідач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

В судовому засіданні представниця відповідача, заперечила проти задоволення апеляційної скарги та надала пояснення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представницю відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін, з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що 08.07.2025 працівниками УМП ГУНП у Волинській області був виявлений громадянин республіки Грузія ОСОБА_3 , та в подальшому доставлений до Управління ДМС України у Волинській області з метою перевірки законності перебування та проживання на території України.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 09.07.2025 відповідача було затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, строком на 6 (шість) місяців.

На підставі даного рішення відповідач поміщений до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України (далі – Волинське ПТПІ).

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 18.12.2025 продовжено строк затримання громадянина Республіки Грузія ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (він же ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ), з метою забезпечення примусового видворення за межі території України, строком на 2 (два) місяці.

Враховуючи відсутність співпраці з боку відповідача, позивач звернувся з позовом до суду про продовження строку затримання громадянина на строк шість місяців.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України, визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI.

Відповідно до ч.3 ст.3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

За змістом абз.1 ч.4 ст.30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.

Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання іноземців або осіб без громадянства визначені статтею 289 КАС України.

Так, ч.1 цієї статті передбачає, що за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якої подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик її втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, яка вчинила порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальним органом чи підрозділом, органом охорони державного кордону або Служби безпеки України подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовна заява про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів:

1) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України;

2) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

3) взяття іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації;

4) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.

Відповідно до ч.11 ст.289 КАС України строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства цей строк може бути продовжений, але не більш як на вісімнадцять місяців.

Згідно з ч.12 ст.289 КАС України про продовження строку затримання не пізніш як за п`ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення чи реадмісію або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

За змістом ч.13 ст.289 КАС України умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:

1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;

2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.

Аналогічні положення визначено також пунктом 6 розділу ІІІ «Інструкції про примусове повернення та примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства», затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 №353/271/150 (далі – Інструкція).

Зазначений перелік умов є вичерпним, що також зазначено у постанові Верховного Суду від 28.01.2021 (справа № 743/1046/20).

З системного аналізу наведених вище правових норм суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що під час вирішення адміністративного позову про продовження строку затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, обов`язковому дослідженню судом підлягає, зокрема, неможливість ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення (реадмісію).

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абз.5 п.6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26.06.2003 №12-рп/2003).

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.

ЄСПЛ, судова практики якого підлягає застосуванню як джерело права, у справі «Ливада проти України» (рішення від 26.06.2014) зазначив, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.

У пункті 103 Рішення ЄСПЛ від 17.04.2014 «Справа «Анатолій Руденко проти України», стало остаточним 17.07.2014 (№50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява №26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява №36760/06, пункт 143, ЄСПЛ 2012).

ЄСПЛ у справі «Амюр проти Франції» (рішення від 25.06.1996) та у справі «Дугуз проти Греції» (рішення від 06.03.2001) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.

Відповідно до пункту 113 рішення ЄСПЛ у справі «Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 Конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції (рішення у справах «Куїн проти Франції», «Коломпар проти Бельгії»).

З огляду на викладене вище, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.

Як слідує з матеріалів справи, що попередньо позивачем надіслано запит №0701.11-8769/0701.1.3.-25 від 26.11.2025 р. до Аташе поліції Грузії в Україні щодо підтвердження особи та видачі паспортного документа на ім`я ОСОБА_2 .

10.12.2025 від Аташе поліції Грузії в Україні отримано відповідь про підтвердження особи ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та приналежність йому дійсного паспорту громадянина Грузії НОМЕР_1 .

Відтак, даною відповіддю фактично підтверджено особу відповідача компетентними органами країни його походження.

Ба більше, в рішенні Ківерцівського районного суду Волинської області від 17.12.2025 у справі №158/3778/25 зазначено, що у судовому засіданні встановлено, що відповідач, який при затриманні назвався ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично ідентифіковано, як громадянина Республіки Грузія ОСОБА_1 , на підставі копії паспорта громадянина Грузії НОМЕР_1 .

Згідно ч.4 ст.78 КАСУ Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Разом з цим, як зазначив суд першої інстанції, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що відповідач не йде на співпрацю та відмовляється заповнювати будь які документи.

Окрім того, відсутність можливості виконати судове рішення про примусове видворення відповідача за межі України з незалежних від сторін причин протягом тривалого часу не може бути підставою для продовження строку затримання відповідача.

Колегія суддів поділяє твердження суду першої інстанції, що сам по собі факт перебування в базі Інтерполу (за відомостями (інформацією) рф) не є правовою підставою для продовження строку затримання в ПТПІ та не є умовою для продовження строку затримання, згідно вимог КАС України.

Аналізуючи наведені вище законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави для продовження строку затримання відповідача з метою забезпечення примусового видворення.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду — без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Волинській області залишити без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 02 березня 2026 року у справі № 158/865/26 – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. М. Кузьмич

судді А. Р. Курилець

О. І. Мікула

Повне судове рішення складено 03 квітня 2026 року