Рішення від 02 квітня 2026 р. у справі №160/27686/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2026 рокуСправа №160/27686/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування рішення №1997 від 03.09.2025р., зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

19.09.2025р. (згідно відомостей Нова пошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача №1997 від 03 вересня 2025 року за результатами розгляду рапорту позивача від 29 серпня 2025 року про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу, а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за матір`ю з числа осіб з інвалідністю ІІ групи;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 29 серпня 2025 року про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», та прийняти за результатами розгляду рішення про звільнення позивача з військової служби.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він є військовослужбовцем та проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 . Його мати – ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є особою з інвалідністю І групи Б з 01.04.2024р., яка потребує постійного стороннього догляду. Його сестра – ОСОБА_3 не має можливості здійснювати догляд за матір`ю, у зв`язку з тим, що постійно проживає в США, а його батько – ОСОБА_4 , є інвалідом ІІ групи по зору з 07.03.2024р. Позивач вказав у позові, що 29.08.2025р. звернувся до відповідача з рапортом про його звільнення з військової служби, у зв`язку з необхідністю догляду за своєю матір`ю, з долученням до нього всіх необхідних документів, що підтверджують необхідність такого догляду, однак, відповідачем за результатами його розгляду було прийнято рішення, викладене у листі від 03.09.2025р. №1997, за яким йому було відмовлено у звільненні з військової служби у зв`язку із наявністю у матері доньки – ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 (іншого члена сім`ї першого ступеню споріднення). Позивач не погоджується із вказаним рішенням відповідача, вважає його протиправним посилаючись на те, що його сестра постійно проживає в США, є громадянкою США, відтак, вона не є членом сім`ї його матері та реально не може здійснювати за нею постійний догляд через ці обставини, вказав, що у розумінні приписів ч.12 ст.26 Закону №2122-ІХ вважається, що така особа є відсутньою (постанова Верховного Суду від27.02.2025р. у справі №380/16966/24), у зв`язку з чим, на переконання позивача, він має право на звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за своєю матір`ю, особою, з інвалідністю ІІ групи, тому за захистом своїх порушених прав та інтересів звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою суду від 14.10.2025р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано, зокрема, відповідача протягом 15 днів після отримання цієї ухвали суду надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності відмови позивачеві у його звільненні згідно п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зазначена ухвала суду разом із адміністративним позовом та доданими до нього документами було отримана відповідачем у його електронному кабінеті 26.09.2025р. (адміністративний позов), 15.10.2025р. (ухала суду), що є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце судового розгляду даної справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.

На виконання вимог вище зазначеної ухвали суду, 16.10.2025р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позов, у якому відповідач просив у задоволенні даного позову позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що при розгляді рапорту позивача з Акту обстеження сімейного стану військовослужбовця від 14.08.2025р. №7 ІНФОРМАЦІЯ_3 було встановлено наявність працездатної особи першого ступеня споріднення – ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є рідною сестрою позивача та рідною донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_4 і яка в силу закону також зобов`язана доглядати за своїми батьками, тому у задоволенні рапорту про його звільнення з військової служби було відмовлено у зв`язку з наявністю працездатної особи першого ступеня споріднення – рідної сестри позивача, яка в силу закону зобов`язана піклуватися та утримувати своїх батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Відповідач зазначив, що доказів неможливості догляду за своїми батьками з боку його сестри, її обмежень у юридичних правах, ні до рапорту, ні до позову позивачем не додано з чого можна зробити висновок, що за батьками з інвалідністю в силу закону зобов`язані доглядати всі діти, які не мають юридичних обмежень, законодавством України не передбачено врегулювання питання коли один з дітей постійно проживають за межами України, а інший автоматично зобов`язаний виконувати обов`язок по догляду за батьками за двох дітей з відповідними юридичними наслідками.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 03.04.2026р. у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об`єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 03.04.2026р.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 03.04.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до приписів ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 02.01.2025р. проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується копією паспорта позивача НОМЕР_2 від 11.03.1999р. та копією довідки (форма 5) в/ч НОМЕР_1 від 16.09.2025р. №656, наявних у справі.

Як встановлено судом із матеріалів справи, починаючи з 27.05.2025р. та протягом серпня 2025р. позивач звертався до відповідача із рапортами та зверненнями з питань звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а саме: необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю – ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи, в свою чергу, в/ч НОМЕР_1 вживалися заходи щодо проведення обстеження сімейного стану позивача шляхом направлення відповідних звернень до ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що свідчать відповідні копії рапортів, звернень позивача та відповідача.

29.08.2025р. позивач звернувся до свого безпосереднього командира (по команді) з рапортом в/ч НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 ч. 12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з підстав, а саме: у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків, який є особою з інвалідністю І чи ІІ групи та його не бажанням продовжувати військову службу, що підтверджено змістом копії наведеного рапорту.

Також зі змісту наведеного рапорту видно, що до нього позивачем були долучені наступні копії нотаріально засвідчених документів: копія паспорту ОСОБА_1 ; свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 ; картка фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 ; військовий квиток ОСОБА_1 ; паспорт батька ОСОБА_4 ; картка фізичної особи-платника податків ОСОБА_4 ; довідка МСЕК серії 12 ААГ №562796; паспорт матері ОСОБА_2 ; картка фізичної особи-платника ОСОБА_2 ; довідка МСЕК серії 12 ААГ №571059; Акт сумісного проживання з батьками; свідоцтво про шлюб батьків – ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

За результатами розгляду зазначеного рапорту позивача відповідачем було прийняте рішення, оформлене листом від 03.09.2025р. №1997, зі змісту якого судом встановлено, що у зв`язку із тим, що з наданого пакету документів та Акту від 14.08.2025р. №7 ІНФОРМАЦІЯ_3 вбачається наявність працездатної особи першого ступеня споріднення – ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є рідною сестрою позивача та рідною донькою ОСОБА_2 (матері позивача), яка в силу закону зобов`язана доглядати та утримувати своїх батьків, позивачеві у звільнення з військової службу у зв`язку з необхідністю постійного догляду за його матір`ю – ОСОБА_2 , було відмовлено.

Наведена відмова відповідача у звільненні з військової служби за рапортом позивача від 29.08.2025р., оформлена листом від 03.09.2025р. №1997, є предметом цього спору.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно з пунктом 20 ч.1 ст.106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Також Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом.

В подальшому, Указами Президента України воєнний стан продовжувався. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №2232-ХІІ).

Визначення військової служби міститься у частині першій статті 2 Закону №2232-ХІІ та означає державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

За приписами частини другої цієї ж статті Закону проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно з частинами третьою і четвертою статті 2 Закону №2232-ХІІ громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Так, пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Підстави звільнення з військової служби визначені ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ.

Звертаючись з рапортом від 29.08.2025р., позивач послався на абз.3 п.п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, відповідно до приписів якого військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Так, п.3 ч.12 цієї статті визначено, що під час дії військового стану військовослужбовці звільняються з військової служби у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Судом установлено, що позивач звернувся до відповідача із рапортом від 29.08.2025р. про звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідністю І групи, що підтверджено копією Довідки МСЕК серії 12ААГ №571059, яка за висновком МСЕК потребує постійного стороннього догляду.

При цьому, як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачем відповідачу надавалися відомості про те, що його сестра ОСОБА_3 , є громадянкою США, постійно проживає у Сполучених Штатах Америки, відтак, не може здійснювати постійного догляду за своєю матір`ю, що було підтверджено копією паспорту сестри позивача № НОМЕР_4 .

Проте, листом від 03.09.2025р. за №1997 відповідач у звільненні з військової служби із наведених вище підстав позивачеві відмовив посилаючись на наявність іншого члена сім`ї, а саме: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є донькою матері позивача – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , тобто наявності особи першого ступеня споріднення.

Оцінюючи такі підстави для відмови у звільнення з військової служби за нормами на абз.3 п.п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, судом враховується наступне.

Як вже зазначалося вище, підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону №2232-ХІІ.

Зокрема, п.3 ч.12 цієї статті встановлено, що під час дії військового стану військовослужбовці звільняються з військової служби у зв`язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

З конструкції цієї норми вбачається, що законодавством передбачено три умови, за наявності яких позивача може бути звільнено з військової служби:

- один із батьків військовослужбовця чи батьків дружини (чоловіка) є особою з інвалідністю І чи ІІ групи;

- така особа з інвалідністю потребує постійного догляду;

- відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Приналежність матері позивача до осіб з інвалідністю першої групи Б та потреба у постійному догляді підтверджується матеріалами справи, зокрема, копією Довідки до акту огляду МСЕК серії 12ААГ №571059 та відповідачем не заперечується.

Як зазначено, абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю І групи. При цьому, така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім`ї першого або другого ступеня споріднення через об`єктивні причини не може виконувати відповідні обов`язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).

Тобто, вказану норму слід тлумачити не лише як їх юридичну чи фізичну відсутність, але й як об`єктивну неможливість виконання такими членами сім`ї, зокрема першого ступеня споріднення обов`язків по здійсненню постійного догляду за особою, з певних об`єктивно існуючих причин.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27.02.2025 у справі №380/16966/24 виснував, що «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до першого ступеня спорідненості є її батьки, чоловік або дружина, а також діти такої особи, у тому числі усиновлені.

Згідно статтею 1262 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до другого ступеня спорідненості є її рідні брати та сестри, баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері, а також її онуки.

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Таким чином, законодавством визначені критерії, за наявності яких особи складають сім`ю, яким є, зокрема спільне проживання.

Фізична наявність дочки, яка не проживає з матір`ю однією сім`єю, не є членом її сім`ї, і на даний час є громадянкою іншої держави (громадянкою США згідно копії паспорту № НОМЕР_4 ) та проживає в іншій країні вказує на ту обставину, що з об`єктивних причин дочка не має змоги і можливості здійснювати (а мати отримувати) відповідний догляд.

А отже, враховуючи наведені встановлені обставини, суд приходить до висновку, що дочка ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного стороннього догляду – ОСОБА_3 не може здійснювати реальний постійних догляд за своєю матір`ю.

Наявність інших осіб, які б мали можливість здійснювати такий догляд, крім позивача, за ОСОБА_2 (матір`ю позивача), судом не встановлено, а відповідачем таких доказів не надано.

У контексті наведених встановлених судом обставин та аналізу приписів згаданого вище чинного законодавства, суд вважає за необхідне зазначити, що загальноприйнято вважати, що принцип тлумачення закону на користь особи є однією з основних засад правової системи, яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи.

Цей принцип також часто відомий як "in dubio pro persona" або "in dubio pro homine" (латинською мовою), що означає "у вагомих сумнівах - на користь людини".

Важливо також відзначити, що принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10.01.1024 по справі №240/4894/23.

З цього приводу суд зазначає, що приведену у п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ умову, як відсутність інших осіб, які можуть здійснювати догляд, задля досягнення результату у вигляді звільнення з військової служби, можна розтлумачити таким чином, що це не означає лише фізичної відсутності інших осіб, які можуть здійснювати догляд, а також відсутність об`єктивної можливості здійснювати такий догляд (в даному випадку неможливість повернення із-за кордону), оскільки в протилежному випадку, особа, яка потребує догляду, буде позбавлена опіки з боку близької особи, тобто, не буде досягнута мета, на яку має законні очікування така особа.

За викладених обставин, із аналізу встановлених судом обставин та приписів чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивач має право на звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю догляду за своєю матірю – ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи, яка потребує постійного догляду згідно відомостей, які містяться у Довідці до акту МСЕК серії 12 ААГ № 571059 від 22.04.2024р., подані позивачем до рапорту від 29.08.2025р. копії документів були та є достатніми підставами для звільнення позивача – ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, а відтак, оспорюване рішення, оформлене листом від 03.09.2025р. за №1997, про відмову у звільненні з військової служби, слід визнати протиправним та скасувати.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, правомірність відмови у звільненні позивача з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку з не необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю, ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи, яка потребує постійного догляду), оформлена листом від 03.09.2025р. за №1997 за рапортом позивача та доданими до нього документами від 29.08.2025р., з урахуванням встановлених вище судом обставин та аналізу чинного наведеного законодавства, належними, достатніми та допустимими доказами відповідачем не доведена.

Є безпідставними та необґрунтованими доводи відповідача з приводу того, що позивачем до рапорту та до позову доказів неможливості догляду за своїми батьками сестрою позивача – ОСОБА_3 не надано, з огляду на те, що зазначене не відповідає дійсності, оскільки як відповідачеві, так і суду до позову позивачем було надано докази постійного проживання його сестри в США, яка є громадянкою США, що було підтверджено копією її паспорту, який не містить інформації про перетинання кордону України, що є належним та достатнім доказом проживання її за межами України та свідчить про те, що остання реально не може здійснювати догляд за своїми батьками, зазначені обставини відповідачем взагалі були проігноровані та у листі від 03.09.2025р. №1997 цим обставинам відповідач не надав жодної правової оцінки всупереч вимогам щодо обґрунтованості та вмотивованості такої відмови.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення і посилання відповідача на те, що законодавством України не передбачено врегулювання питання коли один з дітей постійно проживають за межами України, а інший автоматично зобов`язаний виконувати обов`язки по догляду за батьками за двох дітей з відповідними юридичними наслідками, з огляду на те, що недоліки у законодавстві (неякість закону) за загальним принципом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, судової практики Європейського суду з прав людини завжди трактується на користь людини (рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50?56, рішення у справі Волков проти України).

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність прийняття відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, рішення, оформленого листом від 03.09.2025р. №1997, про відмову позивачеві у звільненні його з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку не необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю, ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи, яка потребує постійного догляду), згідно рапорту позивача від 29.08.2025р., суд приходить до висновку, що при прийнятті наведеного оспорюваного рішення відповідач діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що при прийнятті оспорюваного рішення, оформленого листом від 03.09.2025р. №1997, про відмову позивачеві у звільненні з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІзгідно його рапорту від 29.08.2025р., відповідач допустив порушення прав, свобод та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання його протиправним та скасуванню.

Що стосується позовних вимог позивача про зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 29.08.2025р. про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ та прийняти за результатами розгляду рішення про звільнення позивача з військової служби, то у цій частині позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з урахуванням абзацу 2 ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом, а саме: спонукання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 29.08.2025р. про звільнення його з військової служби та прийняти вмотивоване рішення, з урахуванням правових висновків, викладених у даному судовому рішенні, виходячи з наступного.

Приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення «Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980, щодо того, що суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду, визначених законодавцем.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах Закону, зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Адміністративний суд під час розгляду справи та вирішення публічно-правових спорів перевіряє чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підміняти рішення суб`єкта владних повноважень.

Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень за межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, абз.2 ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у його рішенні.

Приймаючи до уваги все вищевикладене та враховуючи те, що судом під час розгляду цієї справи встановлено протиправність оспорюваного рішення, оформленого листом від 03.09.2025р. №1997 про відмову у звільненні позивача з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку не необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю, ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи), згідно рапорту позивача від 29.08.2025р., що є підставою для визнання такого рішення протиправним та його скасування, як наслідок, у подальшому, суд зобов`язує відповідача розглянути рапорт позивача про звільнення його з військової служби від 29.08.2025р. повторно та прийняти вмотивоване рішення з урахуванням правових висновків, викладених у даному судовому рішенні у відповідності до вимог абз. 2 ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, суд звертає увагу відповідача на те, що судом вище встановлено наявність права у позивача на звільнення з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку не необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю, ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи), з урахуванням того, що його сестра – ОСОБА_3 , є громадянкою США, постійно проживає за межами України, а відтак, не може здійснювати постійний догляд за своєю матір`ю та вважається, що така особа (першого ступеня споріднення) є відсутньою у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2232-ХІІ, що підтверджено і правовими висновками Верховного Суду у його постанові від 27.02.2025 у справі №380/16966/24, які застосовані судом при розгляді даної справи в силу ч.5 ст.242 КАС України та мають бути враховані відповідачем при повторному розгляді згаданого рапорту позивача від 29.08.2025р. згідно до вимог ст.129-1 Конституції України.

Між тим, позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача за результатами розгляду рапорту позивача від 29.08.2025р. прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби задоволенню не підлягають, оскільки, як уже зазначалося вище, прийняття конкретного рішення є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень, у які суд при розгляді адміністративним справ, при перевірці його рішень за критеріями, визначеними у ч.2 ст.2 КАС України, не втручається.

Відтак, відповідач як суб`єкт владних повноважень має обов`язок прийняти рішення зі свободою розсуду та з урахуванням правових висновків, наведених у цьому судовому рішенні, що відповідає вищенаведеним приписам аб.2 ч.4 ст.245 згаданого Кодексу.

З таких обставин у наведеній частині позовних вимог позивачеві слід відмовити.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський Суд з прав людини.

Зокрема, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші доводи та аргументи представника відповідача уважно вивчені судом, проте, не заслуговують на увагу, оскільки наведених вище висновків суду не спростовують.

За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору як діючий військовослужбовець за п.12 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування рішення №1997 від 03.09.2025р., зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_1 , оформлене листом від 03.09.2025р. за №1997 про відмову у звільненні з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у зв`язку з не необхідністю постійного догляду за своєю матір`ю, ОСОБА_2 , особою з інвалідністю І групи ), за рапортом ОСОБА_1 від 29.08.2025р.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) розглянути рапорт ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) від 29.08.2025р. про звільнення з військової служби, повторно, та прийняти вмотивоване рішення з урахуванням правових висновків, викладених у даному судовому рішенні у відповідності до вимог абз. 2 ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва