Рішення від 02 квітня 2026 р. у справі №161/4579/24 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/4579/24

Провадження № 2/161/1547/26

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області

в складі: головуючого судді Шестерніна В.Д.

за участю секретаря Мельник А.В.

представника позивача - адвоката Огородника О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування,-

встановив:

І.Короткий зміст позовних вимог

07.03.2024 ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 04.01.2022 між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав позичальнику в борг 15 000 $ на строк 1 (один) рік, до 04.01.2022. ОСОБА_2 не повернув борг, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з нього такого боргу (справа №161/21832/23).

21.09.2022 ОСОБА_2 (дарувальник) відчужив квартиру АДРЕСА_1 на користь свого батька ОСОБА_3 (обдаровуваний), про що між ними було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Усік А.М. та зареєстрований в реєстрі за №1451.

Цей договір дарування є фраудаторним, адже ОСОБА_2 , маючи невиконане грошове зобов`язання за договором позики, діючи недобросовісно, відчужив належне йому нерухоме майно на безоплатній основі близькому родичу з метою приховування такого від можливого звернення стягнення в рахунок погашення боргу перед позивачем.

Враховуючи викладене, позивач просила суд визнати недійсним вказаний договір дарування, а також покласти на відповідачів судові витрати.

ІІ.Стислий виклад позиції відповідача

16.04.2024 відповідачі подали відзив на позовну заяву, який мотивували тим, що спірний договір дарування був укладений до настання строку повернення боргу за договором позики і до звернення позивача до суду з позовом про стягнення такого боргу. Мета укладення договору дарування була обумовлена виїздом ОСОБА_2 за кордон на постійне місце проживання у зв`язку з початком війни в Україні, забезпеченням можливості отримати грошову компенсацію у випадку знищення чи пошкодження квартири та поверненням останньої у володіння фактичного власника (квартира була придбана за кошти ОСОБА_3 ). Відповідачі не мали умислу на укладення фіктивного правочину.

Відповідачі просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

III.Процесуальні дії суду, клопотання та заяви учасників судового процесу

Ухвалою суду від 21.03.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цій справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Постановою Верховного суду від 22.10.2025 рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25.09.2024 та постанову Волинського апеляційного суду від 11.12.2024 у цій справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою суду від 24.11.2025 справу прийнято до провадження судді Шестерніна В.Д., вирішено розглядати її за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалами суду від 09.02.2026 та від 05.03.2026 залучено до участі в справі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Ухвалою суду від 09.02.2026 клопотання представника відповідачів про закриття провадження у справі залишено без задоволення.

Ухвалою суду від 05.03.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, їх представник подав клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Треті особи в судове засідання не з`явилися, подали клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Процесуальні перешкоди для розгляду справи за відсутності відповідачів та третіх осіб відсутні.

Протокольною ухвалою суду від 26.03.2026 відкладено ухвалення та проголошення судового рішення на 03.04.2026.

ІV.Фактичні обставини справи

04.01.2021 ОСОБА_2 власноручнонаписав розписку, в якій ствердив те, що позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 15 000 $ на 1 (один) рік під 2,4 % в місяць (том 1, а.с. 5).

21.09.2022 ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Усік А.М. та зареєстрований в реєстрі за №1451, за умовами якого (п. 1.1) дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваному квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 23-26).

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є батьком та сином (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

В грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 04.01.2021 в розмірі 20 443 $, з них: 15 000 $ - тіло позики, 5 443 $ - проценти за користування позикою.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.12.2024 у справі №161/21832/23 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04.01.2021 в розмірі 15 000 $. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (том 2, а.с. 193-198).

Постановою Волинського апеляційного суду від 30.01.2025 у справі №161/21832/23, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 28.11.2025, змінено рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.12.2024 в частині розміру заборгованості за договором позики. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04.01.2021 в розмірі 10 000 $ (том 2, а.с. 85-92).

16.12.2025 представник ОСОБА_1 - адвокат Огородник О.В. отримав від батька ОСОБА_2 - ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 10 000 $ як виконання постанови Волинського апеляційного суду від 30.01.2025 у справі №161/21832/23 (розписка від 16.12.2025, том 2, а.с. 79, ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

V.Мотиви суду та застосоване законодавство

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі №520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі №214/7462/20).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №463/13099/21, від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22).

Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №747/306/19).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі №761/12692/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі №201/3274/21, від 22 листопада 2023 року в справі №128/1878/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі №369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18, від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20).

За встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням релевантних джерел права суд дійшов таких висновків.

21.09.2022 ОСОБА_2 подарував своєму батьку ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування квартири був укладений в період після настання строку виконання ОСОБА_2 (як позичальником) зобов`язання за договором позики від 04.01.2021 перед ОСОБА_1 (як позикодавцем).

ОСОБА_1 зробила достатньою мірою обгрунтоване припущення (твердження) про те, що договір дарування був укладений ОСОБА_2 на шкоду кредитору, з метою уникнення сплати боргу.

Перевіривши аргументи позивача та врахувавши вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції в цій справі, суд дійшов висновку, що договір дарування носить фраудаторний характер. Фраудаторні правочини - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

При цьому, суд сукупно врахував такі обставини: момент укладення договору (в період настання строку виконання зобов`язання за договором позики), особу контрагента обдаровуваного (обдаровуваний є батьком дарувальника), недоведеність наявності фактичної мети або розумної причини для укладення договору (відсутня необхідність дарування квартири), безоплатний характер договору, відсутність у боржника (дарувальника) іншого майна (недоведеність протилежного), в тому числі грошових коштів, достатнього за вартістю для виконання грошового зобов`язання перед кредитором (неплатоспроможність дарувальника) тощо.

Відповідачі всупереч принципу змагальності не надали доказів, які б спростовували встановлені реальні ознаки фраудаторності договору дарування. Викладені у відзиві аргументи відповідачів висновку суду не спростовують.

Разом з тим, суд констатує, що зробив свій висновок про фраудаторний характер спірного договору дарування саме з огляду на те, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення (див. постанову Верховного Суду від 22.06.2020 у справі №177/1942/16). А тому, суд вважає за необхідне висловити такі міркування.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі №523/17429/20).

Після укладення відповідачами спірного договору дарування позивач ініціювала проти ОСОБА_2 судове провадження про стягнення заборгованості за договором позики (справа №161/21832/23). Постановою Волинського апеляційного суду від 30.01.2025 було вирішено спір у справі №161/21832/23, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04.01.2021 в розмірі 10 000 $. Отже, визначений судом розмір заборгованості позичальника за договором позики набув остаточного характеру.

Після передання касаційним судом справи, що розглядається, на новий розгляд до суду першої інстанції ОСОБА_2 сплатив на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 10 000 $, тобто в добровільному порядку виконав своє грошове зобов`язання за договором позики від 04.01.2021, ухилення від виконання якого слугувало підставою для звернення позивача до суду з цим позовом за захистом своїх прав кредитора.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Отже, з врахуванням принципу розумності, слід виснувати, що незважаючи на фраудаторний характер спірного договору дарування, останній не підлягає визнанню недійсним, адже після звернення позивача до суду його права були самостійно відновлені відповідачем ОСОБА_2 (шляхом сплати заборгованості), хоча і з плином деякого часу. Позаконкурсне оспорювання (визнання недійсним фраудаторного договору дарування) в даному випадку втратило свою легітимну мету - повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення.

Суд не приймає усні заперечення представника позивача про невиконання зобов`язання за договором позики в повному обсязі, зокрема в частині сплати процентів за користування позикою, з таких мотивів.

Аналіз змісту рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.12.2024 у справі №161/21832/23 свідчить про те, що ОСОБА_1 заявила до ОСОБА_2 позовні вимоги про стягнення як тіла позики в розмірі 15 000 $, так і процентів за користування позикою в розмірі 5 443 $. Під час розгляду справи №161/21832/23 ОСОБА_1 подавала заяву про залишення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою в розмірі 5 443 $ без розгляду, яку суд інтерпретував як заяву про зменшення розміру позовних вимог та не прийняв до розгляду. Відповідно позовні вимоги про стягнення процентів за користування позикою суд розглянув по суті та відмовив в їх задоволенні. ОСОБА_1 не оскаржувала рішення суду першої інстанції у справі №161/21832/23, в тому числі в частині вирішення вимог про стягнення процентів за користування позикою по суті (або в частині процесуальних дій суду щодо неприйняття до розгляду заяви про залишення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою без розгляду), а відтак, погодилася з цим судовим рішенням. Суд не в праві надавати правову оцінку іншому рішенню суду, яке набрало законної сили, поза процедурою його оскарження (перегляду). А тому, суд виходить з того, що питання наявності/відсутності заборгованості за процентами за користування позикою вже вирішене іншим судом в межах справи №161/21832/23 шляхом ухвалення рішення по суті спору про відмову в цих позовних вимогах, яке в подальшому набуло характеру остаточного.

При цьому суд зауважує на тому, що розмір процентів за користування позикою, які ОСОБА_1 була вправі нараховувати за погоджений строк кредитування (1 рік), навіть без урахування часткового повернення тіла позики, не міг перевищувати 4 320 $ (15 000 $ х 2,4 % х 12 місяців), що повністю охоплювалося заявленою до стягнення в межах справи №161/21832/23 сумою 5 443 $. Це логічно означає, що неможливо вести мову про нарахування процентів за якийсь інший період часу в межах погодженого строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування позикою припиняється (такий підхід є усталеним в судовій практиці).

Отже, в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

VI.Судові витрати

Відповідно до ч. 9 ст. 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Суд вважає, що дії відповідачів були неправильними і призвели до виникнення спору. А тому, з відповідачів слід стягнути на користь позивача судовий збір в загальному розмірі 5 450 грн. (1 211,20 грн. + 1 816,80 грн. + 2 422,40 грн.), по 2 725,20 грн. з кожного.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд,-

вирішив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування- відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 725,20 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 725,20 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відомості про сторін та інших учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 .

Третя особа: ОСОБА_4 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_4 .

Третя особа: ОСОБА_5 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 ; РНОКПП НОМЕР_5 .

Дата складення повного рішення суду - 03.04.2026.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.Д. Шестернін