Постанова від 01 квітня 2026 р. у справі №569/15165/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/15165/25

Провадження № 22-ц/4815/258/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Гордійчук С.О.,

суддів: Боймиструк С.В., Ковальчук Н.М.

секретар судового засідання Хлуд І.П.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1

відповідач: Рівненська міська рада

треті особи: Управління Служби безпеки України в Рівненській області

заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

розглянув в порядку письмового спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10 жовтня 2025 року, ухваленого в складі судді Кучиної Н.Г., дата складання повного тексту рішення 14 жовтня 2025 року, у справі № 569/15165/25

в с т а н о в и в :

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Рівненської міської ради, треті особи: Управління Служби безпеки України в Рівненській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

Позов обґрунтований тим, що позивач з 14 травня 2002 року відкрито та безперервно володіє службовою квартирою Управління Служби безпеки України в Рівненській області за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим вважає, що набув право власності на неї за набувальною давністю, однак оформити це право в установленому законом порядку не може. Зазначає, що право власності на спірну квартиру не зареєстроване за жодною особою, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Спірну квартиру позивач отримав на підставі наказу начальника УСБУ в Рівненській області від 22 квітня 2002 року як військовослужбовець. Ордер на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , видано 25 квітня 2002 року на позивача та членів його сім`ї, які 14 травня 2002 року зареєстрували місце проживання у квартирі та користуються нею до теперішнього часу.

Після звільнення зі служби 7 грудня 2006 року позивач продовжував користуватися квартирою, при цьому заходів щодо його виселення не вживалося. Протягом тривалого часу він користується житлом як єдиним місцем проживання сім`ї, сплачує комунальні платежі та утримує квартиру.

З огляду на викладене позивач вважає, що добросовісно, відкрито та безперервно володіє спірним майном понад десять років, а тому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 68,2 кв.м, житловою площею 38,2 кв.м.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 10 жовтня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Рівненської міської ради треті особи: Управління Служби безпеки України в Рівненській області , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для застосування положень статті 344 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвали нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом надано неправильну оцінку факту титульного володіння спірним майном, оскільки ордер як документ для вселення у надане житло не може слугувати титульною підставою для подальшого володіння майном. Також вказує на помилковість висновків суду про те, що позов про визнання права власності за набувальною давністю не може бути заявлений особою, яка володіє майном за волею власника та завжди знала, хто є його власником. Оскільки право власності на спірне майно взагалі не виникало, а державна реєстрація права власності не здійснена за жодним суб`єктом. Апелянт зазначає, що судом не встановлено факту втрати титульного статусу володіння квартирою, отриманого при наданні службового житла, з огляду на те, що 07.12.2006 року трудові відносини позивача з Управлінням Служби безпеки України у Рівненській області були припинені.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач та представник УСБУ в Рівненській області заперечують доводи апеляційної скарги, просять рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу — без задоволення.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам судове рішення відповідає.

Установлено, що ОСОБА_1 з 20 лютого 1997 року проходив військову службу відповідно до наказу СБУ від 19.02.1997 року № 95-ос. Наказом СБУ № 191-ОС від 07.12.2006 року капітана ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу, звільненого наказом від 15 листопада 2006 року № 1773-ос з військової служби в запас СБУ за пп «д» п. 67 (за власним бажанням).

Розпорядженням міського голови міста Рівне від 09.01.2002 №44-р «Про розподіл та передачу житлової площі, адміністративного приміщення в житловому будинку по АДРЕСА_3 підприємствам, організаціям, фізичним особам» для УСБУ в Рівненській області розподілена житлова площа, а саме квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 68,0 кв.м, житловою площею 38,2 кв.м (трикімнатна).

Рішенням виконавчого комітету Рівненської міської ради від 16.04.2002 №108 зареєстровано 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_2 житловою площею 38,2 кв.м за Управлінням Служби безпеки України в Рівненській області як службову.

Відповідно до довідки УСБУ в Рівненській області від 29.07.2025 №67/15- 46, згідно книги обліку службових приміщень Управління, пунктом 2 облікована службова квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира включено до числа службових житлових приміщень житлового фонду УСБУ в Рівненській області.

Наказом начальника УСБУ в Рівненській області від 22.04.2002 №25 службова трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 була виділена ОСОБА_1 на склад сім`ї чотири особи.

На виконання вказаного наказу та рішення міськвиконкому, ОСОБА_1 , виконавчим комітетом Рівненської міської ради видано ордер від 25.04.2002 на службове житлове приміщення №4776 з відміткою «Службовий», а саме на право зайняття квартири АДРЕСА_2 , яка є службовою квартирою УСБУ в Рівненській області. Підставою для видачі ордеру та право на зайняття вказаного службового житлового приміщення є наказ начальника УСБУ в Рівненській області від 22.04.2002 №25 та рішення міськвиконкому від 16.04.2002 №108.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Норми права інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного права, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

При вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не ґрунтується на жодній правовій підставі володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).

У постанові від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду визначив, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Установивши, що позивач та його члени сім`ї отримали спірну квартиру у користування на підставі ордера від титульного володільця - УСБУ в Рівненській області під час проходження військової служби, квартира має статус службового житла, на час вселення наймач і члени його сім`ї розуміли, що вони володіють майном за волею власника і завжди знали, хто є власником майна, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що позивач не є добросовісними набувачами і підстави, з якими закон пов`язує визнання права власності в порядку статті 344 ЦК України, відсутні.

З огляду на установлені судом фактичні обставини справи, відсутність у сукупності всіх указаних у статті 344 ЦК України умов для набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю, судом першої інстанції не порушено правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 175/4741/16-ц, від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, від 2.07.2020 року у справі № 201/18371/17,від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22), від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23 та від 16 липня 2025 року справа № 643/13004/23, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Наведені у апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження суду першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене відповідно до ч.13ст.141ЦПК України відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений квітня 02 квітня 2026 року

Головуючий : Гордійчук С.О.

Судді : Боймиструк С.В.

Ковальчук Н.М.