Постанова від 01 квітня 2026 р. у справі №420/3930/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/3930/26

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Голуб В.А. та Градовського Ю.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 2 березня 2026 року (суддя Бжассо Н.В., м. Одеса, повний текст рішення складений 02.03.2026) про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

13.02.2026 ОСОБА_1 подав до Одеського окружного адміністративного суду позовну заяву, у якій позивач просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 14.03.2022 року по 19.05.2023 року грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, 01.01.2023 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року №704;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 за період з 14.03.2022 року по 19.05.2023 року нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, 01.01.2023 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року №704, з урахуванням виплачених сум;

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за 2022 рік грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціальнопобутових питань з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року №704;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову допомогу для оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2022 роки, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01 січня 2022 року на відповідний тарифний коефіцієнт, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького кладу та деяких інших осіб", з врахуванням раніше виплачених сум.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без руху.

Позивачу запропоновано у десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху усунути недоліки позову шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із вказаним позовом за період з 19.07.2022 по 19.05.2023.

Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що позов подано до суду із порушенням тримісячного строку, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України.

25.02.2026 до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви щодо поновлення строку звернення до адміністративного суду, яка обґрунтована тим, що протягом червня 2023 року - серпня 2024 року позивач проходив військову службу з залученням до виконання спеціальних (бойових) завдань. У серпня 2024 року звільнився з військової служби через сімейні обставини – необхідність догляду за батьком – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 як особою з інвалідністю ІІ групи. Батько позивача страждає від хвороби Альцгеймера (прогресуюча течія), і влітку 2025 року у ОСОБА_2 також виявлено катаракту та глаукому. Крім позивача у ОСОБА_2 відсутні інші члени сім`ї, які могли б здійснювати догляд за ним. Сестра позивача – ОСОБА_3 страждає від шизофренії, параноїдальної форми з частини загостреннями непреривно прогредієнтний тип перебігу, сама потребує постійного стороннього догляду, який також забезпечує позивач. Крім того, сам позивач має незадовільний стан здоров`я, після звільнення з військової служби та у період з 28 серпня 2024 року по 09 вересня 2024 року проходив стаціонарне лікування у КНП "Білгород-Дністровська центральна районна лікарня" з діагнозом гіпертонічна хвороба ІІ ст., ступень 3, ризик 4 (дуже високий), прогресуючий кризовий перебіг, ускладненим гіпертонічним кризом, гострою гіпертонічною енцефалопатією, стенокардією, гіпертензивним серцем ІІ ст. У період 04 грудня 2024 року – 11 грудня 2024 року, 28 травня 2025 року – 05 червня 2025 року, 05 серпня 2025 року – 12 серпня 2025 року позивач повторно проходив стаціонарне лікування. Тобто стан здоров`я позивача після звільнення його з військової служби став ще однією об`єктивною непереборною перешкодою на шляху реалізації права на судовий захист його майнових прав під час проходження військової служби.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02.03.2026 визнано неповажними причини пропуску строку звернення до суду з позовом.

Позовну заяву в частина позовних вимог за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 повернуто позивачеві на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.

Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою позивач подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржену ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На думку апелянта, поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що позивач здійснює догляд за двома членами своєї сім`ї, які потребують постійного стороннього догляду у зв`язку з психічними хворобами: за батьком – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 як особою з інвалідністю ІІ групи через хворобу Альцгеймера (прогресуюча течія); сестрою – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка страждає від шизофренії, параноїдальної форми з частими загостреннями непреривно прогредієнтний тип перебігу. Як батько, так і сестра Позивача проживають разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 . Крім позивача у сім`ї Архарових відсутні інші особи, які можуть здійснювати догляд за членами сім`ї ОСОБА_1 зі психічними розладами. Таким чином стан здоров`я батька та сестри позивача істотно обмежує останнього у можливості реалізації майже усіх його прав та виконанні обов`язків, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не можуть залишатися наодинці, мають труднощі (істотні обмеження) у пересуванні (батько), спілкуванні, самообслуговуванні.

Також апелянт зауважив, що судом першої інстанції безпідставно не враховано, що у період зміни правового регулювання питання встановлення строків звернення до суду у трудових спорах в Україні було запроваджено карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), який зумовлював продовження всіх строків, передбачених ст. 233 КЗпП України. Тобто до вимог про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення), які виникли у зв`язку з існуванням обставин до 01.07.2023 року, наслідки пропуску строку звернення до суду, передбачених ст. 233 КЗпП України, не можуть бути застосовані.

Відповідач своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався, що, відповідно до статті 304 КАС України, не перешкоджає апеляційному перегляду справи.

Справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження відповідно до частини другої статті 312 КАС України, якою передбачено, що апеляційні скарги на ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.

Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного судочинства, частиною першою статті 5 якого унормовано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Водночас у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Так, частиною першою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ) передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Разом із цим, другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Слід зазначити, що перебування особи на публічній службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь-яким строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин").

Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23.

Разом з цим відповідно до пункту першого глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року №211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року №651).

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

На момент звернення позивача до суду, а саме 13.02.2026 з даним позовом про виплату грошового забезпечення, зокрема за період з 19.07.2022 по 19.05.2023, в Україні діяв карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а тому відлік тримісячного строку звернення до суду з цим позовом в частині спірних вимог, розпочався 01 липня 2023 року.

Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2024 року у справі №444/2538/23.

Поряд з цим, зміст частини другої статті 233 КЗпП України у чинної редакції свідчить, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову варто обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується апелянтом, позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 у період з 14.03.2022 по 13.06.2023.

Довідка про суми виплаченого на користь позивача грошового забезпечення за спірний період датована 05.06.2025.

Станом на дату звернення до суду з даним позовом - 13.02.2026 позивач звільнений з військової служби.

Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, матеріали справи та мотиви, покладені в основу оскаржуваної ухвали суду першої інстанції варто наголосити, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають приписи саме частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якої (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом) із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

При цьому колегія суддів також враховує, що Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

У випадку ж який склався у цій справі, позивач звільнений з військової служби, а тому, враховуючи приписи частини другої статті 233 КЗпП України, право позивача на звернення до адміністративного суду з даними позовними вимогами обмежено тримісячним строком, який обчислюється з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, постановленій у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, у якій Судова палата сформувала єдиний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України, якого дотримується Верховний Суд і у подальшій правозастосовній практиці, зокрема, у постановах від 25.09.2025 у справі №440/9690/24, від 11.12.2025 у справі №420/3504/25, від 23.12.2025 у справі №240/4729/24 та інших.

Ураховуючи, що позивач звернувся до суду після спливу восьмі місяців після отримання довідки від 05.06.2025 про суми виплаченого грошового забезпечення за спірний період, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем попущено строк звернення до суду з даним позовом, що встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України.

Наслідки пропуску строку звернення до адміністративного суду визначені статтею 123 КАС України. Разом із тим сам по собі факт пропуску строку не є безумовною підставою для відмови у судовому захисті, оскільки за наявності поважних причин та належного їх підтвердження такий строк може бути поновлений.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що поновлення процесуального строку є винятком із загального правила та можливе лише за наявності об`єктивних, непереборних, незалежних від волі особи обставин, які реально унеможливили або істотно ускладнили своєчасне звернення до суду і підтверджені належними доказами. Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду (справа №9901/32/20, справа №600/6782/21-а, справа №260/192/21, справа №160/3121/20).

Саме на особу, яка просить поновити строк звернення до суду, покладається обов`язок довести не лише факт існування певних обставин, а й те, що такі обставини в межах пропущеного строку мали настільки істотний характер, що об`єктивно унеможливлювали вчинення відповідної процесуальної дії. Такий підхід узгоджується і з частиною першою статті 77 КАС України.

Отже, дотримання строку звернення до суду є обов`язковою умовою реалізації права на судовий захист, а його пропуск тягне наслідки, встановлені статтею 123 КАС України. Поновлення пропущеного строку допускається лише як виняток - за наявності підтверджених належними доказами об`єктивних і непереборних обставин, що не залежали від волі особи та унеможливили своєчасне звернення до суду. Оцінюючи поважність причин пропуску строку, суд ураховує тривалість пропуску, поведінку заявника, достатність доказів і наслідки поновлення строку для інших осіб. За відсутності таких обставин підстав для поновлення строку немає, а позов підлягає залишенню без розгляду.

Застосовуючи вищезазначені висновки та правові норми колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання позивача на його лікування, як підставу для поновлення пропущеного строку, оскільки з 12.08.2025 (дата, по яку позивач перебував на лікуванні) і до 13.02.2026 пройшло також більш ніж 3 місяці.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач здійснює догляд за двома членами своєї сім`ї, які потребують постійного стороннього догляду у зв`язку хворобою самі по собі також не свідчать про існування об`єктивної та непереборної перешкоди для своєчасного подання позову. Для визнання їх поважною причиною необхідно довести, що вони фактично унеможливлювали звернення до суду в межах установленого законом строку, чого у цій справі не встановлено.

Колегія суддів критично ставиться до доводів апелянта про те, що стан здоров`я батька та сестри позивача істотно обмежує останнього у можливості реалізації майже усіх його прав та виконанні обов`язків, оскільки з наданих позивачем довідок вбачається, що вони хворіли під час проходження позивачем військової служби.

Поряд із цим колегія суддів також враховує, що Конституція України гарантує кожному право на правову допомогу, а КАС України передбачає можливість участі сторони у справі як особисто, так і через представника.

Тому для обґрунтування поважності причин пропуску строку недостатньо послатися лише на стан здоров`я чи складні життєві обставини. Необхідно також довести, що такі обставини об`єктивно унеможливлювали звернення по професійну правничу допомогу, оформлення представництва та подання позову через представника.

Таких належних і допустимих доказів позивачем надано не було.

Навпаки, як вбачається з матеріалів, позов у цій справі зрештою був поданий через систему "Електронний суд", через представника, договір з яким був укладений ще 10.11.2025 (за три місяці до звернення до суду).

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги та погоджується з висновками судів першої про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду.

Колегія суддів вважає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставини непереборного і об`єктивного характеру, існування яких значною мірою утруднило або ж унеможливило реалізацію права позивача на судовий захист у межах встановленого для цього строку звернення до суду. Триваюча пасивна поведінка позивача не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у нього можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Між тим, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду та не може розцінюватись як надмірний формалізм та/або порушення права на доступ до суду.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 зазначеної Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28.10.1998 року зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності, зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (Affaire Perez de Rada Cavanilles c. Espagne №116/1997/900/1112).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, зумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків спричинено досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Рішенням Конституційного Суду України №17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава за допомогою встановлення відповідних процесуальних строків, може обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Підсумовуючи все викладене, колегія суддів констатує, що зазначені в апеляційній скарзі позивача доводи є безпідставними, а висновки суду першої інстанції про повернення позовної зави в частині вимог за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 є обґрунтованими, та такими, що відповідають обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що підстави для скасування оскарженої ухвали суду першої інстанції відсутні.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 292, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 2 березня 2026 року про повернення позовної заяви – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.

Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя В.А.Голуб

Суддя Ю.М.Градовський