Рішення від 22 березня 2026 р. у справі №201/1606/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/1606/25

Провадження № 2/201/431/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

в складі головуючого судді Батманової В.В.

при секретарі Головко А.В.

за участі представника позивач адвоката Мовмиги О.В.

відповідача ОСОБА_1

представника відповідача адвоката Костогриза О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Соборного районного суду міста Дніпра в м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

У поданому позові позивач просить визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що вона є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу. У вказаній квартирі був зареєстрований колишній чоловік доньки позивача ОСОБА_1 , який добровільно звільнити житло не бажає. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.02.2024, шлюб між відповідачем та донькою позивача розірвано. Відповідач був зареєстрований з 07.10.2011 та проживав у квартирі позивача на тій підставі, що був чоловіком її доньки. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Натомість, ОСОБА_1 відмовився звільнити квартиру і до цього часу продовжує проживати у ній, хоча знявся з місця реєстрації 15.11.2024 та обіцяв звільнити помешкання.

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву в якій не визнав заявлені позовні вимоги. В обґрунтування своєї позиції ним було зазначено що з часу придбання спірної квартири він мешкав там зі своєю родиною та був зареєстрований у встановленому законом порядку. Квартира дійсно перебуває у власності позивача та була придбане нею для проживання родини дочки – ОСОБА_3 . У зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України в березні 2022 року його дружина разом із дочкою виїхали до Німеччини, де тимчасово перебувають по теперішній час. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.02.2024, шлюб між відповідачем та донькою позивача розірвано. Також відповідач зазначив, що в спірній квартирі зареєстроване місце проживання його дочки, в квартирі відсутні особисті речі позивачки, в квартирі знаходиться майно, яке належить йому та його колишній дружині на праві спільної сумісної власності. Наголосив на тому, що позивачка ніколи не мешкала в спірній квартирі, зараз також перебуває у Німеччині, звільняти квартиру він не мав наміру, оскільки це його житло. Крім того, зазначив, що за ним дійсно була зареєстрована частка в спільній частковій власності на квартиру АДРЕСА_3 , проте у вказаній квартирі він не проживає більше 13 років та не пов`язаний з мешканцями квартири єдиним побутом тощо.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги просив позов задовольнити.

Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просив відмовити в задоволенні позову з підстав визначених Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази за принципами ст. 89 ЦПК України, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.

Як встановлено у ході розгляду справи ОСОБА_2 є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу (а.с. № 5).

У вказаній квартирі був зареєстрований колишній чоловік доньки позивача ОСОБА_1 , який добровільно звільнити житло не бажає.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.02.2024, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Відповідач був зареєстрований з 07.10.2011 та проживав у квартирі позивача на тій підставі, що був чоловіком її доньки. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Натомість, ОСОБА_1 відмовився звільнити квартиру і до цього часу продовжує проживати у ній, хоча був знятий з місця реєстрації 15.11.2024.

Разом з цим відповідачем не заперечувався факт належності йому на праві спільної часткової власності 1/3 частки квартири АДРЕСА_3 , що свідчить про існування у нього іншого житла.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК).

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1 ст. 405 ЦК).

Разом з цим відповідач ніколи не був членом сім`ї позивача в розумінні норм діючого законодавства, оскільки був чоловіком дочки позивача.

Згідно з п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність і розумність.

Тлумачення як ст. 3 ЦК загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Відповідно до ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються нею для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України, - правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст.317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права. Так, відповідно до положень ст. 391 ЦК України, - власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення і спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15- ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя і право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання у право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.

Щодо посилань представника відповідача на наявність у ОСОБА_4 сервітуту на проживання в квартирі, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідач вселилися в квартиру і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Судом встановлено, що відповідач вселилися у спірну квартиру як чоловік дочки позивача (власника квартири). Доказів того, що після розірвання шлюбу за рішенням суду, вони ведуть спільне господарство, проживають однією сім`єю із власником і є членами його сім`ї суду не надано. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Отже встановивши, що відповідач користувався спірною квартирою під час дії сервітуту, на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, а тому наявні правові підстави для його виселення із приміщення, яке належить позивачу на праві власності, набутому в установленому законом порядку.

Виходячи з усього вище викладеного, аналізуючи в сукупності вищезазначені правові норми та надані докази, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки безпідставне користування ОСОБА_1 вищезазначеним житловим приміщенням позбавляє позивача можливості вільно володіти та розпоряджатися своїм майном.

Обговорюючи питання розподілу судових витрат, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, з урахуванням задоволення позову, суд вважає за можливе стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 968,96 грн. відповідно до задоволеної частини вимог

На підставі викладеного , ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України, ст.ст. 259, 263-265, 274, 279, ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити частково.

Усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на праві приватної власності, шляхом виселення з неї ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок.

В задоволенні інших вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 01 квітня 2026 року.

Суддя: В.В. Батманова