Рішення від 01 квітня 2026 р. у справі №465/8378/25 — Личаківський районний суд м. Львова

Справа №465/8378/25

Провадження №2/463/637/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 року Личаківський районний суд м.Львова в складі:

головуючого-судді - Грицка Р.Р.,

з участю секретаря судового засідання - Шпуляра І.Ю.,

позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

в с т а н о в и в :

позивач звернувся до Франківського районного суду м.Львова з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості за договором позики (розписки) від 26.04.2021 року у розмірі 1958348,67 гривень, з яких: 618298,50 гривень - сума основного боргу, 396125,85 гривень - інфляційні втрати, 79328,54 гривень - 3% річних та 864595,78 гривень - штрафні санкції, нараховані на суму заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 26.04.2021 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого він надав відповідачу грошові кошти у розмірі 15000,0 доларів США, які останній зобов`язувався повернути до 31.05.2021 року. На підтвердження позики відповідач власноручно написав йому розписку щодо отримання коштів та взятих на себе зобов`язань. Станом на 08.09.2025 року незважаючи на те, що термін повернення коштів закінчився, відповідач йому не повернув суму позики та ухиляється від її повернення до цього часу. За період користування грошовими коштами ним нараховано 396125,85 гривень - інфляційних втрат, 79328,54 гривень - 3% річних та 864595,78 гривень - штрафних санкцій. Враховуючи наведене, просить стягнути з відповідача на користь позивача суму заборгованості за договором позики у розмірі 1958348,67 гривень.

Правом на подання відзиву відповідач не скористався.

Ухвалою Франківського районного суду м.Львова від 25.09.2025 року, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду за правилами загального позовного провадження.

В подальшому, ухвалою Франківського районного суду м.Львова від 25.11.2025 року, матеріали справи скеровано для розгляду за підсудністю до Личаківського районного суду м.Львова.

Матеріали позову надійшли до Личаківського районного суду м.Львова 16.12.2025 року та автоматизованою системою документообігу суду для розгляду таких було визначено суддю Грицка Р.Р.

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 17.12.2025 року, цивільну справу прийнято до свого провадження та призначено підготовче засідання за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 11.02.2026 року, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

05 березня 2026 року розгляд справи відкладено на 01.04.2026 року у зв`язку із неявкою відповідача у судове засідання.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п.22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27 жовтня 2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.

Суд забезпечив сторонам можливість ефективно представляти свою справу в суді. Справа слухалась у відкритому судовому засіданні, а сторони повідомлялись про дату, місце та час розгляду справи.

Перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження.

Відтак, суд у відповідності до вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про існування будь яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу частин другої, третьої та четвертої статті 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Позивач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов підтримав з підстав викладених у ньому, просив такий задовольнити, не заперечує проти ухвалення судом заочного рішення.

Відповідач в судове засідання повторно не з`явився без поважних причин, належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, поштові відправлення повернуті з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Відзив на позов або клопотання про відкладення розгляду справи не подав.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Згідно з частиною 8 статті 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи те, що позивач не заперечив проти ухвалення заочного рішення у справі, у відповідності до вимог ст.ст.223, 280, 281 ЦПК України, суд постановив провести заочний розгляд справи, розглянути справу у відсутності відповідача, ухваливши заочне рішення.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані у справі докази, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог, суд приходить до наступного висновку.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 26.04.2021 року відповідач ОСОБА_2 написав розписку про те, що він отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в якості позики в сумі 15000,0 доларів США та зобов`язувався повернути борг в строк до 31.05.2021 року (а.с.9 зворот).

На підтвердження факту укладення договору позики, відповідач надав позивачу власноручно написану розписку, копія якої долучена до матеріалів справи, оригінал розписки оглянуто судом.

На даний час відповідач позику не повернув. З метою примусового стягнення заборгованості за вказаним договором позики (борговою розпискою), позивач звернувся до суду з цим позовом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

З огляду на факти справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд повинен вирішити чи наявні правові підстави для стягнення заборгованості з відповідача.

Відповідно до вимог статті 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 200/1897/15-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідно до ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, і одночасно він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не тільки факту укладення правочину, а й передання грошової суми. Про це йде мова у постанові Верхового Суду України від 24 лютого 2016 року № 6-50цс16, в якій було зазначено про те, що якщо договір позики укладений у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів то наявність розписки є необов`язковою.

18 вересня 2013 року Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах по справі № 6-63 цс 13, предметом якої був спір про стягнення боргу за договором позики зробив правовий висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17)

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20.

Встановивши, що 26.04.2021 року ОСОБА_2 отримав у ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 15000,0 доларів США, які зобов`язався повернути до 31.05.2021 року, на підтвердження чого написав відповідну розписку, оригінал якої знаходиться у позивача та дійсність якої не спростована, суд приходить до обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин та наявності у відповідача обов`язку з повернення отриманих у позику грошових коштів.

А тому, оскільки в судовому засіданні не здобуто доказів виконання відповідачем грошового зобов`язання за договором позики від 26.04.2021 року, слід вважати встановленим, що борг позивачу не повернуто, і тому позовні вимоги про стягнення основної заборгованості за договором позики від 26.04.2021 року у розмірі 15000,0 доларів США, суд визнає обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення.

При цьому, суд звертає увагу на те, що за загальним правилом грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц зазначено, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити у грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів в іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.

Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові кошти, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц викладено правовий висновок про те, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.

Таким чином, встановивши, що сторони у розписці визначили валютою позикового зобов`язання долар США, а звертаючись до суду з позовом позивач просив суд стягнути заборгованість за договором позики у гривневому еквіваленті станом на 08.09.2025 року (дата подання позову), суд виходить з того, що виконання договірного зобов`язання з повернення позики має здійснюватися в іноземній валюті.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року в справі № 504/4355/18, провадження № 61-9413св24.

При цьому, суд звертає увагу на те, що стягнення боргу саме у валюті позикового зобов`язання долар США не є виходом за межі позовних вимог, оскільки стягнення боргу у валюті, у даній справі відповідає умовам укладеного договору позики (боргової розписки), вимогам чинного законодавства, а також сформованій Верховним Судом практиці щодо вказаного правового питання.

Що стосується вимоги про стягнення з відповідача суми інфляційних витрат за користування коштами за договором позики від 26.04.2021 року, суд зазначає наступне.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18).

За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19)).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначено, що правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, в тому числі і за договором страхування, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

У постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 520/16692/16-ц вказано, що: «відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, норми частини другої статті625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Разом з тим у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 305/1233/21.

З огляду на викладене, оскільки підставами спору в даній справі є порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в іноземній валюті без визначення еквіваленту в гривнях, суд приходить до висновку, що норми частини другої статті625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції не поширюються на випадки такого виду прострочення грошового зобов`язання, а тому, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Що стосується вимоги про стягнення з відповідача суми штрафних санкцій та 3% річних за користування коштами за договором позики від 26.04.2021 року, суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами ст.610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Відповідно до вимог ч.1 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Отже, підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання.

Нормами ч.ч.2-3 ст.549 ЦК України встановлено, що штрафом є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Судом встановлено, що договір позики (боргова розписка) між сторонами укладався 26.04.2021 року з погодженням строку виконання відповідачем зобов`язання з повернення позики датою 31.05.2021 року. Разом з тим, у зв`язку із невиконанням відповідачем покладеного на нього зобов`язання у позивача є право для притягнення його до відповідальності згідно вимог ст.625 ЦК України.

Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) міститься висновок про те, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань. Грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, із невиконанням грошового зобов`язання.

Водночас, з огляду на дату укладення договору позики (26.04.2021 року) та строк користування грошовими коштами по 08.09.2025 року (час звернення до суду з даним позовом) на нього поширюються норми пунктів 15, 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Згідно із Законом України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року, встановлено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.

Враховуючи наведені положення ЦК України та те, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» на усій території України було встановлено з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року включно карантин, суд дійшов висновку, що починаючи з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року включно позичальника звільнено від обов`язку сплати пені за прострочення повернення позики.

Разом з тим, відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 18, який передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Встановлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався і триває по теперішній час.

Аналіз зазначеного дає підстави для висновку, що законодавцем звільнено позичальників від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦПК України, а також неустойки (штрафу, пені) та від інших платежів за прострочення виконання зобов`язань за договором, які були нараховані у період дії в Україні воєнного стану, тобто з 24 лютого 2022 року та такі нарахування підлягають списанню.

Також, Верховний Суд у своїй постанові від 31.01.2024 року № 183/7850/22 (61-14740св23) зазначив тлумачення п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, що свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань: в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування; в договорах на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит; у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ч.2 ст.625 ЦК, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 12.02.2025 року у справі № 758/5318/23 провадження № 61-15103св24.

Водночас, приписи Закону України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року, не містили заборони щодо нарахування позичальником 3% річних від простроченої суми за порушення грошового зобов`язання.

Перевіривши розрахунок позивача щодо нарахування 3% річних за користуванням договором позики за період з 31.05.2021 року по 08.09.2025 року на суму 79328,54 гривень, суд приходить до висновку, що такий розраховано невірно, а тому він підлягає перерахуванню.

За результатами проведених судом розрахунків (арифметичних дій - 15000,0 x 3% x 268 : 365 : 100) встановлено, що сума 3% річних за користування позикою становить 330,41 доларів США, який розраховано з 01.06.2021 року (перший день порушення грошового зобов`язання) до 23.02.2022 року (останній день відсутності законодавчої заборони).

Водночас до нарахованих штрафних санкцій та 3% річних неохоплених цим періодом, суд застосовує норми ЦК України, зокрема п.18 Прикінцевих та перехідних положень» в частині необхідності їх списання позикодавцем, а тому, позовні вимоги в цій частині підлягаю задоволенню частково.

На підставі вищевикладеного, суд всебічно, повно та об`єктивно оцінивши всі надані докази, дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають задоволенню частково та з відповідача на користь позивача необхідно стягнути заборгованість за договором позики від 26.04.2021 року у розмірі 15330,41 доларів США.

Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Крім того, згідно пункту 3 частини другої цієї статті у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Загальна ціна позову становила 1958348,67 гривень. Суд задовольнив позовні вимоги на суму 15330,41 доларів США.

При пред`явленні позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 12112,0 гривень, що стверджується відповідною квитанцією (а.с.10). Отже, пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 3907,33 гривень судового збору.

Керуючись ст.ст.10, 12, 142, 258, 259, 263-265, 268, 280, 282-284, 289 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики (розписки) від 26.04.2021 року у розмірі 15330,41 доларів США (п`ятнадцять тисяч триста тридцять доларів США 41 цент).

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3907,33 гривень.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 .

Повний текст судового рішення складено - 02 квітня 2026 року.

Суддя Грицко Р.Р.