Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №643/1719/19 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

31 березня 2026 року

м.Харків

справа № 643/1719/19

провадження № 22-ц/818/1518/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря – Смелянец К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи – ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 16 липня 2019 року, постановлене під головуванням судді Харченко А.М., -

в с т а н о в и в:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи – ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Департамент реєстрації Харківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова від 16 липня 2019 року позовну заяву задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 45,6 кв.м.

В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що у зв`язку з тим, що відповідачі не приймали участь у справі та не мали можливості надати докази на спростування вимог позивача. судом першої інстанції помилково ухвалено рішення про задоволення позову. Відповідачі не були повідомлені належним чином про розгляд справи, оскільки судові повістки були направлені за місцем реєстрації відповідачів, які були повернуті неврученими. Зазначає, що відповідачів було позбавлено права користування єдиним житлом, пропри наявність домовленостей з позивачем. Суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 є фактичним співвласником квартири, хоча договір купівлі-продажу квартири оформлений на позивача, кошти на придбання та облаштування житла вкладалися спільно. Також суд першої інстанції не врахував рішення суду про розірвання шлюбу, несплату аліментів, поступове усунення відповідачів від майнових прав.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем надано належні докази на підтвердження непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважної причини. Факту порушення позивачем права ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на проживання за вказаною адресою судом не встановлено. З зустрічною позовною заявою про поновлення його порушеного права відповідачі не звернулись.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судом встановлено, що двокімнатна ізольована квартира АДРЕСА_1 , жилою площею 27,3 кв.м, загальною площею 45,6 кв.м, належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 , що підтверджується копією Договору купівлі-продажу Н6-720 від 11.09.1995 р., посвідченому на Харківській товарній біржі, та зареєстрованому в Харківському міському бюро технічної інвентаризації 12.09.1995 р. (а.с. 6).

Згідно з Довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 20.12.2018, в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , його дружина – ОСОБА_4 , їх сини – ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також колишня дружина ОСОБА_5 – ОСОБА_2 і її повнолітній син – ОСОБА_3 (а.с.7)

Шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_8 був розірваний 31 жовтня 2002 р., що підтверджується копією Свідоцтва про розірвання шлюбу (а.с.8).

З листа Московського ВП ГУНП в Харківській області від 26.12.2018 року вбачається, що, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 до органів Національної поліції України та до 2015 року - до органів внутрішніх справ України за фактами перешкоджання їм у здійсненні права на мешкання не звертались (а.с.13).

Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що згідно з договором купівлі-продажу Н6-720 від 11.09.1995 р. він є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 . В квартирі зареєстровані позивач, ОСОБА_1 , його дружина – ОСОБА_4 , їх сини – ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також колишня дружина ОСОБА_5 – ОСОБА_2 і її повнолітній син – ОСОБА_3 . Шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_8 був розірваний 31 жовтня 2002 р. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вересня 2003 року за своїм місцем реєстрації відсутні без поважних причини, їх речей в квартирі немає, але нарахування по комунальним платежам проводяться з урахуванням їх реєстрації. Ніяких відносин ані позивач, ані члени його сім`ї з відповідачами не підтримують. Відповідачі добровільно залишили житлову площу, забрали усі свої речі, більше 15 років за місце реєстрації не проживають без поважних причин, квартирою не цікавляться, ніяких платежів по квартирі не здійснюють. Ймовірно, ОСОБА_2 зареєструвала шлюб та має іншу сім`ю. Натомість реєстрація відповідачів у його квартирі перешкоджає йому у реалізації своїх прав власника, оскільки він позбавлений можливості звернутися за оформленням субсидії по сплаті комунальних послуг.

Так, відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 4 ст.9 ЖК України).

Згідно із ст.47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Нормами ст.328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч.1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За приписами ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Вимогами ст.386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Частиною 1 статті 383 ЦК України, визначено що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до ст. 150 Житлового кодексу України, громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

У ст. 391 ЦК України зазначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Звертаючись до суду з позовом позивач посилався на положення ст. 391 ЦК України та обґрунтовував вимоги тим, що відповідачі з липня 2003 року без поважних причин не проживають в належній йому на праві власності квартирі.

Згідно ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Матеріали справи свідчать проте, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , жилою площею 27,3 кв.м, загальною площею 45,6 кв.м.

У зазначеній квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , його дружина – ОСОБА_4 , їх сини – ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а також колишня дружина ОСОБА_5 – ОСОБА_2 і її повнолітній син – ОСОБА_3 .

Згідно копієї Свідоцтва про розірвання шлюбу, шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_8 розірваний 31 жовтня 2002 року.

Сторонами не заперечується факт того, що відповідачі з 2003 року не проживали у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .

Крім того матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності поважних причин не проживання відповідачів у спірній квартирі на протязі багатьох років.

Також не надано доказів створення позивачем перешкод для проживання відповідачів за вказаною адресою.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції апелянт не заперечувала факт непроживання у спірній квартирі з 2003 року. Проте наголошувала на наявності домовленості із позивачем про збереження їх реєстрації у квартирі.

Висновок суду першої інстанції про те, що позивач як власник спірної квартири має право на усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання такими, що втратили право на користування квартирою колишньої невістки та онука, які фактично понад 15 років не проживають у квартирі, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Посилання апелянта на те, що нею надавалися кошти на придбання спірної квартири та облаштування житла не доведено належними доказами.

Доводи про те, що ОСОБА_3 є фактичним співвласником квартири але його усунено від майнових прав також є безпідставним.

Посилання відповідачки на несплату аліментів не стосується предмету розгляду у даній справи.

Також колегією суддів не приймаються до уваги доводи відповідачки про те, що судом першої інстанції розглянуто справу без належного повідомлення відповідачів.

Матеріали справи свідчать про те, що судом першої інстанції неодноразово направлялись судові повістки про виклик відповідачів за зареєстрованим місцем проживання в судове засідання, проте повістки повернулися до суду у позначкою адресат відсутній, в тому числі і на день ухвалення судом рішення, що відповідно до вимог ЦПК України ввається належним повідомленням (а.с.36,37,42,43,62,63). Підстав вважати, що права відповідачів були порушені відсутні.

Рішення суду ухвалено з додержанням вимог матеріального та процсуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 16 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова