Рішення від 30 березня 2026 р. у справі №202/12636/25 — Індустріальний районний суд міста Дніпра

Справа № 202/12636/25

Провадження № 2/202/2133/2026

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 березня 2026 року м. Дніпро

Індустріальний районний суд міста Дніпра у складі головуючого судді Марченко Н.Ю., за участю секретаря судового засідання Мартинюк С.В., представника позивача – адвоката Балкового Р.Л., представника відповідача – адвоката Подварченко А.Ю., представника органу опіки та піклування Воднєвої Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Фінляндської Республіки,

У С Т А Н О В И В:

24 грудня 2025 року позивач, громадянин республіки Грузія ОСОБА_1 , в особі свого представника – адвоката Балкового Р.Л., призначеного за дорученням Південно-Східного міжрегіонального центру за надання безоплатноі? правничоі? допомоги, який діє на підставі довіреності, звернувся з позовом про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Фінляндія.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 ? та ОСОБА_2 ?вна є батьками малолітнього ОСОБА_3 , якии? народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті И?оєсуу Фінляндіі?, де постійно проживав.

У червні 2024 року сторони розлучилися. Підставою для розлучення стала сварка, яка виникла навесні 2024 року в Грузіі? під час відвідування його родичів через неможливість діи?ти згоди щодо громадянства дитини.

Відповідач відбула з Грузії раніше запланованого терміну. Після прибуття до Фінляндіі? дитина проживала разом із матір?ю. В свою чергу, він бачився з дитиною, забираючи і?і? з дитячого садка.

16.08.2024 року в Окружному суді Північної Кареліі? була відкрита цивільна справа № 713/2024/1406 щодо опіки, місця проживання, права на зустрічі та утримання ОСОБА_4 .

В цій справі було видано тимчасове розпорядження від 31.03.2025 року, що діє до моменту розгляду такої справи.

Цим тимчасовим розпорядженням встановлено, що батько – ОСОБА_1 ? має право бачитися зі своі?м сином ОСОБА_5 протягом шести тижнів кожного понеділка і четверга з 16:00 по 18:30 годину, а після спливу шеститижневого строку батько має право забирати дитину з дитячого садка кожного четверга і в п`ятницю зранку повертати до дитячого садка. Оскільки суд відхилив інші вимоги, то дитина залишилася проживати із матір`ю.

У понеділок, 15.09.2025 року, ОСОБА_6 повідомила про те, що вона з дитиною покинула Фінляндію 14.09.2025. Після цього повідомлення заблокувала його контакти.

У зв`язку зі зміною обставин (викрадення дитини) Окружнии? суд Північної Кареліі? скасував тимчасове розпорядження від 16.08.2025 та прии?няв нове від 09.10.2025 року, яким встановив, що ОСОБА_5 ? Сірбіладзе тимчасово перебуває під опікою свого батька ОСОБА_1 та проживає з батьком. ОСОБА_2 тимчасово наділяється правом опікуна – отримувати інформацію, в тому числі і конфіденціи?ну, від державних органів і постачальників послуг. Георгіи? Сірбіладзе має право зустрічатись із матір`ю двічі на тиждень протягом двох годин.

У зв`язку з цим, електронною поштою до Міністерства юстиціі? Украі?ни як Центрального органу з виконання на територіі? Украі?ни Конвенціі? про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітеи? 1980 року через Міністерство юстиціі? Фінляндіі? надіи?шла заява позивача від 17.09.2025 про сприяння поверненню дитини до місця і?і? постіи?ного проживання в Фінляндіі?.

На виконання пп. 1 п. 12 Порядку 28.10.2025 Міжрегіональним управлінням за адресою проживання матері дитини ОСОБА_2 направлении? лист із повідомленням відповідноі? інформаціі? про надходження заяви батька дитини, а також запропоновано з`явитися до для відповідного роз`яснення змісту Конвенціі? та з`ясування необхідних питань.

На адресу міжрегіонального управління повернулося рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_2 03.11.2025.

Станом на 06.11.2025 на адресу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиціі? (м. Одеса) заяв або пояснень від ОСОБА_2 щодо заяви батька про сприяння поверненню дитини ОСОБА_4 не надходили.

07.10.2025 на підставі заяви позивача відповідно до пункту 14 Порядку Міністерство юстиціі? Украі?ни звернулося до Національноі? поліціі? Украі?ни з проханням встановити місцезнаходження дитини на територіі? Украі?ни, оскільки точне місцеперебування дитини позивачу не було відомо.

07.10.2025 Міністерством юстиціі? Украі?ни отримано відповідь від Національноі? поліціі? Украі?ни, відповідно до якої дитина разом з матір`ю ОСОБА_2 ?вною проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, відповідач одноосібно в порушення батьківських прав позивача прии?няла рішення про зміну дитиною держави і?і? постіи?ного місця проживання.

Своі?ми діями, які полягають у переховуванні дитини та її не поверненні до постіи?ного місця проживання в Фінляндії, відповідач порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання та право позивача на визначення місця проживання дитини.

Позивач вважає, що відповідач неправомірно здіи?снила незаконне вивезення та здіи?снює подальше протиправне утримування дитини на територіі? Украі?ни, що підпадає під дію Конвенціі? 1980 року, до якоі? Украі?на приєдналася згідно з Законом Украі?ни від 11 січня 2006 року № 3303-IV.

Звертає увагу, що згідно зі статтею 3 Конвенціі? переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якіи? особі відповідно до законодавства держави, у якіи? дитина постіи?но мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здіи?снювалися, колективно або індивідуально, або здіи?снювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно до статті 5 Конвенціі? 1980 року для і?і? цілеи? «права піклування» включають права, пов`язані з піклуванням будь-якоі? особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини.

Права піклування можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судового або адміністративного органу, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такоі? держави.

Згідно зі статтею 14 Конвенціі? 1980 року встановлюючи, чи діи?сно мали місце незаконні переміщення або утримування, суд може безпосередньо враховувати законодавство і судові и? адміністративні рішення, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів.

Отже, у розумінні вищенаведеного вивезення дитини та подальше і?і? утримування відповідачем на територіі? Украі?ни без згоди на те позивача є протиправним. Відповідач порушує права позивача на піклування про дитину, що включають право на визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 .

За таких умов стаття 8 Конвенціі? 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися із заявою до Центрального органу за місцем постіи?ного проживання дитини або до Центрального органу будь-якоі? іншоі? Договірноі? держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенціі? 1980 року, за яких держава, на територіі? якоі? утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу і?і? постіи?ного проживання, зокрема:

- діі?, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Украі?ною та Фінляндією з 01 березня 2007 року, тобто до моменту утримування дитини на територіі? Украі?ни без згоди позивача);

- дитина, про яку и?де мова, не досягла 16-річного віку (Георгіи? Сірбіладзе народився ІНФОРМАЦІЯ_2 та досягне 16-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_3 );

- Фінляндія є державою, в якіи? дитина постіи?но проживала і за законодавством якоі? мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення і?і? місця проживання;

- діі? щодо вивезення та/або утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто и?ого права та інтереси порушені внаслідок утримування дитини на територіі? Украі?ни.

За цих підстав позивач просить:

- визнати незаконним переміщення та подальше утримування відповідачкою ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

- ухвалити рішення про повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , до місця постійного проживання в Фінляндії за адресою: АДРЕСА_2 ;

- зобов`язати відповідачку повернути малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , до місця постійного проживання в Фінляндії за адресою: АДРЕСА_2 протягом 10-ти днів з дати виготовлення повного тексту рішення;

- якщо відповідачка не поверне у встановлений строк малолітню дитину ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , до Фінляндії, відібрати дитину та передати батькові ОСОБА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини до Фінляндії;

- покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Фінляндії, на позивача;

- допустити негайне виконання рішення у частині повернення дитини до Фінляндії.

Ухвалою суду від 05 січня 2026 року у справі було відкрите загальне позовне провадження та призначене підготовче засідання.

Цією ж ухвалою залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради.

Крім того, ухвалою від 05 січня 2026 року задоволено заяву позивача про забезпечення позову та (в незміненій постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 березня 2026 року частині ухвали) зобов`язано відповідача ОСОБА_2 до набрання законної сили рішенням суду у справі забезпечувати спілкування (контакт) малолітнього сина ОСОБА_4 з батьком ОСОБА_1 шляхом відеозв`язку, телефонного, зокрема, з використанням соціальних мереж (Telegram, Viber, WhatsApp) та/або програм Zoom, Skype, в понеділок і четвер кожного тижня з 16:30 до 20:00 години.

Під час підготовчого провадження представником відповідача – адвокатом Бартош-Стрєльниковою Т.М. був поданий відзив на позов, в якому вони позов не визнали, посилаючись на те, що поданий позивачем позов має на меті отримання контролю над дитиною з подальшим її вивезенням за межі держави постійного проживання, а саме на територію Грузії.

У разі реалізації таких дій вона буде фактично позбавлена можливості здійснювати свої батьківські права щодо дитини, у тому числі права на виховання, спілкування з дитиною та участь у прийнятті рішень, що стосуються її життя і розвитку.

16 серпня 2024 року нею був поданий позов до Північно-Карельського суду Республіки Фінляндія про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю та стягнення аліментів.

26 березня 2025 року Північно-Карельським судом Республіки Фінляндія було ухвалено тимчасове рішення, відповідно до якого ОСОБА_1 надано право спілкування з дитиною двічі на тиждень, а саме по понеділках та четвергах, а після шести тижнів дотримання зазначеного графіка — щочетверга з ночівлею дитини у батька. При цьому перевірка умов проживання та загальної обстановки соціальними службами не проводилася, а питання призначення аліментів на утримання дитини судом не вирішувалося.

Основне судове засідання, на якому мало бути ухвалене рішення по суті позовних вимог, було призначене на 19 грудня 2025 року, однак за результатами зазначеного судового засідання жодного рішення ухвалено не було, а розгляд справи відкладено на невизначений строк.

Крім того, 15 вересня 2025 року позивач подав до суду у Фінляндії відповідне клопотання, а також звернувся до поліції із заявою про нібито незаконне вивезення дитини за межі території Фінляндії.

Причиною її виїзду разом із дитиною з території Фінляндії був тривалий психологічний тиск, шантаж та погрози з боку позивача, які мали систематичний характер і тривали з березня 2024 року, а також те, що позивач при суперечках наносив їй тілесні ушкодження, що підтверджується її зверненням до лікаря.

20 серпня 2025 року вона отримала офіційне повідомлення від Міграційної служби Фінляндії про розгляд питання щодо анулювання посвідок на проживання її та дитини у зв`язку з тим, що вона понад один рік не проживала та не вела спільного господарства з батьком дитини, сімейні відносини фактично були припинені, а подальше перебування на території Фінляндії на час розгляду питання вважалося нелегальним, що було додатково підтверджено під час її особистого звернення до Міграційної служби.

Вона не скористалася можливістю оформлення тимчасового захисту, оскільки такий статус передбачає повний початок інтеграційного процесу «з нуля», обов`язкове вивчення мови, зміну трудових відносин, а також автоматичне припинення соціальної підтримки.

У зв`язку з викладеними обставинами нею було прийнято рішення виїхати разом із дитиною до України, де вона має у власності житло, а також належні умови для проживання, виховання та розвитку дитини.

Упродовж усього періоду проживання у Фінляндії вона одноосібно здійснювала опіку, догляд та матеріальне забезпечення дитини. Батько дитини участі у вихованні та утриманні дитини не брав, натомість систематично висував вимоги щодо оформлення громадянства дитини.

Після виникнення питання щодо можливого анулювання посвідок на проживання батько дитини з`явився за місцем проживання її та дитини і в ультимативній формі почав висувати умови та здійснювати шантаж, заявляючи, що у разі передачі йому українського паспорта дитини та самої дитини для поїздки до Грузії він «напише необхідні пояснення» до Міграційної служби з метою збереження посвідок на проживання.

Після перетину державного кордону України вона повідомила батька дитини про виїзд до України.

06 жовтня 2025 року за клопотанням батька дитини відбулося судове засідання у Фінляндії, за результатами якого ухвалено тимчасове рішення про проживання дитини разом із батьком на території Фінляндії, а їй було визначено право на зустрічі з дитиною двічі на тиждень по дві години під наглядом соціальних служб.

Вважали, що батько дитини подає до суду викривлену інформацію, що він нібито має намір брати участь у спілкуванні з дитиною, тоді як фактично не виявляє зацікавленості ані в житті дитини, ані в її розвитку чи матеріальному забезпеченні, що підтверджується, зокрема, перепискою у месенджерах, у якій відсутні будь-які спроби з боку батька налагодити контакт або спілкування з дитиною.

Також, на їх думку, вимоги Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не можуть бути застосовані при вирішенні цього спору. Республіка Фінляндія за жодних обставин не може вважатися місцем постійного проживання сина ОСОБА_3 , оскільки вона та її син є громадянами України, які проживали на території Республіки Фінляндія.

Крім того, розпорядження про повернення дитини на територію Фінляндії не може бути видано з огляду на положення статті 13 Конвенції, якою передбачено, що адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

З моменту народження сина лише вона перебувала поруч з дитиною та здійснювала повне піклування та забезпечення дитини.

Також згідно з правилами Фінляндської Республіки для дітей за згодою обох батьків відкривається спеціальний рахунок, на який держава нараховує допомогу на дитину. Доступ до такого рахунку мають обидва батьки. Вона неодноразово поповнювала рахунок власними коштами для забезпечення потреб дитини.

06.08.2024 року їй стало відомо, що позивач заблокував зазначений дитячий рахунок, у результаті чого вона була позбавлена можливості користуватися коштами, які держава нараховувала для утримання дитини. Позивач жодної фінансової допомоги на дитину не надавав і не надає.

Крім того, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Припинення сімейних відносин між нею і позивачем було наслідком його постійної агресивної поведінки, а також постійного психологічного тиску. Лише після повернення до України вона отримала душевний спокій.

На сьогодні вона разом з сином проживає у великій квартирі з усіма зручностями. Дитина зростає у колі рідних та близьких людей, постійно відчуваючи піклування, турботу та любов. Її син забезпечений усім необхідним для нормального життя та розвитку, має власну кімнату, яка обладнана місцями для ігор, відпочинку та розвитку. Також син відвідує приватний садок «Happy Hearts», гурток «Модельна школа» в Комунальному закладі позашкільної освіти «Центр дитячої та юнацької творчості «Крок» Дніпровської міської ради.

Вона пов`язує своє подальше життя та життя сина виключно з Україною, де він має змогу зростати у великій та дружній родині. Її мета виховати сина у дусі любові та поваги до своєї Батьківщини, у найкращих традиціях та звичаях українського народу.

Відібрання дитини від неї може призвести до заподіяння непоправної психологічної або й психічної травми її синові, оскільки за все своє життя син жодного дня не перебував без неї, постійно відчуваючи материнську любов та турботу. Між нею та сином існує дуже тісний психологічний зв`язок.

З огляду на негативний досвід їхнього попереднього з позивачем спільного проживання вона переконана, що позивач самостійно не здатний займатися питаннями догляду за сином та його вихованням, адже за час спільного проживання майже ніколи не займався дитиною. Вона ніколи не отримувала від позивача допомоги, яка була б пов`язана з доглядом за сином впродовж усього спільного життя. Останній неодноразово у присутності дитини поводив себе агресивно стосовно неї, проявляв грубість та нетерпимість, чинив над нею психологічне насильство, у тому числі і у присутності дитини.

Дитина знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір`ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, тому не повинна розлучатися з матір`ю. Можлива розлука дитини з матір`ю і зміна місця проживання з України на Республіку Фінляндія, де дитина не знає нікого, крім батька, буде для неї стресовою та негативно вплине на її як психологічний, так і на фізичний розвиток.

Наголошували на тому, що відповідно до Гаазької конвенції 1980 року для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням; по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала; по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання.

Тобто, йдеться про фактичне, реальне здійснення батьківських прав, а не лише про їх формальну наявність за законом або судовим рішенням.

Так як заявник не брав участі в житті дитини, участі у повсякденному догляді за дитиною (харчування, гігієна, здоров`я, режим дня), не забезпечував її фінансово, не приймав участі у вихованні дитини, не цікавився нею, не підтримував контакт, то вважають, що ця умова не виконувалася заявником.

Отже, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

З огляду на наведене, просили в задоволенні позову відмовити.

В свою чергу, представником позивача – адвокатом Балковим Р.Л. була подана відповідь на відзив, в якій вважає, що наведені відповідачкою у відзиві обставини є недоведеними.

На думку представника позивача, твердження, що повернення дитини до Республіки Фінляндія поставить її під загрозу заподіяння будь-якоі? шкоди є необґрунтованим.

Твердження відповідачки про те, що Конвенція не може бути застосована лише з огляду на громадянство є хибним.

Звертає увагу, що у статті 3 Конвенції чітко визначені підстави для і?і? застосування, згідно з якими переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якіи? особі відповідно до законодавства держави, у якіи? дитина постіи?но мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здіи?снювалися, колективно або індивідуально, або здіи?снювалися б, якби не переміщення або утримування. Тобто Конвенцією визначені ознаки, за наявності яких діі? особи можна кваліфікувати як незаконне переміщення дитини. При чому Конвенція застосовується незалежно від громадянства осіб, які є учасниками правовідносин, що виникли.

Представником позивача зазначено, що згідно з довідкою № 61214/19-530-75 від 29.05.2023 року Сірбіладзе Георгіи? уродженець міста И?оєнсуу Республіки Фінляндія.

Крім того, відповідно довідки про операціі? за рахунком остання операція проведена 01.01.2025 року, тобто держава Фінляндія надавала фінансову допомогу. Доступ до рахунку дитини не обмежении?, за згодою двох опікунів (батьків) видаткові транзакціі? можливі.

За змістом відповідь від S PANKKI: «Права доступу опікунів S-рахунку Георгія Сірбіладзе (031022A645F) НОМЕР_1 змінено на «двоє разом» 06.08.2024. Зміна внесена на прохання опікуна ОСОБА_7 . Якщо права доступу до облікового запису мають формат «двоє разом», для використання облікового запису завжди потрібна згода обох опікунів».

Відповідач не надала доказів на спростування факту постіи?ного місця проживання дитини в Фінляндіі?.

Навпаки, дитина з моменту народження до моменту викрадення проживала в Фінляндіі?, тому неможливо застосування положень статті 12 Конвенціі?, так як відсутні підстави вважати, що за такии? короткии? термін дитина прижилася.

Крім того, в матеріалах справи наявнии? переклад з фінськоі? на украі?нську мову результату звернення ОСОБА_2 для огляду зовнішніх травм. Згідно тексту зазначеного документа травми, що були отримані ОСОБА_8 , можуть бути отримані як наслідок фізичного насильства. Однак допустимим доказом визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень та механізму і?х заподіяння може бути висновок судово-медичного експерта, подании? до суду відповідно до статеи? 102, 106, 107 ЦПК Украі?ни. Відповідачкою не наданого жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту притягнення позивача до відповідальності за вчинення насильства стосовно неі?. Вчинення ним насилля по відношенню до ОСОБА_2 не доведено та такого насильства не було.

Таким чином, стаття 13 Конвенціі?, на яку спирається сторона відповідача, не може бути застосована в ціи? справі, так як відсутні підстави вважати, що повернення дитини до Фінляндія створить для такоі? дитини негативні наслідки.

Отже, наполягав на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 20 лютого 2026 року підготовче провадження у справі було закрито та справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача – адвокат Балковий Р.Л. позов підтримав.

Представник відповідача – адвокат Подварченко А.Ю. позов не визнала з підстав, наведених у відзиві на позов, та просила відмовити в його задоволенні.

Представник третьої особи – органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради Воднєва Н.В. у судовому засіданні зазначила, що надання органом опіки та піклування висновку по суті цієї справи щодо повернення дитини до країни постійного проживання законодавством не передбачено.

Разом із тим пояснила, що питання щодо місця проживання дитини та позбавлення батька батьківських прав були ініційовані матір`ю та розглядалися комісією.

Мати, будучи повідомленою, на засідання комісії не з`явилася, відповідні документи не надала.

Комісія дійшла висновку про недоцільність позбавлення батька батьківських прав.

Отже, просила ухвалили у справі щодо забезпечення повернення дитини до Фінляндії таке рішення, яке відповідатиме інтересах дитини.

Суд, заслухавши учасників судового розгляду, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав:

Судом установлено, що сторони, громадянин Грузії ОСОБА_9 та громадянка України ОСОБА_6 , проживали однією сім`єю на території Фінляндської Республіки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 в Фінляндській Республіці в них народився син ОСОБА_10 .

З часу свого народження дитина ОСОБА_10 постійно проживав разом із батьками на території Фінляндії, де його батько, ОСОБА_9 , має власне житло та постійну роботу.

Навесні 2024 року стосунки між сторонами погіршилися на ґрунті визначення громадянства дитини.

Сторони стали мешкати окремо. Малолітній ОСОБА_5 мешкав з матір`ю в місті Йоєнсуу Фінляндії, де відвідував дитячий садок.

У свою чергу, батько періодично зустрічався з дитиною. Тим самим дитина залишалася під опікою обох батьків.

При цьому між сторонами не було досягнуто згоди щодо зустрічей батька з дитиною.

В серпні 2024 року ОСОБА_11 звернулася до окружного суду Північної Карелії з приводу опіки, місця проживання, права на зустрічі та утримання сина ОСОБА_5 .

У цій справі суддею окружного суду Північної Карелії 31.03.2025 було прийнято рішення (тимчасове розпорядження), згідно з яким дитині ОСОБА_12 тимчасово надано право бачитися зі своїм батьком ОСОБА_13 наступним чином: спочатку протягом шести тижнів двічі на тиждень по понеділках та четвергах з 16.30 до 18.30 батько забиратиме дитину для зустрічей і повертатиме її додому після зустрічі. Після цього дитина має право бачитися з батьком і бути з ним щотижня, починаючи з четверга і закінчуючи п`ятницею вранці, при цьому батько забиратиме дитину з дитячого садка для зустрічі і повертатиме її до дитячого садка після зустрічі.

В середині вересня 2025 року ОСОБА_11 разом із дитиною ОСОБА_3 без згоди батька дитини залишила Фінляндію та виїхала до України, де на цей час проживає з дитиною за своїм зареєстрованим місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

09.10.2025 суддею окружного суду Північної Карелії у зв`язку зі зміною обставин було прийнято тимчасове розпорядження, яким внесено зміни до рішення від 31.03.2025 та згідно з яким дитина ОСОБА_12 тимчасово перебуває під опікою свого батька ОСОБА_7 та проживає з батьком. ОСОБА_14 тимчасово підтверджено таке ж право як і опікуну отримувати конфіденційну інформацію про ОСОБА_4 від органів влади та приватних постачальників послуг. ОСОБА_12 тимчасово підтверджено право зустрічатися зі своєю матір`ю ОСОБА_15 двічі на тиждень протягом двох годин під наглядом. Зустрічі під наглядом будуть організовані за місцем проживання дитини у місці, вказаному стороною, якій регіон із забезпечення благополуччя населення Північної Карелії надав дозвіл на організацію зустрічей під наглядом. Батько ОСОБА_9 доставить дитину до місяця зустрічі та забере її звідти. Матір ОСОБА_6 зв`яжеться зі стороною, яка організовує зустрічі під наглядом, щоб домовитися про зустрічі.

Таке тимчасове розпорядження діє до винесення судом остаточного рішення у справі, якщо рішення не буде скасовано або змінено до цього часу.

При цьому в судовому засіданні зі слів представників сторін установлено, що на теперішній час розгляд справи окружним судом Північної Карелії зупинений до вирішення питання щодо повернення дитини до Фінляндії.

Звернувшись до суду з позовом про забезпечення повернення дитини до Фінляндії, позивач посилається на те, що позивач неправомірно здійснила вивезення та подальше утримування дитини на території України, чим порушує його батьківські права та права дитини.

При вирішенні цього спору між суд керується таким:

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 11 січня 2006 року № 3303 (далі - Конвенція 1980 року, Гаазька конвенція), переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

У частині другій статті 3 Конвенції 1980 року передбачено, що права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв`язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Конвенції 1980 року охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції 1980 року.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1980 року якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: 1) що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частина перша статті 3); 2) переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частина перша статті 3); 3) заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частина перша статті 3).

Разом із тим, частиною другою статті 12, частинами першою та другою статті 13 та статтею 20 Конвенції 1980 року визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт «а» частина перша статті 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частина перша статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частина перша статті 13); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина друга статті 12).

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція 1980 року покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

У Конвенції 1980 року міститься вичерпний перелік обставин, за наявності яких, якщо минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, суд, незважаючи на положення частини першої статті 12, має право відмовити в поверненні дитини до постійного місця проживання: якщо у заявника на момент переміщення або утримання відсутнє право піклування стосовно дитини, яке виникло на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави, або якщо таке право піклування не порушене (стаття 3); або особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування (пункт «а» частини першої статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Розглядаючи обставини, про які йдеться у статті 13 Конвенції 1980 року, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, надану центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

При цьому відповідно до статті 19 Конвенції 1980 року ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції щодо повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

У постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-58цс14 викладений висновок щодо застосування статей 3, 12, 13, 20 Конвенції 1980 року за аналогічних обставин справи.

Так, вирішуючи питання повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією 1980 року, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції 1980 року). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) винятків, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції 1980 року, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави. Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди відповідно до статті 3, частини першої статті 12 Конвенції 1980 року повинні, насамперед, встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергову увагу приділяють якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Велика Палата Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 26 листопада 2013 року (заява № 27853/09) у справі «X проти Латвії» розглядала питання, пов`язані з поверненням дитини відповідно до положень Гаазької конвенції, та встановила, що заявник зазнала непропорційного втручання в її право на повагу до свого сімейного життя, оскільки під час процесу прийняття рішень в рамках національного законодавства недотримано процесуальних вимог, притаманних статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а Ризький окружний суд не здійснив ефективного розгляду тверджень заявниці за статтею 13 (b) Гаазької конвенції. У пунктах 93-108 рішення наведено ряд висновків, які доводять необхідність додержання прав дитини, з`ясування судом усіх обставин, а також наслідків переміщення дитини.

Стосовно питання про взаємозв`язок між Конвенцією та Гаазькою конвенцією ЄСПЛ у пункті 93 зазначеного рішення повторив, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між Договірними державами.

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема Конвенції та Гаазької конвенції, беручи до уваги їх мету та наслідки для захисту прав дітей і батьків. Таке застосування міжнародно-правових актів не повинно призводити до конфлікту чи протиставлення різних міжнародних договорів за умови, що ЄСПЛ може виконувати своє завдання в повному обсязі, а саме «забезпечити дотримання зобов`язань, прийнятих на себе Високими Договірними Сторонами» Конвенції, шляхом тлумачення та застосування положень Конвенції у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними (пункт 94 рішення ЄСПЛ).

Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку, беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі негайного повернення відповідають певній концепції «найкращих інтересів дитини» (пункт 95 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ наголошує, що існує широкий консенсус - у тому числі в міжнародному праві - на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе (пункт 96 рішення ЄСПЛ).

Такий підхід закладений і в Гаазькій конвенції, яка пов`язує цей інтерес до відновлення статусу-кво за допомогою винесення рішення про негайне повернення дитини до країни її постійного проживання у разі незаконного викрадення, при цьому беручи до уваги той факт, що неповернення дитини іноді може бути виправдане об`єктивними причинами, які відповідають інтересам дитини, тим самим пояснюючи існування винятків, особливо у разі серйозного ризику того, що повернення дитини піддасть її фізичній чи психологічній шкоді або іншим чином помістить її в нестерпну ситуацію (стаття 13, перший абзац, (b). ЄСПЛ також зазначає, що Європейський Союз дотримується тієї ж філософії в рамках системи, що включає лише держав-членів ЄС, яка заснована на принципі взаємної довіри. Постанова Європейської Ради (ЕС) від 27 листопада 2003 року № 2201/2003, що стосується юрисдикції та визнання і виконання судових рішень у сімейних справах та в справах батьківської відповідальності, положення якої про викрадення дітей доповнюють ті положення, які вже закладені в Гаазькій конвенції, так само посилається в преамбулі на найкращі інтереси дитини, тоді як стаття 24 § 2 Хартії основних прав наголошує, що в усіх діях, пов`язаних з дітьми, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговим міркуванням (пункт 97 рішення).

Таким чином, не лише зі статті 8 Конвенції, а й із Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній винятки з принципу своєчасного повернення дитини до країни її постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно.

Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері, за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов`язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією. Тим не менш, їх не можна сприймати в ідентичній манері, незалежно від того, чи розглядає суд запит про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції або ж приймає рішення по суті заяви про батьківську опіку або батьківські права, враховуючи, що останнє судове провадження в принципі не має нічого спільного з намірами Гаазької конвенції (пункт 100 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а)) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b)), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть, в першу чергу, перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із заінтересованими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого ЄСПЛ розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Зокрема, в контексті цього ЄСПЛ вкотре зауважив, що він не пропонує замінити своєю власною оцінкою оцінку національних судів. Разом з тим він повинен переконатися в тому, що процес прийняття рішень, результатом якого стало прийняття національними судами оспорюваних заходів, був справедливим і дозволив усім заінтересованим сторонам повною мірою викласти свої аргументи, і що найкращі інтереси дитини були захищені.

ЄСПЛ також зазначив, що національні органи повинні провести поглиблене вивчення всієї сімейної ситуації і цілої низки факторів.

ЄСПЛ вважає, що гармонійне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Гаазької конвенції може бути досягнуте за умови дотримання таких двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб ЄСПЛ мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (пункт 106 рішення ЄСПЛ).

Таким чином, ЄСПЛ вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи таке процесуальне зобов`язання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні не лише розглянути вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, а й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у взятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі винятків, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19 (провадження № 61-18088св19).

В своєму позові позивач просить визнати незаконним переміщення та утримання відповідачкою на території України їх спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , наполягаючи на його поверненні до Фінляндської Республіки як держави постійного проживання дитини.

Оцінюючи всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає доведеним, що у вересні 2025 року відповідач ОСОБА_2 в незаконний спосіб здійснила переміщення своєї дитини ОСОБА_3 з Фінляндії до України, оскільки матеріалами справи підтверджено, що дитина народилася в жовтні 2022 року та постійно проживала до середини вересня 2025 року на території Фінляндської Республіки.

До переміщення з Фінляндії до України малолітній ОСОБА_10 мав належний рівень проживання та піклування, який забезпечувався йому обома батьками, а не лише матір`ю.

Тобто дитина перебувала під спільною опікою обох батьків.

Дитина переміщена матір`ю до України за відсутності згоди батька дитини, а також усупереч судовому рішенню окружного суду Північної Карелії від 31.03.2025, яким на цей час вирішується спір між батьками з приводу опіки, місця проживання, права на зустрічі та утримання дитини та яким тимчасово до вирішення такої справи було надано батьку і дитині право на побачення та визначено порядок їх зустрічей у державі їх проживання.

Твердження відповідача про те, що позивач фактично не здійснював піклування щодо малолітньої дитини суд вважає безпідставними, оскільки ініційований батьком спір про повернення дитини свідчить про його прагнення до здійснення піклування і реалізації своїх батьківських прав стосовно дитини.

Згідно з матеріалами справи батько приймав участь у піклуванні про дитину шляхом періодичних зустрічей та наданням забезпечення на території Фінляндії, прагнув брати участь у житті своєї дитини, що підтверджується судовими рішеннями (тимчасовими розпорядженнями) Окружного суду Північної Карелії, а також фактично підтверджує і сама відповідачка, зазначаючи про наявність між нею і позивачем суперечок щодо дитини.

При цьому суд бере до уваги наявність між батьками тривалого спору щодо опіки над дитиною, прагнення батька до зустрічей із сином та опікування ним, що свідчить про належну реалізацію та здійснення батьком своїх батьківських прав та обов`язків щодо малолітнього сина ОСОБА_3 , зокрема щодо здійснення піклування про дитину.

Отже, на момент переміщення дитини з Фінляндії до України права піклування про дитину ефективно здійснювалися її батьком, що відповідно до частини 3 Конвенції дає підстави для висновку про незаконність переміщення малолітньої дитини її матір`ю без згоди батька.

В даному випадку переміщення та утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування (в даному випадку відповідачкою) без згоди іншого з батьків (позивача) є незаконним, оскільки така дія порушує його права.

Суд також бере до уваги, що позивач одразу після вивезення дитини матір`ю з Фінляндії ініціював процес повернення дитини, безпосередньо звернувшись наприкінці грудня 2025 року до суду з цим позовом, тобто у межах річного строку з дня незаконного вивезення дитини.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Водночас відповідач, заперечуючи проти позову, не надала переконливих доказів, що повернення дитини до Фінляндії не відповідатиме інтересам дитини, або створить загрозу заподіяння дитині фізичної або психологічної шкоди, або іншим чином створить умови, за яких дитина може потрапити у нетерпимі умови.

Доводи відповідача про те, що позов має на меті отримання позивачем контролю над дитиною з подальшим її вивезенням за межі держави постійного проживання, а саме на територію Грузії, об`єктивно нічим не підтвердженні.

Навпаки, обставин справи свідчать, що саме дії відповідача спрямовані на усунення позивача від дитини та одноосібне опікуватися нею.

Суд вважає, що факти, на які посилалася відповідач, щодо протиправної поведінки позивача, а саме застосування стосовно неї насильства, не підтверджені належними доказами, оскільки надана позивачем довідка лікаря, по-перше, не містить даних, що виявлені в неї синці та подряпини були спричинені саме внаслідок протиправних дій позивача, по-друге, ці доводи свідчать про наявність конфлікту між нею і позивачем як батьками дитини, проте жодним чином не свідчать про наявність загрози для самої дитини, оскільки належні та допустимі доказів протиправної поведінки позивача щодо своєї дитини ОСОБА_3 відповідач не надала і судом вчинення таких дій не встановлено.

Твердження відповідача про те, що її виїзд разом із дитиною з Фінляндія до України був вимушеним і зумовлений систематичним психологічним тиском з боку позивача, ризиком втрати законних підстав для перебування на території Фінляндії, а також відсутністю визначеності щодо посвідок на проживання її та дитини, суд вважає безпідставним та такими, що спростовуються, зокрема, рішенням Окружного суду Північної Карелії від 09.10.2025, яким вже була надана оцінка обставинам, на які посилається відповідач і який вважав, що ОСОБА_2 , залишаючи разом із дитиною Фінляндію без згоди батька дитини, діяла свавільно та всупереч своїм обов`язкам як спільного опікуна, при цьому в неї була можливість легально залишатися у Фінляндії на підставі посвідки на проживання або шляхом отримання тимчасового захисту.

Таким чином, об`єктивних даних існування обставин, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави її постійного проживання, не встановлено.

Натомість у цій справі наявні умови, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, а саме у Фінляндську Республіку, так як в цій державі дитина постійно проживала і за її законодавством мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини.

Отже, дії відповідачки щодо переміщення та утримування дитини в Україні порушують права піклування батька дитини, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав своєї згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні, з огляду на те, що позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення.

За таких обставин суд вважає, що позивач обґрунтовано звернувся до суду з цим позовом про забезпечення повернення дитини до Фінляндської Республіки.

Суд вважає, що доводи відповідача про те, що у разі повернення дитини до Фінляндії вона буде позбавлена можливості здійснювати свої батьківські права щодо дитини, а також, що найкращим інтересам дитини відповідає проживання дитини в Україні з матір`ю, жодним чином не свідчить про існування серйозних ризиків, що дитина у разі повернення до Фінляндської Республіки потрапить у нетерпиму для неї обстановку у країні походження або буде створено загрозу заподіяння їй будь-якої шкоди.

Суд звертає увагу, що відповідачем дійсно була надана суду копія висновку психолога про те, що між нею і дитиною існують емоційно теплі стосунки, а інтересу до спілкування з батьком дитина не має.

Разом зі тим, суд наголошує, що в даному випадку спір щодо місця проживання дитини з одним із батьків чи здійснення піклування про дитину не є предметом розгляду у цій справі про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції, так як відповідно до статті 19 цієї Конвенції такий спір підлягає вирішенню саме судом держави постійного проживання дитини, якою є Фінляндська Республіка.

Тобто предметом позову у цій справі є виключно вимога про повернення малолітньої дитини в порядку виконання державою Україна взятих на себе міжнародних зобов`язань.

Тому рішення про повернення дитини не призведе до розлучення дитини з матір`ю, так як не позбавляє її права звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання щодо піклування про дитину.

Таким чином, відповідач не позбавлена права ініціювати перед повноважним судом Фінляндії питання щодо визначення місця проживання дитини разом із нею у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з матір`ю відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Крім того, при оцінці обґрунтованості повернення малолітнього ОСОБА_3 до Фінляндської Республіки, де він народився і постійно проживав до його переміщення матір`ю в Україну і, відповідно, мав певні соціальні контакти, суд також ураховує і безпекову ситуацію в Україні. А саме те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введений воєнний стан, який продовжується у зв`язку з тим, що агресія проти України триває. І хоча на території міста Дніпра, куди прибула відповідачка з дитиною, безпосередньо не розгортають бойові дії, проте щодня лунають сигнали повітряної тривоги, які інформують про небезпеку та необхідність перебування в укритті, що може негативно впливати на психоемоційний стан дитини. Також місто регулярно піддається ракетним та дроновим атакам з боку російських військ, що призводить до жертв серед цивільного населення. Відтак перебування малолітнього ОСОБА_3 на території України створює загрозу для його життя і здоров`я порівняно з Фінляндією, де йому створені безпечні умови для проживання та розвитку.

Таким чином, повернення малолітнього ОСОБА_3 до Фінляндської Республіки відповідає його найкращим інтересам.

Відповідач не навела достатніх підстав для відмови у поверненні дитини.

Отже, враховуючи найкращі інтереси дитини, суд вважає наявними підстави для задоволення позову в частині визнання незаконним переміщення відповідачкою з Фінляндської Республіки та утримування на території України малолітнього сина ОСОБА_3 , а також зобов`язання відповідача повернути його до постійного місця проживання в м. Йоєнсуу Фінляндської Республіки.

Крім того, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, відповідача ОСОБА_2 потрібно зобов`язати передати малолітнього ОСОБА_3 батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Фінляндської Республіки.

При цьому, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, суд вважає за можливе покласти витрати, пов`язані з поверненням малолітнього ОСОБА_3 до Фінляндської Республіки, на позивача.

Поряд із цим суд вважає, що вимога щодо відібрання у відповідача дитини не підлягає задоволенню як передчасна, оскільки положення Конвенції 1980 року не передбачають застосування виключно такого способу виконання рішення про повернення дитини та на цей час у суду відсутні об`єктивні дані та докази, що відповідач буде перешкоджати виконанню рішення про повернення дитини до країни постійного проживання, що виправдовувало б примусове відібрання в неї дитини.

Суд також не вбачає підстав для встановлення обов`язку повернення дитини до Фінляндії протягом десяти днів з дати отримання повного тексту судового рішення.

Суд бере до уваги, що Конвенція 1980 року має на меті забезпечити негайне повернення дитини до держави її постійного проживання та відновлення стану, який існував до незаконного переміщення дитини. Її застосування спрямоване на те, щоб спори щодо опіки вирішувалися у країні постійного проживання дитини, а не шляхом односторонніх дій одного з батьків.

Аналіз положень цієї Конвенції, зокрема статті 12, щодо видання відповідним органом розпорядження про негайне повернення дитини свідчить, що компетентні органи держав повинні забезпечити швидке вирішення справи з тим, щоб уникнути затягування процесу та адаптації дитини до нового середовища.

Між тим, негайне повернення дитини, яке здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, є відмінним від негайного виконання судового рішення, яке суд, зокрема, допускає на підставі пункту 5 частини 1 статті 430 ЦПК України у справах про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

Судом ураховується, що до переміщення на територію України малолітній ОСОБА_10 мав спільну опіку обох батьків, але постійно мешкав разом із матір`ю, у якої його не відібрано. На цей час судове рішення про повернення ОСОБА_3 до Фінляндської Республіки не набрало законної сили.

Згідно з пунктом 11 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2025 р. № 338), примусове виконання рішення суду про зобов`язання боржника повернути дитину здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами, органами державної виконавчої служби.

Отже, суд вважає, що у цій справі немає підстав для допущення судом негайного виконання рішення в частині повернення дитини до Фінляндської Республіки до набрання таким рішенням законної сили.

Керуючись ст. 258-259, 263-265 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Фінляндської Республіки задовольнити частково.

Визнати незаконним переміщення ОСОБА_2 з Фінляндської Республіки та утримування на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 ( ОСОБА_16 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Зобов`язати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , повернути малолітнього ОСОБА_3 ( ОСОБА_16 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 до його постійного місця проживання в м. Йоєнсуу Фінляндської Республіки.

У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_3 ( ОСОБА_16 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , для забезпечення повернення дитини до Фінляндської Республіки.

Витрати, пов`язані з поверненням малолітнього ОСОБА_3 ( ОСОБА_16 ), ІНФОРМАЦІЯ_4 до Фінляндської Республіки, покласти на батька ОСОБА_1 .

В решті вимог відмовити.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 01 квітня 2026 року.

Суддя Наталія Марченко