Постанова від 29 березня 2026 р. у справі №487/1503/25 — Миколаївський апеляційний суд

30.03.26

22-ц/812/113/26

Єдиний унікальний номер судової справи 487/1503/25

Номер провадження 22-ц/812/84/26

22-ц/812/113/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

30 березня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

з секретарем судового засідання Біляєвою В.М.,

за участі: представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Вовк С.П.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Вовк Сергієм Петровичем, рішення, яке ухвалене Заводським районним судом міста Миколаєва 16 вересня 2025 року, під головуванням судді Скоринчук Г.М., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про захист прав споживачів,

УСТАНОВИЛА:

У березні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про захист прав споживачів.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що у грудні 2020 року ОСОБА_2 побачив у мережі Інтернет рекламний ролик брокерської компанії «Траст Макворі Кепітал» (Trust Macquarie Capital), поставив лайк та написав листа адміністратору. У телефонних розмовах менеджери компанії «Траст Макворі Кепітал» наполегливо пропонували йому інвестувати кошти в цю компанію для участі у біржовій торгівлі. Скориставшись його незадовільним психофізичним станом та некомпетентністю у питаннях фінансів та інвестицій, менеджер умовив його внести кошти на «торговий рахунок».

В період з 23 грудня 2020 року по 24 грудня 2020 року позивач вніс кошти в сумі 72 200 грн. на рахунок ФОП ОСОБА_3 та 05 січня 2021 року – 1 110 000 грн. на рахунок ФОП ОСОБА_1 , реквізити яких йому повідомив менеджер, при цьому вважаючи, що вносить для поповнення свого торгового рахунку в брокерській компанії «Траст Макворі Кепітал».

Надалі він очікував на виведення своїх коштів, однак виплат не було, а менеджер кожного разу висував нові вимоги, зокрема сплатити банківську комісію за відкриття та обслуговування транзитних рахунків, комісію за резервування коштів, а також послуги Національного банку України.

У зв`язку із цим, у період з 18 січня 2021 року по 22 січня 2021 року ОСОБА_2 сплатив 149 000 грн.

Однак, через деякий час позивач зрозумів, що має справу із шахрайською схемою, оскільки фінансової організації з назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » офіційно не існує, від її імені на території України не виступає жоден легітимний суб`єкт господарської діяльності.

25 січня 2021 року позивач звернувся із заявою до кіберполіції, а 08 лютого 2021 року до Миколаївської місцевої прокуратури №1 та наразі за його заявою здійснюється досудове розслідування.

Між позивачем та відповідачем ніколи не було і немає дотепер жодних домовленостей (угод, договорів тощо), жодних послуг ФОП ОСОБА_1 йому не надавав.

За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ФОП ОСОБА_1 зареєструвався як фізична особа-підприємець 11 грудня 2020 року, а припинив діяльність 24 лютого 2021 року. На сайті otziv-broker.com вдалося знайти інформацію про те, що діяльність ФОП ОСОБА_1 була пов`язана з прийманням коштів на користь шахрайської форекс-платформи « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

У червні 2021 року інформація про шахрайську організацію «Trust Macquarie Capital» розміщена на сайті Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Згідно з висновком комісії кошти переводилися не на рахунок « ІНФОРМАЦІЯ_3 », а на рахунок, зокрема, ФОП ОСОБА_1 .

ОСОБА_2 звертався з письмовою вимогою до відповідача про повернення коштів, однак відповіді не отримав.

Позивач зазначав, що він сплачував кошти на підприємницький рахунок відповідача «за послуги», та ФОП виступав як надавач послуг, а він як споживач, а тому між сторонами склалися правовідносини, які мали ознаки правочинів з надання послуг.

Участь ФОП у вищезазначеному правочині полягала в тому, що він прийняв від позивача оплату за «послуги», хоча насправді будь-яких послуг йому не надавав. Таким чином, відповідач взагалі не мав ані наміру, ані можливості надавати будь-які послуги, які б були потрібні позивачу особисто.

Посилаючись на викладенні обставини, ОСОБА_2 просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 110 000 грн., відшкодувати збитки у вигляді комісії за перерахування коштів у загальній сумі 500 грн., інфляційні втрати в сумі 746 169 грн. 88 коп., 3% річних в сумі 138 188 грн. 79 коп. та 555 000 грн. компенсації у відшкодування моральної шкоди.

Відповідач ОСОБА_1 надав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити. Зазначав, що 05 січня 2021 року позивач дійсно перерахував на його рахунок кошти в розмірі 1 110 000 грн. Водночас, відповідач вважає, що позивачем не доведено неправомірність підстави набуття ним вказаних коштів.

Також просив застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки ОСОБА_2 звертався із позовом до нього про стягнення вказаної суми у розмірі 1 110 000 грн. як безпідставно набутого майна, та рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року у задоволенні вказаного позову було відмовлено (справа №753/19678/21). Вказане рішення набрало законної сили.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 : кошти в сумі 1 110 000 грн., інфляційні втрати в сумі 745 833 грн. 92 коп., 3% річних в сумі 138 188 грн. 79 коп., компенсацію моральної шкоди в сумі 100 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Держави 15 137 грн. 05 коп. судового збору.

Рішення районного суду мотивовано тим, що у підсумку досліджених наявних у матеріалах справи доказів суд дійшов висновку, що докази на підтвердження наявності правовідносин між сторонами, а також того, що позивач замовляв у відповідача певні послуги відсутні, як і відсутні докази на підтвердження існування правовідносин між позивачем та компанією «Траст Макворі Кепітал»

Водночас відповідачем не заперечується факт зарахування 05 січня 2021 року на його рахунок перерахованих позивачем грошових коштів в сумі 1 110 000 грн. і при цьому відповідачем не надано суду доказів на підтвердження правової підстави для набуття ним цих коштів від позивача.

За таких обставин, правовідносини, які виникли між сторонами щодо перерахування позивачем грошових коштів в розмірі 1 110 000 грн. на рахунок відповідача, врегульовані нормами глави 83 ЦК України, якою визначено загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

В частині стягнення з відповідача на користь позивача 500 грн. збитків суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вказаної вимоги, оскільки доказів на підтвердження нарахування комісій банку матеріали справи не містять.

Також суд не погодився з розрахунком позивача в частині розміру інфляційних втрат та 3% річних, зазначивши, що за вказаний у позові період з 06 січня 2021 року по 28 травня 2025 року підлягає відшкодуванню відповідачем 745 833 грн. 92 коп. інфляційних витрат та 138 188 грн. 79 коп. – 3% річних.

В частині відшкодування моральної шкоди районний суд, з урахуванням з`ясованих обставин справи вважав, що підлягає до відшкодування відповідачем на користь позивача моральна шкода в розмірі 100 000 грн., виходячи із засад розумності та справедливості.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив:

змінити рішення районного суду в частині мотивів задоволення його позовної вимоги про стягнення коштів;

скасувати рішення районного суду в частині відмови у стягненні відшкодування збитків та стягнути з ОСОБА_1 відшкодування збитків у сумі 500 грн.;

змінити рішення районного суду в частині розміру стягнення інфляційних втрат та стягнути з ОСОБА_1 інфляційні втрати в сумі 746 169 грн. 88 коп.;

змінити рішення районного суду в частині розміру відшкодування моральної шкоди та стягнути з ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в сумі 555 000 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції помилково розглянуто позов на підставі положень ст.1212 ЦК України.

Позивач не заявляв вимогу про повернення безпідставно одержаних коштів і не посилався на правові підстави, передбачені ст.1212 ЦК України. Обставини позову мали всі характерні ознаки споживчих правовідносин, що передбачає застосування положень Закону України «Про захист прав споживачів», в тому числі в аспекті заборони нечесної підприємницької практики та її правових наслідків. На момент сплати спірних коштів, з урахуванням контексту ситуації та пояснень менеджера компанії «Траст Макворі Кепітал», позивач не мав сумнівів і правомірно розраховував на те, що йому будуть надані фінансові послуги.

Вимоги, заявлені в позовній заяві, принципово відрізнялися від підстав, передбачених ст.1212 ЦК України, як в аспекті характеристики спірних правовідносин (нечесна підприємницька практика), так і в аспекті способу захисту порушених прав позивача (застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого з використанням нечесної підприємницької практики).

Також, суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування збитків в сумі 500 грн. за недоведеністю, оскільки в матеріалах справи є документальний доказ сплаченої позивачем банківської комісії в зазначеному розмірі.

Позивач також зазначає, що судове рішення про присудження і відшкодування моральної шкоди в розмірі лише 100 000 грн. замість 555 000 грн., заявлених у позові, базується, принаймні частково, на інтерпретації судом першої інстанції спірних правовідносин як кондикційних зобов`язань, а не як нечесної підприємницької практики. На думку позивача, суд першої інстанції необґрунтовано констатував відсутність споживчих відносин між ним та відповідачем, акцентувавши увагу на відсутності домовленості між сторонами.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Вовк С.П., посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити у справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те що, фактично Заводський районний суд міста Миколаєва ухвалив оскаржуване судове рішення з тих самих підстав (безпідставно набуті кошти), з того самого предмету (кошти в сумі 1 110 000 грн.), між тими ж сторонами, спір між якими вже розглядався Дарницьким районним судом міста Києва у 2021 році та було ухвалено судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлені.

26 березня 2026 року позивач надіслав до апеляційного суду заяву, в якій просив розглянути справу без його присутності.

Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судове рішення таким вимогам відповідає не в повному обсязі.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статі 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що 05 січня 2021 року позивач ОСОБА_2 перерахував на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 110 000 грн., призначення платежу: за послуги, комісія 500 грн. (том 1 а.с.31).

Вказаний факт сторонами по справі не заперечується.

Також факт перерахування вказаної суми коштів встановлений рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 грудня 2021 року у справі №753/19678/21 (том 1 а.с.149-153).

З відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань вбачається, що ОСОБА_1 зареєструвався як фізична особа-підприємець 11 грудня 2020, року із зазначенням видів діяльності: 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля (основний); 41.10 Організація будівництва будівель; 43.31 Штукатурні роботи; 43.34 Малярні роботи та скління; 43.39 Інші роботи із завершення будівництва; 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. 24 лютого 2021 року ФОП ОСОБА_1 зареєстрував припинення підприємницької діяльності (том 1 а.с.34).

В позовній заяві, позивач посилається на те, що, він 05 січня 2021 року перерахував на рахунок ФОП ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 110 000 грн., вважаючи, що перераховує для поповнення свого «торгового рахунку» в « ОСОБА_4 » за вказівкою менеджерів.

З скріншоту із сторінки веб-сайту Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 22 червня 2021 року вбачається, що Національна комісія розмістила повідомлення, про отримання ряд звернень від фізичних осіб, які втратили кошти та за результатами перевірки розмістила список сумнівних інвестиційних проектів, в тому числі організацію під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та її веб-сайт, та зазначила, що звернулася до провайдерів із проханням заблокувати її веб-сторінку (том 1 а.с.37-38).

В матеріалах справи наявна ухвала слідчого судді Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 травня 2024 року у справі №487/924/21 на підтвердження посилання позивача щодо здійснення досудового розслідування на вказану дату, де ОСОБА_2 є потерпілим внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, діючих під видом працівників біржі «Trust Macquarie Capital» та працівниками правоохоронних органів здійснювалася перевірка рахунків ФОП ОСОБА_1 (том 1 а.с.48-50).

Звертаючись до суду, позивач обґрунтовував свої вимоги про стягнення перерахованих на рахунок ОСОБА_1 коштів тим, що діяльність останнього має ознаки нечесної підприємницької діяльності, оскільки відповідач прийняв від позивача кошти, хоча жодних угод, правочинів, які б могли бути підставою грошових зобов`язань позивача, сторони не укладали, та посилався на положення Закону України «Про захист прав споживачів».

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №463/13099/21 (провадження №61-11609сво23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22 (провадження №61-5252сво23)).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.15, ч.1ст.16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі №567/3/22 (провадження №61-5252сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі №753/8671/21 (провадження №61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21 (провадження №61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16 (провадження №12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі №761/42030/21 (провадження №61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №607/20787/19 (провадження №61-11625сво22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (п.5 ч.2 ст.16 ЦК України).

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (п.83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)).

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (п.7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі №910/5361/22 вказано, що «суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в п.7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в п.86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17)».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).

У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі №910/18279/19 вказано, що «аналіз змісту ст.1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (ч.1 ст.190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов`язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення ст.1212 ЦК України, із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов`язання. Тобто зменшення обов`язку. У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником. Такий підхід до розуміння норми ст.1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов`язку з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч.1 ст.1212 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».

У справі, що переглядається встановлено, що при зверненні із позовом позивач посилався на те, що між ним та відповідачем не існувало будь-яких домовленостей (правочинів, договорів тощо), а тому вважав, що належним способом захисту його порушених прав споживача є застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого з використанням нечесної підприємницької діяльності. Також, в матеріалах справи, яка переглядається, відсутні докази наявності у відповідача ОСОБА_1 підстав отримання від ОСОБА_2 коштів у сумі 1 110 000 грн., а саме, які б підтверджували наявність будь-яких договірних відносин, зокрема щодо надання будь-яких оплатних послуг, між ними або відносин, заснованих на інших юридичних фактах, наслідком яких є обов`язок ОСОБА_2 передати спірну суму коштів відповідачу.

Встановивши на підставі наявних у справі доказів наведені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що правовідносини, які виникли між сторонами щодо перерахування позивачем коштів в розмірі 1 110 000 грн., врегульовані саме нормами глави 83 ЦК України.

За такого та керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони»), відповідно до якого неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц), суд першої інстанції з`ясувавши, що позивач у справі, яка розглядається, в обґрунтування своїх вимог не посилався на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснив правову кваліфікацію останніх та застосовував при ухваленні судового рішення саме ті норми матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, а саме норми ЦК України, які регулюють правовідносини у зв`язку із набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави.

Позивач, в свою чергу, в апеляційній скарзі наводить заперечення щодо такого висновку суду першої інстанції. Відповідач в апеляційній скарзі не наводить доводів на спростування висновку суду першої інстанції про правову кваліфікацію спірних правовідносин як кондиційних, але посилається на наявність судового рішення, яким було вирішено спір між сторонами на підставі положень ст.1212 ЦК України.

Відповідно до ст.42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Пунктом 22 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Згідно з пунктом 14 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика - це будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Нечесна підприємницька практика забороняється. Перелік форм нечесної підприємницької практики не є вичерпним (ч.1 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Згідно з п.10 ч.2 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації про права споживача, у тому числі право відмовитися від продукції (для відповідних видів товарів, робіт і послуг), право на заміну продукції або відшкодування збитків.

Підприємницька практика, яка істотно спотворює або може істотно спотворити економічну поведінку лише чітко визначеної (окремої) групи споживачів, особливо вразливих до такої діяльності через їх розумові або фізичні вади, вік чи довірливість, у разі якщо продавець мав об`єктивну можливість передбачити їх поведінку та особливості, має оцінюватися з точки зору середньостатистичного представника такої групи, а також з урахуванням припущення, що, зважаючи на викладені обставини, можливість здійснити свідомий і компетентний вибір відсутня і споживач помиляється при вчиненні правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Зазначені умови не стосуються законної рекламної діяльності, у тому числі створення заяв або виразів, які не можуть бути сприйняті буквально.

Відповідно до ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров`я і життєдіяльності (частина 1 статті 5 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Колегія суддів вважає, що позивачем не обґрунтовані позовні вимоги у відповідності до норм Закону України «Про захист прав споживачів», шляхом визначення, яке право споживача порушено у відповідності до ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому в позовній заяві позивач зазначає, що між сторонами ніколи не було жодних домовленостей (угод, договорів, тощо), жодних послуг відповідач йому не надавав та стверджував, що це є додатковим підтвердженням того, що правочини з надання послуг між ним та відповідачем мали дефектний характер та зі сторони відповідача були здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності.

Відтак, на правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів».

За такого колегія суддів погоджується з висновком судом першої інстанції, що данні правовідносини врегульовані саме нормами глави 83 ЦК України.

Так, загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно із ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Частиною 2 статті 1212 ЦК України визначено, що положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень ч.1 ст.1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11,600,601,604-607,609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.

Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (ст.1213 ЦК України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого.

Конструкція ст.1212 ЦК України, як і загалом норма глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Отже, норми ст.1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2022 рок справі №365/388/20 (провадження №61-15219св21).

Встановивши відсутність між сторонами будь-яких договірних відносин, а також будь-яких інших визначених законом підстав для набуття ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів, районний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень про кондикційні зобов`язання та стягнув з відповідача на користь позивача перераховану останнім грошову суму.

Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в частині правових підстав стягнення коштів, колегія суддів вважає помилковими. Водночас, зауважує, що і посилання районного суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. Суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Крім того, у силу положення ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 2 статті 625 ЦК України визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (ч.2 ст.625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, інфляційні витрати та 3% річних від простроченої суми.

У кредитора згідно з ч.2 ст.625 ЦК України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних витрат та 3% річних за період прострочення в оплаті основного боргу.

Встановивши те, що відповідач набув без достатньої правової підстави грошові кошти, які належали позивачу, та всупереч вимог ч.1 ст.1212 ЦК України не повернув їх, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ч.2 ст.625 ЦК України, а саме – стягнення на користь позивача коштів в сумі 1 110 000 грн., інфляційних втрат в сумі 745 833 грн. 92 коп., 3% річних в сумі 138 188 грн. 79 коп.

Такі висновки суду узгоджуються з правовими висновками, які висловлені у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі №638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 759/1206/17 (провадження № 61-40св19) та від 19 січня 2022 року у справі № 202/2965/21 (провадження № 61-6021св21).

Доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність доказів, що ОСОБА_1 набув спірні грошові кошти від позивача без достатньої правової підстави, оскільки набуття відповідачем майна відбулося у незаборонений цивільним законодавством спосіб шляхом добровільного перерахування позивачем коштів на його рахунок, суд відхиляє, оскільки відповідач не довів належними, допустимими доказами наявність достатніх правових підстав для отримання таких спірних коштів, що з огляду на наведені приписи процесуального закону є його процесуальним обов`язком.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови у стягненні збитків в розмірі 500 грн. та вважає, що такі вимоги підлягають задоволенню, виходячи з положень ст.22 ЦК України.

Так, відповідно до приписів ч.1 ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

За змістом п.1 ч.2 ст.22 ЦК України збитками, серед іншого, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил ст.22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Проте, колегія суддів вважає, що положення ст.625 ЦК України застосовується виключно до грошових зобов`язань, а не до збитків. Вказана стаття передбачає виплату інфляційних втрат та 3% річних у разі прострочення оплати. Збитки (шкода) самі по собі не є грошовим зобов`язанням, тому інфляція на них не нараховується, якщо збитки не були перетворені на грошовий борг судовим рішенням або згодою сторін.

Щодо відшкодування позивачу моральної шкоди, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

В п.п.3, 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, §62, ЄСПЛ від 12 липня 2007). При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях Європейського Суду, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції.

Вказане узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц (провадження №14-538цс19), згідно з якою визначаючи розмір відшкодування суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для покладання на ОСОБА_1 обов`язку з відшкодування завданої ОСОБА_2 моральної шкоди, оскільки внаслідок дій відповідача, який отримавши від позивача без достатніх правових підстав грошові кошти, дій з їх повернення не вчинив, внаслідок чого позивач зазнав моральних страждань, викликаних психологічними переживаннями через втрату значної суми коштів та необхідністю докладати додаткових зусиль для їх повернення. Вказані фактори свідчать про спричинення позивачу моральної шкоди і дають йому право на відшкодування такої шкоди.

Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для збільшення визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування моральної шкоди, про що просить позивач. Так, колегія суддів не приймає його посилання на помилковість правової кваліфікації судом спірних правовідносин як кондикційних, оскільки, як вже було зазначено у цій постанові, такий висновок ґрунтується на фактичних обставинах справи, тоді як надання відповідачем позивачу споживчих послуг або наявність домовленості про такі послуги матеріалами справи не підтверджується.

Також не заслуговує на увагу аргумент позивача про погіршення його стану здоров`я після перерахування коштів відповідачу, тому що наявність прямого причинно-наслідкового зв`язку між станом здоров`я позивача та винними діями відповідача наявними у справі доказами не підтверджена.

Разом з тим, із урахуванням всіх обставин справи, враховуючи характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, їх тривалість, та вимог розумності, добросовісності, виваженості та справедливості, колегія суддів зазначає, що сума, визначена судом першої інстанції у відшкодування моральної шкоди в розмірі 100 000 грн. є занадто збільшеною з урахуванням конкретних обставин справи. А тому, колегія суддів убачає підстави для зміни визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування моральної шкоди та вважає за доцільне стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди 5 000 грн.

Щодо доводів апеляційної скарги сторони відповідача в частині того, що Заводський районний суд міста Миколаєва фактично ухвалив судове рішення з тих самих підстав, з того самого предмету та між тими ж сторонами, що вже розглядалось Дарницьким районним судом міста Києва у 2021 році, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Аналіз змісту п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України дає підстави для висновку, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалене між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 липня 2020 року у справі №922/404/19).

Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року в справі №146/318/20 (провадження №61-11374св20)).

Відповідно до зазначеного необхідна наявність водночас трьох складових: тотожних сторін спору; тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Зазначена процесуальна норма права направлена на виключення випадків одночасного розгляду декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження №12-161гс19)).

Підстава позову - це фактичні обставини (юридичні факти), на яких ґрунтується вимога позивача та з наявністю або відсутністю яких закон пов`язує виникнення чи припинення матеріально-правових відносин між сторонами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2023 року у справі № 522/13894/22 (провадження №61-5564св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №320/9224/17 (провадження №14-225цс19) вказано, що «згідно з пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі».

Нетотожність хоча б одного елементу не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав для закриття провадження у справі.

Колегія суддів вважає, що у справі Дарницького районного суду міста Києва (справа №753/19678/21) та справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції, позови не збігаються за матеріально-правовими вимогами (різні предмети позовів), та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду в силу ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню в частині відмови у стягненні збитків в розмірі 500 грн. шляхом стягнення вищевказаної суми з відповідача та зміні в частині розміру компенсації моральної шкоди шляхом зменшення суми відшкодування до 5 000 грн., а тому апеляційні скарги кожного з учасників справи підлягають частковому задоволенню. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат у справі.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ч.ч.1,13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги позивача задоволено частково (78.42%), то з ОСОБА_2 на користь Держави слід стягнути судовий збір в розмірі 3 267 грн. 21 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції, а з ОСОБА_1 на користь Держави слід стягнути судовий збір в розмірі 11 872 грн. 79 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції. За такого, судове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 вересня 2025 року в частині розподілу судових витрат слід скасувати.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_2 на користь Держави слід стягнути судовий збір в розмірі 5 470 грн. 04 коп. та на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 024 грн. 22 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Вовк Сергієм Петровичем, та апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 вересня 2025 року в частині відмови у стягненні збитків – скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) суму збитків в розмірі 500 (п`ятсот) грн.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 вересня 2025 року в частині відшкодування моральної шкоди – змінити, зменшивши стягнутий з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) розмір компенсації моральної шкоди з 100 000 (сто тисяч) грн. до 5 000 (п`ять тисяч) грн.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 вересня 2025 року в частині розподілу судових витрат – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Держави судовий збір в розмірі 3 267 (три тисячі двісті шістдесят сім) грн. 21 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Держави судовий збір в розмірі 11 872 (одинадцять тисяч вісімсот сімдесят дві) грн. 79 коп. за розгляд справи в суді першої інстанції.

В іншій частині судове рішення – залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Держави судовий збір в розмірі 5 470 (п`ять тисяч чотириста сімдесят) грн. 04 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 1 024 (одна тисяча двадцять чотири) грн. 22 коп. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 03 квітня 2026 року