Постанова від 29 березня 2026 р. у справі №1915/19422/2012 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 1915/19422/2012Головуючий у 1-й інстанції Герчаківська О. Я.

Провадження № 22-ц/817/295/26 Доповідач - Гірський Б.О.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 березня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Гірського Б.О.

cуддів - Костіва О.З., Хоми М.В.

за участю секретаря - Хоміцької С.В.,

заінтересованої особи ОСОБА_1 та

представників скаржника і ПАТ “Українська

інноваційна компанія”

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу №1915/19422/2012 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 від імені якого діє адвокат Ярмусь Віктор Дмитрович на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 листопада 2025 року (постановлену суддею Герчаківською О.Я., дату складення повної ухвали не зазначено) у справі за скаргою ОСОБА_2 , заінтересовані особи: акціонерне товариство “Український інноваційний банк”, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на дії Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаною скаргою (в квітні 2025 року подав заяву про уточнення вимог скарги).

Обґрунтовуючи скаргу, зазначав, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду в справі № 1915/19422/2012 від 18 березня 2013 року позов ПАТ «Український інноваційний банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки – задоволено частково.

06 листопада 2013 року державний виконавець Драпак Г.В. відкрила виконавче провадження 40576000, згідно виконавчого листа від 08 жовтня 2013 року, виданого на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду у справі № 1915/19422/2012.

В резолютивній частини виконавчого листа зазначено: «Стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» (ЄДРПОУ 05839888, п/р НОМЕР_2 в ПАТ «Укрінбанк», МФО 300142) заборгованість за кредитним договором № 71/07-ф від 05.06.2007 р., у розмірі 345 378,46 грн (триста сорок п`ять тисяч триста сімдесят вісім гривень 46 копійок), в тому числі в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № 71/07-ф від 05.06.2007 р. в розмірі 345 378,46 грн (триста сорок п`ять тисяч триста сімдесят вісім гривень 46 копійок), звернути стягнення на предмет іпотеки: цегляний житловий будинок з цокольним поверхом і мансардою, прибудовою, загальною площею 503,4 кв. м., житловою - 200,1 кв. м., зазначений в плані під літерою «А» і наступні надвірні побудови та споруди: асбоф. - цегляна господарська будівля під літерою «Б», асбоф. - цегляний вольєр під літ. «В», цегляна вбиральня під літерою «Г», цегл. - стов. навіс під літерою «Д», дерев`яна огорожа «1-4» та відмостка з бруківки і цементу під літерою «І,ІІ», який знаходяться в АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва на право особистої власності житловий будинок, виданого Петриківською сільською Радою народних депутатів Тернопільського району Тернопільської області 25 квітня 1994 року, зареєстрованого Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 25 квітня 1994 року за № 324 та в електроні Реєстрі прав власності на нерухоме майно 30 травня 2007 року за реєстраційним № 19031352 та земельну ділянку № НОМЕР_3 , площею 0,111 гектара, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий № 6125286700:01:001:00105, розташовану на території с. Петриків, Петриківської сільської ради, Тернопільського району Тернопільської області та належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на землю II-ТР № 027626, виданого Петриківською сільською радою Тернопільського району Тернопільської області 14 березня 1995 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 44, шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведені суб`єктом оцінюючої діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна пі час проведення виконавчих дій.

Стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» (ЄДРПОУ 05839888, п/р НОМЕР_2 в ПАТ «Укрінбанк», МФО 300142) сплачений судовий збір у розмірі 1 700,00 грн. (тисячу сімсот гривень 00 копійок) та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судового процесу в розмірі 120,00 грн (сто двадцять гривень 00 копійок)».

Зазначав, що 18 лютого 2014 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження.

Вважав, що таке рішення державного виконавця суперечить Закону України «Про виконавче провадження», у редакції на час дій державного виконавця та є незаконним, прийнято безпідставно та усупереч як Закону України «Про іпотеку», так і всупереч порядку і способу виконання рішення суду.

Звертав увагу на те, що у ВП 40576000 державний виконавець Драпак Г. В. 26 лютого 2015 року винесла постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки стягувачем не здійснено авансування витрат на оплату праці експерта для визначення вартості описаного майна.

Посилався на те, що ОСОБА_1 оплатив послуги експерта з продажу іпотечного майна, однак державний виконавець відмовився займатися його продажем і безпідставно завершив виконавче провадження.

Вказував на те, що про ці обставини йому стало відомо 07 листопада 2024 року, коли він звернувся до нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу для вчинення нотаріальних дій.

Зазначав, що 18 листопада 2024 року він подав скаргу начальнику Тернопільського міського відділу ДВС, вважаючи, що постанова державного виконавця Драпак Г. В. у ВП 40576000 від 18 лютого 2014 року про накладення арешту на майно боржника і оголошення заборони його відчуження, та постанова від 26 лютого 2015 року про повернення виконавчого документу стягувачу повинні бути скасовані, а ВП 40576000 має бути продовжене для виконання рішення суду шляхом продажу предмета іпотеки.

Вказував на те, що 09 грудня 2024 року він отримав відповідь № 189371 від 05 грудня 2024 року, із вказівкою на пропуск строку оскарження та порадою звернутися із скаргою до суду.

Зазначав, що 13 грудня 2024 року звернувся із скаргою до суду, однак ухвалою від 16 грудня 2024 року суд повернув скаргу, для надіслання її примірників усім учасникам справи, з можливістю повторного подання.

Відповідно просив поновити строк на оскарження рішень державного виконавця Драпак Г. В. у виконавчому провадженні 40576000.

У квітні 2025 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про уточнення вимог скарги.

Звертав увагу на те, що згідно із інформації з державного реєстру прав № 402736890 від 07 листопада 2024 року, до спеціального розділу державного реєстру прав 19 лютого 2014 року був внесений запис про арешт нерухомого майна, номер запису про обтяження 4729213, згідно постанови державного виконавця Драпак Г. В. у виконавчому провадженні 40576000 про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони його відчуження від 18 лютого 2014 року.

26 лютого 2015 року виконавчий лист повернутий стягувачеві із вказівкою на можливе повторне подання на примусове виконання до 26 лютого 2016 року.

Звертав увагу, що з того часу виконавче провадження відсутнє та не поновлювалося, жодних претензій з боку стягувача до нього немає, однак накладений арешт на його майно триває майже 10 років, а відтак вважав, що така бездіяльність виконавчої служби є незаконною.

Таким чином, просив суд: - визнати незаконною бездіяльність Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо не зняття арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_2 у виконавчому провадженні № 40576000; - зобов`язати Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції вчинити дії щодо зняття (скасування, припинення) арешту нерухомого майна ОСОБА_2 , який зареєстрований у державному реєстрі прав 19 лютого 2014 року, номер запису про обтяження 4729213 (спеціальний розділ), згідно постанови державного виконавця Драпак Г. В. у виконавчому провадженні 40576000 про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони його відчуження від 18 лютого 2014 року.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 листопада 2025 року поновлено строк на звернення зі скаргою.

У задоволенні скарги - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 від імені якого діє адвокат Ярмусь В.Д. просить ухвалу суду скасувати, скаргу задовольнити — зобов`язати Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції зняти арешт з майна ОСОБА_2 , який зареєстрований у державному реєстрі прав 19 лютого 2014 року, номер запису про обтяження 4729213 (спеціальний розділ), згідно постанови державного виконавця Драпак Г.В. у виконавчому провадженні 40576000 про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони його відчуження від 18 лютого 2014 року (у реєстрі помилково зазначено 18.02.2013 року).

Вважає, що ухвала суду підлягає до скасування, в зв`язку із порушенням норм матеріального та процесуального права, та не врахуванням всіх обставин справи.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що повернення виконавчого документа стягувачу не тягне обов`язку щодо зняття арешту, тоді як така позиція суперечить практиці Верховного Суду, який неодноразово зазначав, що арешт майна є допоміжним заходом виконавчого провадження, правовою метою якого є забезпечення виконання рішення. За відсутності відкритого або поновленого виконавчого провадження відсутні правові підстави для подальшого обмеження права власності (постанова КАС Верховного Суду від 27.03.2020 року у справі №817/928/17, постанова КЦС Верховного Суду від 10.01.2024 року у справі №569/6234/22).

Посилається на те, що суд не врахував, що у даній справі арешт існує понад 10 років, при цьому виконавче провадження не здійснюється та стягувач не виявляє волі до виконання, а тому таке втручання не відповідає критерію “справедливого балансу”, що є самостійною підставою для зняття арешту.

Вказує на те, що судом не надано оцінки тому, що після 26.02.2016 року стягувач втратив право повторного пред`явлення виконавчого документа, а отже виконавче провадження не може бути відновлене, відповідно арешт втратив правову мету.

Вважає, що місцевий суд не звернув увагу на відсутність доказів існування заборгованості на балансі банку та фактичну відсутність будь-яких виконавчих дій.

Від представника ПАТ “Українська інноваційна компанія” - адвоката Авдєєнка В.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у її задоволенні.

Вважає, що посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 27.03.2020 року по справі №817/928/17 та від 10.01.2024 року по справі №569/6234/22 слід визнати необґрунтованим, оскільки висновки щодо порядку застосування норм матеріального права у вказаних постановах не наведені, а вказані справи не є подібними (релевантними) до правовідносин, що виникли між сторонами по справі.

Вважає, що місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку щодо правомірності дій виконавця щодо не скасування накладеного арешту на майно боржника при поверненні стягувачу виконавчого документу.

В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Ярмусь В.Д. підтримав вимоги апеляційної скарги з мотивів, викладених у ній.

В судовому засіданні представник ПАТ “Українська інноваційна компанія” - адвокат Авдєєнко В.В. заперечив проти вимог апеляційної скарги з мотивів, викладених у відзиві.

В судовому засіданні заінтересована особа ОСОБА_1 підтримав вимоги апеляційної скарги з мотивів, викладених у ній.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до наступного висновку.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду не відповідає.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 07 листопада 2024 року ОСОБА_2 у приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу отримав Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 402736890, де міститься інформація про арешт нерухомого майна, номер запису про обтяження: 4729213 (спеціальний розділ) від 19 лютого 2014 року. Підстава: постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: 40576000, виданий 18 лютого 2013 року, видавник Драпак Галина Василівна, Відділ державної виконавчої служби Тернопільського районного управління юстиції, Тернопільська область. Особа, майно/права якої обтяжуються: ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , опис предмета обтяження: все нерухоме майно.

За змістом інформації з ВП – спецпідрозділ від 08 листопада 2024 року, виконавче провадження 40576000 завершено. Головний державний виконавець Тернопільського РВДВС ГТУЮ у Тернопільській області 18 лютого 2014 року звернула стягнення на майно боржника ОСОБА_2 шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. 26 лютого 2015 року цим же державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу – п. 4 ч. 1 ст. 47 (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування). Строк повторного пред`явлення: 26 лютого 2016 року.

18 листопада 2024 року ОСОБА_2 звернувся до начальника Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції із скаргою на рішення державного виконавця Драпак Г. В. у ВП 40576000, просив скасувати постанову державного виконавця Драпак Г. В. про накладення арешту на майно боржника і оголошення заборони на його відчуження від 18 лютого 2014 року, припинити (скасувати) арешт у державному реєстрі прав, номер запису про обтяження: 4729213 (спеціальний розділ) від 19 лютого 2014 року.

05 грудня 2024 року Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції за вих. № 189371 повідомив Барабаша П.В. про відсутність підстав для зняття арешту з рухомого та нерухомого майна боржника.

Також скаржника інформовано про те, що на виконанні у Тернопільському РВ ДВС ГТУЮ у Тернопільській області перебувало відкрите виконавче провадження № 40576000 з примусового виконання виконавчого листа № 1915/19422/2012 р. від 08 жовтня 2013 року, виданого Тернопільським міськрайонним судом. 26 лютого 2015 року державним виконавцем було винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про виконавче провадження» (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування), оскільки стягувачем не здійснено авансування витрат на оплату праці експерта для визначення вартості описаного майна. Вказана постанова не оскаржувалася в десятиденний строк, як це було передбачено діючим на той час Законом України «Про виконавче провадження». Відтак, арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.

Як слідує з листа Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 22 квітня 2025 року № 61110 на виконанні відділу перебувало ВП № 40576000 щодо виконання виконавчого листа № 1915/19422/2012 від 08 жовтня 2013 року. 26 лютого 2015 року державним виконавцем Драпак Г. В. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження» (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснив авансування). В подальшому виконавче провадження по закінченню трирічного терміну зберігання було знищене. Таким чином, надати належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 40576000 не є можливим.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з її безпідставності, з огляду на відсутність обов`язку державного виконавця скасовувати арешт при поверненні виконавчого документу стягувачу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 47 Закону № 606-XIV, а також через відсутність факту виконання боржником своїх зобов`язань, які виникли з рішення Тернопільського міськрайонного суду у справі № 1915/19422/2012 від 18 березня 2013 року

Колегія суддів не погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частин другої, третьої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа, пред`явлення його до виконання, накладення арешту на майно боржника, повернення виконавчого листа стягувачу були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

На підставі статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 11 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Відповідно до частини другої статті 57 Закону № 606-XIV арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII, свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VI11).

Водночас частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа визначені статтею 40 Закону № 1404-VIII.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 40 Закону № 1404-VIII у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 12 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності».

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

Отже, за загальним правилом, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки така обставина не належить до винятків, передбачених частиною третьою статті 37 Закону № 1404-VIII.

Подібні висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 17 січня 2018 року в справі № 910/8019/15, від 06 березня 2019 року в справі № 263/1468/17, від 04 березня 2020 року в справі № 127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17, від 29 березня 2023 року в справі № 202/1182/22.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.12.2025 року у справі №202/5715/24 зауважує, що Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Колегія суддів звертає увагу на нерелевантність застосування судом першої інстанції правових висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 про те, що законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Так, вищезазначений висновок було покладено в основу оскаржуваної ухвали суду.

Разом з тим, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в справі № 2/1522/11652/11 суди попередніх інстанцій при розгляді скарги боржника не встановили конкретних обставин та підстав завершення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, від яких залежить як задоволення заяви боржника про зняття арешту, так і визначення посадової особи, яка уповноваження зняти такий арешт.

Як наслідок, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані та справу № 2/1522/11652/11 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Тобто фактичні обставини справи № 2/1522/11652/11 та справи №1915/19422/2012 є різними.

Так, згідно із частинами першою, другою статті 22 Закону № 606-XIV (у редакції чинній на час видачі виконавчого листа, пред`явлення його до виконання, накладення арешту на майно боржника, повернення виконавчого листа стягувачу) виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: 1) виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення; 2) виконання рішень комісій по трудових спорах - з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення; 3) інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

Так, у цій справі встановлено, що виконавче провадження №40576000 завершено. В ході примусового виконання виконавчого листа від 08 жовтня 2013 року, виданого на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду у справі № 1915/19422/2012, головний державний виконавець Тернопільського РВДВС ГТУЮ у Тернопільській області Драпак Г.В. 18 лютого 2014 року звернула стягнення на майно боржника ОСОБА_2 шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. 26 лютого 2015 року цим же державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу – п. 4 ч. 1 ст. 47 (стягувач перешкоджає провадженню або не здійснює авансування), визначивши строк повторного пред`явлення: 26 лютого 2016 року.

Арешт майна ОСОБА_2 , який накладено головним державним виконавцем Тернопільського РВ ДВС ГТУЮ у Тернопільській області Драпак Г. В. 18 лютого 2014 року, є чинними на час розгляду скарги боржника. Водночас матеріали виконавчого провадження № 40576000 знищені, оскільки їх строк зберігання закінчено.

Тобто повторно виконавчий лист до виконання протягом одного року після 26 лютого 2015 року не пред`являвся.

Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред`явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк, якщо інше не передбачено законом (частина друга статті 24 Закону № 606-XIV (у редакції чинній як на момент накладення арешту на майно боржника, так і станом на 26 лютого 2016 року)).

У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частини перша статті 433 ЦПК України).

Отже, строк повторного пред`явлення до виконання виконавчого листа від 08 жовтня 2013 року, виданого на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду у справі № 1915/19422/2012, сплив 26 лютого 2016 року та не був поновлений судом.

Проте нерухоме майно ОСОБА_2 залишається під арештом на підставі постанови державного виконавця від 18 лютого 2014 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.12.2025 року у справі №202/5715/24 зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (зокрема приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

У постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 127/1547/14-ц, від 09 січня 2023 року в справі № 2-3600/09, від 07 серпня 2024 року в справі № 14-7238/2009 сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Відповідно до частини третьої статті 60 Закону № 606-XIV з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом (аналогічні положення містить частина третя статті 59 Закону № 1404-VIII).

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 60 Закону № 606-XIV; частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII).

У цій справі судове рішення, на виконання якого накладався арешт на майно ОСОБА_2 , не перебуває на примусовому виконанні понад 10 років, строк пред`явлення до виконання виконавчого листа сплив та не був поновлений.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до переконання, що збереження арешту, накладеного державним виконавцем у ВП №40576000 з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном боржника ОСОБА_2 , позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном.

Майнових претензій стягувач до ОСОБА_2 не пред`являє.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення скарги ОСОБА_2 .

Такі висновки апеляційного суду кореспондуються із правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, що міститься в постанові від 10.12.2025 року у справі №202/5715/24.

На підставі зазначеного та керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 — задовольнити частково.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 листопада 2025 року — скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу ОСОБА_2 на рішення державного виконавця у виконавчому провадженні №40576000 щодо не зняття арешту з нерухомого майна, зобов`язання вчинити дії — задовольнити частково.

Зняти арешт з нерухомого майна ОСОБА_2 , який накладений постановою головного державного виконавця Тернопільського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області від 18 лютого 2014 року ОСОБА_4 у виконавчому провадженні №40576000.

В задоволенні інших вимог скарги — відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 03 квітня 2026 року.

Головуючий Гірський Б.О.

Судді: Костів О.З.

Хома М.В.