Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №462/7961/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 462/7961/25 Головуючий у 1 інстанції: Мруць І.С.

Провадження № 22-ц/811/3630/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 16 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики,

встановив:

15.10.2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 696948 грн. 38 коп. та проценти за користування позикою в розмірі 33293 грн. 15 коп., а всього: 730241 грн. 53 коп.

Свої позовні вимоги позивач обгрунтовував тим, що 25.06.2025 року між сторонами укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грищенко Н.О.

Відповідно до умов договору, він ( ОСОБА_2 ) передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти (позику) у сумі 700000 грн., що в еквіваленті становить 16749,46 доларів США за офіційним курсом НБУ на день укладення договору позики, а позичальник зобов`язався повернути суму позики на умовах, що передбачені цим договором.

Згідно з п.2.3 договору позики, позичальник зобов`язався повернути позикодавцю грошові кошти у гривні, що згідно офіційного курсу НБУ на день виплати, буде еквівалентно 16749,46 доларів США, у термін не пізніше 01.10.2025 року.

Однак, відповідач отриману позику у встановлений у договорі строк не повернув, тому у позивача виникло право вимагати повернення зазначених коштів у судовому порядку.

Разом із позовною заявою позивач подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив забезпечити позов шляхом накладення арешту на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1 .

В заяві, зокрема, покликався на те, що йому стало відомо, що відповідач 14.10.2025 року зареєстрував право власності на квартиру в порядку спадкування.

За наявною у позивача інформацією, відповідач з метою ухилитися від виконання своїх зобов`язань по поверненню заборгованості, що виникла з договору позики, має намір протягом найближчого часу відчужити зазначену квартиру на підставних осіб. Іншого майна, на яке можна було б звернути стягнення для виконання майбутнього рішення, у відповідачам немає.

З огляду на ухилення відповідача від виконання грошового зобов`язання, значний розмір боргу та наявність у нього майна, яке може бути предметом стягнення, вважає, що існує реальна загроза відчуження відповідачем належної йому квартири з метою ухилення від виконання рішення у майбутньому. У такому разі виконання можливого судового рішення стане істотно ускладненим або неможливим.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 16 жовтня 2025 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 – адвоката Лабай А.М. про забезпечення позову – відмовлено.

Ухвалу суду оскаржив позивач ОСОБА_2 , просив її скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.

Апелянт не погоджується з висновками суду першої інстанції по суті вирішення даної заяви і вважає, що відповідач, як власник вказаного нерухомого майна, може в будь-який час його відчужити, а оскільки іншого майна він не має, існує реальна загроза утруднення виконання рішення у випадку задоволення позову. При цьому, наголошує, що сума боргу є значною.

Додає, що у постанові від 11 грудня 2023 року у справі №904/1934/23 Верховний Суд звертав увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів, існує реальна можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, що знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, тому беззаперечно, що в майбутньому це утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов, вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Однак, судом першої інстанції наведену правову позицію Верховного Суду було проігноровано і, власне, застосовано заздалегідь недосяжний стандарт доказування, оскільки, вимагаючи від позивача надати докази, які б свідчили про можливість відчуження ОСОБА_3 квартири, суд фактично порушив баланс інтересів сторін.

Після оголошення в судовому засіданні апеляційного суду перерви за клопотанням сторони відповідача для ознайомлення з матеріалами справи, відповідач та/або його представник не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи були належним чином повідомлені, клопотань про відкладення розгляду справи та/або продовження перерви до суду не надходило, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено у їхній відсутності.

Заслухавши пояснення сторони позивача в підтримання апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України).

За змістом частини третьої статті 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд під час розгляду питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для вирішення справи, по суті, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено, чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. При цьому, забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін.

Мета забезпечення позову – це хоч і негайні, проте, тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричиненню значної шкоди позивачу.

Під час розгляду заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед не може бути визначено результат розгляду справи по суті спору.

Такі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 30 листопада 2023 року в справі №757/56995/20-ц, від 30 серпня 2023 року в справі №753/23090/21.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, зокрема, задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Зазначені висновки узгоджуються з правовими висновками у постановах Верховного Суду від 04 березня 2025 року в справі №308/3839/21, від 19 лютого 2025 року в справі №522/6708/19, від 25 вересня 2024 року в справі №212/4159/23 та ін.

Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову в разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, – навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №753/22860/17).

У постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року в справі №361/8953/21 зазначено, що під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суди повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі №381/4019/18 виснувала, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) вказано, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Отже, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Тому при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

У постанові від 12 липня 2022 року в справі № 910/8482/18 (910/4866/21) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду виснував, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно або грошові кошти, суд має керуватися тим, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном, а тому може застосуватись у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 08 жовтня 2024 року в cправі №5026/1357/2012(925/229/24), від 09 червня 2021 року в справі №10/5026/290/2011(925/1502/20) та ін.

Зазначено, що такий вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

У постанові від 24 квітня 2024 року в справі №754/5683/22 (провадження №14-28цс23) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду в конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

У постанові від 15 вересня 2020 року в справі №753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо під час його застосування забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач покликався на можливість вчинення відповідачем дій по відчуженню єдиного належного йому нерухомого майна, зокрема, квартири АДРЕСА_1 .

Позивач документально підтвердив, що у власності відповідача є лише те нерухоме майно, на яке позивач просить накласти арешт в порядку забезпечення позову, зокрема, ОСОБА_2 надав суду дві інформаційні довідки про відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.10.2025 року, якими підтверджується, що у власності ОСОБА_3 є виключно квартира АДРЕСА_1 .

Тому висновок суду першої інстанції про відсутність інформації про належність відповідачу ОСОБА_3 на праві власності такого майна, є безпідставним.

В судовому засіданні представник позивача пояснив, що до заяви було долучено дві інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які датовані одним днем, але різняться за часом їх формування, щоб довести суду про наявність у відповідача у власності лише вказаної квартири, яку він набув у порядку спадкування.

На підтвердження даного факту, представник позивача додатково надав апеляційному суду інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформовану 17.03.2026 року, з якої встановлено про належність на праві власності відповідачу вказаної квартири.

На спростування доводів апеляційної скарги сторона відповідача не надала суду доказів, що вартість квартири, яка є у власності відповідача, істотно перевищує розмір пред`явленої до нього позивачем вимоги про стягнення грошових коштів, а також доказів на підтвердження офіційного доходу ОСОБА_3 та/або наявності у нього іншого майна, по вартості достатнього для забезпечення позову, ціна якого становить 730241 грн. 53 коп., що є значною сумою, відтак, підстав для висновку про неспівмірність даного виду забезпечення заявленим позивачем позовним вимогам немає.

Суд першої інстанції наведеного не врахував, дійшовши помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги позивача про забезпечення позову в даній справі шляхом накладення арешту на належне відповідачу нерухоме майно, тому оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового судового рішення про задоволення вимог заявника та забезпечення позову в цій справі шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_3 , та, відповідно, про задоволення апеляційної скарги позивача.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 16 жовтня 2025 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити.

Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 на праві власності.

Стягувач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Боржник: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Постанова може бути пред`явлена до виконання протягом трьох років з дня набрання законної сили.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 30 березня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич