Рішення від 30 березня 2026 р. у справі №490/4486/13-ц — Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/1686/2026 Справа № 490/4486/13-ц

Центральний районний суд м. Миколаєва

__________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Могила Д.І., без участі сторін,

розглянувши у відкритосму судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-

ВСТАНОВИВ:

10 квітня 2013 року позивач звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з позовом до відповідача про стягнення з неї заборгованості у розмірі 61 887 грн. 32 коп.

Позов мотивовано тим, що згідно укладеного 11 квітня 2008 року договору №ACL4RC19430013 відповідачка отримала кредит у розмірі 10466 грн 59 коп. зі сплатою відсотків за його користування у розмірі 12% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідачка підтвердила свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка», Тарифами, з якими відповідачка ознайомлена складає між нею і Банком кредитно-заставний договір. У зв`язку з порушеннями відповідачкою зобов`язань за вказаним договором станом на 22 березня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 61887 грн 32 коп., з яких 10184 грн 77 коп. – заборгованість за кредитом; 1488 грн 70 коп. – заборгованість по процентам за користування кредитом; 3202 грн 80 коп. – заборгованість по комісії за користування кредитом; 43587 грн 84 коп. – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором; а також штрафи - 500 грн (фіксована частина) й 2923 грн 21 коп. (процентна складова).

Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки на свою користь вказану заборгованість та 618 грн 87 коп. судового збору.

Заочним рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 серпня 2014 року позовні вимоги Банку задоволені.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Акцент-Банк» заборгованість у розмірі 61887 грн 32 коп., з яких 10184 грн 77 коп. – заборгованість за кредитом; 1488 грн 70 коп. – заборгованість по процентам за користування кредитом; 3202 грн 80 коп. – заборгованість по комісії за користування кредитом; 43587 грн 84 коп. – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором та штрафи - 500 грн (фіксована частина) й 2923 грн 21 коп.(процентна складова), а також судовий збір у розмірі 618 грн 87 коп.

21.08.2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою, в якій просила про перегляд заочного рішення від 06.08.2014 року у справі №490/4486/13 за позовом Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості .

Ухвалою суду від 05.09.2025 року у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Біліченка О.О. про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення від 06.08.2014 року відмовлено.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 14.10.2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Центрального районного суду м.Миколаєва від 05.09.2025 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду.

Ухвалою суду від 25 грудня 2025 року заяву представника відповідачки ОСОБА_1 адвоката Біліченка О.О. про перегляд заочного рішення від 06.08.2014 року у справі №490/4486/13 за позовом Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості -задоволено.

Поновлено пропущений строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06.08.2014 року у справі №490/4486/13.

Скасовано заочне рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 06.08.2014 року у справі №490/4486/13 за позовом Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Справу призначено до розгляду в спрощеному позовному провадженні з повідомленням (викликом сторін).

09.01.2026 року від представника відповідача адвокатат Біліченка О.А. надійшов відзив на позов.

Представник позивача надав суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Відповідачка в минулому судовому засіданні зазначила щодо кредиту, то вона дійсно мала кредитні зобов`язання, які спочатку сплачувала своєчасно , але потім за складних життєвих обставин припинила сплачувати поточні платежі. протягом 15 років поспіль банк вазгалі жодним чином не щвертався до неї з жодними претензіями та вимогами про сплату боргу. Вона визнає, що мала заборгованість за кредитом близько 10 000 грн, але наразі з неї вимагають повернути борг у розмірі більш ніж 60 000 грн, що є несправедливим.

Представник відповідачки адвокат Біліченко О.О. надав суду заяву про розгляд спрваи за його відсутності. просив відмовити у задволенні позову з підстав, викладених у відзиві.

Щодо заперечень відповідачки проти вимог позивача, представник зазначив, що 11 квітня 2008 року ОСОБА_2 заповнила лише «Анкету Позичальника» та «Заяву Позичальника №ACL4RC19430013». Ці документи містять тільки інформацію про суму кредиту в розмірі 10466 грн 59 коп. та строк договору, іншої інформації щодо умов, порядку та механізму нарахування відсотків, пені та штрафів, ці документи не містять. Доданий позивачем до позовної заяви документ «Умови надання споживчого кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт), в якому. зокрема, зазначені умови щодо нарахування відсотків та стягнення пені та штрафів – не містить підпису Позичальника (відповідачки). Будь-яких інших документів, які б містили вказані вище умови кредиту, зобов`язання кредитора та позичальника – відповідачка не підписувала та не ознайомлювалась з такими. Отже, будь-які належні допустимі, достовірні докази надання відповідачці кредитних коштів у матеріалах справи відсутні.

До того ж, ОСОБА_4 зауважує, що загальна заборгованість за наданим позивачем «Розрахунком заборгованості» рахується з 05 травня 2008 року по 22 березня 2013 року, тобто майже за 5 років, а заборгованість за пенею рахується з 01 липня 2008 року по 22 березня 2013 року, тобто також майже за 5 років, тобто до суду позивач звернувся з позовною заявою 10 квітня 2013 року поза межами загального строку позовної давності у три роки та спеціального строку позовної давності для стягнення пені в один рік.

Просив до вимог ПАТ «АКЦЕНТ-БАНК» до ОСОБА_5 в цій справі застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

За таких обставин суд вважає можливим ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів, суд прийшов до наступного.

Судом встановлено, що 11 квітня 2008 року між позивачем та відповідачем був укладений договір №ACL4RC19430013 шляхом підписання позичальиком Анкети -заяви, відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 10466.59 грн. строком на 36 місяців - по 11.04.2011 року включно на придбання товару з оплатою за корситування кредитом відсотка у розмірі 1% на місяць ( зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % на рік) на суму залишку заборгованості за кредитом, одноразової винагороди у сумі 915 грн за надання фінасового інструменту, а також щомісячної нагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 189,4 грн в обмін на зобов`язання позичальника з повернення кредиту, відсотків, винагороди, комісії в зазанчені в в Заяві та умовах надання споживчого кредиту - щомісячними платежами по 536,87 грн .

При порушенні зобов`язань із погашення кредиту позичальник сплачує Банку пеню, розмір якої зазначено в п. 5.1. Умов за кожен день прострочки.

Відповідно до п.п. 3.2.2, 3.2.3, 3.2.4 Умов, відповідач зобов`язався погашати кредит у порядку та строки відповідно до Заяви, сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до Заяви та п.п. 4.1, 4.2 даних Умов та Тарифів, сплатити позивачу винагороду у строки та розмірі згідно Тарифів, Заяви та даних Умов.

Відповідно до п. 5.1 Умов, при порушенні відповідачем будь-якого із зобов`язань, передбачених Заявою та п.п. 3.2.2, 3.2.3 даних Умов, позивач має право нарахувати, а відповідач зобов`язується сплатити позивачу пеню в розмірі 0.5 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки платежу.

Згідно з п.5.3 Умов, при порушенні відповідачем строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених Договором більш ніж на 30 днів, відповідач зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн. + 5% від суми заборгованості.

Суд погоджується з представником відповідача,що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, копія яких надана позивачем до матеріалів справи, відповідачкою не підписана.

Дотепер відповідач свої зобов`язання за договором не виконав.

Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості , заборгованість за кредитом – 10 184 грн. 77 коп., заборгованість по процентам – 1488 грн. 70 коп., заборгованість по комісії за користування кредитом – 3202 грн. 80 коп., пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором – 43 587 грн. 84 коп., штраф (фіксована частина) -500 грн. 00 коп., штраф (процентна складова) – 2923 грн. 21 коп.-станом на 22.03.2013 року. Таким чином, загальна сума заборгованості становить 61 887 грн. 32 коп.

З анаданого розрахунку заборгованості вбачається, що останній плвтіж відповдіачка здійснила 18.07.2008 року.

З 28.12.2009 року вся заборгованість вважалася простроченою.

Щодо заборгованості зі сплати комісії.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зроблено висновок, що: «особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».

Тобто, у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України умови договору, що передбачають комісію, кваліфікова як оспорювана і Верховним Судом України залишено в силі рішення суду першої інстанції, який визнав таку умову недійсною.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що Велика Палата Верховного Суду залишала без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими стягнуто заборгованість за кредитним договором, яка включає, у тому числі й винагороду у вигляді комісії (постанова від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18); постанова від 04 липня 2018 року у справі № 686/19162/15-ц (провадження № 14-236цс18).

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) зробив висновок, що:

«надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року».

Аналіз постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного судувід 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) як в цілому, так і висновків, зроблених в ній, свідчить, що основною ідеєю, на якій основується як постанова, так і висновки, є те, щоумова договору, яка передбачає комісію, є нікчемною, оскільки суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України) і суд може відмовляти в позові про стягнення комісії.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) зроблено висновок, що:

«згідно укладеного 05 травня 2005 року кредитного договору між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 останній надано кредит у розмірі 41 401 доларів США на строк до 28 квітня 2025 року. Відповідно до умов договору також встановлювалась щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,14% від суми виданого кредиту (пункт 1.1 кредитного договору). Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України «Про захист прав споживачів» був викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору. Частиною першою статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з частиною другою статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Відповідно до частини третьої статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили, а також не скасовує й не пом`якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі. Кредитний договір було укладено сторонами у травні 2005 року, тобто до набрання чинності статей 11, 18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак правильними є висновки апеляційного суду про те, що цей договір не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків».

При цьому, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду:

(а) у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) не кваліфікувала умову кредитного договору, що передбачала комісію, як нікчемну згідно частин першої та другої статті 228 ЦК України;

(б) у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) не відступила чи не уточнила висновки, зроблені у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18).

Враховуючи наведене, оскільки ОСОБА_2 було встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, суд констатує, що положення кредитного договору від 11.04.2008 року, укладеного між відповідачкою та АТ «Акцент Банк», щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за надання фінасового інструменту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором - а саме по 188 грн 40 коп. є нікчемними.

Вказані висновки загалом узгоджуються із висновками Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду викладеними у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18), згідно якої зазначена винагорода є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункти договору, які передбачають її сплату, є нікчемними.

Отже, вимоги позову про стягнення заборгованості з по комісії за користування кредитом у сумі 3202 грн. 80 коп. - задоволенню не підлягають.

Крім того, з наданого розрахунку заборгованості вбачається, що позичальником в 2008 році було сплачено 565,20 грн, які були зараховані Банком саме на погашення щомісячної комісії - що, з огляду на вищенаведені мотиви , є неправомірним.

За такого, вказану суму слід зарахувати на погашення тіла кредита, отже заборгованість за тілом кредиту мала визначатися кредитором у розмірі 9 619, 57 грн ( 10 184 грн. 77 коп. - 565,20 грн.).

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору.

Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання.

У цій справі сторони погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов`язання. Згідно умов договру, погашення за кредитним договором здійснюється у період з 1 по 5 число кожного місяця щомісячним платежем у сумі 536,87 грн що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії, а також інших платежів згідно з умовами.

Згідно вищенаведених висновків суду, з врахуванням нікчемності положень договру про анрахування комісії , щомісячний платіж має складати 348,47 грн, який складається з тіла кредиту та нарахованих відсотків.

Згідно умов договру , кредит надається на строк 36 місяців з погашенням рівними щомісячними платежами - до 11.04.2011 року.

Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов`язання.

Відтак, у межах строку кредитування до 11.04.2011 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 05 числа кожного місяця. Починаючи з 12.04.2011 року, відповідачка мала обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. Тобто, зобов`язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов`язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного.

Позивач обов`язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачці. Остання зобов`язалася за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 36 місяців до10.04.2011 року включно.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов`язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов`язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до Заяви позичальника від 11.04.2008 року для повного розрахунку за товар, відповідачу ОСОБА_2 надано строковий кредит у сумі 10466,59 грн., на строк 36 місяця, по 11.04.2011 року включно.

З урахуванням викладеного слід дійти висновку про те, що строк позовної давності в даному випадку сплив в квітні 2014 року, позивач звернувся із вказаним позовом до суду в квітні 2013 року.

Таким чином, виходячи з того, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, не містять підпису відповідача, та у заяві позичальника від 11.04.2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, суд не може погодитися з нарахуванням позивачем заборгованості за кредитом за п`ять років по 22.03.2013 року. Крім того, Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України в своїх постановах у цивільних справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 04.11.2015 року.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті).

Оскільки договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16, у Постанові ВП ВС від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10 цс 18), а також усталені практиці Верховного Суду , багаторазово висловленій у Постановах з аналогічних правовідносин.

Отже, оскільки за умовами договору відповідачка мала виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 05 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (36 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.

Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування.

Позивач звернувся до суду з позовом 18.04.2013 року, тобто після спливу позовної давності щодо щомісячного платежу за квітень 2010 року. А тому вимоги позову про стягнення платежів за період до 18.04.2010 року є необґрунтованими.

За такого, з відповідача на корсить позивача слід стягнути заборгованість з повернення кредитної заборгованості, яка складається з тіла кредиту та нарахованих відсотків за 11 місяців в межах строку кредитування - з травня 2010 по квітень 2011 року включно в загальному розмірі 3883,17 грн. ( 348,47 грн х 11 місяців).

Щодо вимог про стягнення неустойки.

Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності.

Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу.

На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені.

Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.

Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки.

Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом.

Отже, позовна давінсть за вимогами як про стягнення неустойки (пені) , так і штрафу за порушення умов договору спливла на час звернення позивача з цим позовом до суду, що є підставою для відмови у задволенні позовних вимог в цій частині.

Щодо вимог позову про стягненян штрафу (фіксованої частини та процентної складової) - то в підписані позивачльником Заяві-анкеті жодних умов про нарахування штрафу за порушення строків платежів не передбачено, відсутня навіть посилання на п.5.3 Умов та правил .

До того ж , як вже зазначено судом вище, Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), пунктом 5.3 яких установлено нарахування штрафу за порушені строків платежів - не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника.

За такого, в задоволенні цих вимог слід відмовити в зв`язку з їх безпідставністю.

На підставі викладеного, у відповідності зі ст. ст. 509, 525, 526, 527, 611, 612, 615, 625, 1049, 1050, 1054, ЦК України, суд дійшов висновку, що відповідач не виконав зобов`язань, узятих на себе за договорами, у зв`язку з чим з неї необхідно стягнути на користь позивача заборгованість за договором в сумі 3 883 грн 17 коп.

Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 38 грн. 83 коп.

Керуючись ст. ст. 12, 76, 141, 259, 264, 265, 273 ЦПК України, суд,-

Ухвалив:

Позов Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” заборгованість за договором в сумі 3 883 ( три тисячі вісімсот вісімдесят три ) грн. 17 коп., яка складається заборгованості за тілом кредиту та заборгованості по процентам.

В задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по комісії за користування кредитом, пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, штрафу (фіксована частина) та штрафу (процентна складова) - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства “Акцент-Банк” судовий збір у розмірі 38 грн. 83 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.А. Гуденко