Рішення від 01 квітня 2026 р. у справі №183/1273/26 — Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/1273/26

№ 2/183/596/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 року Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Дубовенко І.Г. розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, -

у с т а н о в и в :

Представник позивача – адвокат Клименко Ігор Іванович звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просить стягнути з відповідача на користь позивача безпідставно набуті та збережені грошові кошти у розмірі 225600 грн, які підлягають поверненню позивачеві відповідачем у якості застосування двосторонньої реституції, тому як судовим рішенням у цивільній справі № 183/2967/20 від 16 червня 2025 року був визнаний недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_2 як продавець отримав від ОСОБА_1 як покупця за вказане нерухоме майно до підписання договору суму в розмірі 225600 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги представник позивача посилається на те, що між ОСОБА_1 , як покупцем, та ОСОБА_2 , як продавцем, 28 листопада 2019 року був укладений договір купівлі-продажу квартири. Згідно з умовами вказаного договору, відповідач передав, а позивач прийняла у власність об`єкт житлової нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний правочин був належним чином посвідчений приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євою Яніною Сергіївною та зареєстрований у реєстрі за № 1663. Відповідно до імперативних положень пункту 2.1 укладеного Договору, продаж зазначеної квартири було вчинено за погодженою сторонами ціною, яка склала 225 600,00 грн (двісті двадцять п`ять тисяч шістсот гривень 00 копійок). Цим же пунктом договору нотаріально засвідчений юридичний факт того, що позивач, як покупець, сплатила вказану грошову суму у повному обсязі на користь продавця до підписання цього Договору. Більше того, згідно з пунктом 2.2 договору, відповідач ОСОБА_2 своїм особистим підписом під документом беззаперечно підтвердив факт повного розрахунку за проданий об`єкт нерухомого майна та засвідчив відсутність будь-яких претензій фінансового характеру з його боку. У подальшому, 29 травня 2020 року, відповідач звернувся до Самарівського (колишнього Новомосковського) міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовною заявою про визнання вищевказаного договору купівлі-продажу від 28.11.2019 недійсним, мотивуючи свої вимоги положеннями статті 225 ЦК України. Він зазначав, що внаслідок наявного тяжкого психічного захворювання у момент підписання договору не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати. У межах тривалого судового розгляду цивільної справи № 183/2967/20 було проведено низку судово-психіатричних експертиз, остання з яких підтвердила наявність у відповідача хронічного психічного розладу на момент вчинення правочину. Враховуючи висновки експертизи, 16 червня 2025 року Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив у повному обсязі. Суд визнав Договір купівлі-продажу від 28.11.2019 недійсним та скасував державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за позивачем. Вказане судове рішення було предметом апеляційного перегляду і 11 лютого 2026 року набрало законної сили. Проте, під час розгляду цивільної справи № 183/2967/20 судом не вирішувалося питання про застосування двосторонньої реституції, оскільки відповідні вимоги не заявлялися сторонами. Відтак, скасувавши перехід права власності на нерухоме майно, суд не стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 225600,00 грн, які він отримав за визнаним недійсним договором. Наразі відповідач утримує ці кошти, відмовляється їх повертати добровільно, що призвело до його безпідставного збагачення за її рахунок і змусило позивача звернутися до суду за захистом своїх порушених інтересів. Та посилаючись на вимоги ст.ст. 216, 1212 ЦК України – просить суд стягнути з відповідача на користь позивача 225600 грн.

Відповідачем відзив на позов не поданий, відповідно до відомостей Укрпошта – копія ухвали про відкриття провадження у справі з копією позову та доданих до неї документів отримані особисто відповідачем 13 березня 2026 року.

Ухвалою Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2026 року відкрите провадження у справі та справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з без виклику сторін у судове засідання.

26 лютого 2026 ухвалою суду у задоволенні заяви представника позивача про забезпечення позову - відмовлено.

Ухвалою суду від 23 березня 2026 року у задоволенні заяви представника позивача про забезпечення позову – відмовлено.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, дійшов таких висновків.

У відповідності до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і докази подаються сторонами і іншими особами, які беруть участь у справі.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України.

За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою – посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені, невизнані або оспорювані особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених, невизнаних або оспорюваних суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

Судом встановлено, що між ОСОБА_1 , як покупцем, та ОСОБА_2 , як продавцем, 28 листопада 2019 року був укладений договір купівлі-продажу квартири. Згідно з умовами вказаного договору, відповідач передав, а позивач прийняла у власність об`єкт житлової нерухомості – квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний правочин посвідчений приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євою Яніною Сергіївною та зареєстрований у реєстрі за № 1663.

Відповідно до пункту 2.1 означеного договору, продаж зазначеної квартири був вчинений за 225 600,00 грн (двісті двадцять п`ять тисяч шістсот гривень 00 копійок), які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору. Пунктом 2.2. цього ж договору нотаріально засвідчений факт того, що ОСОБА_2 , як продавець підтвердив факт повного розрахунку за проданий об`єкт нерухомого майна і відсутність щодо покупця претензій будь-якого фінансового характеру.

16 червня 2025 року рішенням Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області у цивільній справі № 183/2967/20 за позовом ОСОБА_2 договір купівлі-продажу від 28 листопада 2019 року визнаний недійсним, витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , яке постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року залишене без змін.

З тексту судового рішення у цивільній справі № 183/2967/20 від 16.06.25 – п. 1 вбачається, що предметом розгляду спору щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу – крім іншого розглядалася позиція ОСОБА_2 що він не продавав зазначену вище квартиру, будь-яких коштів за продаж не отримував. Однак судовим рішенням таких відомостей, а саме про те, що ОСОБА_2 не отримував коштів за продаж нерухомого майна за договором купівлі-продажу у розмірі 225600 грн – не встановлено.

Так рішенням суду від 16 червня 2025 року, встановлено, що ОСОБА_2 був власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Квартира 60. 28 листопада 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно ОСОБА_1 купила зазначену вище квартиру (п. 7 судового рішення № 183/2967/20 від 16.06.25). Вказаним рішення визначено, що оскільки судом встановлено, що станом на 28 листопада 2019 року ОСОБА_2 страждав на хронічний стійкий психічний розлад у формі шизофренії параноїчної, виражений змішаний тим дефекту та зазначений хронічний стійкий психічний розлад був виражений на стільки значно, що позбавляв його станом на 28 листопада 2019 року здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, у відповідності до ст. 225 ЦК України, зазначений договір купівлі-продажу нерухомого майна від 28 листопада 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належить визнати недійсним (п. 7.1. судового рішення № 183/2967/20 від 16.06.25).

Також означеним судовим рішенням визначено, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом – моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. Як зазначалося вище, у відповідності до ч.3 ст. 225 ЦК України, сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину (правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними), зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв`язку із вчиненням такого правочину. Так, відповідач ОСОБА_1 не з`явилася в судове засідання та не надавала пояснення, у той же час, у відзиві на позов зазначала, що ОСОБА_2 не має родини, є інвалідом 3-ї групи, має схильність до вживання спиртних напоїв. Суд приходить до висновку, що позивач ОСОБА_2 та його представник не надали суду достовірних та належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 достовірно знала про стан ОСОБА_2 у момент вчинення правочину та розуміла, що останній не усвідомлює значення своїх дій та (або) не може керувати ними. Враховуючи наведене вище, суд приходить до висновку про відсутність вини ОСОБА_1 у спричиненні позивачу моральної шкоди, у зв`язку з чим, в задоволенні зазначеної частини позовних вимог належить відмовити (п. 7.5 судового рішення № 183/2967/20 від 16.06.25).

Відповідно до ч. 2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Згідно із ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в п. п. 5, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 щодо застосування наслідків недійсності правочину визначила наступне: 8.35. Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга статті 216 ЦК України). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті). 8.36. У постанові від 12.12.2018 у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією. При цьому ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним. 8.37. За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16). 8.38. У подальшому, застосовуючи статтю 216 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 66-70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 зробила висновки, які узгоджуються з наведеними вище висновками про застосування вказаної норми. Так, Велика Палата Верхового Суду вказала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 ЦК України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 ЦК України).

Судом встановлено, що рішенням Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області у справі № 183/2967/20 від 16.06.25 року, договір купівлі-продажу квартири, укладений 28.11.2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 – визнано недійсним.

Наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Під час розгляду цивільної справи №183/2967/20 судом встановлено, що 28 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Аляб`євою Я.С., зареєстровано в реєстрі за № 1663 від 28.11.2019, що підтверджується копією нотаріальної справи (п. 5 судового рішення № 183/2967/20 від 16.06.25). Будь-яких протиправних дій з боку ОСОБА_1 по відношенню до ОСОБА_2 не встановлено, як і не встановлено обставин не передання обумовлених коштів за придбане нерухоме майно, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди зазначеним судовим рішенням відмовлено (п. 7.5 судового рішення № 183/2967/20 від 16.06.25).

Так, відповідно до ст. 82 ЦПК України, підставами для звільнення від доказування є наявність обставин, які визнаються учасниками справи або таких, які визнано загальновідомими, наявність обставин, встановлених рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №761/29966/16-ц (провадження № 61-5327св19) міститься правовий висновок про те, що процесуальне судочинство визначає правило преюдиції: обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 354/28/17 (провадження № 51-505км19).

Таким чином, факт отримання грошових коштів ОСОБА_2 є преюдиційним, та таким, що є встановленим і не потребує доказування.

Щодо посилань позивача, як на підставу вимог про стягнення означеної суми відповідно до вимог ст. 1212 ЦК України, суд приходить до наступних висновків.

Статтею1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз статті 1212 ЦК України вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Одночасно, стаття 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

Таким чином, застосування у кожному конкретному випадку положень статей 1212 або 216 ЦК України залежить від обставин, за яких грошові кошти передавалися відповідачу.

Наявність між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним, виключає можливість стягнення переданих на його виконання коштів на підставі статті 1212 ЦК України. У тому разі, якщо договір між сторонами не був укладений, тобто правова підстава передачі коштів у момент їх передачі відсутня, до правовідносин застосовується стаття 1212 ЦК України.

Як встановлено у судовому засіданні між сторонами 28.11.2019 року був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого у встановленому законом порядку нотаріусом, а тому до спірних правовідносин не застосовуються вимоги статті 1212 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові КЦС ВС у справі №607/5422/16-ц від 20.03.2019.

Аналіз вищенаведеного переконує суд у тому, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а тому суд дійшов висновку, про наявність підстав для задоволенні позовних вимог.

У відповідності до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2256 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст. 10, 12, 13, 76, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд –

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 225600 (двісті двадцять п`ять тисяч шістсот) гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору у розмірі 2256 (дві тисячі двісті п`ятдесят шість) гривень.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_4 , електронна пошта: відсутній).

Відповідач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_5 , електронна пошта: відсутній).

Повний текст рішення складений та підписаний 02 квітня 2026 року.

Суддя І.Г.Дубовенко