Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №380/12917/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2026 рокуЛьвівСправа №380/12917/25 пров. №А/857/53331/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Глушка І.В.,

суддів: Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року, ухвалене суддею Мартинюком В.Я. у м.Львові у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі №380/12917/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання дій протиправними, зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

24 червня 2025 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - Державного бюро розслідувань, у якому просив визнати протиправними дії щодо не зарахування до стажу служби (роботи) в Державному бюро розслідувань, що дає право на встановлення доплати за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стажу служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України з 01.07.2006 по 29.11.2011 та з 08.08.2012 по 04.04.2016, що в календарному обчисленні становить 9 років 24 дні; зобов`язати зарахувати до стажу служби (роботи) в Державному бюро розслідувань, що дає право на встановлення доплати за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стаж його служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України з 01.07.2006 по 29.11.2011та з 08.08.2012 по 04.04.2016 , що в календарному обчисленні становить 9 років 24 дні.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Згідно доводів скаржника, при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки слід застосовувати приписи частини 2 статті 78 Закону України «Про Національну поліцію», якою встановлено вичерпний перелік складових (посад, періодів служби) такого стажу служби в поліції, в якому служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України не значиться. Стаж служби в поліції та стаж вислуги років не є ідентичними правовими поняттями. Правова категорія «вислуга років» запроваджена положеннями Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» виключно у цілях вирішення управлінських та кадрових питань з приводу призначення пенсії. За своєю правовою суттю та характером поняття вислуга років і стаж служби в поліції співвідносяться як загальне та часткове, а тому вислуга років поглинає собою стаж служби в поліції, який є лише невід`ємним структурним складовим елементом вислуги років. Відтак, під час вирішення цього спору, суд першої інстанції допустив неправильне застосування закону, вказавши про поширення на спірні правовідносини приписів частини 2 статті 78 Закону України «Про Національну поліцію» та помилково застосував вказані норми, оскільки відсутні правові підстави для зарахування ОСОБА_1 до стажу служби (роботи) в ДБР, що дає право на встановлення доплати за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стажу служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України у період з 01.07.2006 по 29.11.2011 та з 08.08.2012 по 04.04.2016.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що згідно з наказом Державного бюро розслідувань №220-ос/дск від 10.08.2020 позивача прийнято на службу до Державного бюро розслідувань на посаду старшого слідчого, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань з присвоєнням спеціального звання старшого начальницького складу «майор Державного бюро розслідувань» як такому, що має спеціальне звання «майор внутрішньої служби».

Наказом Державного бюро розслідувань №717-ос/дск від 14.12.2020 позивачу присвоєно спеціальне звання старшого начальницького складу Державного бюро розслідувань за сукупністю строків перебування в соціальному званні – підполковник Державного бюро розслідувань.

Наказом Державного бюро розслідувань №160-ос/дск від 06.04.2023 позивача переведено на посаду слідчого відділу цього ж Управління з 07.04.2023.

Позивач звернувся до голови комісії з обчислення та встановлення стажу служби особам рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань із рапортом від 20.05.2025, в якому просив зарахувати до стажу служби в Державному бюро розслідувань, який дає право на доплату за вислугу років, вислугу років в Державній кримінально-виконавчій службі України з 01.07.2006 до 29.11.2011 та з 08.08.2012 до 04.04.2016, наявну на момент призначення на службу в Державному бюро розслідувань.

Відповідно змісту протоколу засідання комісії з обчислення та встановлення стажу особам рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань №20дск від 20.05.2025 (витяг з протоколу) члени комісіїї, зважаючи на те, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби не зазначена у статті 78 Закону України «Про Національну поліції, прийняли рішення про відсутність правових підстав для зарахування підполковнику Державного бюро розслідувань Рибінчаку Володимиру Миколайовичу, слідчому Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань до стажу служби періоди проходження ним служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби з 01 липня 2006 року до 29 листопада 2011 року та з 08 серпня 2012 року до 04 квітня 2016 року.

Листом від 21.05.2025 позивачу роз`яснено, що в ході розгляду даного питання Комісією установлено, що в матеріал особової справи дійсно є документи, які підтверджують службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби з 01 липня 2006 року до 29 листопада 2011 року та з 08 серпня 2012 року до 04 квітня 2016 року. Разом з цим, Комісія констатувала, що нормами підпункту 2. пункту 2.2 розділу 2 Інструкції передбачено, що до Стажу служби зараховуються періоди, визначені частиною другою статті 78 Закону України «Про Національну поліцію», та час проходження служби в Державному бюро розслідувань на посадах рядового та начальницького складу. Приписами частини другої статті 78 Закону закріплено вичерпний перелік видів служб та часу роботи, які зараховуються до Стажу служби, і служби в підрозділах Державної кримінально-виконавчої служби в цьому переліку відсутня. Як наслідок, Комісія ухвалила рішення про відсутність правових підстав для зарахування до стажу служби зазначений період проходження служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби.

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Відповідно ч.1 ст. 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Спірні правовідносини між сторонами виникли через не зарахування відповідачем стажу служби позивача у період з 01.09.2012 по 08.02.2017 та з 14.02.2017 по 16.10.2020 в органах податкової міліції до стажу служби в поліції та, відповідно, до стажу служби в ДБР. Такий стаж впливає на встановлення позивачеві надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 статті 19 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

В розумінні ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (далі - Закон № 580-VIII), який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 78 Закону № 580-VIII стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

До стажу служби в поліції зараховуються: 1) служба в поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими, з дня призначення на відповідну посаду; 2) військова служба в Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, Національній гвардії України, Управлінні державної охорони, Цивільній обороні України, внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки, Державній спеціальній службі транспорту; 3) служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду; 4) час роботи у Верховній Раді України, місцевих радах, центральних і місцевих органах виконавчої влади із залишенням на військовій службі, на службі в органах внутрішніх справ України або на службі в поліції; 5) час роботи в органах прокуратури і суді осіб, які працювали на посадах суддів, прокурорів, слідчих, а також служба у Службі судової охорони (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 12 липня 2018 року №2509-VIII); 6) дійсна військова служба в Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР (частина 2 статті 78 Закону №580-VIII).

Досліджуючи питання правомірності дій відповідача щодо не зарахування до вислуги років позивача періоду проходження ним служби в Державній кримінально-виконавчій службі України з 01.07.2006 по 29.11.2011 та з 08.08.2012 по 04.04.2016, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Так, у постанові від 20 жовтня 2022 року у справі № 160/11127/20 Верховний Суд вже формував правовий висновок стосовно того, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України прирівнюється до служби в органах внутрішніх справ України, оскільки здійснювалась вона в порядку, установленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а відтак, має такий же правовий статус і повинна в силу пункту 3 частини другої статті 78 ЗУ «Про національну поліцію» зараховуватися до стажу служби в поліції.

У цій постанові Верховний Суд зазначив, що системний аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що фактично законодавець поширив дію усіх норм, які врегульовують порядок і умови проходження служби працівниками органів внутрішніх справ, а в подальшому - поліцейськими, на працівників кримінально-виконавчої служби.

Сутність службової дисципліни, обов`язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначені Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України « Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України».

Згідно з преамбулою зазначеного Статуту його дія поширюється на осіб начальницького складу Національного антикорупційного бюро України, осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України та податкової міліції, які повинні неухильно додержуватися його вимог.

Крім того, частиною першою статті 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Аналізуючи повноваження, завдання та функції відповідних органів, Верховний Суд у вищевказаній постанові дійшов висновку, що всі обов`язки, обмеження служби в органах внутрішніх справ та поліції, її специфічні умови, порядок та підстави дисциплінарної відповідальності визнані законодавцем тотожними умовам проходження служби персоналом органів і установ виконання покарань.

У підсумку Верховний Суд констатував, що служба в органах Державної кримінально-виконавчої служби України (Державної пенітенціарної служби) має такий же правовий статус, як і служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.

Повертаючись до обставин цієї справи, суд апеляційної інстанції, врахувавши тотожність правового статусу служби в органах внутрішніх справ і служби в установі виконання покарань, діяльність позивача, функції, які ним виконувались на момент проходження служби, статусу позивача, дійшов до висновку, що стаж служби позивача в Державній кримінально-виконавчій службі України підлягає зарахуванню до стажу служби в поліції, що дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

Враховуючи вищенаведену позицію Верховного Суду у справі №160/11127/20, яка є застосованою до правовідносин у цій справі, колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача про відмову в зарахуванні до відповідного стажу служби (роботи) в ДБР, що дає право на встановлення доплати за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стажу служби в податковій міліції у відповідний період є протиправним.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача зарахувати до стажу служби (роботи) позивача в Державному бюро розслідувань, що дає право на встановлення доплати за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, стаж його служби в органах Кримінально-виконавчої служби України з 01.07.2006 по 29.11.2011 та з 08.08.2012 по 04.04.2016.

При цьому апеляційний суд відхиляє покликання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 31.03.2020 у справі № 520/2067/19, оскільки такі не підлягають врахуванню під час розгляду даної справи з огляду на відмінність та нерелевантність правовідносин. Предметом спору у справі № 520/2067/19 було неврахування до стажу служби в поліції часу навчання особи у вищому навчальному закладі.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09.12.94, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Слід зазначити, що відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.

Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року у справі №380/12917/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. В. Глушко

судді В. С. Затолочний

Н. М. Судова-Хомюк