Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №380/5508/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2026 рокуЛьвівСправа №380/5508/25 пров. №А/857/23838/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Гуляка В.В., Кушнір В.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Комунального закладу Львівської обласної ради «Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Тустань» на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року (суддя Чаплик І.Д., ухвалену у письмовому провадженні в м. Львів) про закриття провадження у справі №380/5508/25 за позовом Комунального закладу Львівської обласної ради «Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Тустань» до Державної інспекції архітектури та містобудування України третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 про скасування права на початок виконання будівельних робіт на підставі повідомлення,-

ВСТАНОВИВ:

КЗ Львівської обласної ради “Адміністрація Державного історико-культурного заповідника “Тустань” (далі – позивач) звернувся до адміністративного суду із позовом до Державної інспекції архітектури та містобудування України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 в якому просить скасувати право на початок виконання будівельних робіт, набутого на підставі поданого повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) “Реконструкція садибного будинку та нове будівництво господарської будівлі по вул. Шевченка 172 с. Урич, Стрийського району, Львівської обл.” (реєстраційний номер в ЄДЕССБ ІУ051241021678), скасувати реєстрацію повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) “Реконструкція садибного будинку та нове будівництво господарської будівлі по вул. Шевченка 172 с. Урич, Стрийського району, Львівської обл.” (реєстраційний номер в ЄДЕССБ ІУ051241021678).

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року закрито провадження у справі.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції Комунальний заклад Львівської обласної ради “Адміністрація Державного історико-культурного заповідника “Тустань” подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального права. Зазначає серед іншого, що за наявної судової практики, цей публічно-правовий спір належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства, а підставами для звернення до суду із цим позовом стала незгода Заповідника із порядком реалізації органом державної влади публічно-владних управлінських функцій. Публічно-правова природа цього спору вказує на те, що цей спір стосується адміністративного судочинства, а вимоги Заповідника стосуються захисту прав та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу державної влади, що своєю чергою, виключає розгляд цієї справи за правилами іншого судочинства, окрім адміністративного.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржувану ухвалу суду залишити без змін, вважаючи її законною та обґрунтованою.

Позивач подав до апеляційного суду заяву в якій просить не брати до уваги відзив на апеляційну скаргу, поданий відповідачем 05.08.2025 у справі №380/5508/25, ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 30.05.2025 у справі № 380/5508/25 про закриття провадження у справі скасувати, а справу № 380/5508/25 направити до Львівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що Державною інспекцією архітектури та містобудування України зареєстровано повідомлення про початок виконання будівельних робіт: реконструкція садибного будинку та нове будівництво господарської будівлі по вул. Шевченка, 172 с. Урич Стрийського району Львівської області на земельній ділянці з кадастровим номером 4624586400:03:004:0098, поданого ОСОБА_1 .

Комунальний заклад Львівської обласної ради «Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Тустань» оскаржує зареєстровані Державною інспекцією архітектури та містобудування України право на початок виконання будівельних робіт та повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) «Реконструкція садибного будинку та нове будівництво господарської будівлі по АДРЕСА_1 », зареєстровані у Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва ОСОБА_1 .

Вважаючи дії відповідача протиправним, позивач звернувся за захистом свої прав до адміністративного суду з цим позовом суду щодо скасування права на початок виконання будівельних робіт.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адмінітсративного судочинства.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Згідно частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратор за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред`явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення Європейського суду з прав людини від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

Офіційне розуміння правової визначеності як елемента верховенства права надано в пункті 3.1 мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 у справі № 1-25/2010, відповідно до якого одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці є допустимим за умови передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.

У практиці Великої Палати Верховного Суду йдеться про те, що загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень (див. постанову від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18). Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Дія вказаного принципу проявляється не лише у чіткості та зрозумілості закону, скільки в процесі його правозастосування. Гарантія остаточності та обов`язковості судових рішень є складовими принципу правової визначеності та означають, що остаточне рішення компетентного суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим як для сторін процесу, так і для суду, який ухвалив таке рішення, і не може переглядатися (див. постанову від 21 лютого 2020 року у справі № 813/2646/18, адміністративне провадження № К/9901/63879/18).

Велика Палата Верховного Суду робить акцент, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля (див. постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17, провадження № 14-347цс18; від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, провадження № 14-442цс18; від 03 липня 2019 року у справі № 127/2209/18, провадження № 14-149цс19).

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).

Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи практику ЄСПЛ щодо недопустимості юрисдикційних конфліктів (рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», заяви № 7714/06 та № 23654/08; від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України», заява № 24385/10; від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України», заява № 52013/08; від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України», заява № 55339/07), указує на критерії розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20); від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19); від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19) зазначено, що: «Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ».

ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції».

Отже, поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2019 року у справі № 911/2764/13, провадження № 12-235гс18; від 30 червня 2020 року у справі № 235/445/18, провадження № 14-66цс20).

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим (див. постанови Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19), від 30 травня 2024 року у справі № 365/74/16-ц (провадження № 61-11358св23)).

Судом апеляційної інстанції установлено, що в Сколівському районному суді Львівської області перебуває цивільна справа № 453/416/21 провадження №2/453/266/21 за позовом Комунального закладу Львівської обласної ради «Адміністрація державного історико-культурного заповідника «Тустань» до ОСОБА_1 , за участі третіх осіб Міністерства культури та інформаційної політики України, Сколівської міської ради про знесення самочинного будівництва

Також Комунальний заклад Львівської обласної ради «Адміністрація державного історико-культурного заповідника «Тустань» подав позовну заяву в порядку адміністративного судочинства в якій оскаржує зареєстровані Державною інспекцією архітектури та містобудування України право на початок виконання будівельних робіт та повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) «Реконструкція садибного будинку та нове будівництво господарської будівлі по вул. Шевченка 172 с. Урич, Стрийського району, Львівської обл.», зареєстровані у Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва ОСОБА_1 . Позивач вважає, що вчиняючи дії з реєстрації права на виконання будівельних робіт відповідач діяв протиправно, оскільки схема вказаної забудови не відповідає вимогам законодавства, грубо порушує традиційний характер середовища, що в свою чергу загрожує національному та світовому надбанню, завдасть довготермінових збитків для сталого розвитку громади. Зокрема, невжиття заходів щодо незаконних забудов на території пам`ятки археології національного значення «Городище літописного міста Тустань» Державного історико-культурного заповідника «Тустань» призведе до неможливості реалізації завдань та функцій Заповідника, передбачених чинним законодавством України і Положенням, а також суттєво ускладнить збереження об`єктів культури та культурної спадщини.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що предметом спору, головним чином, не є перевірка законності дій суб`єкта владних повноважень, вчинених на виконання його владних управлінських функцій, а саме законність проведення третьою особою будівельних робіт, які, на думку позивача, порушують його право на користування належними йому територіями, проведення науково-дослідної, інформаційної та культурно-освітньої роботи у сфері охорони культурної спадщини та музейної справи, а також туристичної діяльності, в той час як повідомлення про початок спірних будівельних робіт було зареєстровано третьою особою самостійно, а не за рішенням суб`єкта владних повноважень.

Отже, за встановлених обставин справи, колегія суддів погоджується із правильними висновками суду першої інстанції, що позовні вимоги про скасування права на початок будівельних робіт та повідомлення про початок будівельних робіт мотивовані неправомірністю проведення третьою особою будівельних робіт, які на думку позивача проводяться із порушенням закону та становлять загрозу для реалізації завдань позивача як історико-культурного заповідника зі збереження об`єктів культури та культурної спадщини. Тобто порушення, на думку позивача, встановленого порядку проведення будівельних робіт без виконання вимог та обмежень, що визначені Генеральним планом та Науково-проєктною документацією вчинено внаслідок дій третьої особи, а не відповідачем як суб`єктом владних повноважень.

За змістом спірних правовідносини відповідачем не приймалося рішення про початок будівництва спірного житлового приміщення, не надавався дозвіл на таке будівництва, а спірні повідомлення про початок виконання будівельних робіт та право на таке виконання, набуте на підставі вказаного повідомлення оскаржуються у цій справі з мотивів фактичної незгоди власника земельної ділянки внаслідок неправомірних, на думку позивача, дій третьої особи щодо проведення будівельних робіт на суміжній ділянці, а оскаржуючи дії Державної інспекції архітектури та містобудування України, позивач не наводить порушення яких саме положень законодавства здійснив відповідач під час реєстрації повідомлення про початок виконання будівельних робіт ІУ051241021678, та яким чином, ці порушення пов`язані з реалізацією прав та інтересів позивача у публічно-правових відносинах.

Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановою Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №817/333/17 та постановами Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі № 303/2338/16-ц, від 9 лютого 2022 року у справі № 127/1511/20, від 13 липня 2022 року у справі № 335/15153/14-ц та від 08 лютого 2023 року у справі № 348/2373/21, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору та спростовують посилання і доводи апелянта поданій у апеляційній скарзі та заяві від 08.08.2025.

Враховуючи всі зазначені вище встановлені обставини справи з урахуванням наведеного законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку вбачається спір, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, провадження у справі за позовом Комунального закладу Львівської обласної ради «Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Тустань» закрито правомірно, відповідно судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, суд першої інстанції порушень процесуального права при вирішенні спірного питання не допустив, а тому ухвалу суду першої інстанції ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, відповідні доводи апеляційної скарги не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Стосовно аргументів апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував позиції Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що при вирішенні спору суди повинні виходити із сукупності конкретних обставин справи у взаємозв`язку із нормами права, які регулюють спірні правовідносини та підлягають застосуванню. При цьому, різниця у фактичних обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об`єктивно впливає на умови застосування правових норм. Тому, сам факт посилання на вказані позиції не свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи ухвалу суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника та норми процесуального права, щодо можливого захисту права позивача при зверненні до адміністративного суду.

Відповідно до частин 1-2 статті 30 КАС України спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 29 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження адміністративним судом, до якого вона надіслана.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі зокрема, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з приписами частини 1 статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

На виконання зазначених положень, суд правильно роз`яснив позивачеві, що даний спір має вирішуватися у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування ухвали суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального закладу Львівської обласної ради «Адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Тустань» – залишити без задоволення.

Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року про закриття провадження у справі №380/5508/25 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Н. В. Ільчишин

судді В. В. Гуляк

В. О. Кушнір

Повне судове рішення складено 31.03.26