Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №752/2289/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

31 березня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 752/2289/25

Головуючий у першій інстанції – Шевченко І. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/672/26

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі:

головуючого-судді: Онищенко О.І.

суддів: Висоцької Н.В., Шитченко Н.В.

секретар: Зеляк Ю.Г., Шкарупа Ю.В.

Позивач: ОСОБА_1

Відповідач: Національний університет біоресурсів і природокористування України

Треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Міністерство освіти і науки України

Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1

Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного університету біоресурсів і природокористування України про визнання відмови в приватизації квартири незаконною та зобов`язання здійснити дії (суддя Шевченко І.М.), ухвалене в м.Ніжин,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати неправомірною відмову Національного університету біоресурсів і природокористування України, оформлену листом від 29 листопада 2024 року, вих.3263, у приватизації та видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_1 та членам його родини на квартиру АДРЕСА_1 ; зобов`язати Національний університет біоресурсів і природокористування України провести дії по приватизації вказаної квартири та видати позивачу свідоцтво про право власності на неї. Позов мотивовано тим, що 16 лютого 1984 року виконавчим комітетом Ніжинської міської ради народних депутатів видано ордер №16 на вселення сім`ї ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний будинок перебував у господарському віданні Ніжинського технікуму механізації сільського господарства, який у 1993 році реорганізований у Ніжинський агротехнічний коледж. У даний час балансоутримувачем будинку АДРЕСА_2 (крім приватизованих квартир) є Національний університет біоресурсів і природокористування України. 06 листопада 2024 року позивач звернувся із заявою до відповідача про передачу в приватну власність квартири АДРЕСА_1 , на яку відповідь не надійшла. Також було направлено адвокатський запит з вимогою надати відповідь про прийняте рішення та докази направлення відповіді заявнику. На електронну адресу адвоката надійшов лист №3263 від 29 листопада 2024 року про те, що власником вказаного будинку є Міністерство освіти і науки України, а відповідно до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» приватизації не підлягають державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти. ОСОБА_1 вважає незаконною відмову в приватизації, оскільки на спірну квартиру не розповсюджуються положення ч.10 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що лист НУБіП України за своїм змістом та правовою природою не є актом індивідуальної дії, не містить категоричної та беззастережної відмови у реалізації позивачу його права на приватизацію конкретного житлового приміщення. Отже, оскільки у вищевказаному листі не зазначено відмови відповідача у приватизації позивачем указаної квартири, то відсутні підстави для висновків про визнання неправомірною відмови НУБіП України, оформленої листом від 29 листопада 2024 року за вих. № 3263, у приватизації та видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_1 та членам його родини на квартиру АДРЕСА_1 . Також суд дійшов висновку, що відповідач НУБіП України не є тим органом, який вправі вирішувати питання про приватизацію спірної квартири, яка належить на праві власності Міністерству освіти і науки України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати вказане рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що лист відповідача від 29 листопада 2024 року за вих.№3263 містить обґрунтування неприйняття рішення про приватизацію квартири позивача і до цього часу весь необхідний для приватизації пакет документів знаходиться у відповідача. За доводами позивача, правовий статус спірної квартири є чітко визначеним – це житло, яке відповідно до приписів Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, підлягає приватизації за наявності належного пакету документів. Вважає, що рішення про приватизацію спірної квартири повинен прийняти НУБіП, оскільки квартира не передана до комунальної власності і знаходиться у господарському віданні відповідача. ОСОБА_1 посилається, що саме неправомірні дії Національного університету біоресурсів і природокористування України позбавляють його можливості реалізувати своє право на приватизацію житла.

Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону не відповідає судове рішення суду першої інстанції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на повагу до житла.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Відповідно до ч.3 ст.9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Приватизація житла здійснюється у порядку, встановленому Законом України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».

Вказаним Законом передбачено, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ч.4 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Пунктом 2 розділу VI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про основні засади житлової політики» визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду." Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім підпунктів 2 і 4 пункту 2 цього розділу, які набирають чинності через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX.

Право на приватизацію квартири, яка належить до державного житлового фонду, мають особи, які постійно проживають у цій квартирі. Для отримання права власності на житло особа повинна звернутись до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, яка підлягає розгляду названим органом у строк, передбачений чинним законодавством.

За змістом наведених вище нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, особа, яка бажає скористатись таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 22 липня 2022 року у справі № 686/24506/20 (провадження № 61-17180св21), від 10 липня 2024 року у справі № 760/10769/22 (провадження № 61-2449св24).

Виходячи з зазначених норм, підставою для звернення позивача з позовом до суду є порушені, невизнані або оспорювані його права, свободи чи законні інтереси будь-якою іншою особою. Належними відповідачами у зазначеній категорії справ є органи приватизації.

Частиною четвертою статті 80 Закону України "Про освіту" встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

У свою чергу, порядок використання майна закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, врегульовано частиною шостою статті 80 Закону України "Про освіту", якою передбачено, що майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України "Про вищу освіту" (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною першою статті 70 Закону України "Про вищу освіту" передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства.

Частина друга статті 70 Закону України "Про вищу освіту" передбачає, що майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

Із системного аналізу зазначених вище норм права вбачається, що заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України "Про освіту", є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України "Про вищу освіту" встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - "крім випадків, передбачених законодавством".

Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що не має статусу службового житла, належить на праві власності державі в особі Національного університету біоресурсів і природокористування України , у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 40 років), тобто має триваючі зв`язки із цим житлом.

Відповідно до Статуту Національного університету біоресурсів і природокористування України передбачено, що університет від свого імені може набувати майнових і особистих немайнових прав, мати обов`язки, бути позивачем і відповідачем у суді, виступати засновником ( співзасновником) інших юридичних осіб, відповідно до законодавства України.

Пунктом 11.1 Статуту передбачено, що майно закріплене за університетом на праві господарського відання не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчудженню, приватизації або використанню не за призначенням, передачі у влвсність юридичним, фізичним особам без згоди Міністерства освіти і науки України та конференції трудового колективу Університету, крім випадків, передбачених законодавством.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач НУБіП України не є належним відповідачем у частині вимог заявлених позивачем про зобов`язання НУБіП України провести дії по приватизації квартири АДРЕСА_1 є помилковим.

Також колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновком суду в частині вирішення позовних виог позивача про визнання неправомірною відмову НУБіП України у приватизації та видачі свідоцтва про право власності позивача та членів цого родини на квартиру АДРЕСА_3 . Висновки суду про те, що лист НУБіП України за своїм змістом та правовою природою не є актом індивідуальної дії, не містить категоричної та беззастережної відмови у реалізації позивачу його права на приватизацію конкретного житлового приміщення не відповідають обставинам справи.

ОСОБА_1 06 листопада 2024 року звернувся до Національного університету біоресурсів і природокористування України із заявою щодо приватизації квартири.

У відповідь на це звернення університет листом №3263 від 29 листопада 2024 року повідомив заявника, що власником будинку АДРЕСА_2 є Міністерство освіти і науки України, який закріплений на праві господарського відання за Університетом. Відповідно до ч.5 ст.8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» майно, яке використовує Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України «Ніжинський агротехнічний інститут» виділено на окремий баланс (а.с.27). Також в листі зазначено, що майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крмі випадків, передбачених законодавством. Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» встановлено, що приватизації не підлягають державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Органи приватизації, не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них належить відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18).

Судом було встановлено, що виконавчим комітетом Ніжинської міської ради народних депутатів 16 лютого 1984 року було видано ордер на ім`я ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб (дружина, донька) на право заняття 1 кімнати загальною площею 9,0 кв.м в квартирі АДРЕСА_1 (а.с.14).

ОСОБА_1 на момент звернення з заявою про приватизацію та розгляд справи судом не є працівником Національний університет біоресурсів і природокористування України.

Відповідно до витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 06 вересня 2024 року за адресою: АДРЕСА_4 зареєстровані ОСОБА_1 – з 06 січня 1984 року, ОСОБА_3 – з 14 червня 2001 року, ОСОБА_2 – з 14 червня 2001 року (а.с.10).

Згідно з довідками АТ «Державний ощадний банк України» списки на приватизацію житла за адресою: АДРЕСА_4 в банк не надходили (а.с.11, 12, 13).

Відповідно до листа Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Ніжинський агротехнічний інститут» від 20 лютого 2023 року балансоутримувачем будинку АДРЕСА_2 (крім приватизованих квартир) площею 48,2 кв. м є Національний університет біоресурсів і природокористування України («Відомість про нерухоме державне майно» станом на 01 жовтня 2022) (а.с.25).

На запит адвоката Савченко В.В. про надання інформації Управління з питань державного майна та підприємств Міністерства освіти і науки України повідомило, що відповідно до даних автоматизованої системи «Юридичні особи» та інформації з єдиного реєстру об`єктів державної власності, розпорядником якого є Фонд державного майна України, за адресою АДРЕСА_2 розміщений житловий будинок, який є державною власністю, належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України та відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 29 травня 2020 року №719 «Про закріплення державного майна за Національним університетом біоресурсів і природокористування України» закріплений за Національним університетом біоресурсів і природокористування України на праві господарського відання (а.с.26).

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Частинами першою, другою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу (стаття 13 ЦПК України). Установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи.

Отже, за приписами закону позивач самостійно визначається з колом осіб, які є відповідачами у справі.

За змістом норм цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Частиною четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Позивач, порушуючи питання про зобов`язання Національного університету біоресурсів і природокористування України провести дії по приватизації квартири та видачі йому свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 не залучає до участі у справі в якості співвідповідача Міністерство освіти і науки України, яке є засновником Національного університету біоресурсів і природокористування України та власником майна, яке без згоди засновника не підлягає передачі у власність юридичним і фізичним особам.

До подібних висновків дійшов Верховний суд у постанові від 25 жовтня 2018 року у справі №522/21927/15-ц ( провадження №61-23672св18) та у постанові Верховного суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 ( провадження №61-1311сво23)

Тобто позивачем не залучені до участі у справі всі особи, що наділені повноваженнями розпорядження майном та передачі його у приватну власність позивача шляхом приватизації.

Відповідно до вимог ч. 6 п.4 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі в справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Виходячи з вище вказаного, рішення суду першої інстанції підлягає зміні з мотивів викладених у мотивувальній частині цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 258, 263, 374, 376 ч.4 , 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 1 квітня 2026 року.

Головуючий: Судді: