Постанова від 01 квітня 2026 р. у справі №591/6216/24 — Сумський апеляційний суд

Справа № 591/6216/24

Номер провадження 22-ц/816/1711/26

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2026 року м.Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого – Замченко А.О. (суддя-доповідач),

суддів – Петен Я.Л., Черних О.М.,

з участю секретарів судового засідання – Чуприни В.І., Кияненко Н.М.,

у присутності представника приватного виконавця – адвоката Коваля В.О., представника відповідачки ОСОБА_1 – адвоката Цуканова В.В., законного представника ОСОБА_2 , представника Управління «Служба у справах дітей» – Смука Р.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Цуканова Валерія Валерійовича, подану в інтересах відповідачки ОСОБА_1 ,

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 січня 2026 року в складі судді Ніколаєко О.О., ухваленого в м. Суми, Сумської області (повний текст виготовлено 12 січня 2026 року)

у цивільній справі за позовом приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Боруци Тетяни Миколаївни, яка діє в інтересах Приватного акціонерного товариства «Дніпрополімермаш», до ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , як законного представника ОСОБА_2 , третя особа: Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, про визнання недійсним договорів дарування,

в с т а н о в и в :

17.06.2024 приватний виконавець виконавчого округу Сумської області Боруца Т.М. в інтересах ПАТ «Дніпрополімермаш» звернулася до ОСОБА_1 , ОСОБА_1 з позовом, який мотивувала тим, що в неї на виконанні перебуває виконавче провадження №74676358 з примусового виконання наказу господарського суду про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ПрАТ «Амадеус» коштів на користь ПрАТ «Дніпрополімермаш». Під час перевірки майнового стану боржника було виявлено, що після відкриття 04.10.2022 господарським судом провадження в справі про стягнення коштів, ОСОБА_1 09.12.2022 подарувала своїй доньці квартиру, будинок та дві земельні ділянки. Зазначає, що ці договори були укладені боржником на шкоду кредитору з метою приховати майно від виконання за його рахунок у майбутньому судовому рішенні.

Посилаючись на викладене, виконавець просила визнати недійсними договори дарування квартири, житлового будинку та земельних ділянок від 09.12.2022, укладені між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12.01.2026 позов задоволено: визнано недійсним договір дарування квартири від 09.12.2022, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Онопрієнко А.В. за реєстровим №2185, на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 (номер відомостей про речове право 48735725); визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 09.12.2022, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Онопрієнко А.В. за реєстровим №2189, на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 (номер відомостей про речове право 48737753); визнано недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки від 09.12.2022, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Онопрієнко А.В. за реєстровим №2187, на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок (номер відомостей про речове право 48735831) та земельну ділянку кадастровий номер 5924785900:13:001:0009 (номер відомостей про речове право 48735917). Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 у дольовому порядку на користь приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Боруци Т.М. судовий збір у розмірі 10598 грн, тобто по 5299 грн з кожного.

Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Цуканов В.В. в інтересах відповідачки ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 і ОСОБА_1 є подружжям. До початку повномасштабного вторгнення 24.02.2022 вони спільно виховували двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та всі разом проживали спільно в квартирі, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом договору дарування. Незадовго до повномасштабного вторгнення відносини між подружжям почали погіршуватись, виникли майнові спори щодо нерухомого майна. ОСОБА_1 мобілізували, у зв`язку з чим він перестав проживати з родиною та перебуває на службі. Останній часто піддається обстрілам з боку ворога, ризикує життям і здоров`ям. Вказані обставини стали підставою досягнення між подружжям згоди про забезпечення майбутнього дітей за рахунок майна, а саме: перереєстрації майна на спільну доньку подружжя ОСОБА_2 . Матеріальне забезпечення неповнолітнього ОСОБА_3 сторони визначили за ОСОБА_1 і його батьком ОСОБА_4 . У грудні 2022 року ОСОБА_1 подарувала спільно набуте з ОСОБА_1 майно їх спільній доньці ОСОБА_2 .

Укладенню договорів передувала тривала підготовка, зокрема, отримання згоди служби в справах дітей, очікування відпустки ОСОБА_1 . Таким чином підставою укладення оскаржуваних договорів дарування було забезпечення на майбутнє майнових прав їх спільної дитини за рахунок нерухомого майна в умовах війни та служби батька обдарованої ОСОБА_2 . У січні 2023 року відповідачці стало відомо про позов ПрАТ «Дніпрополімермаш» до ПП «Амадеус» (боржника) та до неї, як поручителя ПП «Амадеус», у справі №920/746/22. Рішення Господарського суду Сумської області в справі №920/746/22 ухвалено 25.10.2023. Наказ про примусове виконання рішення видано Господарським судом Сумської області 27.03.2024.

Крім того, позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваних правочинів відповідачами не було дотримано загальних вимог ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідними для чинності правочину. Зокрема, вказані договори було укладено в письмовій формі, нотаріально посвідчено та здійснено їх державну реєстрацію. Особи, які діяли від імені сторін оспорюваних договорів, були наділені відповідними повноваженнями щодо визначення їх умов, у тому числі щодо визначення ціни продажу об`єктів нерухомого майна та строків оплати.

Висновки суду про обізнаність відповідача про існування позову ПрАТ «Дніпрополімермаш» до ОСОБА_1 у справі №920/746/22 є припущенням. Остання дізналась про існування вказаної справи наприкінці січня 2023 року.

Крім того, приватний виконавець не є учасником спірних правовідносин, наявний у цьому судовому провадженні спір безпосередньо не стосується прав та обов`язків виконавця, а тому він не вправі самостійно звертатися в інтересах однієї зі сторін до суду з позовом без належної правової підстави на підтвердження можливості такого звернення.

10.03.2026 приватний виконавець Боруца Т.М. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Інші учасники справи правом подати відзив на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не скористалися.

У судове засідання приватний виконавець Боруца Т.М., представник ПрАТ «Дніпрополімермаш», Лях О.В., законні представники малолітньої ОСОБА_2 – ОСОБА_1 , ОСОБА_1 не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином (том 2 а. с. 62, 65, 68, 69, 72).

Законний представник малолітньої відповідачки ОСОБА_2 – ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення розгляду справи, мотивуючи його тим, що про хід розгляду справи йому відомо з реєстру судових рішень, оскільки поштова кореспонденція надсилається йому за адресою: АДРЕСА_2 , за якою він не проживає. Крім того, просить забезпечити участь у розгляді справи його представника.

З матеріалів справи вбачається, що 07.10.2024, 20.01.2025 Лях О.В. подавав суду першої інстанції клопотання про зупинення провадження в справі (том 1 а. с. 139, 173). 29.07.2025 та 10.09.2025 останній через свого представника – адвоката Яковенка Є.М. подавав клопотання про залишення позовної заяви без розгляду та про відмову в задоволенні позовних вимог (том 1 а. с. 209 – 211, 217 - 218). В усіх зазначених заявах останній зазначав місцем свого проживання: АДРЕСА_2 .

12.01.2026 ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Яковенка Є.М. отримав копію оскаржуваного рішення (том 1 а. с. 249 зв.).

12.03.2026 законний представник малолітньої відповідачки ОСОБА_2 – ОСОБА_1 подав до апеляційного суду клопотання про зупинення провадження в справі, в якому також вказав місцем свого проживання: АДРЕСА_2 (том 2 а. с. 48).

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що доводи ОСОБА_1 про те, що він не отримував кореспонденцію, оскільки вона надсилалася за невірною адресою, а про хід судового розгляду йому відомо виключно з реєстру судових рішень, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Крім того, апеляційним судом встановлено, що станом на 07.10.2024 ОСОБА_1 було відомо про розгляд даної справи, а тому він не був позбавлений можливості скористатися допомогою адвоката, що він і зробив у суді першої інстанції. На даний час останній не скористався своїм правом на отримання правничої допомоги, хоча не позбавлений був можливості це зробити.

Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Згідно з п. 11 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 44 ЦПК України о сновними засадами (принципами) цивільного судочинства є: неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

З огляду на викладене, процесуальну поведінку ОСОБА_1 суд розцінив як прояв небажання сприяти виконанню завдання цивільного судочинства, зловживання процесуальними правами з метою затягування розгляду справу, а тому в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи відмовив.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представника відповідачки ОСОБА_1 – адвоката Цуканова В.В., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив скасувати рішення суду першої інстанції, представника приватного виконавця – адвоката Коваля В.О., який просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, представника Управління «Служба у справах дітей», законного представника малолітньої ОСОБА_2 – ОСОБА_5 , який просив скасувати рішення суду в частині вирішення питання щодо дарування квартири, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 і ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають дочку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 1 а. с. 24, 194).

Відповідачка також має сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком якого є ОСОБА_4 (том 1 а. с. 195 зв.).

На підставі договору дарування від 07.03.2019 ОСОБА_1 належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 33).

На підставі договорів купівлі-продажу від 19.08.2020 ОСОБА_1 на праві власності належали дві земельні ділянки з кадастровими номерами 5924785900:13:001:0009 і 5924785900:13:001:0010, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а. с. 215 – 222).

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 04.10.2022 відкрито провадження в справі №920/746/22 за позовом ПрАТ «Дніпрополімермаш» до ПП «Амадеус», ОСОБА_1 про стягнення 3983493 грн 84 коп. (том 1 а. с. 6 - 8).

09.12.2022 між ОСОБА_1 (дарувальник) і ОСОБА_2 (обдаровувана), ІНФОРМАЦІЯ_2 , від імені якої діяв батько ОСОБА_1 , укладено три договори дарування нерухомого майна: квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер 5924785900:13:001:0010; житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 ; кадастровий номер земельної ділянки 5924785900:13:001:0009, які посвідчені приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Онопрієнко А.В. (а. с. 33 – 41). Зазначені договори зареєстровані в реєстрі за №2185, 2189, 2187.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 25.10.2023 у справі №920/746/22 позов ПрАТ «Дніпрополімермаш» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ПрАТ «Амадеус» та ОСОБА_1 3218614 грн 41 коп. основного боргу, 508314 грн 69 коп. – 30% річних, 127280 грн 87 коп. – пені (а. с. 13 - 19).

27.03.2024 Господарським судом Сумської області видано наказ про примусове виконання вказаного вище рішення (а. с. 42).

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Боруци Т.М. від 08.04.2024 відкрито виконавче провадження ВП №74676358 з примусового виконання наказу №920/746/22, виданого Господарським судом Сумської області 27.03.2024 (боржник – ОСОБА_1 ) (а. с. 43).

Відповідно до довідки військової частини від 25.09.2024 ОСОБА_1 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації на особливий період у військовій частині НОМЕР_1 з 28.04.2023 (а. с. 139а, 140).

Задовольняючи позов приватного виконавця, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані договори дарування є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають матеріалами справи та вимогам закону.

У постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі №917/2041/20 зазначено, що в справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі №520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17 , постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі №337/474/14-ц).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі №463/13099/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024 у справі №567/3/22).

Норми закону полягають у наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14.05.2024 у справі №357/13500/18, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.09.2024 у справі №466/3398/21).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р (ІІ)/2021 у справі №3-95/2020 (193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває в посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати в конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває в правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває в цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №747/306/19).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20).

У постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 вказано, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, постанову Верховного Суду від 26.04.2023 у справі №644/5819/20).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №712/7975/17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №723/405/17).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; у практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05.01.2024 у справі №761/40240/21).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи з встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі №916/379/23).

Верховний Суд у постанові від 05.08.2025 у справі №756/19178/21 звернув увагу, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 20.08.2024 у справі № 947/37261/21);

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14.08.2024 у справі №504/112/22);

тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №569/6427/16);

для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13.03.2025 у справі №159/5846/23);

цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №347/721/22);

метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду від 12.04.2023 у справі №161/12564/21).

У постанові Верховного Суду від 05.08.2025 у справі №756/19178/21 касаційний суд зауважив, що позов про оспорення правочину є споконвічно приватною конструкцією і «покликаний» не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Цей спосіб захисту орієнтований на його використання для «знищення» такого юридичного факту як договір (правочин); на рівні приватноправових норм не міститься обов`язку поєднувати позов про оспорювання правочину фраудаторного правочину з іншою позовною вимогою.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 82 ЦПК України).

Преюдиціальність – обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено в рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 у справі №753/11000/14-ц).

Преюдиціальне значення в справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №442/3663/20).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Як свідчить аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Господарського суду Сумської області від 25.10.2023 у справі №920/746/22 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/114678583) позов ПрАТ «Дніпрополімермаш» задоволено частково та стягнуто солідарно з ПрАТ «Амадеус», ОСОБА_1 на користь позивача 3218614 грн 41 коп. основного боргу, 508314 грн 69 коп. – 30% річних, 127280 грн 87 коп. – пені.

У справі №920/746/22 встановлено, що 23.09.2021 між ПрАТ «Дніпрополімермаш» і ПП «Амадеус» укладено договір купівлі-продажу №А21:089, за умовами якого позивач прийняв на себе обов`язок поставляти товар, а відповідач, у свою чергу, приймати та оплачувати товар. Позивачем було поставлено покупцю товар належної кількості та якості на загальну суму 161096,40 доларів США. Відповідачем здійснено часткову оплату за товар у сумі, еквівалентній 82256,39 доларів США. Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем за поставлений товар складає 78840,01 доларів США.

23.09.2021 між ПрАТ «Дніпрополімермаш», ПП «Амадеус» і ОСОБА_1 було укладено договір поруки №А21:091, за яким ОСОБА_1 виступає поручителем по виконанню покупцем своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу від 23.09.2021 №А21:089. Відповідно до п. 1.1 договору поруки від 23.09.2021 №А21:091 предметом договору є зобов`язання поручителя перед продавцем у повному обсязі солідарно відповідати за виконання покупцем, своїх зобов`язань перед продавцем, які випливають з умов договору купівлі-продажу від 23.09.2021 №А21:089, а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії договору купівлі-продажу від 23.09.2021 №А21:089. Продавець має право на свій розсуд пред`явити свої вимоги безпосередньо до поручителя чи покупця або обом сторонам одночасно, повідомивши поручителя про прострочення покупцем своїх зобов`язань за основним договором. Покупець не пізніше ніж за 3 банківських дня до моменту настання строку виконання зобов`язань за основним договором повідомляє продавця та поручителя про неможливість виконання зобов`язань за основним договором (п. 2.1. договору поруки). Згідно з п. 3.1.2 договору поруки поручитель зобов`язаний у разі невиконання покупцем забезпеченого порукою зобов`язання, відповідати перед продавцем як солідарний боржник всім своїм майном на яке, згідно з чинним законодавством України, може бути звернено стягнення.

У даній справі позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними трьох договорів дарування, вчинених між боржницею та її дочкою, з підстав фраудаторності оспорюваних договорів дарування.

Суд першої інстанції, постановляючи рішення про задоволення позовних вимог, дійшов висновку, що договір дарування не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором.

Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого суду та звертає увагу на те, що боржниця, яка відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї дочки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклала договори дарування, які порушують майнові інтереси кредитора і спрямовані на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

З огляду на викладене, оскільки оспорювані договори дарування були спрямовані на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання їх недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не знала про існування позову ПрАТ «Дніпрополірмаш» у справі №920/746/22, у зв`язку з чим, на думку останньої місцевий суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог, є безпідставними, оскільки для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). У постанові Верховного Суду від 13.03.2025 у справі №159/5846/23 зроблено висновок, що для застосування конструкції фраудаторного правочину необов`язково щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

У даній справі, з урахуванням встановлених обставин у справі №920/746/22, очевидно, що позивачу на момент вчинення оспорюваних правочинів належало суб`єктивне право на повернення коштів, отриманих боржницею ОСОБА_1 .

Посилання в апеляційній скарзі на те, приватний виконавець не мала права звертатися до суду з даним позовом, також є безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 зроблено висновок, що «обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2025 у справі №367/252/24 зроблено висновок, що виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження в справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження в справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

Висновки Верховного Суду, зроблені в ухвалі від 10.07.2023 у справі №199/1895/23, на яку посилається представник відповідачки в апеляційній скарзі, є нерелевантними до правовідносин, що виникли в даному випадку, оскільки в зазначеній ухвалі Верховний Суд вирішував питання про відкриття касаційного провадження і не розглядав спір по суті. Крім того, після прийняття зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду сформувала новий висновок, який виклала в постанові від 10.09.2025 у справі №367/252/24.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, є безпідставними, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 05.01.2024 у справі №761/40240/21, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.12.2024 у справі №916/379/23 зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позовних вимог.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу адвоката Цуканова Валерія Валерійовича, подану в інтересах відповідачки ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02 квітня 2026 року.

Головуючий – Анна ЗАМЧЕНКО

Судді: - Яна ПЕТЕН

Оксана ЧЕРНИХ