Рішення від 29 березня 2026 р. у справі №367/4814/24 — Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/4814/24

Провадження №2/367/2195/2026

РІШЕННЯ

Іменем України

30 березня 2026 року Ірпінський міський суд Київської області у складі:

головуючого – судді Третяк Я.М.,

за участю:

секретаря судового засідання – Люліної О.С.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

відповідача – ОСОБА_2 ,

представника відповідача – ОСОБА_3 ,

представника третьої особи – Семенченко Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради про визнання дій незаконними, зобов`язання повернути дитину,

ВСТАНОВИВ :

До Ірпінського міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради про визнання дій незаконними, зобов`язання повернути дитину, в якій позивач просить:

визнати незаконним утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернути малолітню дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію Королівства Норвегія за адресою її постійного проживання: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що у березні 2022 року з метою збереження життя своїх дітей сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вони виїхали за межі України та поселилися в Королівстві Норвегія за адресою: Свалевес 21, HО 0101, 4956, Рісьор, Комуна.

Зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_4 син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у супроводі доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за таємним сприянням батька дітей ОСОБА_2 без дозволу та відома позивача виїхали з місця проживання з Королівства Норвегія та 09 листопада 2023 року прибули на територію України.

Окрім того, зазначає, що всі її намагання шляхом переговорів повернути дітей до місця їх проживання до Королівства Норвегія не мали успіху, відповідач ОСОБА_2 не дає можливості спілкуватися із дітьми взагалі, на дітей вчиняє психологічний тиск, налаштовує дітей проти матері, наражає їх на небезпеку через військову агресію рф.

Також позивач наголошує, що шлюб між нею та відповідачем було розірвано рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15 травня 2023 року, після розірвання шлюбу діти постійно проживали з позивачем. ОСОБА_2 сплачує аліменти на утримання неповнолітнього сина відповідно до судового наказу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області № 185/3917/23 від 02.05.2023.

Вважає, що утримання неповнолітньої дитини на території України без дозволу та згоди матері є незаконним та шкодить інтересам дитини.

Таким чином, у рамках Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, позивач просить сприяти негайному поверненню дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання матері в Королівстві Норвегія.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 23.05.2024 зазначену цивільну справу передано в провадження судді Ірпінського міського суду Київської області Третяк Я.М.

Ухвалою суду від 18.10.2024 позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради, про визнання дій незаконними, зобов`язання повернути дитину, передано за підсудністю до Самарського районного суду м. Дніпропетровська.

Постановою Київського апеляційного суду від 19.12.2024 ухвалу Ірпінського міського суду Київської області від 18.10.2024 скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду, 16.01.2025 зазначену цивільну справу передано в провадження судді Ірпінського міського суду Київської області Третяк Я.М.

Ухвалою суду від 11.02.2025 відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

06.06.2025 до суду від представника відповідача ОСОБА_2 , адвоката Новіцької І.Л., надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що повернення їхніх спільних дітей, малолітнього ОСОБА_5 та повнолітньої доньки ОСОБА_6 , до України було виключно волевиявленням дітей. Так у відзиві зазначається, що син неодноразово виражав батьку своє бажання повернутися до України та бажав жити з відповідачем, а також благав батька забрати до себе, так як із матір`ю у них виникали часті конфлікти, що супроводжувалися ненормативною лексикою та образами зі сторони позивачки. Так, у кінці жовтня - на початку листопада 2023 року позивачка залишила малолітнього ОСОБА_7 у Норвегії самого на два тижні, при тому, що на той момент йому було всього лише 11 років. 06 листопада 2023 року ОСОБА_7 за власним бажанням остаточно вирішив проживати з відповідачем, у результаті чого, на його прохання, відповідачем були куплені квитки та оплачені всі супутні витрати, пов`язані з переїздом. Окрім того, представник відповідача акцентує увагу суду на ту обставину, що за відсутності судового рішення, яким визначено місце проживання ОСОБА_5 , немає правових підстав вважати, що відбулося викрадення у розумінні ч. 1 ст. 162 СК України. Також зазначає, що на даний час відповідач проживає з сином за адресою: АДРЕСА_2 , однак жодного тиску відповідач на сина не чинить та не утримує його поза його волею. Наголошує, що син відповідача ОСОБА_7 вже інтегрувався у нове середовище та категорично заперечує проти повернення, пояснюючи свою мотивацію залишатися в Україні тим, що тут у нього комфортніші умови проживання, емоційна стабільність, довірливі відносини з батьком, належний рівень турботи, підтримка та повага до нього як до особистості. Отже, примусове повернення та розлучення дитини з батьком, сестрою та його звичним оточенням, на думку відповідача, суперечитиме найкращим інтересам дитини, що мають пріоритетне значення, а також порушить право дитини на вільне вираження думки та створить для неї серйозний психологічний дискомфорт.

16.06.2025 до суду від представника третьої особи Міністерства юстиції України, Яни Семенченко, надійшли письмові пояснення щодо позову, в яких посилаючись на положення Гаазької конвенції 1980 року, вирішення даної справи залишено на розсуд суду та відповідно до вимог діючого законодавства.

07.08.2025 від представника відповідача ОСОБА_2 , адвоката Новіцької І.Л., надійшли додаткові пояснення, в яких зазначила, що жодних правових підстав перебування ОСОБА_7 у Норвегії немає, оскільки у документа про реєстрацію шукача притулку закінчився строк дії ще 17.10.2022, інших документів, які б підтверджували законність перебування ОСОБА_7 у Норвегії позивачем не надано. Також, посилаючись на висновок органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з батьком ОСОБА_2 , що затверджений рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області № 49/437 від 23.04.2024, зазначила, що ОСОБА_7 має більшу прив`язаність до батька, обирає його як надійного дорослого поруч, а по відношенню до мами у дитини існує деяка психологічна дистанція та дезорганізований тип прив`язаності. Окрім того вказала, що органом опіки та піклування місце проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , було визначено разом з батьком ОСОБА_2 .

19.09.2025 ухвалою суду закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні та вирішено питання про заслуховування думки малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та допит свідка ОСОБА_8 , 2001 р.н.

У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги позовної заяви з підстав викладених у ній, просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, та додаткових поясненнях, долучених до матеріалів справи.

Відповідач ОСОБА_2 , підтримав доводи представника, та додатково пояснив суду, що країною постійного проживання його сина є Україна, в Ірпені їх родина проживала з 2014 року у зв`язку з вимушеним переселенням з тимчасово окупованої території України. У 2022 році позивач самостійно вирішила виїхати з України разом з дітьми до Норвегії, при цьому відповідач був проти виїзду родини за межі України, а з метою безпеки перевіз родину в західну частину України. Зазначив, що син після виїзду з України в новому середовищі в Норвегії не прижився, місцеву мову не вивчив, друзів із числа місцевого населення не знайшов. Відповідач у Норвегії працевлаштувалася, тому їх малолітній син систематично залишався один. Ці обставини вплинули на те, що син постійно просив повернути його додому в Україну, а восени 2023 року, коли позивач на тривалий час залишила їх сина в сторонніх осіб, а сама поїхала в Україну, їх малолітній син у супроводі повнолітньої сестри повернувся назад в Україну. Наразі їх син почуває себе комфортно, відвідує школу, має друзів і не бажає повертатися в Норвегію. До того ж, відповідач зазначив, що син постійно підтримує зв`язок із матір`ю.

Представник третьої особи міністерства юстиції України, ОСОБА_9 , у судовому засіданні вирішення даної справи поклала на розсуд суду.

Представник третьої особи Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради, ОСОБА_10 у судовому засіданні проти позову заперечувала, оскільки вважала, що країною постійного проживання малолітнього ОСОБА_5 є Україна, а його повернення до Норвегії не буде відповідати найкращім інтересам дитини. У подальшому подала до суду заяву, в якій просила суд проводити розгладь справи за її відсутності.

Судом встановлені такі фактичні обставини справи.

Позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Калінінського районного управління юстиції у м. Донецьку, актовий запис № 957.

Місцем народження малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є м. Донецьк Донецької області (Україна).

Сторонами не заперечується, що малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є громадянином України та до 2022 року постійно проживав на території України.

На момент звернення до суду з цим позовом шлюб між позивачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 розірвано, договір щодо визначення місця проживання їх малолітнього сина ОСОБА_5 сторонами не укладався.

Також сторонами не заперечується та обставина, що у березні 2022 року малолітній ОСОБА_5 у супроводі матері ОСОБА_4 та на той час неповнолітньої сестри ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тимчасово виїхав за межі України в зв`язку з початком воєнних дій по всій території України. Позивач та їх спільні з відповідачем діти оселилися в Королівстві Норвегія за адресою: Свалевесн 21, НО0101, 4956, Рісьор, Комуна.

Згідно долученої до матеріалів справи довідки від 04.10.2023 за підписом Керуючого у відділі з питань біженців НАВ Рісьор Королівства Норвегії, Віра Бородіна і ОСОБА_11 з 16.06.2022 по 04.10.2023 включно проживали за адресою: АДРЕСА_3 .

Малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , станом на 24.10.2023 був учнем 6-го класу початкової школи Рісьор, у школі навчався з 20.06.2022, розпочавши навчання з 5-го класу.

На початку листопада 2023 року малолітній ОСОБА_5 разом зі своєю повнолітньою на той час сестрою ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без відома позивача та за узгодженням з відповідачем покинули територію Королівства Норвегія та повернулися на територію України.

Після повернення на територію України малолітній ОСОБА_5 з 13.12.2023 розпочав навчання в ТОВ «Центр освіти «Оптіма», де згідно характеристики від 02.04.2024 зарекомендував себе дисциплінованим учнем, який отримує оцінки середнього рівня навчальних досягнень з предметів освітньої програми.

Наразі малолітній ОСОБА_5 є учнем Ірпінського гуманітарного ліцею «Лінгвіст» імені Зафіри Алієвої.

03.04.2024 практичний психолог Ірпінського гуманітарного ліцею «Лінгвіст» імені Зафіри Алієвої Треус О.В. склала психологічний висновок за результатами обстеження малолітнього ОСОБА_5 , згідно з яким останній має більшу прив`язаність до батька, обирає його як надійного дорослого поруч. По відношенню до мами існує деяка психологічна дистанція та деорганізований тип прив`язаності. У сім`ї батька дитина відчуває себе комфортно, має добрі стосунки з батьком та сестрою, відчуває від них підтримку. У сім`ї панує тепла, дружня атмосфера.

Висновком органу опіки та піклування Ірпінської міської ради Київської області від 23.04.2024 № 49/437, тобто після повернення малолітнього ОСОБА_5 на територію України, визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з батьком ОСОБА_2 .

У судовому засіданні в присутності представника служби в справах дітей Ірпінської міської ради Просяник М.В. та психолога Ірпінського гуманітарного ліцею «Лінгвіст» імені Зафіри Алієвої Треус О.В. було опитано малолітнього ОСОБА_5 , який пояснив, що в 2022 році разом з мамою тимчасово виїхав до Норвегії, оскільки в Україні почалася війна. Після переїзду до Норвегії він не зміг вивчити місцеву мову, друзів не знайшов, спілкувався лише з хлопцем з України. Зазначив, що часто залишався один, неодноразово просив батьків повернути його в Україну. Одного разу, мама його залишила одного в її знайомої, а сама поїхала в справах до України. Тому він зателефонував до тата та попросив його забрати з Норвегії. Після чого батько придбав йому та його повнолітній сестрі квитки і вони разом вирушили до України, де на кордоні їх вже чекав тато. Зазначив, що не бажає повертатися до Норвегії, оскільки в Україні йому краще, він має друзів, може повноцінно навчатися. З мамою малолітній ОСОБА_5 спілкується постійно, але повертатися до неї в Норвегію не бажає.

Також судом було допитано в якості свідка ОСОБА_8 , яка зазначила, що до 2022 року її батьки з дітьми проживали в м. Ірпені Бучанського району Київської області. У зв`язку з воєнними діями матір та її молодші сестра та брат тимчасово виїхали з України до Норвегії. Під час того, як її матір з її молодшою сестрою та малолітнім братом проживали в Норвегії, вона двічі приїздила до них у гості. Свідок вважає, що вони жили там у гарних умовах, між ними були гарні відносини. Свідок також зазначила, що восени 2023 року її молодший брат та сестра таємно від матері поїхали з Норвегії. У цей час її матір перебувала на території України, а молодшого брата залишила із сестрою. Про зникнення дітей матір повідомили сусіди з Норвегії.

Окрім того, судом було досліджено відеозапис, на якому зафіксовано малолітнього ОСОБА_5 , який просить батька забрати його до себе.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням матір`ю малолітньої дитини вимоги про її повернення до Королівства Норвегія згідно з правилами Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Гаазька конвенція).

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори і угоди» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі – Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

За ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35–36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція), яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року.

Згідно із статтею 1 Гаазької конвенції цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Гаазької конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За ч. 2 ст. 3 Гаазької конвенції права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого відбулась зміна місця проживання дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Гаазької конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Згідно із ч. 2 ст. 12 Гаазької конвенції судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

За ст. 13 Гаазької конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

За статтею 20 Гаазької конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Наведеними положеннями Гаазької конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Тобто на особу, яка заперечує проти повернення дитини.

Підстави для відмови у поверненні дитини, тобто факти, підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на сьогодні, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2022 року у справі № 953/6251/21, провадження № 61-1984св22).

Суд зауважує, що поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Отже, звертаючись до суду з позовом про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції, позивач має довести звичайне місце проживання дитини в іншій державі, до якої він просить повернути дитину, а також, що він здійснював опіку, піклування про дитину до її незаконного переміщення із звичайного місця її проживання (постанова Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 712/9027/21, провадження № 61-12883св22).

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу – садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Тобто звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі (постанова Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, провадження № 61-4217св22).

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Відповідно до приписів ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);

по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції);

по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Гаазької конвенції).

У вказаній справі судом установлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з моменту народження є громадянином України, все життя після народження проживав в Україні та у навесні 2022 року в зв`язку широкомасштабного вторгнення рф на територію України тимчасово виїхав за межі України, після чого разом з матір`ю оселився на території Королівства Норвегія, але восени 2023 року за власним бажанням за погодженням зі своїм батьком і в супроводі повнолітнього члена родини (рідної сестри) повернувся до України, де проживає і до теперішнього часу.

Наразі малолітній ОСОБА_5 разом з батьком мешкає в м. Ірпені Бучанського району Київської області, де навчається в школі.

При цьому, малолітній ОСОБА_5 суду повідомляв, що за місцем проживання у нього є своє коло друзів, він має сталі сімейні зв`язки, своє місце проживання вважає постійним і комфортним, є дуже прив`язаним до батька, охоче спілкується з матір`ю, незважаючи на її окреме проживання, розуміє українську мову. До того ж, малолітній ОСОБА_5 повідомляв, що не зміг вивчити норвезьку мову, тому під час проживання в Королівстві Норвегія він мав дружні стосунки з дітьми з України.

Позивач, у свою чергу, надаючи суду документи щодо навчання малолітнього ОСОБА_5 у Королівстві Норвегія, не надала суду доказів того, що її син перебував на території цієї держави на законних підставах, дійсно інтегрувався в оточуюче суспільство та має там міцні соціальні зв`язки.

До того ж, як вже зазначалося, рішення суду має відповідати найкращім інтересам дитини, і при цьому в обов`язковому порядку з огляду на вік малолітнього ОСОБА_5 , якому на момент повернення в Україну було вже 11 років, його думка при прийнятті рішення в цій справі була заслухана та врахована судом. Під час розгляду справи дитина чітко заявляла, що не вважає Королівство Норвегія країною свого звичайного проживання, а переміщення туди він вважав тимчасовим.

Враховуючи наведене, суд переконаний, що малолітній ОСОБА_5 тимчасово мешкав у Королівстві Норвегія безпосередньо перед переміщенням на територію України, із моменту народження постійним його місцем проживання була і є Україна, а перебуваючи у Норвегії, дитина не набула нового звичайного для себе та постійного місця проживання у цій країні, а тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для повернення ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Королівства Норвегія за правилами Гаазької конвенції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім`ї Ірпінської міської ради про визнання дій незаконними, зобов`язання повернути дитину, - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: Я.М. Третяк