Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №523/9937/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3695/26

Справа № 523/9937/22

Головуючий у першій інстанції Аліна С. С.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Карташова О.Ю.,Кострицького В.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, стягнення коштів,

встановив:

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним вище позовом у якому просила:

-визнати правочин, а саме реєстрацію права власності частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 за померлою

ОСОБА_5 недійсним, як такого, що вчинений під впливом обману;

-стягнути з ОСОБА_2 на її користь збитки у розмірі 20000 доларів США, як такі, що завдані у зв`язку із вчиненням вказаного вище правочину;

Позов обґрунтовано тим, що позивачка разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 ,

донькою ОСОБА_4 , онуками ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та з рідною сестрою

ОСОБА_5 проживали у вказаному вище будинку.

Право власності на частину зазначеного вище будинку за домовленістю сестер, з

метою економії коштів та за рекомендацією нотаріуса було зареєстровано за

ОСОБА_5 у зв`язку зі спадкуванням майна за законом від ОСОБА_8 (рішення Ленінського районного суду м. Одеси від 23 липня 1996 року №2-644/1996).

У 2000 році право власності на іншу частину (1/2) вказаного вище будинку зареєстровано за ОСОБА_5 згідно з рішенням Ленінського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2022 року №2-414/2000, яке у подальшому планувалося зареєструвати за позивачкою.

Такі дії на той час були обумовлені економією коштів, оскільки оформлення рівних

частин одразу на двох сестер потребувало значних грошових коштів, через що прийнято

рішення спочатку зареєструвати право власності за ОСОБА_5 , а згодом на підставі договору дарування, право власності на частину зазначеного вище будинку мало перейти до позивачки.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, і позивачка звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, яка була зареєстрована в реєстрі №2478.

Від нотаріуса їй стало відомо, що за життя ОСОБА_5 склала заповіт від 28

лютого 1997 року, яким усе майно заповіла на користь своєї доньки ОСОБА_2 .

Про існування зазначеного вище заповіту позивачці тривалий час не було відомо,

оскільки ані ОСОБА_5 , ані ОСОБА_2 не повідомляли про укладення цього

правочину.

До спадкової маси після смерті ОСОБА_5 увійшов також і зазначений вище

будинок, у якому позивачка та її родина проживали з 1997 року, збільшили та відремонтували це домоволодіння за рахунок коштів, отриманих від продажу іншого майна, а також зареєстрували своє місце проживання за вказаною вище адресою.

У 2006 році для виділу частки та оформлення спільної часткової власності була розпочата процедура відчуження частки будинку від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 на підставі попередньої домовленості про відчуження вказаної вище частки будинку, з урахуванням вкладу ОСОБА_1 у спорудження та ремонт будинку.

Вказана вище процедура була розпочата за життя ОСОБА_5 про що свідчить її заява №26505 від 24 листопада 2006 року, однак через затягування нею процесу не була

завершена.

Також про початок здійснення вказаної вище процедури свідчать заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про згоду на відчуження домоволодіння, подані 24 листопада 2006 року до голови Суворовської районної адміністрації.

За узгодженням із ОСОБА_5 , яка була власницею будинку, за рахунок та з матеріалів позивачки та третіх осіб було зроблено збільшення площі будинку, унаслідок новозбудованих приміщень. Внаслідок проведеної реконструкції будинку змінилися його

характерні ознаки, шляхом збільшення площі, утеплення стін, заміни вікон у зв`язку з чим позивачка понесла витрати на суму, що є еквівалентною 10000 доларів США.

Згідно висновку про ринкову вартість об`єкта оцінки від 29 грудня 2022 року, проведеної після реконструкції будинку та прилеглої території, загальна вартість будинку та

земельної ділянки під будинком збільшилася та на момент проведення оцінки складає 2755825 грн, з якої вартість будинку становить 1280753 грн.

З огляду на викладене позивачка вважала, що дії з реєстрації частини житлового будинку за померлою ОСОБА_5 є такими, що вчинені під впливом обману, оскільки ОСОБА_5 увесь час обіцяла відчужити на її користь частку будинку, у той час як про існування заповіту їй не було відомо.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року відмовлено у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сендик О.О., просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року та

ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Окрім обставин, якими обґрунтовано позов, скаржниця посилається на те, що суд не взяв до уваги те, що вона діяла під впливом обману, оскільки їй не було відомо про складення зазначеного вище заповіту, тому вчинення відповідачкою дій з реєстрації права власності на частку будинку є такими, що суперечать вимогам закону.

На обґрунтування заявлених позовних вимог в частині стягнення 20000 доларів США скаржниця зазначає, що у результаті докладання нею зусиль та понесення витрат у розмірі 10000 доларів США проведено поліпшення будинку та прибудинкової території, внесені суттєві зміни до майна, що призвело до суттєвого зростання його вартості, оскільки вона діяла під впливом обману, тому має права на відшкодування збитків у подвійному розмірі.

Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідачі не скористалися.

В судовому засіданні представник скаржниці ОСОБА_1 , адвокат Сендик О.О.,

підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги.

Інші учасники справи будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю — доповідача, пояснення представника скаржниці ОСОБА_1 , адвокат Сендика О.О., перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 набула право власності на частину будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_8 , відповідно до рішення Ленінського районного суду м.Одеси від 23 липня 1996 року, яке набрало законної сили 05 серпня 1996 року.

Відповідно до рішення Ленінського районного суду м.Одеси від 21 лютого 2000 року ОСОБА_5 набула право власності на іншу частку будинку АДРЕСА_1 . Цим рішенням Ленінського районного суду м.Одеси від 21 лютого 2000 року визнано укладеним договір купівлі-продажу між ОСОБА_9 і

ОСОБА_5 на частину будинку АДРЕСА_1 . Це рішення суду набрало законної сили 03 березня 2000 року.

28 лютого 1997 року ОСОБА_5 склала нотаріально посвідчений заповіт, за яким заповіла все її майно своїй доньці - ОСОБА_2 , який зареєстровано в реєстрі за № 3-610.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

Зі свідоцтва про право на спадщину від 25 червня 2018 року убачається, що на підставі заповіту від 28 лютого 1997 року, зареєстрованого у реєстрі №3-610, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 є її донька ОСОБА_2 . Спадщина, на яку видане це свідоцтво складається з: домоволодіння під АДРЕСА_2 , належного померлій ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 17 жовтня 2003 року, № НОМЕР_1 , зареєстрованого Одеським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості 08 грудня 2003 року, запис №6099 в книзі 127 доп на стор. 60.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 червня 2018 року за № 128922917, убачається що ОСОБА_2 є власницею домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 89,6 кв.м., житловою площею 47 кв.м., який складається з одного кам`ного житлового будинку зазначеного на плані літерою «А» та господарчих будівель та споруд зазначених на плані під літерами «Б», «В», «Г» - сараї, І-мостіння, №1-2 -огорожа, та земельної ділянки, кадастровий номер:5110137600:73:001:0002, загальна площа 0,0435 га, за вказаною вище адресою.

З вказаного вище витягу убачається, що підставою виникнення права власності є

свідоцтво про право на спадщину за заповітом серія та номер: 1893, виданий 25 червня 2018 року, видавник: Приватний нотаріус Писаренко Є.С., Одеський міський нотаріальний округ.

Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 12 грудня 2017 року у справі № 523/8955/17 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання заповіту частково недійсним, визнання права власності. Задоволено заяву ОСОБА_2 до Одеської міської ради, за участю ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту належності документу. Встановлений факт належності ОСОБА_5 заповіту, який посвідчений 28 лютого 1997 року державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори, реєстровий №3-610.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2018р. відмовлено у

відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2017 року у вказаній вище справі.

Рішенням Суворовського районого суду м.Одеси від 31 липня 2019 року у справі №523/2569/19 задоволено позов ОСОБА_2 . Вселено ОСОБА_2 у будинок під АДРЕСА_2 . Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 , з вказаного вище будинку.

Зобов`язано ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні зазначеним вище будинком.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року заяву ОСОБА_4 про перегляд постанови Одеського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року в частині вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 про вселення, виселення, усунення перешкод у здійсненні права власності залишено без задоволення.

Ухвалюючи рішення у справі, суд дійшов висновку про недоведеність ОСОБА_1 підстав її позову.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть

безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі N 759/24061/19 (провадження N 61-8593св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі N 183/4256/21 (провадження N 61-15813сво23)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі N 761/12692/17 (провадження N 61-37390свп18)).

Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину (стаття 230 ЦК України).

Тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин (див. ухвалу Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2024 року в справі N 638/20382/21 (провадження N 61-7407ск24)).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі N 644/10675/15-ц (провадження N 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі N 369/12714/19 (провадження N 61-584св23)).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі N 644/10675/15-ц (провадження N 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі N 369/12714/19 (провадження N 61-584св23)).

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року в справі N 357/12578/15-ц (провадження N 61-5167св18)).

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі N 3-11гс14, зроблено висновок, що "обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

Верховний суд вже вказував, що: обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину чи іншого суб`єкта (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей і т.п.); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення і т. п.); при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину (чи іншої особи), яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що особа, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2025 року в справі N 547/995/23 (провадження N 61-16234св24)).

Згідно з частинами першою-другою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі N 129/1033/13-ц).

Звертаючись до суду з цим позовом, як на підставу його задоволення, ОСОБА_1 посилалася на те, що дії відповідачки щодо реєстрації за нею права власності на вказаний вище будинок вчинені під впливом обману, оскільки ОСОБА_2 та її матір ОСОБА_5 (сестра позивачки) приховали факт складення заповіту від 28 лютого 1997 року за яким усе майно, належне ОСОБА_5 , у тому числі будинок, перейшло на користь відповідачки.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Матеріали справи не містяться відомостей, а скаржницею усупереч ст. 12,81 ЦПК України, не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідачка вчиняла дії, спрямовані на навмисне введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Колегія суддів зауважує, що свідоцтво про право на спадщину від 25 червня 2018 року, яке слугувало підставою виникнення права власності ОСОБА_2 на вказаний вище будинок, визнано недійсним у судовому порядку, тобто позивачка не спростувала презумпцію його правомірності.

Крім цього, колегія суддів враховує, що рішенням Суворовського районного суду

м. Одеси від 12 грудня 2017 року у справі №523/8955/17, яке набрало законної сили 26 грудня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання заповіту частково недійсним, визнання права власності. Задоволено заяву ОСОБА_2 до Одеської міської ради, за участю ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту належності документу. Встановлено факт належності ОСОБА_5 заповіту, який посвідчений 28 лютого 1997 року державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори, реєстровий №3-610.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі N 753/11000/14-ц (провадження N 61-11сво17).

Зважаючи на викладене вище, вказане судове рішення, ухвалене у справі №523/8955/17 між цими ж сторонами, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання заповіту, посвідченого 28 лютого 1997 року державним нотаріусом Четвертої Одеської державної нотаріальної контори, реєстровий №3-610 частково недійсним, а також встановлено факт належності ОСОБА_5 вказаного вище заповіту, є преюдиційним.

Ураховуючи, що правові підстави для задоволення основної позовної вимоги про визнання правочину недійсним на підставі ч.1 ст. 230 ЦК України відсутні, відтак не підлягає задоволення і похідна вимога про стягнення збитків у подвійному розмірі, заявлена на підставі ч.2 ст. 230 ЦК України.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, та ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§ § 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява N 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява N 49684/99).

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими висновки суду з якими не погоджується скаржниця.

Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржницею не надано.

Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.

Доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом є обґрунтуванням позовних вимог, і зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи

Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П.Лозко

Судді: О.Ю.Карташов

В.В. Кострицький