Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №523/13107/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1577/26

Справа № 523/13107/24

Головуючий у першій інстанції Середа І. В.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.02.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 січня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності, визнання права власності та стягнення компенсації,

встановив:

05 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив:

- припинити його та ОСОБА_3 право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_3 право на квартиру АДРЕСА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_3 компенсацію вартості 2/3 частки у праві спільної часткової власності вказаної вище квартири у розмірі 1137796 грн.

Позов обґрунтовано тим, що позивач є власником 2/3 частини зазначеної вище квартири, власником іншої частини квартири (1/3) був ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя склав заповіт, яким заповів все своє майно на користь відповідачки.

08 листопада 2021 року відповідачка подала до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Прокофєвій Л.Г. заяву про прийняття спадщини після смерті її чоловіка ОСОБА_4 , на підставі чого нотаріус зареєстрував спадкову справу №6860935, проте відповідачка не отримала свідоцтво про право на спадщину.

Згідно висновку експерта №025/2024 від 17 червня 2024 з технічної точки зору неможливо розділити в натурі зазначену вище квартиру, так як відсутня технічна можливість кожному із співвласників влаштувати ізольовану та забезпечену окремим входом (виходом), як мінімум однокімнатну житлову квартиру, яка б за своїми показниками (об`ємно - планувальним рішенням, складом приміщень, площею, забезпеченістю інженерним обладнанням) відповідала чинним вимогам нормативних документів.

Отже, вказана вище квартира є неподільним майном, при цьому відповідачка упродовж всього часу чинить йому перешкоди у користуванні спірною квартирою, а його неодноразові намагання вселитися до квартири не дали результату, тому він був вимушений звернутися за захистом своїх прав до суду, рішенням у справі №523/12809/20 судом частково задоволено його позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення.

Між сторонами існують неприязні відносини, тому їх спільне проживання є неможливим.

Наведені вище обставини свідчать про те, що визначення порядку користування спірною квартирою за ідеальними частками не відповідатиме ефективному способу захисту, що в результаті призведе до негативних наслідків у вигляді утрудненого користування сторонами вказаного об`єкту нерухомості, породженню між сторонами нових конфліктних ситуацій, погіршення житлових прав інших осіб у яких існує право на користування цим майном.

З урахуванням викладеного, посилаючись на п.3 ч.1 ст. 365 ЦК України, позивач просив здійснити поділ спільного майна сторін, шляхом припинення права на частку у цьому майні з присудженням грошової компенсації, оскільки такий варіант поділу спірного майна не завдасть істотної шкоди інтересам сторін, як співвласників майна, що є додатковою підставою для задоволення позову.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 січня 2025 року відмовлено у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Криворучко В.О., просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 січня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.

За доводами апеляційної скарги висновки суду про неспроможність відповідачки сплатити на користь позивача грошову компенсацію не ґрунтуються на доказах, що містяться у справі, оскільки відповідачці на праві власності належить три об`єкти нерухомого майна, у тому числі частина в житловому будинку та квартира в багатоквартирному будинку, тобто спірна квартира не є єдиним її житлом.

Відсутність згоди відповідачки на виплату нею компенсації не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки вирішальним фактором у цьому випадку є саме досягнення згоди між співвласниками, а у разі її недосягнення – неподільне майно присуджується одному з співвласників, а іншому реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної вартості його частки, при цьому право спільної (сумісної або часткової) власності на майно обов`язково припиняється.

Поведінка відповідачки під час розгляду цієї справи є суперечливою, оскільки стверджуючи про готовність продати свою частку у праві на спірне майно на користь позивача, нею оскаржуються дії державного виконавця щодо вселення позивача до цієї квартири, що свідчить про її намір одноособово користуватися спірним майном.

В судовому засіданні 09 грудня 2025 року представниця скаржника ОСОБА_1 , адвокат Криворучко В.О., підтримала доводи та вимоги апеляційної скарги.

Згодом учасники справи будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

11 грудня 2025 року засобами електронного зв`язку ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Беркович Ю.О., подала додаткові пояснення у справі.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Відповідно до ч. 1, 2, ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно в заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є:позовна заява, відзив на позовну заяву (відзив), відповідь на відзив, заперечення, пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються цим Кодексом або судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На стадії перегляду судових рішень в апеляційній інстанції відповідно до змісту Глави 1 Розділу п`ятого "Перегляд судових рішень" учасники справи мають право подавати наступні заяви по суті справи: апеляційні скарги, відзив на апеляційну скаргу, відповідь на відзив, заперечення.

Аналіз наведеного свідчить про те, що законодавцем передбачено викладення письмово своїх вимог, заперечень, тощо виключно у заявах по суті справи, якими додаткові пояснення не є.

Вказане є підставою для повернення без розгляду поданих до суду додаткових пояснень.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю — доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником 2/3 частин квартири за адресою; АДРЕСА_2 , яка складається в цілому з трьох житлових кімнат, житловою площею - 36,4 кв.м; загальною площею - 62,1 кв.м на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яке зареєстроване в реєстрі за № 1-1878 та видане 15 листопада 2017 року Другою Одеською державною нотаріальною конторою.

Право власності на 1/3 частини вказаної квартири зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яке зареєстроване в реєстрі за №1-1879 та видане 15 листопада 2017 року Другою Одеською державною нотаріальною конторою.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .

08 листопада 2021 року ОСОБА_2 подала до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Прокоф`євої Л.Г. заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті її чоловіка ОСОБА_4 . На підставі вказаної заяви приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Прокоф`єва Л.Г. 08.11.2021р. зареєструвала спадкову справу № 68609035 в Спадковому реєстрі, проте свідоцтва про право на спадщину за заповітом видане не було.

Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 16 вересня 2021 року у справі №523/12809/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та виселення задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 до вказаної квартири.

Відповідно до висновку судового експерта Скибинської Т.М. ПП «Одеський науково-дослідницький центр експертних досліджень ім.Скибінського С.С.» № 025/2024 від 17 червня 2024 року з технічної точки зору неможливо розділити в натурі квартиру АДРЕСА_1 відповідно до часток співвласників, а саме: ОСОБА_1 - 2/3 частки, ОСОБА_2 - 1/3 частки, через відсутність технічної можливості влаштувати кожному із співвласників ізольовану та забезпечену окремим входом (виходом), як мінімум однокімнатну житлову квартиру, яка б за своїми показниками (об`ємно-планувальним рішенням, складом приміщень, площею, забезпеченістю інженерним обладнанням) відповідала чинним вимогам нормативних документів. Ринкова вартість 2/3 часток становить 1137796 грн.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта відповідачці ОСОБА_5 на праві власності належить: нежитлове приміщення офісу 550 за адресою: АДРЕСА_3 ; квартира АДРЕСА_4 ; 3/30 частини житлового будинку АДРЕСА_5 .

З вказаних вище відомостей убачається, що на зазначене вище майно накладені обтяження у вигляді арештів.

До апеляційної скарги скаржником долучено копію скарги на дії/бездіяльність органу примусового виконання, подану ОСОБА_6 , вирішуючи питання щодо прийняття цього доказу на стадії апеляційного перегляду, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, частин другої, третьої статті 367 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.

Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими:

-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;

-докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду;

-суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;

-суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо);

-наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі N 646/857/18 (провадження N 61-5330св24).

Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, що має значний вплив на дотримання принципів судочинства, зокрема змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі N 903/1030/19 (провадження N 12-4гс21), від 12 жовтня 2021 року у справі N 910/17324/19 (провадження N 12-12гс21); постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 521/574/22 (провадження N 61-9422св22), від 08 листопада 2023 року у справі N 140/1322/22).

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подано до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі під час обговорення заявленого клопотання (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі N 369/7772/15-ц).

Зважаючи на те, що доданий до апеляційної скарги доказ існував на час розгляду справи в суді першої інстанції, при цьому, скаржник не навів аргументів щодо неможливості їх подання під час розгляду справи до суду першої інстанції, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав прийняття цих доказів на стадії апеляційного перегляду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обставин, що відповідачка має фінансову можливість сплатити йому грошову компенсацію в заявленому ним розмірі та має інше житло, при цьому, позивач на час вирішення справи користується квартирою, і відповідачка у свою чергу не перешкоджає позивачу у цьому, перебуває за кордоном, тому суд дійшов висновку, що задоволення позову призведе до порушення ст. 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, оскільки відповідачка неспроможна сплатити позивачу грошову компенсацію за її частку в квартирі, а відсутність у неї коштів може призвести до примусового виконання рішення суду, шляхом продажу квартири і відповідно позбавлення її єдиного житла та права власності на це житло, відповідачка не давала згоди викупити у позивача його частку у праві власності, а примушувати її до цього є також порушенням її прав, оскільки законодавством не передбачено можливості набуття права власності у примусовому порядку, виплата компенсації частки позивача становитиме для відповідачки надмірний тягар. Також судом зауважено, що присудження за рішенням суду грошової компенсації частки позивача з відповідачки, яка сплатити таку компенсацію неспроможна, та визнання за останньою всупереч її волі права власності на частку позивача є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншому співвласнику, що суперечить вимогам ст.319 ЦК України, та принципу пропорційності цивільного судочинства та порушення розумного балансу приватних інтересів.

З такими висновками суду першої інстанції,колегія суддів погоджується, з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно зі статтею 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі.

Отже, приписи статті 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників.

Водночас у статті 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників: право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Отже, і стаття 364, і стаття 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) Конституційний Суд України зазначив, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та виснував таке: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений статтею 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений статтею 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін.

У пунктах 60-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 зазначено,що: «під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Механізм реалізації статті 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, оцінюючи категорію платоспроможності в широкому її розумінні з метою застосування механізму, визначеного статтею 364 ЦК України, потрібно враховувати, що це не лише про економічну складову, а й про врахування конкретної життєвої ситуації, в якій виник спір, саме тому питання платоспроможності, яке суд має дослідити, виходить за межі звичайних математичних розрахунків. Платоспроможність особи формується не лише за розміром доходу, а й обставинами та способом життя, які сприяють або обмежують її фінансову свободу. У жодному разі платоспроможність не зводиться до відомостей, отриманих із банківських рахунків чи довідки про доходи з місця роботи. Таку спроможність потрібно оцінювати комплексно - з урахуванням наявності майна, доступу до джерел доходу, соціального статусу, віку, стану здоров`я, витрат на базові потреби тощо».

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Ларкос проти Кіпру» (Larkos v. Cyprus) від 18 лютого 1999 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

До того ж втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом з огляду на відповідні принципи статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60 - 63; рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21 - 23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42 - 45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 110).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, відповідно до яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Наведені вище критерії, сформульовані в практиці ЄСПЛ, підтверджують, що втрата єдиного житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Таке втручання допускається лише за умови, що воно переслідує легітимну мету, є пропорційним та супроводжується достатніми процесуальними гарантіями, зокрема можливістю незалежного суду оцінити співмірність заходу з урахуванням конкретних обставин справи

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

Критеріями співвідносності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, відповідно до змісту зазначеної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: не встановлює таке порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Захист права власності позивача на частку у спільній частковій власності та його право розпоряджатися майном (статті 317, 319 ЦК України) є легітимною метою втручання у право власності відповідачів. Держава має право контролювати використання майна в інтересах інших осіб, зокрема інших співвласників (друге речення другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

Так, судом встановлено, що позивачу належить 2/3 спірної квартири, тобто він є власником більшої частки спірного майна, а ніж відповідачка, якій належить лише 1/3 вказаної вище квартири, що не заперечується сторонами.

Ця квартира є неподільним майном відповідно до висновку будівельно-технічного та оціночно-будівельного експертного дослідження від 17 червня 2024 року.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він не досяг з відповідачкою згоди щодо порядку володіння та користування спірною квартирою, її поділ є неможливим, тому просив стягнути на його користь грошову компенсацію за належну частку відповідно до частини другої статті 364 ЦК України.

Як на підставу заперечень проти заявлених позовних вимог у відзиві на позов, ОСОБА_2 посилалася на те, що вона є пенсіонеркою з 2017 року та отримує мінімальний розмір пенсії, тому не має фінансової можливості сплатити на користь позивача грошові кошти в сумі 1137796 грн за належну йому частку спірного майна. Наразі відповідачка знаходиться під тимчасовим захистом за кордоном. Крім цього, посилаючись на відповідь голови Правління ЖБК «Центральний-23» від 23 січня 2024 року, долучену до відзиву, зазначила, що 01 лютого 2023 року позивач вселився до вказаної вище квартири, тому вона не створює йому перешкоди у користуванні спірним майном. Повідомила про свою згоду продати на користь позивача належну їй 1/3 частки спірної квартири.

Матеріали справи не містять, а позивачем усупереч ст.ст. 12,81 ЦПК України, не надано доказів того, що відповідачка має дійсну фінансову спроможність сплатити компенсацію у розмірі 1137796 грн без звернення стягнення на належну їй частку у праві.

Виконання судового рішення про стягнення зазначеної суми, за умови відсутні у відповідачці коштів, неминуче призведе до примусової реалізації усієї квартири з прилюдних торгів у виконавчому провадженні. У результаті чого відповідачка, яка не давала своєї згоди на придбання частки позивача та не має фінансової можливості сплатити останньому компенсацію, втратить це житло.

Легітимна мета захисту майнових інтересів позивача, як співвласника більшої частки не може виправдовувати настільки крайнього втручання у право відповідачки на житло, як його повна втрата через те, що у неї немає реальної можливості сплатити компенсацію.

Тож примусове стягнення компенсації у розмірі, що перевищує фінансові можливості відповідачки та неминуче призведе до втрати її житла, порушує принцип пропорційності та покладає на відповідачів індивідуальний і надмірний тягар.

Встановивши, що ОСОБА_1 не довів, що відповідачка позбавила його можливості реалізувати своє право власності на частину квартири, беручи до уваги, що питання щодо продажу належної позивачу частки у вказаній трикімнатній квартирі не вирішувалося, та з урахуванням відсутності доказів щодо спроможності ОСОБА_2 виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за останньою права власності на спільне майно, а також не отримання згоди відповідачки на виплату нею такої компенсації, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги про наявність у відповідачки фінансової можливості сплатити на користь позивача грошову компенсацію у розмірі 1137796 грн, зважаючи на наявність у неї права власності на інше нерухоме майно, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Сама по собі наявність у відповідачки права власності на інше, а ніж спірне нерухоме майно, не може створювати у неї обов`язку його відчуження з метою задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Крім цього, у справі відсутні будь-які докази щодо вартості такого майна, тому відсутні підстави стверджувати, що сума грошових коштів, отриманих від його відчуження буде достатньою для задоволення позовних вимог у розмірі 1137796 грн.

Крім цього, нерухоме майно, власницею якого є відповідачка знаходиться під обтяженнями, що підтверджується інформаційною довідкою №387203852 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що є перешкодою для його відчуження з метою отримання відповідачкою грошових коштів та їх сплати на користь позивача.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про наявність у відповідачки можливості сплатити на користь позивача грошову компенсацію у розмірі 1137796 грн, зважаючи на наявність у неї права власності на інше нерухоме майно.

Присудження за рішенням суду грошової компенсації частки позивача з відповідачки, яка сплатити таку компенсацію неспроможна, та визнання за останньою всупереч її волі права власності на частку належну ОСОБА_1 є використанням одним співвласником свого права власності на шкоду іншому співвласнику, що суперечить вимогам статті 13 ЦК України щодо заборони використання права на шкоду іншим особам [права на зло]. Таке присудження також порушує баланс приватних інтересів.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач не обмежений у праві захистити власні інтереси, шляхом звернення до суду з позовом до суду про припинення право власності

ОСОБА_6 на 1/3 частку вказаної вище квартири, на підставі статті 365 ЦК України та стягнення з неї вартості цієї частки.

Крім цього, колегія суддів зауважує, що позивач не позбавлений права розпорядитися належною йому часткою у цій квартирі у спосіб, визначений частинами першою та другою статті 362 ЦК України. Так, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, зазначивши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, то продавець має право продати свою частку іншій особі.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 січня 2026 № 204/15370/23 (провадження 61-2313св25), від 03 лютого 2026 року у справі № 761/12856/23.

Посилання скаржника на правовий висновок, викладений у Постанові Великої Палати Верховного суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, колегія суддів відхиляє, зважаючи на таке.

У відповідності до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 209/3085/20, яка була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, спір стосувався поділу майна подружжя, зокрема автомобіля. У цій справі Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок у спорі про поділ майна подружжя, зокрема рухомого майна (автомобіля), відчуження якого не створює загрози втручання у право особи на житло та не призводить до втрати житла як єдиного місця проживання.

Водночас, у межах цієї справи предметом позову є вимога щодо припинення права власності на частку в праві спільної часткової власності на квартиру, що пов`язане з реалізацією права особи на житло.

Як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§ § 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява N 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява N 49684/99).

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими висновки суду з якими не погоджується скаржник.

Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.

Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.

Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Зважаючи на те, що у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовлено, тому з урахуванням положень ст. 141 ЦПК України, колегія суддів не вбачає правових підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу, як про те просить скаржник.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 січня 2025 року залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: О.Ю. Карташов

В.В. Кострицький