Постанова від 29 березня 2026 р. у справі №487/3013/25 — Миколаївський апеляційний суд

30.03.26

22-ц/812/674/26

Провадження № 22-ц/812/674/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

30 березня 2026 року м. Миколаїв

справа № 487/3013/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Лівінського І.В.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Колосовою О.М.,

за участю представника позивача Істоміної К.В., відповідачки ОСОБА_1 , її представника Притикіна І.І.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_2 , поданою його представником ОСОБА_3

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене 30 грудня 2025 року під головуванням судді Саламатіна О.В., в приміщенні цього ж суду, дата складення повного судового рішення не зазначена, у цивільній справі

за позовом

ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головний сервісний центр МВС про визнання договору купівлі-продажу рухомого майна недійсним та визнання права власності на рухоме майно,

в с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

В провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва перебуває цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

В березні 2025 року ОСОБА_2 через свого представника звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якій просить визнати недійсним договір купівлі-продажу рухомого майна та визнати за ним право власності на рухоме майно.

Позивач зазначав, що автомобіль марки VOLKSWAGEN модель PASSAT, 2018 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 був придбаний ним за власні кошти 09 жовтня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу №4841/2020/2242361, ще до укладення шлюбу з відповідачкою ОСОБА_1 ..

В подальшому, у зв`язку з активними бойовими діями на території Одеської області, де на той час проживали сторони, ним було прийнято рішення оформити на дружину довіреність на право розпорядження вказаним автомобілем, щоб дружина мала змогу, в разі необхідності виїхати на даному автомобілі за кордон.

17 жовтня 2023 року він вирішив переоформити спірний автомобіль на дружину, оскільки страхова компанія, з якою був укладений договір добровільного страхування (КАСКО) повідомила про підвищення ціни на страховий платіж. З метою економії коштів сторони вирішили переоформити спірний автомобіль на ім`я відповідачки, уклавши в сервісному центрі відповідний договір купівлі-продажу. Проте, жодних грошових коштів ОСОБА_1 своєму чоловікові за транспортний засіб не сплачувала. За такого, позивач вважає, що оспорюваний договір купівлі-продажу має бути визнаний недійсним в силу його фіктивності.

Також позивач стверджує, що метою укладеного між сторонами спірного договору була виключно економія грошових коштів на вартості страхового платежу за договором КАСКО. Фактично автомобіль залишався в його користуванні, він продовжував сплачувати страхові платежі, здійснювати поточні техогляди, ремонт та ін. Сторони також не мали на меті здійснювати будь-які розрахунки за вказаним договором.

Посилаючись на те, що спірний автомобіль не є спільною сумісною власністю подружжя, а є його особистою власністю, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки VOLKSWAGEN модель PASSAT, 2018 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 від 17 жовтня 2023 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також визнати за ОСОБА_2 право власності на вищевказаний автомобіль.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про поділ спільного майна подружжя та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про поділ спільного майна подружжя об`єднано в одне провадження та виділено зі справи №487/1118/25 в самостійне провадження позовні вимоги про визнання договору купівлі продажу недійсним та визнання права власності із зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про поділ спільного майна подружжя.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2025 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу рухомого майна недійсним та визнання права власності на рухоме майно було передано на розгляд за підсудністю до Центрального районного суду м. Миколаєва.

Узагальнені доводи інших учасників

Під час розгляду справи, представник відповідачки подав відзив на позовну заяву, в якому зазначав про необґрунтованість та безпідставність вимог позивача, та просив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що сторони вступили у шлюб, маючи у особистій приватній власності по автомобілю. Позивач володів автомобілем VOLKSWAGEN PASSAT, який він придбав 09 жовтня 2020 року, відповідачка, ОСОБА_1 , володіла автомобілем HYUNDAI COUPE, 2006 року випуску.

21 квітня 2023 року було придбано спільний автомобіль AUDI Q8. Після цього, за ініціативою позивача, сторони домовились впорядкувати особисті активи: відповідачка продає свій HYUNDAI COUPE, а на виручені кошти купує у позивача його VOLKSWAGEN PASSAT. Ці домовленості були виконані, так 15 липня 2023 року ОСОБА_1 продала свій HYUNDAI COUPE, а кошти в розмірі 5000 доларів США від покупця отримав особисто позивач ОСОБА_2 , перебуваючи на території домоволодіння батьків відповідачки.

В подальшому, 17 жовтня 2023 року між сторонами було укладено договір купівлі-продажу, за яким відповідачка придбала у позивача VOLKSWAGEN PASSAT. У договорі була зазначена та ж сама вартість, за якою позивач його колись придбав — 100000 грн. Обидва смарт-ключі від автомобіля PASSAT були передані відповідачці, що підтверджує повний перехід контролю над майном, тоді як основний смарт-ключ від спільного AUDI Q8 залишився у неї як гарантія її прав співвласника, до моменту задоволення заяви відповідачки про забезпечення позову про розподіл майна подружжя. Після чого відповідачка відправила смарт ключ позивачу.

Твердження про фіктивність договору з`явилися у позивача лише після розірвання шлюбу (21.02.2025) та подання відповідачкою позову про поділ спільного майна. Вимоги про визнання договору фіктивним були заявлені лише у зустрічній позовній заяві від 22 березня 2025 року. Той факт, що позивач продав автомобіль за тією ж ціною, за якою і придбав, та не оспорював цей правочин ні одразу після його укладення, ні під час розірвання шлюбу, доводить, що даний позов є штучно створеною конструкцією з метою створення «зустрічних» майнових претензій.

Твердження позивача про фіктивність договору, спростовуються наявністю у відповідачки власних коштів від продажу свого дошлюбного майна, які отримав сам позивач. Крім того, в день купівлі спірного автомобіля, 17 жовтня 2023 року, відповідачка уклала на своє ім`я договір страхування КАСКО, де вона зазначена як власник, та особисто сплачувала страхові внески.

Найбільш переконливим доказом реальності правочину є той факт, що позивач втратив фізичний контроль та доступ до автомобіля. Це підтверджується Висновком експерта №019-СE/25, де експерт зазначав, що проводив оцінку лише за документами «в зв`язку з відсутністю об`єкта дослідження». Той факт, що позивач, як чоловік відповідачки, сплатив за ремонт від свого імені, не означає, що він використовував свої особисті кошти. Ці витрати покривалися за рахунок спільних коштів подружжя, що було звичайною практикою ведення спільного господарства.

Представник відповідачки зазначає, що договір купівлі-продажу від 17 жовтня 2023 року був реальним, економічно обґрунтованим та призвів до настання дійсних правових наслідків, включно з повною передачею прав володіння, користування та розпорядження майном, а також фізичного контролю над ним (включно з ключами) до нового власника.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2025 року було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головний сервісний центр МВС.

Представник позивача надала відповідь на відзив, в якому просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Зазначала, що домовленості про придбання відповідачкою у позивача спірного автомобіля за її власні кошти, виручені від продажу її транспортного засобу - HYUNDAI COUPE, ніколи не існувало. Більш того, у таких домовленостях відсутня будь-яка логіка та здоровий глузд, оскільки сторони знаходились на час укладення оспорюваної угоди у шлюбних відносинах і у позивача ніколи не було наміру отримувати за свій автомобіль будь-яких коштів від своєї дружини. Відповідачка мала у своїй особистій власності автомобіль HYUNDAI COUPE, 2006 року випуску. Проте, відчужений він був раніше, а саме 25 квітня 2023 року. Відповідачка оформила генеральну довіреність на третю особу, і тоді ж були передані кошти в розмірі близько 5000 доларів США. А вже в липні 2023 року автомобіль HYUNDAI COUPE був перереєстрований в сервісному центрі без участі ОСОБА_1 (на підставі довіреності). Виручені від продажу кошти були витрачені на потреби сім`ї, зокрема на путівку до Греції, куди сторони поїхали влітку 2023 року.

Також зазначала, що відповідачкою не надано жодних доказів на підтвердження того факту, що кошти, отримані від продажу автомобіля HYUNDAI COUPE, були отримані особисто позивачем в якості оплати за спірний автомобіль. Крім того, відповідачкою ніяк не обґрунтовано, чому з моменту передачі коштів до укладення спірного договору пройшло близько трьох місяців. Також заслуговує на увагу той факт, що вартість автомобіля VOLKSWAGEN PASSAT, який перебував в особистій власності позивача, значно вища, ніж 5000 доларів США, і не було ніякого сенсу продавати його за ціну, майже на 15000 доларів США дешевше за його реальну вартість. Вказані неточності на непослідовності, на переконання позивача, спростовують версію відповідачки.

Що стосується «підтвердження права власності ключами», «перехід контролю над майном», зазначених у відзиві, представник позивача просить суд врахувати, що після придбання сторонами автомобіля AUDI Q8 (спір щодо поділу якого розглядається в іншому судовому провадженні), подружжя використовувало в основному його. Натомість, автомобіль VOLKSWAGEN PASSAT використовувався як друга машина, і за потреби відповідачка їздила на ньому. Твердження, що контроль над спірним автомобілем повністю відійшов до відповідачки, не мають нічого спільного з істиною. Ключі від спірного VOLKSWAGEN PASSAT знаходились вдома у сторін, і позивач мав до автомобіля повний доступ та здійснював поточні ремонти спірного автомобіля, сплачував страхові платежі. Вказане спростовує твердження відповідачки, що контроль над VOLKSWAGEN PASSAT повністю перейшов до неї.

Що стосується самого договору купівлі-продажу, то позивач ніколи не мав на меті відчужувати своїй дружині автомобіль та не отримував за цього жодних коштів. Переоформлення права власності на ім`я відповідачки спірного автомобіля, було пов`язане лише з метою економії грошових коштів на оплаті страхового платежу по КАСКО.

Щодо посилань відповідачки на «штучний характер позову» то представниця позивача просить врахувати, що до подачі первісного позову відповідачкою, у сторін велись переговори щодо досудового врегулювання спору і спірний транспортний засіб мав перейти у власність відповідачки. Оскільки сторони не досягли згоди щодо всіх умов мирової угоди і відповідачка подала до суду позов про поділ майна, позивач був вимушений звернутись до суду із вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним. При цьому, після того, як сторони розійшлись, відповідачка забрала ключі від VOLKSWAGEN PASSAT (які були у вільному доступі), та поїхала на спірному автомобілі у невідомому напрямку.

Представник відповідачки надав заперечення (на відповідь на відзив) в яких зазначив, що договір купівлі-продажу від 17 жовтня 2023 року було укладено в повній відповідності до вимог закону та офіційно зареєстровано уповноваженим державним органом. Позивач не посилається на жодну із підстав недійсності правочину. Він не стверджує, що уклав договір під впливом насильства, погрози, обману, або що перебував у тяжкому стані здоров`я, чи що угода є кабальною, чи він помилявся щодо природи правочину, вважаючи, що підписує не договір купівлі продажу, а наприклад, довіреність. Відсутність посилань на ці обставини, які визначені сталою судовою практикою, свідчить про одне: договір було укладено свідомо, добровільно, при здоровому глузді та з повним розумінням його наслідків.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2025 року позов ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, що усі сторони договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2023 року, а саме ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мали умисел на укладення фіктивного правочину та що спірний договір купівлі-продажу не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. При цьому, судом встановлено настання наслідків передбачених договором купівлі-продажу №5141/2023/4109500 від 17 жовтня 2023 року, а саме, що транспортний засіб VOLKSWAGEN PASSAT, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , було передано покупцю - відповідачці, перебуває у володінні та використовується відповідачкою, також відповідачкою укладено договір добровільного страхування наземного транспорту №438/23-Т/М від 17 жовтня 2023 року.

Натомість, позивачем не надано жодного доказу спілкування з відповідачкою, яке б передувало укладенню спірного договору купівлі-продажу VOLKSWAGEN PASSAT, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 , та отримання від відповідачки згоди на укладення фіктивного договору виключно з метою зменшення розміру страхового платежу з 68306,00 грн до 44815,40 грн.

Отже, позивачем не доведено наявності в усіх сторін договору купівлі-продажу №5141/2023/4109500 від 17 жовтня 2023 року який укладений в ТСЦ №5141, умислу на укладення фіктивного правочину та, що договір купівлі-продажу не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а відтак судом не встановлено підстав для визнання спірного договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України, що має наслідком відмови в позові.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на незаконність, необґрунтованість вказаного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Узагальнені доводи апеляційної скарги

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не враховано, що відповідачка не могла придбати спірний автомобіль на виручені кошти від продажу автомобілю HYUNDAI COUPE, оскільки його вартість значно перевищує вартість належного їй транспортного засобу HYUNDAI COUPE. Жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували той факт, що відповідачка продала свій автомобіль за 5000 доларів США, матеріали справи не містять.

Також суд не надав належної оцінки тій обставині, що договір купівлі-продажу спірного автомобіля був укладений через три місяці після того, як відповідачка продала належний їй транспортний засіб. Тобто не прослідковується жодного зв`язку між продажом HYUNDAI COUPE та купівлею VOLKSWAGEN PASSAT. Суд без жодного належного обґрунтування прийняв за істину той факт, що відповідачка придбала спірний автомобіль за кошти, отримані від продажу HYUNDAI COUPE.

Стороною позивача надано до суду докази, які в своїй сукупності свідчать про те, що спірний автомобіль залишився у його володінні та користуванні, що він займався його обслуговуванням та повністю ніс тягар утримання майна.

Стороною відповідачки не надано до суду жодного доказу, що вона якимось чином користувалась автомобілем, який наче б то придбала у свою особисту власність. Матеріали справи не містять підтверджень, що відповідачка як власник майна будь-яким чином його утримувала.

Натомість судом не прийнято до уваги жодного доказу, наданого позивачем.

Суд встановивши, що дійсно, після укладення спірного договору, тягар утримання майна лежав на чоловікові, зазначає, що це є нормальною практикою подружжя. Проте, чомусь у суду не виникає питання – який взагалі у позивача був сенс продавати автомобіль, якщо фактично він залишається в його розпорядженні. Більш того, як наголошувалось в судовому засіданні, реальна вартість транспортного засобу значно перевищує ту суму, яка вказана в договорі купівлі-продажу. А отже, в таких діях взагалі відсутня будь-яка логіка та здоровий глузд.

Також суд в своєму рішенні посилається на недоведеність умислу усіх сторін на укладення фіктивного правочину та що спірний договір е спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. З такою позицією погодитись неможна, оскільки правилами статті 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. В даних правовідносинах жодна з умов не була виконана. Більш того, дії сторін навіть не були направлені на досягнення мети договору купівлі-продажу. Тобто такий договір був укладений сторонами лише на папері. Такий правочин, який вчинений без наміру настання його реальних наслідків, має назву фіктивний – у відповідності до статті 234 ЦК України.

Ознаки фіктивності спірного правочину в даній справі: метою спірного договору була не передача майна та отримання за нього грошових коштів, а лише зміна юридичного власника для зменшення платежів по страховці; предмет договору фактично залишився у володінні та користуванні позивача, що підтверджується наданими доказами; грошові кошти за автомобіль не передавались; вартість предмету договору значно менша за реальну ринкову вартість автомобіля.

В даній справі жодних дій на виконання правочину вчинено не було. Проте, судом першої інстанції цих обставин не враховано. Суд формально та поверхнево підійшов до вирішення справи та ухвалення рішення, керуючись тільки твердженнями відповідачки, без будь- яких доказів.

Узагальненні доводи інших учасників справи

На вказану апеляційну скаргу відповідачка, через свого представника надала відзив, в якому заперечує проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим. Зазначає, що позивач намагається штучно поєднати в одному позові обставини, що стосуються поділу спільного майна подружжя, та обставини, що випливають із договірних відносин між продавцем та покупцем. Предметом даного спору є виключно дійсність договору купівлі-продажу рухомого майна, регульованого нормами ЦК України.

Намагання позивача виправдати фіктивність договору "сімейними обставинами" є юридично не коректними, оскільки договір купівлі-продажу створює самостійні правові наслідки, не залежні від стадії розірвання шлюбу.

Договір було укладено свідомо, добровільно та з повним розумінням його наслідків. Спроба тепер назвати це "фіктивністю" є лише способом уникнути наслідків власного волевиявлення після розірвання шлюбу. Позивач не надав жодного належного доказу на підтвердження цих обставин. Натомість матеріали справи доводять зворотне: правочин був спрямований на реальний результат — перереєстрацію права власності на ОСОБА_1 .

Найважливішим доказом відсутності фіктивності є поведінка позивача під час розірвання шлюбних відносин. Позивач особисто підтвердив, що передав відповідачці другий смарт-ключ уже після припинення шлюбних відносин.

Апелянт зазначає, що для ОСОБА_1 це був реальний правочин. Вона продала старе авто, купила нове, відповідно до чинного законодавства здійснила його реєстрацію у свою власність, застрахувала його та отримала всі ключі. Відповідачка не знала і не могла знати про внутрішні "схеми" позивача зі страховими компаніями. Оскільки відповідачка прагнула реального правового результату, правочин, згідно з позицією самого скаржника, не може бути визнаний фіктивним.

Фактично, позивач намагається переконати суд, що його власна добросовісна поведінка з управління активами була «схемою», намагаючись підмінити принципи договірного права правилами поділу майна подружжя. Така трансформація свідомої та законної дії у негативну правову категорію «фіктивності» є очевидним зловживанням правом, спрямованим на штучне повернення майна після розірвання шлюбу, що прямо суперечить засадам цивільного законодавства та свободі договору.

2. Мотивувальна частина

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

Судом встановлено, що 09 жовтня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу №4841/2020/2242361 за позивачем було зареєстровано автомобіль марки VOLKSWAGEN модель PASSAT, 2018 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 .

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з 21 січня 2021 року, який було зареєстровано у Заводському районному у місті Миколаєві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 , актовий запис №20 .

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 лютого 2025 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.95-96 т.1).

25 квітня 2023 року відповідачка оформила довіреність на ім`я ОСОБА_5 , щодо розпорядження належним їй автомобілем HYUNDAI COUPE, реєстраційний номер НОМЕР_4 , 2006 року випуску, який з 27 червня 2013 року належав позивачці (а.с.213 зворот т.1).

В подальшому, належний відповідачці автомобіль HYUNDAI COUPE, реєстраційний номер НОМЕР_4 , 2006 року випуску було придбано ОСОБА_6 за 49000 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу транспортного засобу №8044/2023/3936920 від 15 липня 2023 року (а.с.210-211 т.1).

Згідно договору купівлі-продажу №5141/2023/4109500 від 17 жовтня 2023 року, який оформлено в сервісному центрі МВС за №5141, ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила транспортний засіб VOLKSWAGEN PASSAT, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 . Вартість автомобіля сторонами визначено в пункті 3 договору та складає 100000 грн (а.с.134-135 т.1).

17 жовтня 2023 року ОСОБА_1 уклала договір добровільного страхування наземного транспорту №438/23-Т/М - автомобіля VOLKSWAGEN PASSAT, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_1 .

Позиція апеляційного суду

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц зазначено, що «для фіктивного правочину характерним є те, що сторони відповідно до вимог закону оформлюють укладення договору, не маючи намір створювати реальні правові наслідки. Укладаючи договір його сторони не мають намір на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не співпадає з їх внутрішньою волею. Таким чином, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні».

Звертаючись до суду, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, оформленого в сервісному центрі МВС.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Суд першої інстанції, дослідивши обставини справи, не встановив обставин, які б підтверджували фіктивність правочину, дійшов правильного висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника автомобіля та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору купівлі-продажу.

Оскільки після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу проведено реєстрацію переходу права власності на автомобіль до відповідачки, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у визнанні фіктивним договору купівлі-продажу автомобіля.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 331/8830/15-ц.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка не надала доказів наявності в неї відповідної суми грошей для купівлі спірного автомобіля, а також що позивач після реєстрації цього автомобіля за його дружиною виплачував страхові внески, оплачував ремонт автомобіля та користувався ним, не можуть бути достатніми для визнання фіктивним спірного договору купівлі продажу з наведених вище підстав.

Посилання заявника на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20) за подібних правовідносин, не свідчать, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування таких висновків, оскільки суд касаційної інстанції у цих справах залишив без зміни судові рішення судів попередніх інстанцій, по яких судами відмовлено в задоволенні позовів про визнання правочинів фіктивними, з урахуванням встановленого, що укладення оспорюваного правочину відповідало волевиявленню однієї із сторін.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Отже, доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому рішення підлягає залишенню без зміни відповідно до положень статті 375 ЦПК України.

Щодо судового збору

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для зміни розподілу судових витрат апеляційний суд не вбачає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , поданою його представником ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2025 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.В. Лівінський

Судді Т.Б. Кушнірова

Н.О. Шаманська

Повне судове рішення складено 01 квітня 2026 року.