Постанова від 30 березня 2026 р. у справі №489/5621/25 — Миколаївський апеляційний суд

31.03.26

22-ц/812/725/26

Провадження № 22-ц/812/725/26 Суддя першої інстанції Костюченко Г.С.

Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

31 березня 2026 року м. Миколаїв Справа № 489/5621/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого – Царюк Л.М.,

суддів – Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі судового засідання – Чистій В.В.,

за участі позивачки – ОСОБА_1 ,

відповідача – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2026 року, повне судове рішення складено 21 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Костюченка Г.С., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, щодо предмета спору – Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради в Інгульському районі, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення місця реєстрації,

В С Т А Н О В И В:

18 липня 2026 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом, вимоги якого уточнили в подальшому, до ОСОБА_2 , третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, щодо предмета спору – Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради в Інгульському районі, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщеннями шляхом відновлення місця реєстрації, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщеннями шляхом відновлення місця реєстрації,

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 , зареєстрована і мешкає з 1984 року, в гуртожитку, який знаходиться у власності ТОВ «Нікоджитбудсервіс».

ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючи в гуртожитку ОСОБА_1 народила сина ОСОБА_3 , який від дня свого народження теж зареєстрований і по теперішній час проживає в гуртожитку, який є єдиним їх житлом.

1 липня 2025 року ОСОБА_1 з Витягу з реєстру територіальної громади, а ОСОБА_3 з повідомлення в застосунку «Дія» дізналися, що на підставі заяви ОСОБА_2 , який є новим власником кімнат АДРЕСА_1 позивачів знято з реєстрації місця проживання.

Зняття з реєстрації місця проживання відбулося з порушенням прав позивачів на житло. Вказаними діями відповідач чинить перешкоди позивачам у користуванні кімнатами 603, 604, якими вони користуються відповідно до закону та договору від 01 вересня 2003 року.

Незалежно від зміни власника кімнат в гуртожитку, позивачі зв`язок з кімнатами не втрачали, вони є фактичним місцем їх проживання.

Відповідач придбав ці кімнати з прилюдних торгів і був обізнаний, що позивачі проживають там. Право на реєстрацію і вселення в гуртожиток ОСОБА_1 набула у зв`язку з роботою на конденсаторному заводі, пізніше ВАТ «Ніконд», якому раніше належав гуртожиток і жила площа в гуртожитку позивачці надавалася за спільним рішенням адміністрації підприємства, профспілкового комітету.

В 2001 році гуртожиток перейшов до нового власника ТОВ «Ніконджитбудсервіс».

При зміні власника гуртожитку в 2003 році ОСОБА_1 укладала договір користування житловими приміщеннями в гуртожитку кімнати 603,604.

У відповідності до пункту 1.1 Договору, його укладено строком на один рік. Згідно з пунктом 7.1 Договір пролонгується на строк вказаний в пункті 1.1 Договору. ТОВ «Ніконджитбудсервіс» даний договір зі мною не розірвав.

Отже, станом на час звернення до суду вказаний договір не втратив свою чинність і позивачі не втратили свого права користування кімнатами в гуртожитку

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 просили суд усунути перешкоди у користуванні житловими кімнатами гуртожитку шляхом поновлення реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_2 .

Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що судом не встановлено, яким чином власник нерухомого майна – ОСОБА_2 чинить перешкоди позивачам у користуванні житловими приміщеннями в гуртожитку кімнати 603,604.

Зазначені жилі приміщення не мають юридичного статусу гуртожитку.

ОСОБА_2 не здійснює будь – яких перешкод позивачам в користуванні спірними приміщеннями. Також, відповідач не вимагає від позивачів звільнити зазначені приміщення або визнати позивачів такими, що втратили право на користування ними. Відповідач не вимагає виселення позивачів.

Тому, відсутні будь – які докази порушення прав позивачів з боку власника спірного нерухомого майна.

Судом не встановлено яким чином зняття з реєстрації позивачів порушує їх право на користування спірними житловими приміщеннями: кімнатами 603, 604 в АДРЕСА_3 .

Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким вимоги позову задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що твердження суду першої інстанції про те, що жилі приміщення не мають юридичного статусу гуртожитку суперечить чинному законодавству. Суд не прийняв до уваги твердження позивачів, що вони мешкають саме у кімнатах гуртожитку, на законних підставах, у зв`язку з трудовими відносинами з підприємством, що неодноразово встановлювалось судами всіх ланок. Вказані обставини є преюдиціальними.

Судом першої інстанції не враховано, що зміна власника будинку або придбання у власність окремих кімнат, не змінює автоматично, в обхід процедури встановленої законодавством, правового статусу будинку. Таким чином, суд першої інстанції не встановив належним чином правові підстави проживання позивачів за вказаною адресою, не встановив статус будинку та застосував відносно відповідача статтю 328 ЦПК України.

Суд першої інстанції невірно застосував і спеціальне законодавство, що регулює правовідносини пов`язані з житловими правами та реєстрацію місця проживання.

Висновок суду першої інстанції про втрату чинності договору користування житловими приміщеннями від 01 вересня 2003 року є грубим порушенням статті 265 ЦПК України. Такий висновок тягне подальші негативні наслідки для позивачів. Визнавши вказаний договір нечинним, що не було предметом розгляду, суд порушив принцип диспозитивності та межі позовних вимог.

Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця і таким чином право власності ОСОБА_2 має обтяження на використання.

На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 , зареєстрована і мешкає з 1984 року у кімнатах АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючи в гуртожитку ОСОБА_1 народила сина ОСОБА_3 , який від дня свого народження теж зареєстрований і по теперішній час проживає в гуртожитку, який є єдиним їх житлом і іншого житла вони не мають.

22 квітня 2020 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Лашиною О.П. видано свідоцтво про те, що ОСОБА_2 є власником жилого приміщення блоку (двох житлових кімнат) АДРЕСА_1 .

Відповідно до відповіді від 20 січня 2026 року № 2254623 з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно, який було сформовано за запитом головуючого судді у справі при здійсненні підготовчих дій до розгляду справи, ОСОБА_2 є власником в тому числі житлових приміщень блоку 603- 604, загальною площею 33.4 кв.м в АДРЕСА_3 .

Вказані приміщення ОСОБА_2 набув у власність за результатами прилюдних торгів, проведених 18 серпня 2005 року. В подальшому вказані торги неодноразово оскаржувались в судовому порядку.

11 червня 2018 року постановою Верховного Суду у справі 489/2306/14-ц визнано вказані торги такими, що відповідають вимогам законодавства.

1 липня 2025 року ОСОБА_1 з Витягу з реєстру територіальної громади, а ОСОБА_3 з повідомлення в застосунку «Дія» дізналися, що на підставі заяви відповідача, який є новим власником кімнат 603,604 їх знято з реєстрації місця проживання кімнат АДРЕСА_1 .

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів апеляційного суду враховує наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанови Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

З 01 грудня 2021 року набув чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі - Закон №1871-IX), який регулює відносини у сфері надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання.

За положеннями пункту 2 частини 1 статті 18 Закону № 1871-IX зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування).

Згідно з пунктами 50, 61 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, підставою зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла є подання останнім заяви установленої форми згідно з додатком 6, документа, що посвідчує особу (у разі особистого звернення) та документа, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

Право користування житлом — це юридично закріплена можливість проживати у житловому приміщенні, користуватися його комунальними зручностями та іншими корисними властивостями на законних підставах. Це право поширюється як на власників, так і на членів їхньої сім`ї, наймачів та інших осіб, чиє право вселення оформлено згідно із законом.

Як встановлено судом ОСОБА_1 , зареєстрована і мешкає з 1984 року у кімнатах АДРЕСА_1 . Вона отримала право користування цими кімнатами в гуртожитку як працівниця підприємства, якому належав гуртожиток. В подальшому власник гуртожитку змінився та остання уклала в 2003 році договір на право користування цими кімнатами.

ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючи в гуртожитку ОСОБА_1 народила сина ОСОБА_3 , який від дня свого народження теж зареєстрований і по теперішній час проживає в гуртожитку, який є єдиним їх житлом і іншого житла вони не мають.

Відповідач ОСОБА_2 набув у власність за результатами прилюдних торгів, проведених 18 серпня 2005 року кімнати 603, 604 в АДРЕСА_3 .

В подальшому вказані торги неодноразово оскаржувались в судовому порядку.

11 червня 2018 року постановою Верховного Суду у справі 489/2306/14-ц визнано вказані торги такими, що відповідають вимогам законодавства та відповідач 22 квітня 2020 року отримав у приватного нотаріуса свідоцтво про право власності на кімнати АДРЕСА_1 (а.с. 89).

За заявою відповідача 01 липня 2025 року рішенням Департаменту адміністративних послуг Миколаївської міської ради позивачів знято з реєстраційного обліку за місцем постійного проживання кімнати АДРЕСА_1 .

На час звернення до суду з вказаним позовом та до ухвалення оскаржуваного рішення позивачі продовжують проживати та користуватися кімнатами 603,604, сплачують комунальні послуги.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що право користування позивачки кімнатами 603, 604 у ситуації, що виникла у справі, не порушено, оскільки позивачі не позбавлені можливості проживати у житловому приміщенні, користуватися його комунальними зручностями та іншими корисними властивостями.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно застосував спеціальне законодавство, що регулює правовідносини пов`язані з житловими правами та реєстрацію місця проживання відхиляються апеляційним судом, оскільки суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, а скаржник тлумачить норми права на свій розсуд.

У даному випадку рішенням органу місцевого самоврядування щодо зняття позивачів із зареєстрованого місця проживання за заявою власника житла, що порушує права позивачів (у разі порушення) їх конституційних прав у соціальній та інших сферах життєдіяльності, зокрема, у позивача дотримання обов`язків військовозобов`язаного, оскільки відсутність у осіб зареєстрованого місця проживання матиме безумовний вплив на їх соціальне існування.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина 1 статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а, від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 ).

Незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина 1 статті 21 ЦК України) як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про незаконність правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України) не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Про порушення суб`єктивного права правовим актом індивідуальної дії, виданим органом місцевого самоврядування (частина перша статті 21 ЦК України), може свідчити те, що він перешкоджає суб`єкту в реалізації його права або інтересу (постанова Верховного Суду від 06 серпня 2025 року у справі № 465/820/23 ).

З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає, що належним способом захисту позивачів у ситуації, що виникла у справі, що переглядається, буде скасування рішення про зняття ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із зареєстрованого місця проживання в кімнатах АДРЕСА_1 , де відповідачами слід буде зазначити Миколаївську міську раду та власника житла ОСОБА_2 , оскільки судовій оцінці буде підлягати не лише законність рішення органу, яким осіб знято із зареєстрованого місця проживання, а й право позивачів бути зареєстрованим у житлі, в якому вони мають право на проживання.

З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують та не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Згідно із підпунктом "в" пунктом 4 частини 1 статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2026 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді: Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повне судове рішення складено 01 квітня 2026 року.