Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №559/741/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 березня 2026 року

м. Рівне

Справа № 559/741/25

Провадження № 22-ц/4815/309/26

Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчук Н. М.,

суддів: Хилевича С. В., Шимківа С. С.

секретар судового засідання – Маринич В. В.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Орган опіки та піклування

Дубенської міської ради

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 30 жовтня 2025 року у складі судді Макеєва С. В., ухвалене в м. Дубно Рівненської області, повний текст рішення складено 07 листопада 2025 року,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Орган опіки та піклування Дубенської міської ради, про визначення місця проживання дітей. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з відповідачем у справі перебувала у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилось двоє дітей. Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 18 січня 2023 року шлюб було розірвано. В судовому рішенні про розірвання шлюбу не було визначено питання про місце проживання дітей після розірвання шлюбу. 7 листопада 2024 року Дубенським судом було винесено судовий наказ про стягнення аліментів на утримання дітей на її користь. Станом на сьогодні діти проживають з нею. Однак у них з відповідачем часто виникають конфліктні ситуації щодо місця проживання дітей. Вони не можуть знайти спільної мови з цього приводу. З даним питанням вона звернулася в органи опіки Дубенської міської ради, однак їй порекомендували звернутися до суду. Вона офіційно працевлаштована, працює на посаді головного спеціаліста в Управлінні освіти Дубенської міської ради, отримує стабільний дохід. На роботі характеризується позитивно. До кримінальної та адміністративної відповідальності не притягувалась, в розшуку не перебуває. В лікаря нарколога та психіатра на обліку не перебуває. Займається вихованням дітей, їх утриманням, розвитком навчальних, спортивних та творчих здібностей. Не заперечує проти спілкування дітей з батьком. Діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 навчаються у З-A класі Дубенського ліцею № 2 Дубенської міської ради Рівненської області. Вона бере активну участь у навчальному житті дітей, відвідує батьківські збори, спілкується з класним керівником. Діти доглянуті, всесторонньо розвинуті, забезпечені всім необхідним для повноцінного розвитку та зростання. Просила суд визначити місце проживання малолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 30 жовтня 2025 року у задоволенні вказано позову відмовлено. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 30 травня 2024 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції вмотивоване положеннями сімейного законодавства, яке визначає, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом, та обґрунтоване тими обставинами справи, підтвердженими належними і достовірними доказами, що фактично між сторонами не існує спору щодо визначення місця проживання дітей, оскільки відповідач не оспорює місця проживання дітей із позивачкою, це питання сторони узгодили добровільно у позасудовому порядку, а спірні відносини між сторонами стосуються участі батька у вихованні дітей та його участі в їх утриманні дітей, тоді як спір про місце проживання дітей відсутній.

Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_3 оскаржила його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі пояснює, що оскаржуваним рішенням їй фактично відмовлено у захисті інтересів дітей виключно з позиції відповідача, який, нібито, не заперечує проти того, що діти проживають із нею. Пояснює, що шлюб між нею та відповідачем розірвано у судовому порядку, однак цим рішенням не визначено місця проживання дітей. Наполягає, що спори з відповідачем щодо місця проживання все ж мають місце між ними, адже відповідач забирає дітей і не дає відповіді їй про їхнє місце знаходження і про те, коли він їх поверне. Звертає увагу на те, що Орган опіки та піклування Дубенської міської ради рекомендував їй звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання дітей з метою вирішення питання врегулювання визначення днів спілкування з дітьми, побачень дітей із батьком. Зазначає, що місцевий суд при розгляді справи не дав належної оцінки поясненням неповнолітнього сина ОСОБА_8 , в яких він вказав, що хоче і надалі проживати з мамою, а також не надано оцінки її зверненням до поліції з приводу неправомірної поведінки відповідача. Наголошує, що визначення місця проживання дітей необхідне, в тому числі, й для вирішення фінансових питань щодо дітей, адже саме той із батьків, з ким проживають діти, має право на звернення за стягненням аліментів. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві представник ОСОБА_2 – адвокат Лопухович Алла Олександрівна вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без зміни, а апеляційну скаргу – відхилити.

Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що сторони у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_9 є батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 ), та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 ).

Місце проживання дітей зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою зареєстроване місце проживання позивачки, що підтверджується витягами з Реєстру територіальної громади.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 18 січня 2023 року шлюб між сторонами розірвано.

Звертаючись до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, ОСОБА_1 вказувала, що шлюб між нею та відповідачем розірвано у судовому порядку, однак цим рішенням не визначено місця проживання дітей, а це, в свою чергу, створює спірні ситуації з відповідачем щодо місця проживання, оскільки останній забирає дітей і не дає відповіді їй про їхнє місце знаходження і про те, коли він їх поверне, а тому вона бажає в судовому порядку врегулювати вказані питання, зокрема щодо визначення днів спілкування з дітьми, побачень дітей із батьком.

Згідно ч.ч. 2, 8, 9 ст. 7 СК України визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно ст..8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (ч. 1 ст. 9 Конвенції).

За змістом ст.141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, розірвання шлюбу між батьками не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ч.1 ст.160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст.161 СК України).

Як вбачається з матеріалів справи, діти сторін ОСОБА_8 та ОСОБА_10 проживають із матір`ю. Сторони визнають ці обставини.

Судовим наказом Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 07 листопада 2024 року з відповідача на користь позивачки стягнуто аліменти на утримання дітей.

Як свідчить довідка №12 від 28.01.2025 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 навчаються у З-A класі Дубенського ліцею № 2 Дубенської міської ради Рівненської області. Мама дітей бере активну участь у навчальному житті дітей, відвідує батьківські збори, спілкується з класним керівником.

Згідно довідки №19 від 28 січня 2025 року, ОСОБА_4 є вихованкою Будинку дітей та молоді Дубенської міської ради та відвідує гуртки « Моделювання іграшок сувенірів» та « Гаптування шовковими стрічками».

Відповідно до довідки №7 від 27 січня 2025 року, ОСОБА_5 є вихованцем Центру наукової-технічної діяльності та юнацької творчості Дубенської міської ради Рівненської області та відвідує гурток «Початкове технічне моделювання».

Згідно характеристик від 30 січня 2025 року Дубенського ліцею №2 Дубенської міської ради Рівненської області, ОСОБА_10 та ОСОБА_8 характеризуються позитивно, батьки цікавляться навчанням дітей, мама ОСОБА_9 регулярно відвідує школу та батьківські збори, з розумінням ставиться до рекомендацій вчителя.

Відповідно до Акту огляду житлово-побутових умов від 05 лютого 2025 року, виданого Службою у справах дітей Дубенської міської ради, діти проживають з мамою, житлово-побутові умови задовільні. Дитяча кімната обладнана усім необхідним. Діти забезпеченні змінним одягом та шкільним приладдям. В квартирі чисто, прибрано. Родина має достатні запаси їжі. Зі слів малолітніх ОСОБА_10 та ОСОБА_8 вони хочуть проживати з матір`ю.

Згідно відповіді на адвокатський запит, дитячий лікар дав відповідь, що діти з приводу захворювань звертаються рідко. З питанням надання педіатричної допомоги дітям звертається мама ОСОБА_9 ..

Позивачка за місцем роботи на посаді головного спеціаліста управління освіти Дубенської міської ради, характеризується позитивно.

Згідно письмового висновку Органу опіки та піклування №3276/05-02-29/25 від 15.09.2025 року, останній вважає за доцільне визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю – ОСОБА_9 .

За положеннями ст.19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок та рішення органу опіки та піклування, є дорадчими та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків у батьків щодо батьківських прав та визначення способів участі у вихованні батьків з дітьми, він не порушує прав та обов`язків жодного з батьків.

Судом також встановлено, що батько дітей, відповідач у справі ОСОБА_2 не заперечує проти проживання дітей з матір`ю, що, в тому числі, підтверджується дослідженими скрінами переписок сторін.

Окрім того, доводи апеляційної скарги зводяться до того, що між сторонами існує розбіжність щодо участі батька у житті дітей та їх вихованні, зокрема, щодо графіку їх зустрічей, що створює позивачці незручності та створює напругу між батьками дітей через таку невизначеність. Разом з тим, позивачкою заявлено позов не про визначення такого порядку участі батька у вихованні дітей та спілкуванні з ними, а саме про визначення місця проживання дітей.

Наведене свідчить про відсутність спору між батьками про визначення місця проживання дітей і, відповідно, не потребує втручання з боку органу опіки та піклування, а також будь-якого судового захисту прав позивачки, які відповідачем жодним чином не порушуються, не оспорюються або не визнаються.

У апеляційній скарзісторона позивача стверджує, що відмовляючи у задоволені позову про визначення місця проживання дітей, суд виходив з відсутності спору між сторонами, що не відповідає дійсності, оскільки сам факт звернення до органів опіки та в подальшому до суду з даною вимогою, свідчить про відсутність порозуміння між сторонами в цьому питанні, а зміна позиції відповідача не вказує, що в подальшому вона буде стабільною.

Такі доводи спростовуються встановленими обставинами справи та нормами закону.

Так, згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову – факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є достатньою та самостійною підставою для відмови у позові.

Заявляючи позовну вимогу щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей із матір`ю, нею як позивачкою не доведено належними та допустимими доказами необхідності заявлення саме такої позовної вимоги та факту порушення відповідачем, батьком дітей, її охоронюваних прав та інтересів. Більш того, позиція відповідача щодо згоди на проживання дітей з позивачкою підтверджена і матеріалами справи.

В даному випадку спір щодо місця проживання дітей ініційований матір`ю дітей, з якою діти і так фактично проживають, і від якої батько дітей не вимагає зміни їхнього місця проживання.

Окрім того, після звернення матері дітей до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, відповідач у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дітей разом з собою, не звертався, будь-яких належних доказів, які б свідчили про його бажання і волю щодо визначення місця проживання дітей з ним як батьком, суду не надав.

У постанові Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 377/128/18 вказано, що тлумачення ч. 1 ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 754/16535/19, зазначено, що при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

У постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 623/349/19 зазначається, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім – права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюбні відносини, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).

Разом з тим, зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дітей має передувати спір між батьками дітей щодо місця їхнього проживання. При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дітей і з цього приводу між ними існує спір.

Натомість, із з матеріалів справи очевидно, що сторони дійшли згоди щодо місця проживання дітей, а звертаючись до суду фактично не вирішують спір, а намагаються надати своїм домовленостям юридичної визначеності та обов`язковості у формі судового рішення в обхід правових механізмів передбачених ст. 157, 109 СК України. Місце проживання дітей фактично визначене, адже діти проживають із матір`ю, поки їхнє місце приживання не буде вирішене відповідно до наведених вище норм сімейного законодавства.

За викладених вище обставин, у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, які фактично проживали і проживають разом з нею, між батьками дитини виник спір саме щодо їхнього місця проживання.

Оцінюючи встановлені обставини справи в сукупності з нормами закону, що їх регулюють, беручи до увагу судову практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, апеляційний суд приходить до переконання про необґрунтованість позовних вимог про визначення місця проживання із позивачкою дітей, які і так фактично проживають з нею, а батько дітей, відповідач у справі, не ставить питання про визначення місця проживання із ним, не вимагає від матері дітей змінити їхнє місце проживання, не порушує в судовому порядку питання щодо відібрання дітей у позивачки, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання дітей відповідач не заперечував, що діти фактично проживають з матір`ю та не заперечив щодо подальшого такого проживання дітей з нею, тобто фактично спір відсутній, а тому позовна заява не підлягає до задоволення.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 30 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 27 березня 2026 року.

Головуючий Ковальчук Н. М.

Судді: Хилевич С. В.

Шимків С. С.