Рішення від 26 березня 2026 р. у справі №207/4242/25 — Південний районний суд міста Кам’янського

№ 207/4242/25

№ 2/207/128/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2026 року Південний районний суд міста Кам`янського в складі:

головуючого судді Погребняк Т.Ю.

при секретарі Мишалов О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кам`янське в загальному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житлом та виселення,

ВСТАНОВИВ:

07 липня 2025 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач за первісним позовом ОСОБА_1 зазначив, що йому на підставі договору купівлі-продажу від 26 лютого 2011 року на праві власності належав будинок під АДРЕСА_1 .

12 травня 2018 року між ним і ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис № 71 від 12.05.2018 року. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 надав дружині право на користування житловим будинком, з його згоди вона вселилась до будинку, де вони разом стали проживати.

28 травня 2020 року позивач за нотаріально посвідченим договором подарував ОСОБА_2 житловий будинок під АДРЕСА_1 , оригінал договору знаходиться у відповідачки.

12.06.2025 року позивачу у мобільний застосунок «Дія» прийшло повідомлення, що відповідачка зняла його з реєстраційного обліку, тому він ніде не зареєстрований, іншого житла в нього немає.

Тому просить встановити йому житловий сервітут, надавши йому право пожиттєвого користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , який знаходиться в особистій власності відповідачки.

12 серпня 2025 року від відповідачки ОСОБА_2 надійшло заперечення на первісний позов, відповідачка заперечує проти позовних вимог щодо встановлення позивачу сервітуту на право користування нерухомим майном. Договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 був укладений на добровільних засадах та за власної волі позивача. За час володіння зазначеним будинком нею були вкладені кошти на ремонт, здійснено зручне та комфортне облаштування та його утримання. Також була придбана побутова техніка та меблі у будинок. Відповідачкою були погашені борги за комунальні послуги, накопичені позивачем ще до знайомства з нею.

На теперішній час ОСОБА_1 мешкає в її будинку, не сплачує за комунальні послуги, не бере участь у прибиранні та підтриманні належного стану будинку.

26 серпня 2025 року надійшов зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житлом та виселення.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач ОСОБА_2 зазначила, що є власником будинку під АДРЕСА_1 , згідно договору дарування укладеного 28.05.2020 року приватним нотаріусом Прожуган М.А.

Відповідач після розлучення 30.06.2025 року та зняття його з реєстрації продовжує проживати за вказаною адресою без правових підстав, чим перешкоджає її законному праву на користування та розпорядження своїм майном. Всі витрати на утримання житла та оплату комунальних послуг здійснює вона самостійно. Добровільно покинути будинок на її прохання відповідач за зустрічним позовом відмовляється. Щлюб розірвано судом, спільного побуту вони не бедуть, у зв`язку з конфліктами з відповідачем була змушена звертатися до поліції, наслідками цих конфліктів є завдання їй фізичої шкоди. До укладення шлюбу він накопичив численні борги за комунальні послуги, які вона сплачувала, зараз теж утримує будинок сама. Просить визнати його таким, що втратив право на житло та виселити.

10 жовтня 2025 року надійшов від представника ОСОБА_3 відзив на зустрічну позовну заяву про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення. Позовні вимоги ОСОБА_1 не визнає, оскільки права членів сім`ї колишнього власника житла підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Сам факт переходу права власності на житловий будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі колишніх.

Законність визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має бути оцінена на предмет пропорційності такого втручання.

Після дарування будинку відповідач, ОСОБА_1 залишився проживати у будинку де і проживає по теперішній час. Позивачка самостійно 12.06.2025 року зняла ОСОБА_1 з реєстраційного обліку.

Спірний житловий будинок для ОСОБА_1 є єдиним житлом, іншого житла він не має. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст.162 ЖК УРСР.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном па власний розсуд. Власник мас право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку мас право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положенням статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна мас право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення погреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Право члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування ним житлом відповідно до закону.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відносно відповідача станом на 27.06.2025 року відсутні відомості щодо належних ОСОБА_1 об`єктів нерухомого майна.

Відповідно до ч. І ст.116 ЖК, якщо наймач, члени його сім`ї чи інші особи, які проживають разом із ним, систематично руйнують або псують жиле приміщення, використовують його не за призначенням або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших зацікавлених осіб здійснюється без надання іншого жилого приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

У п.17 постанови Пленумі Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.85 № 2 судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Доказів чого, що відповідача було притягнуто до адміністративної та/або кримінальної відповідальності за порушення правил співжиття, руйнування чи псування житлового приміщення, позивачем не надано.

При цьому права позивачки у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і її права, як власника житлового будинку, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не порушені, оскільки, приймаючи у дар житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 , знала про проживання в ньому відповідача, у якого відсутнє інше житло.

Враховуючи вищевикладене, зі спірним будником у відповідача наявні достатні та триваючі зв`язки, відповідач проживає в ньому ще з 2011 року, будинок є його єдиним житлом, поняття якого не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено, виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення призведе до набуття ним статусу безхатченка/ безпритульної особи, а позивачкою не обгрунтовано необхідності застосування у демократичному суспільстві такої найбільш крайньої форми втручання у право на повагу до житла відповідача, гарантоване ст.8 Конвенції, та законності мети такого втручання.

Своїми діями позивачка за зустрічним позовом перешкоджає ОСОБА_1 у вільному користуванні житлом, не зважаючи на коштовний подарунок з його боку, а тому просить відмовити у зустрічному позові та задовольнити поданий позов щодо встановлення сервітуту щодо пожиттєвого користування житловим будинком.

В судовому засіданні представник позивача за первісним позовом ОСОБА_3 позовні вимоги за первісним позовом підтримала в повному обсязі з підстав, викладених у позові, у задоволенні зустрічного позові просила відмовити. Станом на час судового розгляду сторонами не врегульовано в позасудовому порядку питання користування будинком.

В судовому засіданні відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала. Пояснила, що позивач до укладання шлюбу приховав від неї багато інформації про себе особистого характеру, зокрема, вона не знала, що він має п`ятеро дітей, а не двох, не знала, що він раніш притягувався до кримінальної відповідальності, а також не знала про його кредити. Договір дарування їй будинку він уклав з метою позбавити своїх дітей прав на будинок. Будинок був на час її переїзду до відповідача у занедбаному стані, вона продала квартиру та вклала власні кошти, щоб привести його до ладу, а також заплатити борги за комунальні послуги; пропонувала при укладенні договору дарування врахувати інтереси його та її дітей, робила заповіт на нього. Потім протягом п`яти років після дарування їй будинку не знімала позивача з реєстрації, але стосунки настільки погіршилися, що врешті решт довелося розірвати шлюб. Додає листування з родичами позивача — його братом та дружиною брата, з якого видно, що позивач поводився негідно у шлюбі. Вона була змушена неодноразово звертатись до поліції з приводу її побиття позивачем, і тільки після цього зняла його з реєстрації. У зв`язку з тим, що відповідач за її позовом не приймає жодної участі в утриманні будинку, влаштовує сварки, поводиться негідно по відношенню до неї, не допомогає підтримувати господарство в належному стані, їх спільне проживання є неможливим, тому просить виселити його. Вважає, що він фізично здорова людина та може орендувати житло. Подальше їх спільне проживання лише призводитиме до конфліктів.

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази, дійшов до висновку, що зустрічний позов підлягає задоволенню за наступних підстав.

12 травня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, про що зроблено відповідний актовий запис №71, що підтверджується свідоцтвом виданим Південним районним у місті Кам`янське відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (арк.с.32).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (арк.с.28) власником житлового будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 28.05.2020 року (арк.с.42). Зазначений договір не містить будь-яким умов стосовно встановлення сервітуту на користь дарувальника щодо майна , яке відчужено.

За зверненням відповідачки за первісним позовом знято ОСОБА_1 з реєстраційного обліку з місця проживання по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 мешкає з 2010 року по теперішній час без реєстрації, що підтверджується актом від 01.07.2025 року №51/14/1.

Ст.4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ст.76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1)письмовими, речовими і електронними доказами; 2)висновками експертів; 3)показаннями свідків.

Відповідно до ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Частиною першою статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно ч. 1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

За положеннями ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 156 Житлового кодексу України передбачено, що припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє колишніх членів сімї права користування займаним приміщенням.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення ст. 406 ЦК у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку.

Таким чином, інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, застосовував до неї домашнє насильство, що ним не спростовано.

Відповідно до довідки за матеріалом ЖЄО № 11414 від 13.05.2025 ОСОБА_1 було винесено ТЗП (Терміновий заборонний припис) строком на 10 діб як екстрений захід, який виносить поліція для захисту жертв домашнього насильства, що зобов`язує кривдника залишити житло, забороняє вхід до нього або контакти з постраждалою особою.

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім`ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні цього права упродовж всього часу тривання правопорушення (ВП ВС, № 653/1096/16-ц, 04.07.18)

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенці про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди (ч.1 ст.150 ЖК України).

Нормами ст. 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У ст. 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. (Постанова ВП ВС від 13 жовтня 2020 року справа № 447/455/17).

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Таким чином при розгляді справи по суті суд звертає увагу увагу на баланс інтересів сторін спору. Оскільки позивач за зустрічним позовом довела у суді, що вона сплачує протягом тривалого часу комунальні послуги з утримання будинку, купувала меблі, при цьому з боку відповідача протягом часу користуванням ним будинком вже після набуття нею права власності у 2020 році, неодноразово, у 2024 році та у 2025 році мало місце застосування домашнього насильства до позивачки, наслідком чого стало винесення органами поліції припису стосовно відповідача, відповідно задоволення вимог за первісним позовом та встановлення сервітуту на право користування відповідачем будинком суттєво порушуватиме інтереси позивачки та унеможливить її безпечне проживання у належному їй будинку, отже порушуватиме її право власності, що не відповідатиме балансу інтересів сторін.

Враховуючи викладене, приймаючи до уваги, що відповідач за зустрічним позовом мешкає в спірному будинку за відсутності передбачених законом підстав, здійснює перешкоди позивачці у праві володіння та користування житлом, систематично застосовуючи домашнє насильство, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог за зустрічним позовом, а у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном відмовити.

Відповідно до приписів ст.141 ЦПК України судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви покласти на відповідача ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 401-406 ЦК України, ст. 156 ЖК України, ст.ст. 12, 13, 81, 128, 258, 259, 263-265, 280-284, 352, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту про право користування нерухомим майном відмовити.

Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житлом та виселення - задовольнити.

Визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме будинком за адресою: АДРЕСА_1 .

Виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з будинку АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності до абз. 2 ч. 1 ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч.5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 27.03.2026 року.

Головуючий суддя Т.Ю. Погребняк