Постанова від 23 березня 2026 р. у справі №2-4394/10 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 24.03.2026 Справа № 2-4394/10

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 2-4394/10 Головуючий у І інстанції: Ковальова Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/643/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Гончар М.С.,

Кухаря С.В.,

секретар: Камалова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка Олега Олександровича на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка Олега Олександровича на постанову Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Одеса), стягувач – Акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал»,-

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. звернулася до суду зі скаргою на постанову Комунарського ВДВС у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Одеса).

В обґрунтування скарги зазначено, що у вересні 2024 року заявниця вирішила придбати нерухоме майно. З метою попередньої оцінки та аналізу майбутнього правочину та можливих небезпек, адвокатом було перевірено Державний реєстр речових прав та Державний реєстр 2 обтяжень, про що свідчить «Інформація з державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 22.10.2025. Як з`ясувалося, постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія номер 51789246, виданою 24 грудня 2019 року Комунарським ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області (на цей час – Комунарський відділ державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)), було накладено арешт на все нерухоме майно заявниці (Рішення про державну реєстрацію обтяжень №50458220 від 24.11.2019). Заявниця вказаної постанови не отримувала. Про існування обтяжень не знала. Будь-яких виконавчих проваджень щодо неї на цей час не існує. Вказані виконавчі відбувалися за наслідками розгляду Комунарським районним судом цивільної справи № 2-а-4394/2010 та постановлення рішення від 27 грудня 2010 року. На цей час заявниця не має статусу боржника згідно з Реєстром боржників, виконавче провадження № 51789246 є закритим.

ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. зазначала, що існування арешту на «все нерухоме майно» фактично позбавляє її права отримувати у власність будь-яке нерухоме майно, оскільки воно автоматично буде під забороною. Зазначала, що виконавчі документи видані ще у 2010 році, пред`явлені до виконання у 2011 році. Що з ними відбувалося протягом 14 років, і чому арешт накладено після спливу 8 років, невідомо. З огляду на відсутність жодних дій стягувача, питання виконання не цікавить. Виконавче провадження закінчено. З моменту арешту пройшло більше п`яти років. Протягом усього часу стягувач жодної зацікавленості не проявляє. Будь-які строки пред`явлення виконавчого документа до виконання вже спливли. Чи існують матеріали виконавчого провадження, невідомо. На думку скаржниці, збереження упродовж понад 5 років арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення щодо боржника ОСОБА_1 , є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння своїм майном.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. просила суд:

- поновити строк на оскарження постанови Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Одеса) про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 51789246, видану 24 грудня 2019 року Комунарським ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області ЗМУЮ (на цей час – Комунарський ВДВС у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)), де особою, майно/права якої обтяжуються є ОСОБА_1 , оскільки про порушення свого права заявниця дізналася 22 жовтня 2025 року з інформації з реєстру нерухомого майна.

- скасувати постанову Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Одеса) про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 51789246, видану 24 грудня 2019 року Комунарським ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області ЗМУЮ (на цей час – Комунарський ВДВС у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)), де особою, майно/права якої обтяжуються є ОСОБА_1 .

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року поновлено строк для звернення зі скаргою.

У задоволенні скарги відмовлено.

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення скарги.

В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи своєї скарги, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. зазначає, що у вересні 2024 року заявниця вирішила придбати нерухоме майно. З метою попередньої оцінки та аналізу майбутнього правочину та можливих небезпек, адвокатом було перевірено Державний реєстр речових прав та Державний реєстр 2 обтяжень, про що свідчить «Інформація з державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 22 жовтня 2025 року.

Як з`ясувалося, постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія номер 51789246, виданою 24.12.2019 Комунарським ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області (на цей час – Комунарський відділ державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)), було накладено арешт на все нерухоме майно заявниці (Рішення про державну реєстрацію обтяжень №50458220 від 24.11.2019).

Заявниця вказану постанову не отримала. Про існування обтяжень не знала. Будь-яких виконавчих проваджень щодо неї на цей час не існує.

Вказані виконавчі дії відбувалися за наслідками розгляду Комунарським районним судом м. Запоріжжя цивільної справи № 2-а-4394/2010 та постановлення рішення від 27 грудня 2010 року. На цей час ОСОБА_1 не має статусу боржника згідно до Реєстру боржників, виконавче провадження № 51789246 є закритим.

Існування арешту на «все нерухоме майно» фактично позбавляє заявницю права отримувати у власність будь яке нерухоме майно, оскільки воно автоматично буде під забороною.

У своєму відзиві Комунарський ВДВС заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, оскаржувану ухвалу – без змін. Зокрема, зазначає, що законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків. За даними автоматизованої системи виконавчих проваджень відсутні будь-які відомості щодо виконання боржником вищезазначеного виконавчого документу, навіть якщо боржником було сплачено борг безпосередньо стягувачу, доказів цієї оплати немає, а також не сплачено витрати виконавчого провадження. Судове рішення на підставі якого 25.04.2016 Комунарським районним судом м. Запоріжжя видано виконавчий лист № 2-4394/10, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суми боргу у розмірі 278986,75 грн має законну силу та боржником не виконано.

24 березня 2026 року через підсистему «Електронний суд» надійшла заява представника ОСОБА_1 – адвоката Никоненка О.О. про розгляд справи за відсутності заявниці та її представника.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 117-119). Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду відповідає.

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що прийняте державним виконавцем рішення ухвалене відповідно до закону, в межах його повноважень, а право заявника на час винесення оскаржуваної постанови не було порушено.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно зі статтею 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, – а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя у справі 2-4394/10 від 27.12.2010 на користь ПАТ «Індустріально-експортний банк» солідарно стягнуто заборгованість в розмірі 277166,75 грн за кредитним договором № 541/707480 від 30.07.2008 та судові витрати з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

З даних Автоматизованої системи виконавчих проваджень та відповіді Комунарському відділі державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 09.12.2025, надісланої на виконання ухвали суду, суд першої інстанції встановив, що на виконанні Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № 52336163 з примусового виконання Виконавчого листа № 2-а-4394/2010, виданого 12.10.2011 Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк», який є повним правонаступником Публічного акціонерного товариства «КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК», Публічного акціонерного товариства «Індустріально-Експортний Банк», акціонерного товариства «Індустріально-Експортний Банк», 278986,75 грн.

26.09.2016 державним виконавцем ухвалено постанову про відкриття виконавчого провадження.

04.10.2016 державним виконавцем ухвалено постанову про стягнення виконавчого збору.

27.12.2017 державним виконавцем ухвалено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, згідно з п. 2 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність у боржника майна). Стягнення за виконавчим документом не проводилось, витрати виконавчого провадження та виконавчий збір не стягнуто.

Також, на виконанні Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі – Відділ) перебувало виконавче провадження № 51789246 з примусового виконання Виконавчого листа № 2-4394/10 виданого 25.04.2016 Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк», який є повним правонаступником Публічного акціонерного товариства «КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК», Публічного акціонерного товариства «Індустріально-Експортний Банк», акціонерного товариства «Індустріально-Експортний Банк», суми боргу у розмірі 278986,75 грн.

29.07.2016 державним виконавцем ухвалено постанову про відкриття виконавчого провадження та направлено сторонам.

24.12.2019 державним виконавцем ухвалено постанову про звернення стягнення на майно боржника та накладено арешт на все майно боржника.

26.12.2019 державним виконавцем ухвалено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон). Стягнення за виконавчим документом не проводилось, витрати виконавчого провадження не стягнуто. Повторно виконавчий документ на виконання не надходив.

Отже, судом встановлено, що судове рішення, на підставі якого Комунарський районний суд м. Запоріжжя видав виконавчий лист №2-4394/10 від 25.04.2016 про стягнення, в тому числі, з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суми боргу у розмірі 278986,75 грн, має законну силу та боржником не виконано. Доказів зворотнього суду не надано.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок виконання судових рішень, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа від 22.11.2010 року № 2-2744, пред`явлення його до виконання та накладення арешту на майно боржника були врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, який втратив чинність 05.10.2016 року.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05.10.2016 року.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Згідно із частиною другою статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону.

У Законі України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду справи) відсутня норма, аналогічна нормі частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження». Закон України «Про виконавче провадження» не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37 Закону.

Частина перша статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» визначала, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення; 4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно; 9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і в подальшому в частині першій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05.10.2016 року.

Правові підстави для повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, у статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» визначались так: виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню) (частина перша цієї статті); виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягувачем є держава, у випадках, передбачених частиною першою статті 47 цього Закону, повертається до органу, який пред`явив виконавчий документ до виконання (частина друга цієї статті).

У Законі № 1404-VIII на відміну від Закону № 606-XIV повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, не визначається як окрема підстава завершення виконавчого провадження, а є правовою підставою для закінчення виконавчого провадження (пункт 10 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).

Виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1-6, 8, 9, 11-13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (частини перша та друга статті 49 Закону № 606-XIV).

Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи у судах визначені у частині першій статті 39 Закону № 1404-VIII.

Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного (приватного) виконавця не проводяться (подібні висновки у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22).

Таким чином, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).

Водночас частиною п`ятою статті 47 Закону № 606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону № 606-XIV.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Відповідно до ст. 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з ч. 3 ст. 451 ЦПК України якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Отже, судом встановлено, що судове рішення, на підставі якого Комунарський районний суд м. Запоріжжя видав виконавчий лист № 2-4394/10 від 25.04.2016 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суми боргу у розмірі 278986,75 грн має законну силу та боржником не виконано, доказів зворотнього не надано ні до суду першої інстанції, ні апеляційному суду; виконавчий документ про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу в розмірі 278986,75 грн було повернуто стягувачу, що не є підставою для зняття арешту з майна боржника; а стягувач не пропустив строку на повторне пред`явлення до примусового виконання виконавчого документу.

Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що дії державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Одеса) під час ухвалення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 51789246 від 24.12.2019 вчинені відповідно до вимог закону, в межах повноважень державного виконавця, а права чи свободи заявника під час ухвалення цієї постанови жодним чином не порушувались, а отже доводи скарги є безпідставними та не відповідають зібраним у справі доказам.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, вони фактично дублюють доводи первісної скарги, яким суд надав належну оцінку, перевіривши обставини справи належним чином.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду, апеляційна скарга не містить.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищевикладеного, з огляду на те, що суд першої інстанції правильно встановивши дійсні обставини справи під час розгляду скарги по суті, правильно визначившись із нормами матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 , повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка О.О. слід залишити без задоволення, а ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року – без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Никоненка Олега Олександровича – залишити без задоволення.

Ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 22 грудня 2025 року в цій справі – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 31 березня 2026 року.

Головуючий:

Судді: