Рішення від 29 березня 2026 р. у справі №362/1114/25 — Васильківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 362/1114/25

Провадження № 2/362/502/26

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

30 березня 2026 року

суддя Васильківського міськрайонного суду Київської області Марчук О.Л., розглянувши в порядку спрощеного провадження у місті Василькові Обухівського району Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору та скасування державної реєстрації,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася до суду із позовом в обґрунтування вимог якого зазначила, що з 15 вересня 1979 року вона перебуває у шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 ..

За час перебування у шлюбі з відповідачем вони набули спільне нерухоме майно у вигляді земельної ділянки і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказане нерухоме майно без згоди позивачки було відчужене відповідачем ОСОБА_2 відповідачу ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року.

Посилаючись на вказані обставини та керуючись нормами сімейного законодавства щодо правового режиму спільного сумісного майна подружжя й обов`язкової годи іншого із подружжя на укладенні нотаріальних договорів, позивачка зазначає, що вона не надавала свою згоду на укладення вказаного правочину її чоловіка, а тому просить визнати недійсним даний договір та скасувати державну реєстрацію права власності відповідача ОСОБА_3 на визначене нерухоме майно (т.с. 1, а.с. 64 – 72).

Дану справу розглянуто в порядку спрощеного провадження.

Представником відповідача ОСОБА_3 подано відзив на позов у якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог (т.с. 1, а.с. 200 – 224).

Натомість, обидва відповідачі не подали відзив на позов у встановлений цивільним процесуальним законом строк!!!

У зв`язку із цим, суд не приймає до уваги зміст відзиву на позов, оскільки всупереч вимог статей 83 і 191 ЦПК України, відзив подано із порушенням зазначеному в ухвалі від 22 квітня 2025 року про відкриття провадження по справі строку для подання відповідачами відзиву на позов (т.с. 1, а.с. 78).

В резолютивній частині ухвали від 22 квітня 2025 року про відкриття провадження по справі визначено: строк для подання відповідачами відзиву на позов – протягом п`ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Натомість, до суду повернуто усі поштові відправлення (конверти) які надсилались за адресою реєстрації обом відповідачам разом із копіями вказаної ухвали; усі судові відправлення не було отримано відповідачами та «за закінченням терміну зберігання» повернуто до суду (т.с. 1 а.с. 57, 76, 80, 151, 152, 153; т.с. 2 а.с. 96, 97, 145, 174, 175, 176, 192, 193).

Отже, обидва відповідачі не отримали у встановленому цивільним процесуальним законом порядку копію ухвали від 22 квітня 2025 року про відкриття провадження у даній справі.

Окремо, у зв`язку із заявою про поновлення процесуального строку, адвокату Леськову В.П. слід врахувати, що за приписами цивільного процесуального закону, строк для подачі відзиву обраховується не з моменту ознайомлення з матеріалами цивільної справи, а з дня отримання відповідачем копії ухвали про відкриття провадження по справі.

Оскільки жоден із відповідачів не отримав у встановленому цивільним процесуальним законом порядку копію ухвали від 22 квітня 2025 року про відкриття провадження у даній справі, суд приходить до логічного, послідовного і обґрунтованого висновку про те, що відповідно до норм статті 191 ЦПК України, – у відповідачів не виникло процесуального права подати відзив на позов, оскільки представником відповідача надано суду відзив не у строк встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а до початку такого строку.

Як наслідок, у суду відсутні процесуальні підстави для врахування відзиву на позов при постановленні судового рішення по суті даної справи.

03 липня 2025 року судом отримано відповідь на відзив (т.с. 2, а.с. 98 – 115).

Дослідивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.

15 вересня 1979 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 15 вересня 1979 року (т.с. 1, а.с. 19).

Станом на дату постановлення цього рішення суду, у суду відсутні та суду не надано сторонами документальні відомості про реєстрацію розірвання шлюбу між вказаними сторонами.

Натомість, під час розгляду справи сторони не оспорили обставину набуття спірного нерухомого майна під час перебування зазначених сторін у шлюбі, а тому, на підставі частини першої статті 82 ЦПК України, дана обставина, яка визнана учасниками справи, не підлягає доказуванню, оскільки суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цієї обставини та добровільності її визнання.

За час перебування ОСОБА_4 і ОСОБА_2 у шлюбі ними набуто нерухоме майно у вигляді земельної ділянки і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією від 28 січня 2025 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.с. 1, а.с. 248 – 249).

При цьому, суд враховує обставини зміни адміністративно-територіального поділу районів у Київській області за Постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів», внаслідок чого станом на дату постановлення цього рішення суду село Путрівка розташоване в адміністративних межах Глевахівської селищної територіальної громади Фастівського району Київської області.

Вирішуючи справу по суті вимог суд враховує та керується наступними положенням цивільного законодавства.

З урахуванням часу перебування сторін в зареєстрованому шлюбі, до даних правовідносин слід застосовувати положення чинного на той час Кодексу про шлюб та сім`ю України, а також Сімейного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 22 Кодекс про шлюб та сім`ю України, положення якого діяли до набуття чинності Сімейним кодексом України, передбачав, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю; кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно із нормою частини першої статті 60 Сімейного кодексу України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до норми частини третьої статті 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто, слід зробити висновок, що вищевказані земельна ділянка і житловий будинок є майном, набутим подружжям ОСОБА_4 і ОСОБА_2 за час шлюбу, а тому, в силу норм сімейного законодавства, що діяло на той час коли його було набуто, належить вказаним сторонам на праві спільної сумісної власності.

Натомість, вказане нерухоме майно було відчужене відповідачем ОСОБА_2 відповідачу ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року (т.с. 1, а.с. 35 – 38).

Зокрема, суд враховує норми частин першої, другої та третьої статті 65 СК України які передбачають, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово; згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

При цьому, у пункті 2.3. оспорюваного позивачем договору зазначено, що: «Цей договір укладено згодою дружини Продавця – ОСОБА_1 , справжність підпису якої засвідчено 06.12.2016 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Ракул О.В., за реєстровим № 4283.

Отже, при укладенні спірного договору відповідач ОСОБА_2 використав нотаріально засвідчену письмову згоду своєї дружини ОСОБА_1 від 06.12.2016 року.

Натомість, вирішуючи справу по суті спору, суд враховує зміст Свідоцтва від 14 лютого 2025 року відповідно до якого приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Курасова О.В. на підставі статті 84 Закону України «Про нотаріат» посвідчила факт передання нею 16 січня 2025 року ОСОБА_2 заяви ОСОБА_1 від 16 січня 2025 року про відкликання раніше оформлених заяв про надання її згоди як другого із подружжя на укладення угод її чоловіком (т.с. 1, а.с. 97 – 98).

У вказаній заяві позивачка повідомила свого чоловіка про те, що вона не надає згоди на укладення / підписання ним будь-яких правочинів, оскільки її воля змінилась і раніше оформлені заяви про надання згоди на укладення та підписання будь-яких правочинів не можуть бути застосовані.

Суд приймає до уваги зміст вищевказаного свідоцтва та враховує його при вирішенні спору по суті, оскільки він відповідає нормі статті 84 Закону України «Про нотаріат», відповідно до якої нотаріус передає заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним та юридичним особам, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини; заяви надсилаються поштовим відправленням з повідомленням про вручення або передаються адресатам особисто під розписку; заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів.

Оскільки у вказаному свідоцтві зазначено про те, що нотаріус на підставі статті 84 Закону України «Про нотаріат» передала 16 січня 2025 року ОСОБА_2 заяву ОСОБА_1 від 16 січня 2025 року про відкликання раніше оформлених заяв про надання її згоди як другого із подружжя на укладення угод її чоловіком, – суд приходить до висновку, що станом на дату укладення спірного договору відповідач ОСОБА_2 у встановленому законом порядку був обізнаний про те, що його дружина не надає згоди на укладення / підписання ним будь-яких правочинів, оскільки її воля змінилась і раніше оформлені заяви про надання згоди на укладення та підписання будь-яких правочинів не можуть бути застосовані.

Проте, отримавши 16 січня 2025 року від нотаріуса заяву своєї дружини про відкликання раніше оформлених заяв про надання її згоди як другого із подружжя на укладення угод, – через дванадцять днів відповідач ОСОБА_2 укладає із відповідачем ОСОБА_3 договір купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року за яким відчужив останньому набуті під час шлюбу із позивачкою земельну ділянку і житловий будинок.

Тобто, станом на дату укладення спірного договору відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про те, що його дружина не надає згоди на укладення / підписання ним будь-яких правочинів, оскільки її воля змінилась і раніше оформлені заяви про надання згоди на укладення та підписання будь-яких правочинів не можуть бути застосовані.

Однак, при укладенні спірного договору відповідач ОСОБА_2 використав нотаріально засвідчену письмову згоду своєї дружини ОСОБА_1 від 06.12.2016 року.

Згідно із нормою частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Оскільки позивачка не надала свою згоду на укладення її чоловіком договору купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року, суд приходить до висновку про те, що укладення вказаної угоди суперечить вищенаведеним нормам статті 65 СК України відносно розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки зазначений договір укладений ОСОБА_2 без обов`язкової письмової згоди ОСОБА_1 яка нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання вимог вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленні частинами першою – третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як наслідок, враховуючи встановлені під час розгляду справи обставини, суд приходить до висновку, що укладення між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року, – є порушенням частини першої статті 203 ЦК України, а тому відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, існує підстава його недійсності.

У зв`язку із цим, слід визнати недійним укладений між відповідачами договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Вирішуючи решту позовних вимог, суд обов`язково враховує правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 року по справі № 909/968/16 та постанові Верховного Суду від 30.07.2019 року по справі № 28/29-б-43/212- 2012, за якими:

«Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено вичерпний перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: набуття, зміна або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора.

Рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов`язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об`єкт.

Отже, рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав.

У разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту в даному випадку, оскільки за чинним Цивільним кодексом України право власності виникає з моменту його реєстрації.».

Одночасно, наведених вище встановлених судом обставин по справі, суд вважає цілком у повній мірі достатніми для прийняття рішення по суті спору, а тому, суд не досліджує і не обговорює усі інші доводи і заперечення сторін які викладені за змістом позову, відзиву та відповіді на відзив.

Таким чином, враховуючи, що спірний договір укладено із порушенням частини першої статті 203 ЦК України та існує підстава його недійсності відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, суд приходить до висновку про необхідність захисту майнових прав позивачки шляхом визнання недійсним оспорюваного нею договору та скасування державної реєстрації.

За таких обставин, позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню в повному обсязі.

Воднораз, обґрунтовуючи дане судове рішення, суд керується нормою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно із яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Крім того, на підставі частини першої статті 141 ЦПК України, у зв`язку із задоволенням позову, судовий збір слід покласти на кожного із відповідачів у рівних частках пропорційно розміру задоволених позовних вимог (т.с. 1, а.с. 48).

Враховуючи викладене, керуючись статтею 84 Закону України «Про нотаріат», статтею 22 Кодекс про шлюб та сім`ю України, статтями 60, 65 СК України, статтями 203, 215, 638 ЦК України, статтями 1 – 13, 19, 23, 27, 34, 76 – 83, 89, 92, 95, 133, 141, 258, 259, 263 – 265, 273 – 279 ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

Задовольнити позов.

Визнати недійсним укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договір купівлі-продажу нерухомого майна від 28 січня 2025 року.

Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,1326 гектара, кадастровий номер 3221487001:01:006:0010, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та житловий будинок АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 1 211 (одній тисячі двісті одинадцять) гривень 20 копійок з кожного у відшкодування судових витрат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя

Дата складення повного рішення суду – 30 березня 2026 року.