Постанова від 18 березня 2026 р. у справі №442/8728/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 442/8728/24 Головуючий у 1 інстанції: Кучаковський Ю.С.

Провадження № 22-ц/811/3991/25 Доповідач в 2 інстанції: Савуляк Р.В.

Провадження № 22-ц/811/3992/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді: Савуляка Р.В.

суддів: Мікуш Ю.Р., Шандри М.М.

секретаря: Заяць Я.І.

з участю: ОСОБА_1 ,

представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та на додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 листопада 2025 рокуу справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики від 22 травня 2023 року,-

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики від 22 травня 2023 року.

Позов мотивував тим, що у липні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до нього про стягнення боргу за договором позики від 22 травня 2023 року у розмірі 15 996 доларів США, з яких 12900 доларів США – основний борг та 3096 доларів США – проценти за користування коштами.

Однак він заперечує факт укладення договору позики від 22 травня 2023 року та отримання від відповідачки грошових коштів в сумі 12900 доларів США.

Підпис від його імені на договорі позики від 22 травня 2023 року виконано іншою особою, тому вказаний договір не може вважатися доказом досягнення домовленостей між сторонами щодо укладення договору позики, а також не може вважатися доказом передачі коштів у борг від позикодавця до позичальника.

Зазначав, що у нього з відповідачкою ніколи не було жодних спільних ділових відносин або домовленостей щодо передачі коштів.

Оскільки зміст правочину суперечить вимогам закону, було відсутнє вільне волевиявлення учасників правочину, яке б відповідало їх внутрішній волі,правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені, договір позики від 22 травня 2023 року підлягає визнанню недійним.

З наведених підстав просив визнати недійсним договір позики від 22 травня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської областівід 21 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики від 22 травня 2023 року відмовлено.

Додатковим рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської областівід 10 листопада 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 11 000 грн.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 листопада 2025 року оскаржив ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що сторони договору не підписували спірний правочин, відтак його зміст суперечить закону, оскільки правочин не спрямований на настання реальних правових наслідків, що ним обумовлені, а у сторін було відсутнє вільне волевиявлення на його укладення.

Призначена ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 грудня 2024 року судова почеркознавча експертиза та технічна експертиза документів не проведена з незалежних від нього обставин, а судом не забезпечено можливість повторного розгляду питання щодо проведення судової почеркознавчої експертизи, чим порушено його право на доказування та принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи, оскільки висновок експерта є ключовим для з`ясування обставин, які мають значення для правильного розгляду справи.

Суд не надав належної правової оцінки доводам позовної заяви щодо неукладення договору позики.

Підпис в договорі позики від 22 травня 2023 року від його імені виконано іншою особою, тому вказаний договір не може вважатися доказом досягнення домовленості між сторонами щодо його укладення, а також не може вважатися доказом передачі коштів в борг від позикодавця до позичальника.

Відповідачка не обґрунтувала належним чином розмір витрат на професійну правничу допомогу, які вона просила стягнути на її користь, такі витрати є неспівмірними зі складністю справи, не відповідають критеріям дійсності та розумності їх розміру.

Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 на їх заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що в провадженні Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області перебуває справа № 442/4903/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 22 травня 2023 року, провадження у якій відкрито ухвалою судді Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області 03 липня 2024 року та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

З матеріалів даної справи вбачається, що за умовами договору позики грошових коштів від 22 травня 2023 року ОСОБА_2 передає, а ОСОБА_1 приймає 12900 доларів США, які зобов`язується повернути з відсотками, а саме 2 % місячних від суми позики.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 в позовній заяві зазначав, що договору позики від 22 травня 2023 року з ОСОБА_2 він не укладав та не підписував, грошових коштів не отримував, а відтак на підставі статей 203, 215 ЦК України просив суд визнати його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі – під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), зазначила, що основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення – зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У даній справі пред`явлений ОСОБА_1 до ОСОБА_2 позов про визнання недійсним договору позики не міг бути задоволений, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав.

Аналіз щодо неукладеності оспорюваних договорів має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення відповідача до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 та постанові Верховного Суду від 15 травня 2025 року у справі № 490/628/21.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду від 24 листопада 2024 року зупинено провадження у справі №442/4903/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики до набрання законної сили рішенням у даній справі № 442/8728/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики.

Оскільки провадження у справі № 442/4903/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 22 травня 2023 року відкрито до пред`явлення даного позову, розгляд справи № 442/4903/24 не завершився, відтак саме в межах розгляду справи №442/4903/24 ОСОБА_1 , може оспорювати факт укладення договору позики від 22 травня 2023 року, що буде належним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в обраний позивачем спосіб.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не забезпечено можливість повторного розгляду питання щодо проведення судової почеркознавчої експертизи, є необґрунтованими, оскільки норми цивільного процесуального законодавства не передбачають повторного розгляду питання щодо якого ухвалено судове рішення.

Покликання апелянта на необґрунтованість розміру витрат на професійну правничу допомогу, які стягнуті з нього на користь відповідачки судом першої інстанції, не знаходять свого підтвердження, оскільки, звертаючись в суді першої інстанції з клопотанням про зменшення суми відшкодування судових витрат, позивач не навів конкретних доводів неспівмірності стягнутого розміру витрат на професійну правничу допомогу зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, обмежившись лише загальними твердженнями.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Згідно норм ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

10 березня 2026 року представник ОСОБА_4 – ОСОБА_3 подала заяву про доручення до матеріалів справи доказів, що підтверджують витрати на професійну правничу допомогу, в якій просила стягнути з позивача на користь відповідачки витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 9000 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови у позові - на позивача.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

З матеріалів справи вбачається, що адвокат Федоренко О.П. надає ОСОБА_2 професійну правничу допомогу у даній справі на підставі договору про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року.

Додатковою угодою № 2 до договору про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року, підписаною 03 травня 2025 року передбачено, що адвокат зобов`язується надавати клієнту консультації та професійну правничу допомогу щодо захисту прав та інтересів клієнта у справі № 442/8728/24 про визнання недійсним договору позики від 22 травня 2023 року у суді апеляційної інстанції.

Пунктом 2.2. додаткової угоди № 2 до договору про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року сторони погодили, розмір погодинної ставки гонорару адвоката за надання будь-яких видів професійної правничої допомоги у розмірі 1500 грн за одну годину.

Сторони погодили розмір гонорару адвоката за участь у судових засіданнях суду апеляційної інстанції на рівні 1500 грн за одне судове засідання (п. 2.3 додаткової угоди № 2 до договору про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року).

В акті приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року, підписаному 09 березня 2026 року, сторони підтвердили факт надання послуг з професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції, що полягали в ознайомленні з апеляційною скаргою та доданими до неї документами, надання консультацій клієнту, складання відзиву на апеляційну скаргу, участі в двох в судових засіданнях у суді апеляційної інстанції.

Згідно з актом приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року, підписаним 09 березня 2026 року, загальна сума винагороди адвоката, яка підлягає сплаті клієнтом на підставі цього акту складає 9000 грн.

Отже, відповідачем документально доведено, що ним понесено витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18 та від 28 червня 2023 року у справі № 463/2001/19.

При вирішенні питання розподілу судових витрат суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на правничу допомогу або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені нормами процесуального законодавства, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Подібний правовий висновок викладено у додатковій постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 345/136/18.

Зазначені в акті приймання-передачі наданих послуг за договором про надання правничої допомоги №01-28/05/2024 від 28 травня 2024 року, підписаному 09 березня 2026 року, послуги з ознайомлення з апеляційною скаргою, надання консультацій клієнту з метою формування позиції щодо захисту інтересів клієнта та складання відзиву на апеляційну скаргу, становлять одну послугу з підготовки відзиву на апеляційну скаргу.

При цьому, враховуючи доводи апеляційної скарги та усталеність судової практики щодо вирішення даної категорії спору, підготовка відзиву не вимагала дослідження законодавства, вивчення значного обсягу документів та пошуку правових позиції.

Враховуючи складність справи, співмірність складності справи та обсягу виконаної адвокатом роботи, беручи до уваги критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерії розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, колегія суддів вважає ,що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 підлягає стягненню 3000 грн витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, постановлено справедливе судове рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не убачає.

Керуючись ст.ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та на додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 листопада 2025 року – залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 листопада 2025 року – залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3000 (три тисячі) гривень понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 30 березня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Мікуш Ю.Р.

Шандра М.М.