Постанова від 26 березня 2026 р. у справі №420/15457/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/15457/25

Головуючий І інстанції: Хурса О.О.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Кравченка К.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 12.09.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

19.05.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 , в якому просив суд:

- визнати протиправними дії військовослужбовців Військової частини НОМЕР_2 щодо відмови йому в проїзді через контрольний пост «Маяки»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 забезпечити його проїзд (прохід) по транзитній ділянці дороги Одеса-Рені до пункту пропуску Державного кордону України;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на його користь матеріальну шкоду в загальній сумі 2112, грн. з яких купівля ліків на суму 1192,80 грн., білет на рейсовий автобус « ІНФОРМАЦІЯ_1 » - 900 грн., білет на автобус Маяки-Біляївка - 20 грн.;

- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на його користь моральну шкоду в сумі 30000 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що рухався рейсовим автобусом у бік державного кордону України з метою проходження обстеження та його лікування за кордоном. На контрольно-пропускному пункті, після його зупинки військовослужбовцями, він надав усі необхідні документи для виїзду, однаку у проїзді було відмовлено.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 09.10.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025р. і прийняти нове, яким позовні вимоги - задовольнити в повному обсязі.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21.10.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

04.11.2025р. до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшли матеріали справи.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - майор ОСОБА_1 , інвалід ІІ групи (інвалідність армії), є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданого 14.01.2016р., та, згідно з посвідченням серії НОМЕР_4 , виданого 03.07.2019р., має право на пільги, установлені законодавством України для ветеранів військової служби.

Відповідно до військового квитка серії НОМЕР_5 , виданого 24.06.2019р., ОСОБА_1 на підставі наказу Командувача військ ОК « ІНФОРМАЦІЯ_2 » від 02.04.2019р. №92, було звільнено з військової служби у запас відповідно до пп. «б» (за станом здоров`я) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

09.02.2025р. позивач рухався рейсовим автобусом «Одеса-Кишинів» у бік державного кордону України з метою проходження обстеження та лікування за кордоном.

З метою перевірки законних підстав для виїзду за кордон позивач надав військовослужбовцям НОМЕР_1 прикордонного загону Держприкордонслужби наступні документи: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_6 ; 2) військовий квиток серії НОМЕР_5 ; 3) витяг з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів від 19.06.2024р. №448721-19062024; 4) пенсійне посвідчення серії НОМЕР_7 .

Однак, згідно з листами НОМЕР_1 прикордонного загону Держприкордонслужби №02.2/Г-987/1089 від 17.02.2025р. та №02.2/Г-988/1090 від 17.02.2025р., позивачу було відмовлено в проїзді через контрольний пост «Маяки» на транзитну ділянку дороги Одеса-Рені у зв`язку із тим, що надані для перевірки документи, не дають підстав на перетин державного кордону в пункті пропуску.

Не погоджуючись із такими діями та рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, відсутності будь-яких правових підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, спірні дії відповідача були мотивовані тим, що позивач при проїзді через контрольний пост «Маяки» на транзитну ділянку дороги Одеса-Рені не надав необхідних документів, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану.

У відповідності до ч.1 ст.33 Конституції України, кожному гарантується право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом.

Такими обмеженнями, зокрема, є обмеження, передбачені Законом України від 12.05.2015р. №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» та Законом України від 21.10.1993р. №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №64/2022, яким в Україні було запроваджено воєнний стан.

Пунктом 3 вказаного Указу прямо передбачено, що в умовах воєнного стану можуть тимчасово обмежуватись права і свободи громадян, у тому числі право на вільне залишення території України.

Як визначено п.6 ч.1 ст.8 Закону №389-VIII, військове командування разом з іншими органами влади має право встановлювати особливий режим в`їзду і виїзду громадян, зокрема, обмежувати свободу пересування військовозобов`язаних осіб.

За ч.4 ст.20 Закону №389-VIII, у період дії воєнного стану громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ разом з документом, що посвідчує особу, та пред`являти їх за вимогою уповноваженого представника районного (міського) ТЦК та СП або поліцейського, а також представника Держприкордонслужби у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Зі змісту норм Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII вбачається, що на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.

Статтею 22 Закону №3543-XII передбачено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, які передбачають, серед іншого, з`явитися до ТЦК та СП для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів та визначення їх призначення на особливий період.

Разом із цим, ст.23 цього Закону передбачені підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Так, порядок перетинання громадянами України державного кордону визначений «Правилами перетинання державного кордону України» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995р. №57).

Правовим питанням у цій справі - є право на перетин ОСОБА_1 контрольного посту «Маяки» на підставі поданих ним документів у відповідності до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 «Про запровадження додаткових тимчасових обмежень» від 11.04.2022р. за №447-АГ та п.2-6 Правил, з урахуванням того факту, що він є інвалідом ІІ групи.

Верховний Суд вже досліджував питання законності обмеження права громадянина України на виїзд за кордон в умовах воєнного стану, зокрема, наявності достатніх правових підстав для відмови у перетинанні державного кордону у разі непред`явлення підтверджуючих документів, передбачених законодавством на підставі п.п.2-1, 2-6 Правил.

Так, у справі №380/572/23 (спір стосувався законності обмеження права громадянина України, який досяг 16-річного віку, на перетин державного кордону в умовах воєнного стану) суд дійшов висновку, що в умовах воєнного стану, з урахуванням передбачених законом обмежень, для перетину державного кордону громадяни України зобов`язані мати не лише дійсні паспортні документи, але й, у передбачених випадках, додаткові підтверджуючі документи, що підтверджують підстави виїзду.

Окрім цього, у постанові від 09.03.2023р. у справі №600/2520/22-а Верховний Суд зазначав, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану дійсно певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні положень «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», однак таке втручання прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.

У постанові ж Верховного Суду від 17.08.2023р. у справі №380/7792/22 вказано що той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994р. №3857-XII не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, жодним чином не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Законів №389-VIII та №3543-XII, які є спеціальними для цього періоду.

Також, Верховний Суд (постанова від 31.08.2023р. у справі №380/572/23) дійшов висновку, що в умовах воєнного стану, на підставі спеціальних Законів №389-VIII та №3543-XII, можуть застосовуватися обмеження права громадян на виїзд з України, навіть якщо Закон №3857-XII таких обмежень прямо не містить. Оскільки позивач не надав уповноваженій особі Держприкордонслужби додаткових підтверджуючих документів, передбачених у таких випадках законодавством, відмова у перетинанні державного кордону була законною і обґрунтованою.

У цій же постанові, Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги стосовно порушення конституційних прав і гарантій, а також прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, звернув увагу на те, що Україна офіційно повідомила ООН і іноземні держави про тимчасовий відступ від окремих міжнародних зобов`язань, зокрема, стосовно свободи пересування (ст.33 Конституції України та ст.2 Протоколу №4 до Конвенції) у зв`язку із воєнним станом. Водночас, навіть в умовах війни держава зобов`язана діяти в межах Конституції та законів і поважати права людини. Суд підкреслив, що баланс між правами громадян і потребами національної безпеки має досягатися у спосіб, який відповідає принципу верховенства права. В умовах воєнного стану обмеження права на виїзд були виправдані пріоритетом публічного інтересу та не були свавільними.

Вказані висновки Верховного Суду колегія суддів вважає цілком застосовними також і при вирішенні спірних правовідносин.

Приписи ст.3 Закону №3857-XII визначають загальні процедури прикордонного контролю, серед яких, зокрема, передбачено те, що громадяни України перетинають державний кордон у пунктах пропуску після пред`явлення одного з документів, передбачених ст.2 цього Закону (паспорт для виїзду за кордон, дипломатичний або службовий паспорт, посвідчення особи моряка чи члена екіпажу, посвідчення на повернення в Україну).

Аналогічні положення містить Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009р. №1710-VI, згідно зі ст.ст.6 та 14 якого перетин державного кордону дозволяється лише за умови пред`явлення дійсних паспортних документів та, у передбачених випадках, інших документів, що підтверджують право особи на виїзд. Рішення про відмову в пропуску приймається уповноваженою службовою особою Держприкордонслужби та оформлюється у встановленому порядку.

Абзацом 4 п.2 Правил також регламентовано те, що у випадках, передбачених законодавством, для перетинання державного кордону особа, окрім паспорта, повинна мати також документи, що підтверджують підстави для виїзду.

У той же час, 11.04.2022р. наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 №447-АГ запроваджено додаткові «тимчасові» обмеження на в`їзд, провадження робіт у прикордонній смузі, прикордонних контрольованих районах, плавання маломірних суден та інших плавзасобів у внутрішніх водах.

Згідно з п.5 Наказу №447-АГ, заборонено в`їзд (вхід) на ділянку автомобільної дороги Одеса-Рені на 48+600 та 60+300 км: особам в пішому порядку; особам-громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, за винятком тих, що мають законні підстави для виїзду за кордон в пунктах пропуску; особам, які перевозять громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не мають законних підстав для виїзду за кордон в пунктах пропуску.

Пунктом 8 Наказу №447-АГ передбачено, що контроль за додержанням додаткових тимчасових обмежень у прикордонній смузі та контрольованих прикордонних районах в межах ділянки відповідальності здійснюється НОМЕР_1 прикордонним загоном і підпорядкованим підрозділами охорони державного кордону у взаємодії з територіальними органами (підрозділами) ГУ НП в Одеській області, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

З вказаного слідує, що в`їзд (вхід) на ділянку автомобільної дороги Одеса-Рені на 48+600 та 60+300 км заборонено, зокрема, особам-громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, за винятком тих, що мають законні підстави для виїзду за кордон в пунктах пропуску та особам, які перевозять громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не мають законних підстав для виїзду за кордон в пунктах пропуску. При цьому, вказаним наказом контроль за додержанням додаткових тимчасових обмежень у прикордонній смузі та контрольованих прикордонних районах в межах ділянки відповідальності покладено на НОМЕР_1 прикордонний загін і підпорядковані підрозділи охорони державного кордону у взаємодії з територіальними органами (підрозділами) ГУ НП в Одеській області, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

За змістом абз.2 п.2-1 Правил, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи з інвалідністю за наявності посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» та «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідки для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики.

Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, виходив з того, що позивач, не зважаючи на встановлену йому 2-гу групу інвалідності, досі є «військовозобов`язаним» та не має оформленої «відстрочки», а тому, підлягає призову на військову службу під час мобілізації та відповідно не має законних підстав для виїзду за кордон.

До таких висновків окружний суд дійшов виходячи із наступного.

Так, дійсно, як вбачається із наявного у матеріалах цієї справи Витягу №448721-19062024 з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (сформованого від 19.06.2024р.), позивач ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) - є «військовозобов`язаним» та перебуває на військовому обліку та відповідно, не є «заброньованим» від призову під час мобілізації і не має відстрочки.

Військово-обліковий документ - військовий квиток серії НОМЕР_5 майора запасу ОСОБА_1 , в свою чергу, також містить відомості про його перебування на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_5 з 21.06.2019р., та не містить жодної інформації про відстрочку від призову або ж виключення (зняття) з військового обліку.

Отже, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, позивач, в даному випадку, не надав усіх необхідних підтверджуючих документів, що підтверджують як право його на в`їзд на ділянку автомобільної дороги «Одеса-Рені», так і право на перетин державного кордону, а також належність позивача до категорії осіб, визначених п.п.5-51.1 Наказу №447-АГ.

За таких обставин, доводи позивача про наявність у нього нібито достатніх підстав та підтверджуючих документів для законного перебування у «прикордонній смузі» та «перетину кордону» є безпідставними та необґрунтованими.

У цьому контексті, колегія суддів звертає увагу на те, що з початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а ТЦК та СП є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів.

Військовий квиток, тимчасове посвідчення або ж приписне - це документи, що підтверджують належність до військового обов`язку. Лише на підставі таких документів прикордонники можуть оцінити, у тому числі, правомірність перетину кордону. При цьому, варто наголосити, що й право на відстрочку від мобілізації саме по собі не дає автоматичного права на виїзд з України - це різні правові категорії, що регулюються різними законами й визначаються різними органами.

Слід наголосити на тому, що приписи згаданих вище Законів №389-VIII, №3543-XII, №2232-XII, №1710-VI, Правил (а також Наказу №447-АГ) ґрунтуються на тому, що право громадянина на перетин кордону має бути підтверджено певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти відповідне рішення.

Враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом воєнної загрози для суверенітету та незалежності України, суд доходить висновку, що спосіб реалізації державою у тих невизначених умовах воєнного стану прав, свобод та інтересів її громадян визнається потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту держави, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.

Подібна правова позиція також була висловлена у постанові Верховного Суду від 17.10.2025р. у справі №380/22083/23.

Доводи ж апеляційної скарги позивача наведених вище висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду 1-ї інстанції колегія суддів не вбачає.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 26.03.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: К.В. Кравченко

В.О. Скрипченко