Рішення від 26 березня 2026 р. у справі №140/1482/26 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2026 року ЛуцькСправа № 140/1482/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Мачульського В.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Волинської обласної державної адміністрації про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернулася в суд з позовом до Волинської обласної державної адміністрації (далі – Волинська ОДА, відповідач) про визнання протиправною відмови Волинської обласної державної адміністрації у наданні публічної інформації у відповідь на запит від 20.11.2025 та зобов`язати Волинську обласну державну адміністрацію надати публічну інформацію - копії договорів, за якими ОСОБА_2 та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП, з дотриманням вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Позовні вимоги мотивовані тим, що 20.11.2025 позивач подала до відповідача запит про доступ до публічної інформації, у якому просила надати копії договорів, за якими ОСОБА_2 та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП. 27.11.2025 Волинська ОДА повідомила листом від 20.11.2025 про відмову у надані запитуваних документів у зв`язку з дією в Україні воєнного стану. 10.12.2025 позивач звернулася зі скаргою до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відмову у надані запитуваних документів та притягнення до відповідальності посадових осіб Волинської ОДА. 23.12.2025 відповідачем надано оновлену відповідь, в якій формально згадано «трискладовий текст» та необґрунтовано відмовлено у наданні інформації.

Позивач вважає, що ненадання відповідачем запитуваної публічної інформації із зазначеними вище підставами суперечить вимогам чинного законодавства та порушує її право на отримання інформації. При цьому, позивач вказує, що запитувана інформація є публічною та суспільно-значимою. Відповідач є розпорядником такої інформації та був зобов`язаний її надати на запит позивача.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 10.02.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, суддею одноособово.

В поданому до суду відзиві на позовну заяву від 23.02.2026 відповідач позов не визнав та просить відмовити у його задоволенні з тих підстав, що

Інших заяв по суті справи чи клопотань на адресу суду від учасників справи не надходило.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, судом встановлено наступні обставини.

Судом встановлено, що 20.11.2025 ОСОБА_1 надіслала до відповідача запит про доступ до публічної інформації, у якому на підставі Закону №2939-VI просила надати копії договорів, за якими ОСОБА_2 та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП

Листом від 27.11.2020 №8596/57/2-25 Волинська ОДА повідомила заявницю, що обласною державною (військовою) адміністрацією та зазначеними монастирями укладено договори безоплатного користування культовими будівлями від 03.08.2020 та 25.08.2020 відповідно. У зв`язку із дією в Україні воєнного стану, керуючись частиною 2 статті 6 та пунктом 2 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» повідомило про відмову у наданні вказаних у запиті договорів.

10.12.2025 позивач звернулась зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про усунення порушення права на доступ до публічної інформації з боку Волинської обласної державної адміністрації.

Листом від 23.12.2025 №9288/21/2-25 Волинською обласною державною (військовою) адміністрацією повторно повідомлено заявницю, що запитувана інформація не може бути надана, з огляду на те, що поширення запитуваної інформації з високою ймовірністю може спричинити істотну шкоду громадському порядку, зокрема через можливість її використання для провокування конфліктних ситуацій, масових заворушень, проявів ворожнечі чи нетерпимості на релігійному ґрунті. Шкода від оприлюднення запитуваної інформації значно переважатиме суспільний інтерес у її отриманні.

Вважаючи протиправною відмову у наданні публічної інформації, позивач звернулась до суду із цим позовом.

При вирішенні спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та до інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI (далі - Закон №2939-VI).

Статтею 1 Закону №2939-VI передбачено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Такі випадки встановлені частиною першою статті 6 цього Закону, згідно з якою публічною інформацією з обмеженим доступом, є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону №2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до статті 5 цього Закону доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.

Водночас, види та порядок обмеження доступу до інформації передбачено статтею 6 Закону №2939-VI, у частині другій якої встановлено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

При цьому визначення таємної інформації міститься у статті 8 Закону № 2939-VI та означає інформацію, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

Порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами.

Згідно зі статтею 9 Закону №2939-VI відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація: 1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф "для службового користування". Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону. Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб`єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Відповідно до статті 10 Закону №2939-VI кожна особа має право: 1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом; 2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається; 3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону; 4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів; 5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.

Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані: 1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; 2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом; 3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб; 4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася.

Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені.

Суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації (стаття 12 Закону №2939-VI).

Пунктом 1 частини першої статті 13 Закону №2939-VI передбачено, що до розпорядників інформації належать суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Відповідно до статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Згідно з частиною першою статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (частина друга статті 22 Закону № 2939-VI).

У частинах четвертій та п`ятій статті 22 Закону № 2939-VI наведено, що у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.

Положеннями статті 23 Закону №2939-VI передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, частиною другою статті 7 Закону №2939-VI встановлено, що розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Умови, за яких можливо поширити конфіденційну інформацію, також передбачені частиною першою статті 29 Закону України «Про інформацію», відповідно до якої інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Загалом можливість віднесення інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до неї.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другої статі 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Дані вимоги називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. За умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації.

Суд зазначає, що положення частини другої статті 6 Закону №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 цього Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту».

Отже, тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник у листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, у чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

Суд звертає увагу на те, що на звернення позивача від 20.11.2025 відповідач листом від 27.11.2025 посилаючись на воєнний стан в країні відмовив в надані запитуваних документів.

Отже, відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності сукупності всіх трьох підстав «трискладового тесту» означає, що законних підстав для обмеження доступу до інформації не було, а відмова у доступі до публічної інформації оформлена листом від 27.11.2025 є необґрунтованою.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 30.01.2020 у справі №806/1959/16, від 17.02.2020 у справі №826/8891/16, від 05.03.2020 у справі №823/1811/16, від 06.08.2020 у справі №440/3005/19 та випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №9901/249/19, у постанові Верховного Суду від 17.11.2021 у справі № 640/21008/18.

З матеріалів справи вбачається, що лише через місяць, після звернення позивача зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідачем листом від 23.12.2025 повторно повідомлено позивача про відмову у надані документів. Зазначивши при цьому, щодо дотримання першого критерію «трискладового тесту», якому саме з охоронюваних законом інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації та який підлягає захисту, а саме: забезпечення громадського порядку та недопущення конфліктів на релігійному підґрунті в умовах воєнного стану. Щодо другого критерію «трискладового тесту» вказує на ризик виникнення конфліктів на релігійному підґрунті; можливість організації масових акцій та заворушень; імовірність використання інформації для створення суспільного напруження, дискримінації чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності. Щодо третього критерію «трискладового тексту» зазначає, що шкода від оприлюднення запитуваної інформації значно переважатиме суспільний інтерес у її отриманні, що свідчить про збереження балансу між правом на доступ до інформації та необхідністю захисту охоронюваних законом інтересів.

У постанові від 29.09.2016 року №10, Пленум Вищого адміністративного суду вказував на те, що пункт 2 та пункт 3 частини другої статті 6 Закону №2939-VI фактично вимагають у кожній справі встановлювати баланс між інтересом, що захищається та якому може бути завдано шкоду від оприлюднення інформації, та правом суспільства знати запитувану інформацію.

Аналізуючи надану позивачу повторну відмову у наданні інформації, оформлену листом від 23.12.2025, суд констатує, що у ній не зазначено якому з перелічених у пункті 1 частини другої статті 6 Закону №2939-VI інтересів відповідає обмеження, а також чому обмеження доступу відповідає зазначеному інтересу (інтересам), у чому конкретно полягає шкода правомірному інтересу (інтересам), яким є причинно-наслідковий зв`язок між наданням доступу та можливим настанням шкоди, чому ця шкода є істотною, яка ймовірність настання шкоди внаслідок надання доступу до інформації, чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Натомість у вищевказаному листі представник Волинської ОДА обмежився лише посиланням на те, що надання запитуваних договорів може вказувати на ризик виникнення конфліктів на релігійному підґрунті; можливість організації масових акцій та заворушень; імовірність використання інформації для створення суспільного напруження, дискримінації чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності.

Отже, формально перелічив загрози, не зазначивши конкретних підстав для відмови в його задоволенні.

Суд вважає, що відповідачем не доведено того, що розголошення запитуваної інформації може мати негативний вплив на інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, спричинити масові безпорядки чи переслідування осіб за ознакою релігійної належності.

Як встановлено судом, у своєму запиті від 20.11.2025 до Волинської ОДА, з посиланням на Закон України «Про доступ до публічної інформації», позивач просила надати їй публічну інформацію, розпорядником якої є відповідач, а саме копії договорів, за якими Святогірський Успенський Зимненський та Свято-Успенський Низкиницький монастирі Волині знаходяться у безоплатному користуванні УПЦ МП.

Суд вважає, що запитувана позивачем інформація є публічною інформацією у розумінні статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки:

- вона відображає діяльність суб`єкта владних повноважень - органу місцевого самоврядування, який володіє вказаним майном;

- вона створена у процесі виконання відповідачем своїх повноважень і знаходиться у його володінні;

- вона не потребує створення, а вже існує у вигляді належним чином оформлених договорів;

- вона становить суспільний інтерес, зокрема з огляду на безоплатність передачі майна в безоплатне користування та використання цього майна релігійними організаціями.

Положеннями Закону №2939-VI не передбачено обов`язку запитувача обґрунтовувати мету отримання інформації або доводити наявність суспільного інтересу, а розпорядник інформації не наділений повноваженнями оцінювати доцільність чи мотиви звернення особи за публічною інформацією. Навіть за відсутності прямого посилання запитувача на суспільний інтерес, такий інтерес об`єктивно випливає з характеру запитуваної інформації. Інформація про безоплатну передачу транспортних засобів у комунальну власність, їх цільове призначення та використання стосується розпорядження публічним майном і використання ресурсів територіальної громади, а відтак за своєю природою є інформацією, що становить суспільний інтерес.

Посилання відповідача на дію правового режиму воєнного стану як на підставу для обмеження доступу до публічної інформації є безпідставним, оскільки чинне законодавство не встановлює загальної заборони на доступ до такої інформації, а її обмеження можливе виключно за умови дотримання вимог частини другої статті 6 Закону №2939-VI, яких у спірному випадку дотримано не було.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що відповідач, будучи розпорядником публічної інформації, не надав позивачеві відповіді по суті запиту, за наявності у його володінні запитуваної інформації, яка є готовою та доступною, і за відсутності встановлених законом підстав для обмеження доступу до неї.

При цьому у межах даного спору порушеним є право позивача на отримання публічної інформації взагалі, що фактично нівелює порушення права на своєчасний доступ позивача до інформації.

До таких висновків суд приходить з урахуванням позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 19 березня 2019 року у справі № 800/369/17.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що відмова Волинської обласної державної адміністрації в наданні інформації на запит ОСОБА_1 від 20.11.2025, є протиправною.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача, є зобов`язання Волинську обласну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 публічну інформацію, а саме - копії договорів, укладених Волинською ОДА зі Святогірським Успенським Зимненським та Свято-Успенським Низкиницьким монастирями, з дотриманням вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають повного задоволення, у визначений судом спосіб.

Відповідно до вимог статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як слідує з матеріалів справи при зверненні до суду позивач сплатила судовий збір в сумі 1331,20 грн., що підтверджується квитанцією від 30.01.2026.

Отже, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 1331,20 грн.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Закону України «Про доступ до публічної інформації», суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Волинської обласної державної адміністрації (43027, Волинська область, місто Луцьк, Київський майдан, будинок, 9, ЄДРПОУ 13366926) про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії, задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову Волинської обласної державної адміністрації в наданні публічної інформації ОСОБА_1 на запит від 20.11.2025.

Зобов`язати Волинську обласну державну адміністрацію надати ОСОБА_1 запитувану публічну інформацію - копії договорів, укладених Волинською обласною державною адміністрацією зі ОСОБА_2 та Свято-Успенським Низкиницьким монастирями, з дотриманням вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Волинської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1331,20 грн (тисячу триста тридцять одну гривню двадцять копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Суддя В.В. Мачульський